З погордою до смерті: біографія Лесі Українки крізь оптику спротиву й любові

Тамара Гундорова, Леся Українка. Книги Сивілли – Віват, 2023 – 304 с.

Нова книжка Тамари Гундорової покликана переосмислити біографію Лесі Українки, подати її як історію «спротиву усталеним правилам і законам патріархальності», в якій було кохання, духовна близькість, стан «інакшості» через хворобу.

Публікуємо фрагмент з книжки «Леся Українка. Книги Сивілли», який Читомо надало видавництво «Віват».

Санаторійна зона європейського роману

Курорт, ця нова оптика, що відкриває новий спосіб письма, поєднує Лесю Українку з контекстом європейського модерністського роману, для якого санаторійна тема є однією з центральних, як і пов’язана з нею тема хвороби.

Дмитро Затонський свого часу зазначав, що, можливо, захворювання сформулювало особливу оптику творчості у Франца Кафки, якій немає аналогів. Кафка, як і Леся Українка, слабував на хворобу віку — туберкульоз. Останні три місяці життя він провів у санаторіях: «Вінер-Вальді» неподалік Відня, клініці професора Ґаєка та санаторії професора Гофмана в Кірлінгу, де й помер у віці сорока років. Ці місця згадує і Леся Українка — вона спеціально їздила у Відень на консультацію до лікарів, зокрема щодо «водяної курації», і говорила, що за потреби могла б зупинитися в одному з купелевих закладів, благо, «коло Відня є тих Badeanstalten доволі»…

Звичайно, постаті цих двох письменників — Лесі Українки й Франца Кафки, — як і їхня стилістика, різні, та все ж є те, що їх зближує. Це хвороба, що формує спосіб письма, де особлива роль належить гетеротопії, яка перетворює інші краї, наприклад замок в однойменному романі, на образ «інакших місць».

Кафка зізнавався, що його твори народжуються дуже повільно, як і «уліти» в Лесі Українки, що «самотність має наді мною владу, на яку можна покластися», як занотовує він у щоденнику, що моменти творчості й фантазії він переживає на межі людських можливостей узагалі. Так писала і Леся Українка, зокрема свої останні твори, зі зневагою до смерті кидаючись у море світових сюжетів…

Кафка знав і розумів, що таке біль, і називав його абсолютно нічим не спотвореною істиною, а власну хворобу вважав наслідком багатолітнього стресу, спричиненого напруженими творчими пошуками, а також щоденною нелюбленою працею. «На примітивний погляд, достеменна, незаперечна, ззовні абсолютно нічим (мучеництвом, самопожертвою задля іншої людини) не спотворена істина — тільки фізичний біль» — твердив він, розуміючи хворобу як шлях до Абсолюту.

Істина болю перегукується з погордою до смерті Лесі Українки, як і Кафкина посвяченість літературі, і його метафізичне розуміння життя в усій повноті як того, що «сховане за завісою, десь у глибині, невидиме, далеке-далеке. Та воно причаїлося там без відрази, не вороже, не глухе. Якщо його покликати заповітним словом, справжнім ім’ям, воно прийде. Ось таємниця чарів, які не творять, а кличуть».

Схоже сприймає надземний світ слів-ейдосів у своїй поезії і Леся Українка, для якої порив ins Blau* стає шляхом до «заповітного слова», котре визволяє з вавілонського полону одинокості. Так розуміє прихований сенс буття і Мавка в «Лісовій пісні», яка символізує візію творчості, що народжується зі страждання й туги, яких не відає природа і які властиві лише смертній людині. Мавка знає, що пісні Лукаша — «душі своєї цвіт», який чарівніший від цвіту папороті, бо «скарби творить, а не відкриває». Пізнання цього перетворює Мавку на медіума культури і дарує їй зрідні людському «друге серце».

