«Витіснене покоління», фіксація станів та візуальна мова: чим живе українська відеопоезія сьогодні

Нещодавно конкурс відеопоезій «До слова» оголосив короткий список фіналістів. Фокусна тема цьогорічного конкурсу – поезія «витісненого покоління» (Олега Лишеги, Григорія Чубая, Валентини Отрощенко, Василя Голобородька, Івана Семененка, Надії Кир’ян та інших), митців, які попри значущий вплив на сучасних молодих авторів, все ж залишаються мало прочитаними за межами фахової аудиторії. 

Про важливість цього покоління, а також про розвиток української відеопоезії, ми поспілкувалися з координаторами конкурсу – Анною Ютченко, Олегом Богуном, Богданом-Олегом Горобчуком та журі Поліною Городиською. 

Відеопоезія: український контекст

– Пандемія та ізоляція вплинули на всі формати мистецтв, підсиливши бум відео – перформативні практики, танцювальні батли, поетичні читання, драматургія – стало розвиватись паралельно у відеоформаті. Як це вплинуло на відеопоезію? Чи є підстави говорити про формальні інновації у відеопоезії через популярність соцмереж і цифрових платформ?

Поліна Городиська: «Про якісь тематичні зміни говорити складно. Відеопоези – мистецькі експерименти, дослідження, висловлювання, у яких, очевидно, є місце рефлексіям на актуальні соціальні, культурні, політичні, приватні реалії, або ж робота йде із заданою рамковою темою конкурсу.

Формальні інновації напряму залежать від розвитку інструментарію. Очевидно, що за 10 років (а перший конкурс відбувся у 2011 році) багато що змінилось. Доступність і досвід зйомок радикально інші, ширші. Значно більше людей нині мають досвід фільмування, монтажу, геть інакша якість знімальної техніки. Тепер аби зняти відеопоезію достатньо й простого мобільного».

Анна Ютченко: «Не певна чи пандемія прямо вплинула на відеопоезію, але все ж із конкурсом можна знайти деякі зв’язки. Фокусна тема «витіснене покоління» окрім власне посилання на ціле покоління авторів та авторок, також показує загальний стан у суспільстві зараз. Відчуття ізольованості та втоми, «витісненості» зі світу, або ж навпаки прагнення до усвідомленого усамітнення, повернення до природи, пошук істини. Ці теми також прямо резонують з образами, мотивами у творчості авторів та авторок «витісненого покоління». 

Також закономірно, що зараз у різних видах та напрямах мистецтва можна побачити тенденції дослідження народного мистецтва, фольклору, у кінематографі дедалі більше стає популярною робота з архівами (до речі, в одній конкурсній роботі головним прийомом було колажування старих фотографій). Осмислення теми «витісненого покоління» у конкурсі відеопоезій – це також дослідження свого «вирваного коріння». Мабуть, зафіксовані у віршах стани із минулого відгукуються сучасним митцям, які зі свого боку шукають шлях та прихисток для власного осмислення того, що з ними відбувається зараз».

Читайте також: Відеопоезія: поміж кліпом і перфоменсом під музику

– Де можна спостерігати ці зміни? 

Анна Ютченко: «Мені на думку приходить конкурс, який минулого року робив Форум видавців.

Але це більше стосується декламації у кадрі, аніж осмислення візуальною мовою». 

– Чи можемо говорити про наявність угрупувань відеопоетів в Україні, шкіл з певним стилем? Що важливо для їх появи та розвитку?

Поліна Городиська: «Певний час було кілька таких груп. До прикладу – львівська ініціатива Олександра Фразе-Фразенко й Ольги Поворозник (OFF Laboratory), угрупування з Полтави (НМО «Magnum Opus»), Запоріжжя («Покажи»), Львова (RE-vision), Києва («Долаючи тишу»), роботи Олі Михайлюк (агенція «АртПоле») тощо.

Складно назвати це оформленими школами, адже більшість із них існували лише кілька років, водночас кожна із них працювала зі своєю тематикою, своїми впізнаваними інструментами, виражальними засобами, за своїми «рецептами». Для їхньої ж появи, як на мене, потрібен сприятливий контекст. Розвинена екосистема, що міститиме відповідні фестивалі, конкурси, медіа, майданчики для розвитку та освіти у цьому напрямку, й прозорі інструменти інвестування в культуру так само.

