Фіоль

Журналістика вже давно не така: Антон Санченко про нову книжку Юрія Луканова

27.05.2021

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Юрій Луканов. Репортер Волковський: Знайти убивцю Фільова. — Київ: Фіоль, 2021

 

Юрій Луканов – журналіст з великим досвідом, який бачив на власні очі велику кількість конфліктів, був присутнім у місцях, де творилася сучасна історія нашої країни. Його книжка «Репортер Волковський: Знайти убивцю Фільова» містить в собі відразу два цикли оповідань, які так чи інакше пов’язані з нашою теперішньою дійсністю – часом зовсім невигаданою, а часом фантасмагоричною. Олександр Санченко прочитав збірку й поділився з Читомо своїми враженнями.

*Авторський стиль збережений.

 

 

Якби я шукав епіграф для цієї рецензії, я б згадав діалог з Довлатова:

 

 А правда, що кожен журналіст мріє написати роман?

Ні, – збрехав я.

 

Книжка Юрія Луканова насправді не роман, а збірка оповідань, тобто, як і «романи» Довлатова – збірки поєднаних одною темою новел, які за межами цієї провідної теми поміж собою не взаємодіють. Ба більше, в цій книжці цілих два цикли оповідань: «Знайти убивцю Фільова» (фантасмагорія про ДНР у складі України) та «Репортер Волковський» (роман про карколомні пригоди журналіста на війні). Визначення жанрів у дужках – все ж таки роман авторський,

 

Довлатов нам не збрехав про журналістів. «Фантасмагорія» ж складається всього з трьох оповідань і виглядає дивно в препозиції перед «романом». Підозрюю, що в цьому винен саме я – колись я сказав Луканову, що книжка має бути не менше 6 авторських аркушів, а якщо «роман» менше, іноді його доточують оповіданнями до потрібного обсягу. Я не думав, що в результаті одні оповідання доточать до інших, та ще й попереду того роману, хоча навіть хронологічно дія «Знайти убивцю Фільова» відбувається після «роману». Це на випадок, якщо можна так заявляти про світ альтернативної не історії, а альтернативних прогнозів, пророцтв, які не збулися.

 

Наприклад, новообраний у 2019-му президент у цих оповіданнях, як і обіцяв, переїхав зі своєю адміністрацією в Український дім, а ОРДЛО таки втюхали нам на правах автономії та амністували бойовиків.

 

Тепер вони засідають на Печерських пагорбах і ввічливо, за зарплату, ґвалтують в робочий час своїх київських секретарок, пояснюючи відвідувачам з Горлівки, що так, як було вдома, не можна, бо до киянок потрібен культурний підхід.

 

У цих оповіданнях взагалі багато сексу (аж до фізіології) і символізму «хто кого трахає», аж згадується сентенція про те, що потрапляючи в незнайому ситуацію, людина шукає підказок та аналогій в прочитаних раніше книжках чи побачених фільмах. І горе тому, хто дивився лише порнофільми. Представники амністованого Донбасу, схоже, саме з цієї категорії поціновувачів мистецтв. Їм дуже важливо, хто кого трахає. Символізм, недоступний англійській мові, в якій секретарка так само може трахати депутата. Все симетрично. А слово «кохатися» просто відсутнє в узусі.

 

Що ж до незрозумілих ситуацій, то представники Донбасу весь час на них чекають у ворожому Києві, і деякі таки в них потрапляють. Щоб не руйнувати радість читання цього мініциклу – вбитий Фільов, заради якого збирають мітинги під ОП проплачені активісти, зовсім не журналіст, як ви могли подумати, а помічник депутата, колишній бойовик, якого упізнала його жертва. Тож вбивць його навряд чи хто шукатиме, в тому числі й сам депутат.

Але нам залишається лише здогадуватись, як розвивались би події в цій альтернативній реальності, бо як тільки вона не справдилася, автор втратив до неї інтерес і обмежився трьома оповіданнями. Втім, ці прогнози все ще залишаються серед ймовірних, і дай Боже, щоб авторові так і не було нагоди казати всім: «А я ж попереджав!».

