«Жоден український автор не став Харрарі»: як виживає історичний наук-поп

Історичний наук-поп в Україні – явище відносно молоде. Останнім часом люди все більше зацікавлюються минулим, шукаючи в ньому відповіді на питання сьогодення, намагаються сформулювати своє ставлення до суспільних та політичних процесів сучасності крізь призму історії. І якщо одні книжки уміють доступною та неупередженою мовою розповісти про свій предмет дослідження, то інші лише породжують нові міфи й все ускладнюють. Про внутрішню кухню історичної науково-популярної літератури, її стан та розвиток дискутували на Фестивалі живої історії шеф-редакторка наукового журналу «Місто, історія, культура, суспільство» Тетяна Водотика, організатор проєкту «Лікбез. Історичний фронт» Кирило Галушко та історик Петро Долганов з рівненського Центру студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка».

Тетяна Водотика

Наук-попом в Україні не заробиш і не прославишся

Український історичний наук-поп активніше почав жити з 2014-го року. Хоч і до того були науково-популярні видання, наприклад, серія «Невідома Україна», яку видали на початку 2011-го. Раніше український історичний наук-поп конкурував з російським, а зараз конкурує з україномовними перекладами світових зразків. З іншого боку – закордонних видань набагато більше, тож простіше замовити переклад тексту, ніж писати з початку. Наразі жоден з українських вчених-істориків не став Ювалем Ноєм Харрарі, не заробляє цим собі на прожиття постійно. 

Якщо загуглити огляди історичного нон-фікшну, то огляд саме на такі книжки випадає на 4-й сторінці пошуковика поряд із російським нон-фікшном. Український історичний нон-фікшн трапляється у підбірках біля книжок типу «Як жити в оточенні ідіотів». І в цих оглядах українських авторів мало – лише Сергій Плохій чи Вахтанг Кіпіані. Наприклад, в огляді «Топ 10 нон-фікшн книжок» від «Книгарні Є» за травень 2019 – українських аж дві: Михайло Якубович «Історія філософської думки кримського ханства» і «Корабель шаленців» Тараса Лютого. 

Варто бути свідомими й того, що історичні проєкти чи література – це ніша, і її потрібно популяризувати дієвим маркетингом та smm-просуванням. 

Неможливо зробити науку доступною широким масам без академічної складової, адже не буде кому дати фахову експертну думку в певній темі. Але є інший бік – з кожним текстом і науковцем має працювати кваліфікований редактор, який може оформити його думку більш зрозумілою мовою. Лише кілька десятків учених спроможні донести свої дослідження зрозумілою, цікавою мовою. 

Читайте також: Щеплення від пітьми: 3 книжки популяризаторів науки

Кирило Галушко

Потрібна нова історична журналістика

Ніхто не знає, чи пропозиція диктує попит, чи попит – пропозицію, бо до 2015 року на українському книжковому полі не було історичної науково-популярної літератури – і раптом люди зацікавились історією. Ми це дізналися від видавництва «Клуб сімейного дозвілля», яке звернулось до нас із пропозицією за рік зробити 10-томну популярну історію України. Оскільки на той момент було натхнення, зібралися авантюристи, які мали напрацювання. За рік таки народили історичну науково-популярну серію «Історія без цензури». Проєкт став для видавництва фінансово успішним. Кожен томик виходив 20-тисячним накладом. Але команді авторів це не принесло фактично жодного прибутку, а видавці диктували хамські умови. 

Я би влаштував школу історичної журналістики, адже інформацію передають здебільшого журналісти. Досить часто вони подають інформацію не достатньо кваліфіковано, тому що не до кінця розуміють, про що йдеться. Результатом є те, що таке спотворення, спрощення чи узагальнення читають, слухають, дивляться. Важливо проводити навчання для журналістів, щоби пояснити, як працює історик, на які питання може відповісти, а на які ні, щоб не збрехати. Для цього потрібно витратити більше часу, ніж одна пара чи урок. Бо в історії розбирається кожна людина, як і в політиці.