Хвороба й санаторій пов’язують Лесю Українку зі ще одним великим модерністом початку ХХ століття — Бруно Шульцом. У його «Санаторії під Клепсидрою» («Sanatorium pod Klepsydrą», 1935) «санаторійна» гетеротопія набуває не лише особистого характеру, але й змальована в усіх своїх трансформаціях і викривленнях, просторових і часових, як дзеркало, вигнуте, немов сфера, або комплекс камер-обскур, вставлених одна в одну. Санаторійна топіка тримається на часовому викривленні. Як довірливо зізнається доктор, «ми повернули час назад», час запізнюється на «певний інтервал, довжину якого неможливо окреслити» в кожному окремому випадку для кожного окремого пацієнта. Приміром, відповідно до практикованого «простого релятивізму» тут відбувається реактивація минулого часу «із усіма його можливостями, зокрема і з можливістю одужання»…

У цілому, увесь Санаторій постає суцільною містифікацією, але з виразними курортними ознаками, що нагадують про відгуки й характеристики Лесі Українки: нудьгою, еротичною напругою та книжками.

На противагу містичній символіці «санаторійного» оповідання Шульца, Томас Манн у «санаторійному» романі «Зачарована гора» асоціює курортну зону з індивідуацією і шляхом до самопізнання головного героя — Ганса Касторпа. Манн творить свій варіант «санаторійної» гетеротопії, розмістивши санаторій «Берґгоф» окремо від «рівнини» та звичного бюргерського життя, високо в горах, наділивши його виразною інакшістю, полікультурністю та архетипністю.

Томас Манн розпочав писати цей роман 1913 року, а задум його постав унаслідок відвідування дружини, яка була хвора на туберкульоз і лікувалася в санаторії у Давосі. Манн провів із нею три тижні, спостерігаючи за тамтешнім життям. Санаторій у його романі постає типовою гетеротопією: це інакший світ на вершині пагорба, відмінний від життя внизу. Там, нагорі, видозмінюється, а то й завмирає час: кілька днів видовжуються й здаються вічністю, приїхавши на три тижні, герой проводить у санаторії сім років. Там не діють закони природи, нікчемним стає календар: «пори року тут не чітко розмежовані», «скоріше, змішуються між собою й не дотримуються календаря». Час тут підпорядкований цілком інакшим ритмам і зовсім не збігається з нормальним часом у долині. Та й за природою своєю він стає інакшим: замість днів міряється місяцями, тягнеться нескінченно (так званий довгий час), має свої дискретні градації (час сніданку, час обіду, час сну), набуває онтологічного статусу «твого часу».

Санаторій і хвороба знищують час, так само як і життя. Нудьга, яку культивує санаторій, зрідні хворобі, світ «нагорі» привчає до рослинного, вегетативного існування…

«Санаторійна зона» (1924) в однойменній повісті Миколи Хвильового, навпаки, є символом «зайвого» часу. Як підкреслює оповідач, це «не театр маріонеток», а «розклад певної групи суспільства». У санаторії Хвильового зібрані ті, які виявляються «зайвими» людьми в нові пореволюційні (міщанські) часи. «У санаторій стікались зі всіх кінців духмяного краю. Тут були партійні, безпартійні, анархи, слюсарі, токарі, метранпажі і були, як казала Майя: радбури, комбури, комфутури, пролетури, в “останній стадії” і від манікюрш»… Зрештою, санаторій постає у Хвильового психічним відхиленням, фантомом уяви, хворою реальністю.

Така санаторійна зона є тим закутком історії, де опиняється «зайвий» матеріал соціалістичної історії: плебеї та хворі мрійники. Це насправді божевільня, де «зайвих» людей приводять до стану хворих на істерію, меланхолію, шизофренію. Психічно вони розщеплені між минулим і майбутнім, виснажені революцією, романтикою, сентименталізмом і мріями про комуну. Як у клініці, тут відбувається селекція «нової» людини з метою перетворення її на машину й відкидається генетично використаний матеріал…

Від курортної історії про одинокість і флірт, що їх відтворила Леся Українка, до «санаторійної зони» Миколи Хвильового смисли, яких набуває курорт у культурній уяві, змінюються й розвиваються. Нових варіацій і викривлень набуває топографія, розширюється часова та просторова символіка, народжуються нові філософські та психологічні значення й референції. Однак суттєвим лишається те, що зафіксувала і сама Леся Українка: курорт дедалі більше утверджується як метафора відчуження в культурі модернізму, актуалізуючи свій гетеротопний потенціал і символізуючи часопростір кризи, імітації та девіації — ментальної, духовної, соціальної та політичної.

*У блакить (нім.).

Купити книжку

Читайте також: Марсіани на Хрещатику: Віра Агеєва про Київ початку XX століття очима емансипанток