 

Напишемо пару слів про автора, безвідносно до цієї книжки. Юрій Луканов – відомий журналіст, колишній очільник НСЖУ (спілки журналістів). Він автор багатьох книжок репортажів і ще більшої кількості неоформлених книжками статей в солідних виданнях. Ще він – автор кількох збірок поетичних «козюльок» – сатиричних дуже злободенних віршиків, переважно політичного спрямування, які сам він вважає дотепними. Від корифеїв жанру Юрка Космини чи Миколи Воськала «козюльки» відрізняє лаконічність, притаманна хайку, або швидше частушкам, тому життя їх бурхливе, але негайне – вже через тиждень важко пригадати, якої саме ситуації стосувалася ця епіграма. Тому в книжці воно читається з подивом, а в стрічку фейсбуку заходить ідеально. Втім, як і власне журналістика, в якої всі новини – останні.

 

Саме час перейти вже до другої частини книжки – до «Репортера Волковського». Ясно, що цей репортер – таке собі альтер его журналіста Луканова, і як всяке альтер его автора – він вищий зростом, ширший в плечах, дотепніший, підступніший, розумніший, впливовіший, оперативніший, благородніший за автора, в нього навіть закохуються усі ті красуні, які в реальному житті цикнули зубом і продефілювали повз автора на своїх 12-сантиметрових підборах співати пісень на «Голосі країни» (це метафора, Волковський з оповідань має справу не зі співачками, а з балеринами). Але красуні таки мають оточувати справжнього репортера скрізь, куди б його не закинула доля, навіть в окупованому Донецьку, Криму чи вільних Києві та Варшаві.

 

Якби автор не вказав жанр самостійно, а довірив це мені, я б назвав це журналістськими бувальщинами або навіть байками.

 

Дуже придатними для розповідей в дуже доречно згаданому барі «Барабан» на Прорізній, де колись збиралися київські журналісти. Бар, мабуть, вже закрили, бо щось давно ніхто зі знайомих журналістів не призначав мені там зустріч. А розмови на тих зустрічах, що плавно перетікали у випивку, якраз і були отакі впізнавані – бувальщини, байки, брехні й придибашки – коли відчувається, що це філігранно оброблений варіант дійсності. Наче все правда, тільки ти завжди Д’Артаньян у білому пальті. Такий жанр люблять не тільки журналісти, але й, скажімо, моряки, рибалки й мисливці. Він вимагає згадок про всі халепи, в яких ти побував, але, чорт забирай, вижив, про всіх достойних чоловіків, з якими ти мав честь наклюкатися як зюзя десь в Антарктиді чи в бомбосховищі в Краматорську, і про всіх тих неймовірно красивих і навіть доконалих жінок, які з якогось дива обрали тебе, а не пародиста Галкіна. І слухачі знають, що це щирий гусарський трьоп, і поручик Ржевський знає, що друзі знають, але зупинитися не може, бо – закони жанру. При чому ж, кажу – майже все правда, просто художньо довершена.

 

Читайте також: Воєнна документалістика: ті, хто пройшли фронт, полон і окупацію

 

Юрій Луканов – визнаний майстер цієї гусарської версії журналістики, при чому – старої школи. Ну ось чесно, коли ви востаннє чули слово репортер? А не блогер, стрімер, інфлюенсер? Може тому й той журналістський бар закрили, що репортери вже закінчилися? Іноді здається, що автор перебуває в полоні якихось старовинних уявлень про журналістику. Так і хочеться сказати, що стара не школа, а гвардія – заради якихось фоточок з місця подій, які він старомодно знімає страшенно дорогою дзеркалкою, він лізе під дрючки беркутів на банковій і під кулі снайперів на Донбасі. Просто ради кадру, який усі нормальні профі з російського боку роблять постановочними, а колеги з інтернет-помийок просто шукають в Google й беруть перший-ліпший з Австралії. Хто там розбиратиметься?