Потрібно вчитися писати простою мовою

Оскільки радянська система наук-попу загинула і 30 років ця галузь не була нікому потрібна, історики розучилися писати зрозуміло. В академічному стилі, наприклад, речення «Утилітарний теологізм неоєвропейського мислення створює інверсію основної парадигми свідомості» є звичною справою. Зрозуміло, що з таким виходити на загал не варто. А деякі редактори одночасно редагують книжки про макраме і про що завгодно. Вони не завжди знають, про що йдеться, та й володіють мовою гірше за автора. Є редактори, які переписують поверх автора, і це злочин. Добре, коли підбирають спеціальну команду у нішеві видавництва (як-от «Кліо», «Лаурус» чи «Темпора»), які спеціалізуються на навколоісторичних темах. Коли є велика видавнича група, то потрібно бути обережним.

Один і той самий меседж можна подати по-різному. Якщо хочеш, то можна написати наукову монографію для колег, зробити публікацію для культурної, освіченої людини, дитячий варіант. Це має бути літературна лінійка: якщо ти хочеш комусь щось донести, ти маєш знати, в яку обгортку загортати інформацію, щоб її приємно було розгорнути й отримати. Тут не йдеться про пониження якості, тому що писати історію для дітей набагато складніше, ніж історію для дорослих.

Читайте також: Як написати хороший нон-фікшн: 7 порад від Ростислава Семківа

Петро Долганов

Не лише книжки, але й кіно та ігри

Один із продуктів, які ми створюємо, – це короткометражне документальне кіно. Ми намагаємося говорити правду. Зрозуміло, що не можна розповісти всю правду за п’ятнадцять чи двадцять хвилин, але ми не створюємо нових міфів і розставляємо акценти. Наші фільми присвячені історії Голокосту і перебувають у вільному доступі. Наразі ми створили три: це «Приречені. Історія рівненського гетто», «Розстріляне місто. Історія Голокосту в місті» і «Людина з обличчям» про українця, який рятував євреїв. Ми працювали над цим фільмом з учителями на базі інституту післядипломної освіти, зі студентами, працювали для всіх зацікавлених краєзнавців та журналістів. В нас не так багато ресурсів, щоби йти на велику аудиторію, тому ми знаходимо лідерів думок. 

Нещодавно ми створили настільну гру і розповсюдили її школами Рівного. Гра присвячена трьом громадам міста довоєнного періоду. Це прогулянка у вигляді карти з об’єктами історико-культурної спадщини, яка має картки-атрибути: католицький, юдейський, православний.

Ми використовуємо інклюзивний підхід, тобто українці – більша частина населення регіону, але враховуємо, що в довоєнний період місто населяли переважно євреї та поляки. Їхню історію потрібно теж розглядати. Ми не можемо говорити лише про конфлікти чи війни, адже ми співіснували віками. Й між нами було, мабуть, більше позитивної комунікації. Намагаємося на цьому наголошувати. 

Обережніше з правдою та медійниками

Якщо ти скажеш правду про певні речі, є підозра, що аудиторія може неправильно це інтерпретувати. Наприклад, якщо ти покажеш сюжет з історії євреїв про створення юденратів (єврейський орган самоврядування, який за ініціативою німецької окупаційної влади створювали в єврейському гетто), чи те, що деякі євреї співпрацювали з окупаційним режимом. Людина, яка не знає, як працювала ця система, подумає, що їм не було так погано. Іноді треба добре зважити, чи варто інформацію, яку розуміє вузьке коло спеціалістів, видавати на загал. Якщо так, то в який спосіб це робити. 

Робота з місцевими медіа ще гірша. Якщо на всеукраїнському рівні ще є професійні журналісти, які знають як подавати тематику, то на локальному маємо справу з медіа, що ставлять питання: «Ви знаєте минуле. Дайте, будь ласка, відповідь, що нас чекає в майбутньому». 

Досліджуючи тему Голокосту, я читав багато праць і спілкувався з багатьма істориками. Зробив висновок, що американська історія багато в чому простіша. Вони якось негативно й упереджено сприймають надто складні тексти, а люблять, щоб було простіше. Інтерпретації там є серйозні та хороші, але викладені простою мовою. Існує неписаний закон підвищеної складності тексту: чим складніше ви формулюєте, тим менше сенсу в тому може бути. Іноді це спосіб завуалювати відсутність актуальності чи сенсу в тому тексті. Можливо, простота є хорошим методом. Не всі складні тексти є безсенсові, але часто в нас трапляється і таке.

Читайте також: Науку в маси: як вижити українському наук-попу