Візьмімо, до прикладу, сам CYCLOP, що за актуальних умов був вимушений згорнути свою діяльність. В його межах було реалізовано низку найдивніших і найекспериментальніших ідей та задумів, водночас це вкрай нішевий продукт, на який складно знайти фінансування. Це лише один із прикладів, але він досить наочно ілюструє становище і спроможності нішевих експериментальних ініціатив, що суттєво впливає на їх сталість».

Анна Ютченко: «Конкурси є гарною мотиваційною складовою, щоб створювати відеопоезії. Однак опісля них, все знову повертається до внутрішньої мотивації. Є автори, що знімають суто для конкурсів або є ті, що знімають без зовнішніх  чинників, але не позиціюють себе як відеопоети. Взагалі сумніваюсь чи таке означення побутує в нашій країні. 

Однак існують міжнародні фонди, ініціативи, які готові підтримувати та давати гранти на створення відеопоезій. Останнім таким прикладом в Україні є Кирило Поліщук та його проєкт «Відеопоетичний діалог культур», фінансований House of Europe. Також цікавим кейсом є проєкт «Долаючи тишу» Богдана-Олега Горобчука, який був підтриманий Міністерством культури України, компанією lifecell та благодійним фондом «Смолоскип». Подібні інвестиції у розвиток відеопоезії як на рівні держави, так і приватних підприємств, автоматично його легалізує та закріплює як жанр».

– Якщо були угрупування, то міг сформуватися і канон, універсальні правила «доброї відеопоезії». Чи є у нас такі? Чи може їх сформувати конкурс?

Поліна Городиська: «Універсальних правил «доброї відеопоезії», як в будь-якому мистецтві, не існує. Українські відеопоетичні роботи вкрай різні, поєднує їх усі хіба те, що кожна з команд (а це досить рідко робота однієї особи), відшукує нові, власні форми органічного синтезу, співіснування в одному просторі, медіа поетичного тексту і відео, їхнього діалогу на рівнях ритму, динаміки, образності. Такий синтез спроможний вразити, захопити чи навіть шокувати. Й найвищий пілотаж у відеопоетичних творах, коли слово, звук і зображення не конфліктують, а взаємодоповнюють, підсилюють одне одного й виступають єдиним цілим.

І, так, про розвиток відеопоезії як жанру в Україні таки можемо говорити. За час існування CYCLOPy та інших конкурсів, фестивалю, який містив освітню компоненту, лабораторії, знайомив з найкращими світовими практиками, зростає рівень «надивленості» (в аналогії з начитаністю) митців.

Збільшується інструментарій, розширюється діапазон прийомів й підходів до роботи із поєднанням вербального і візуального. Ці якісні зміни відчутні й у роботах, що подані на цьогорічний конкурс».

Читайте також: Поліна Городиська про те, як Літфест.ру став Літцентром.ua

Анна Ютченко: «Напевно, наразі одна з найбільших проблема у позиціюванні відеопоезії як окремого повноцінного жанру. Дуже часто, на жаль, це сприймається все як візуалізація до вірша. Влучний коментар написав учасник журі цьогорічного конкурсу програмний координатор кінофестивалю «Молодість» Віктор Глонь: «дуже складно не вульгаризувати поетичне слово рухомим зображенням..». Так само можна сказати, що складно, аби слово на себе багато не переймало. До прикладу, ми ж не можемо сказати, що музичний кліп – це ілюстрація до пісні? Музичне відео – це окремий жанр, який має свої конкурси, нагороди, рейтинги, окрему індустрію навіть. Це окремий вид мистецтва. Так само і відеопоезія має в собі такий потенціал». 

Витіснене покоління

– Чому важливо говорити про «витіснене покоління» (і рамках конкурсу і поза ним)? 

Богдан-Олег Горобчук: «Їхня творчість – це надзвичайна цінність, це національний скарб як пектораль чи поезія Бориса Мозолевського, який цю пектораль знайшов. Але, на жаль, у державних діячів, як і в Спілки письменників України, немає розуміння, що творчість сучасників може бути цінною. Невже щоб бути визнаним державними інституціями, потрібно померти. З цією байдужістю потрібно щось робити, і конкурс – уже вагомий крок.