Чудом виживши в халепі з обстрілом автобуса у Волновасі, бо його саме обшукували на КПП, журналіст у той же день, ловлячи натяки на вайфай в готелі, відправляє в редакцію репортаж без нервів, рефлексій і шмарклів. І це зрештою рятує йому життя, коли він потрапляє до сумновідомої донецької «Ізоляції», при чому, як в радянському кіно про розвідників, – свідомо й навмисне, щоб порятувати з МГБ свого нещасливого колегу. У світі Волковського взагалі дуже багато важить корпоративна солідарність журналістів – вони з тим колегою так само полізли на розбірки з кримськими «кізяками» під час анексії українського півострова, коли ті захопили взагалі незнайомого їм французького оператора. Бо – не стріляйте в журналіста, він на сторожі інформації.

 

У світі Волковського досі існують впливові редакції з інтригами, брифінги й пресконференція перших осіб, де важить гострота питань і влучність відповідей. Наче Трамп не веде свій твіттер сам. А в новому бравому світі часів клоунаду перша особа просто нон-стоп не жере картоплю фрі в новому фастфуді, так і не відповівши нормально на жодне питання, головне щоб модно-молодьожно і заодно прорекламувати фастфуд.

 

Головний конфлікт роману – чи може репортер збрехати на камери на пресконференції, розказати про чергового «розіп’ятого украми хлопчика», щоб порятувати з підвалів «Ізоляції» себе і нещасливого донецького колегу?

 

В новому бравому світі, створеному брехнею сотень продажних журналюг, які брехали без жодної загрози для життя і навіть особливої вигоди (скажімо, просто перекручуючи заголовки, щоб вони були клікабельними), такий головний конфлікт здається старомодно чистоплюйським. Це так само, як і дві тисячі доларів за джинсову статтю, якими спокушають героя на початку цього оповідання, здаються невиправданим романтизмом.

 

Зроблять все, що треба, за самі лайки, шери й репости. Не кажу вже – за підписку на ютуб-канал. Сумувати про абсолютно рятівну брехню у світі фальшованих передач про Свинарчуків і щоденних фейків «джаст фор фан» – то дійсно стара школа. Таких вже не випускають. Автору чомусь по-гусарськи хочеться вірити, що ці динозаври ще здатні відбити романтичну красуню в нахабного хіпстера-уклоніста просто в якомусь «Купідоні». Не кажіть йому ніхто, що без тіндера дівчата вже не знайомляться.

Я випадково довідався, що рецензію на цю книжку до мене відмовилися писати дві молоді критикиці. Вони мені не пояснювали, але підозрюю, що через отой фонтануючий сексизм і навіть мачизм автора. Дорогі дівчата, а чи не спадало вам на думку, що отой зацькований вами сексизм і є для чоловіків головним мотивом чинити благородно? Захищати незнайомих жінок навіть на підвалі «Ізоляції» чи недоладну батьківщину, що одягла своїх солдатів у вогненебезпечну форму «дубок», – просто тому, що ти мужчина. Юрій Луканов не вигаданий. Він справді опинявся репортером чи не у всіх гарячих точках минулого десятиліття, починаючи з розгону мітингарів на Банковій і перших днів «зелених чоловічків» у Криму. Це вже не репортерське везіння, а професіоналізм. Якщо саме мачизм примушував його лізти до чорта в зуби з дорогою дзеркальною камерою наперевіс, здобуваючи для читачів тих старомодних видань старомодну правдиву інформацію, то я за мачо.

 

Рецепти ж, як писати репортажі навіть з госпіталю (йому для цього довелося замовляти столик для ноута в інтернеті), очевидно застарілі. Гаська Шиян ще он коли написала роман в лікарні одним пальцем на ще кнопковому телефоні. Але ви цим смішним стариганам не признавайтеся, нехай і далі вважають себе модними-молодьожними. Цю рецензію, наприклад, взагалі написав мій чат-бот.

 

Книжка гідна, врахуйте її у своєму списку видань про нашу війну.

Купити книжку.

 

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза

 

що більше читаєш – то ширші можливості