До того ж «витіснене покоління» важливе не тільки як мистецьке явище, як люди, які за цим стоять і що зараз відбувається з ними. Коли ми прийшли в гості до Валентини Отрощенко вона не просила про матеріальну допомогу, хоча вона їй, очевидно, була і є потрібна, вона попросила видати її книжку». 

Анна Ютченко: «Важливим є момент присутності представників та представниць «Витісненого покоління» з нами в одному часопросторі. Це унікально. І мабуть, конкурс «До слова: Витіснене покоління» – спосіб вийти на контакт із ними, зробити цих поетів та поеток видимими. Хоча друковане слово залишиться з нами довше, але людина також є умовним текстом, яка носить у собі живі історії та голоси часу, а в цьому випадку – минулого. 

Надзвичайно цінно, що один з представників «витісненого покоління» Микола Воробйов був учасником журі. Як він сам потім зізнався, що оцінювання було дуже суб’єктивним, але сам факт його залученості неймовірно важливий жест. Мені здається, це ціле покоління, якому було нав’язана думка про те, що вони неважливі. А коли людина не почуває себе потрібною, гідною, у ній утворюється порожнеча. Напевно, наша задача як молодшого покоління людей з різних сфер, яким важливі їхні голоси, заповнити цю порожнечу». 

Олег Богун: «Говорити про «витіснене покоління» важливо хоча б через те, що їхня ізоляція в радянські часи дивним чином трансформувалась у нашу нечуйність до їхньої мови за часів незалежності. До того, як би це не було егоїстично, гадаю, це промовляння більше необхідне нам, а не їм – це не історія про «забуті імена» (зрештою, вони живуть у пам’яті багатьох), а про чуйність, якої може навчити нас їхня поезія. Безумовно, частина авторів та авторок «витісненого покоління» все ж посіли своє місце в каноні української поезії; багато з них продовжують писати прекрасні вірші, видавати книги, отримувати премії, публічне та наукове визнання навіть попри не найкращі соціальні умови, в яких вони жили чи продовжують жити. 

Водночас складність форми, смислу та інтертексту віршів багатьох поетів та поеток «витісненого покоління» (те, що часто необачно називають «герметизмом») – завжди запрошує до нелегкої розмови, на яку не кожен наважиться. Тому історія з «витісненим поколінням» для мене, перш за все, це історія уваги, розрізнень, можливості співмислення та розмови – до того, що було штучно замовчане, й потребує тепер значно більшої чуйності від нас. Конкурс відеопоезій від CYCLOP – один зі способів привернути увагу до цього покоління поетів та поеток, сказати, що вони є, писали й продовжують писати мовою, що досліджує власні межі; тоді як відеопоезії – наче прихід з іншого боку сприйняття до цієї межі; я певен, що їхня зустріч може багато розповісти про нас самих».

– Поезія «витісненого покоління» присутня в медіапросторі значно менше ніж 80-десятників чи молодших поетів. Впевнена, що серед відеографів чимало відкриє для себе вперше цю поезію. Чи не заважає недостатня прочитаність витісненого покоління творцям відеопоезії? Як це впливає на кінцевий результат?

Богдан-Олег Горобчук: «Відео та поезія – це синергетичний зв’язок і це дає несподіваний результат. 

Про це я можу судити тільки з власного досвіду. Наприклад, у 2005 році у нас був досвід колаборації з митцями з Литви – вони привезли своєї відеопоезії й водночас на наші вірші зняли нові відеороботи. І концепт був у тому, аби залучити художників, які професійно працюють з відеомистецтвом, але при цьому можуть бути зовсім не знайомі з тією чи іншою поетичною творчістю. І це дає цікавий результат. Наприклад, Юрій Кручак зняв відео на житньому ринку, де литовський поет читає литовською мовою жінці, що продає м’ясо. Наприкінці цього відео жінка дякує і дарує поету шматок сала. Для поезії оце зіткнення кількох світів і досвідів дуже важливе».

Анна Ютченко: «Мені здається, що навпаки це гарний спосіб зацікавити цією поезією людей, пов’язаних більше із візуальним, аніж вербальним. До того ж це може бути геть інший погляд на вірші без особливого прив’язування саме до слова. У цьому випадку якраз відеопоезія працює як діалог між різними видами мистецтва та тих, хто їх створює. Адже жодних обмежень на використання візуальних інструментів не існує. Це може бути й перформанс, анімація, танець, відеоколаж».

Олег Богун: «З одного боку, так, недостатня прочитаність багатьох авторів та авторок зменшує поле рефлексії їхньої творчості через відеомедіум. І це, вочевидь, не провина відеографів – поезія «витісненого покоління» у медіапросторі не те що мало присутня, її часом буває дуже складно знайти попри всі намагання. Наприклад, щоб скласти ознайомчі підбірки деяких поетів та поеток для конкурсу, ми з колегами мусили шукати їхні вірші у старих антологіях, журналах, самвидавних книгах тощо. В цьому сенсі конкурс відеопоезій – та інші наші ініціативи, пов’язані з «витісненим поколінням» – мають на меті також привернення уваги з боку зацікавлених видавців, які могли б зробити ці тексти доступнішими широкому загалу читачів через нові видання, публікації й так далі». 

З іншого боку, окремі вірші поетів та поеток «витісненого покоління» часто є самодостатніми – в цьому сенсі прочитання їх осібно від циклу / порядку / книги не надто шкодить «цілісному» сприйняттю поетики автора чи авторки, позаяк кожен вірш може володіти достатнім полем інтерпретаційної варіативності через засоби візуального прочитання. 

– Ваші прогнози – як конкурс до слова і відеороботи-переможці можуть вплинути на прочитаність «витісненого покоління»? Як уже впливають?

Богдан-Олег Горобчук: «Все залежить від того, наскільки ми зможемо поширити інформацію про конкурс, наскільки відеопоезії за віршами витісненого покоління і самі вірші будуть доступні глядачам. 

Мені здається, що держава мала б як мінімум поцікавитись феноменом «витісненого покоління», можливо ми мали б як організатори попросити міністра Олександра Ткаченка звернути увагу на цю історію. Було б круто, якби нас підтримали й можна було б зробити антологію, показувати в кінотеатрах.

Наразі нашим партнером є Книжковий Арсенал, там 25.06 о 12.00 будуть представлені переможці конкурсу, а поезії там можна буде почути 27.06 о 18.00. 

Самі автори, Валентина Отрощенко й Іван Семененко, хочуть видати книжки й ми працюємо над цим. Водночас розуміємо, що через відеопоезію їх дізнається значно більше людей, адже поетичні збірки виходять тиражами в 500-1000 примірників, а відеопоезію може переглянути тисячі осіб. І чи справді людина, яка купить книжку, її повністю прочитає й осмислить? Навіть те відео інтерв’ю, яке я опублікував із Семененком, подивилося уже тисячу людей. І ми сподіваємось, це лише початок».

Анна Ютченко: «Насправді складно взагалі щось прогнозувати. Напевно, все ж важливу роль відіграє подальше життя цих відеопоезій. Звідси випливає питання до подальшої промоції та платформ, де можна переглянути чи поділитися своїми роботами. Також їхня присутність в інфопросторі – чи цікаво українським медіа, не лише сфокусованим на літературі, поширювати у себе такий жанр як відеопоезія. Не певна наскільки прочитаність «витісненого покоління» може стати масовою, мейнстримовою, бо все ж це естетика трошки інша за своєю природою, яка потребує певних зусиль, заглиблень у контексти. Але хочеться вірити, що завдяки конкурсу ці голоси змогли відгукнутись тим, кому то дуже потрібно зараз». 

Олег Богун: «Мабуть, найголовніший результат конкурсу – це те, що на вірші майже всіх поетів та поеток «витісненого покоління» були зняті відеороботи; саме цього ми з командою найбільше прагнули. Тому що, скажімо, поезії Грицька Чубая чи Олега Лишеги все ж відомі чималій кількості читачів, а от щодо Станіслава Вишенського, Валерія Іллі, Михайла Григоріва, Надії Кир’ян та інші – хотілося більше уваги, якої вони точно заслуговують. Фіналісти конкурсу представлені відеороботами на вірші 9 з 14 запропонованих нами авторів та авторок «витісненого покоління», що, як на мене, вже вплинуло на їхню прочитаність. Певен, що усі відеопоезії короткого списку, які можна буде побачити наживо на цьогорічному Книжковому Арсеналі, матимуть і подальший відгук у читачів/глядачів, тож історія поезії, кіно, відеомистецтва та їхньої взаємодії на цьому не завершиться».

Запрошуємо до перегляду та голосування за улюблену відеопоетичну роботу тут.