воєнна література

Воєнна документалістика: ті, хто пройшли фронт, полон і окупацію

25.11.2020

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Сьогодні, коли ми вживаємо слово «війна», маємо на увазі війну із Росією, яка почалась у 2014-му. І коли кажемо «ветеран», то так само маємо на увазі здебільшого саме тих, хто воював на Сході. Згадуючи українську літературу про війну, думаємо насамперед про ветеранську прозу. Впродовж останніх шести років вже вийшло стільки книг спогадів учасників бойових дій, романів про війну, збірок поезій і документалістики, що важко зрозуміти з яких творів краще починати читати. Тому пропонуємо почати розмову про воєнну літературу з двох книг, записаних журналістками, які розповідають про досвід перебування на фронті, в полоні та життя в окупації. 

Євгенія Подобна. Дівчата зрізають коси

Київ, Люта справа, 2018 – 346 с.

Ці 25 історій жінок учасниць російсько-української війни, яка триває й донині, були видані наприкінці 2018 за підтримки Українського інституту національної пам’яті та доступні в електронному варіанті безкоштовно. Серед них снайперки, кулеметниці, стрілки, мінометниці, медики та інші, які воювали у складі Збройних сил України та добровольчих підрозділів з 2014 по 2018-ий. Авторка книжки, воєнна кореспондентка, Євгенія Подобна стала лауреаткою Шевченківської премії у номінації «Публіцистика, журналістика» на початку 2020-ого. Звучить багатообіцяюче, але якою ж насправді є книга «Дівчата зрізають коси»?

 

Вступ до цих 25-ти історій з легким пафосом нагадує про стереотипи щодо жінок на війні та обіцяє познайомити читача саме з жіночим поглядом і розповісти без цензури, якою вона є насправді. Однак після прочитання «Дівчата зрізають коси» маєш відчуття того, що ці історії насамперед про досвід війни, про вразливість людей, про страх та раціональне, про втрату й відданість не якоїсь однієї статі, а про воїнів загалом. Адже війна так чи інакше робить усіх рівними, її кулі, вибухи та мінні поля не зважають на гендер чи день циклу місячних. 

 

У кожному з розділів книжки, крім розповідей про те, як ці жінки вибороли собі право воювати на передовій, ти дізнаєшся заодно й про те, що означає бути снайперкою, стрілчинею, зв’язківчинею, командиркою, добровольчинею, медичкою, як сповіщати про смерть, забирати тіла загиблих із лінії фронту і що кожен учасник війни – неповторний. 

 

У них всіх власні правила поведінки, власний підхід, світогляд і розуміння завдань, які треба виконати, ставлення до зброї та її видів відповідно до звання та роду занять на фронті. Тут читачу дають відповідь на запитання про страх смерті і досвід позбавлення життя іншого, тут розвінчують міфи про неврівноваженість чи бажання отримувати надмірну увагу після повернення додому. 

 

Самі ж героїні вражають своєю спокійною інтонацією, без надривів чи надмірних емоцій, і коли вони розповідають про своїх побратимів, здається, що це матері чи сестри говорять про своїх синів і братів. Завдяки їм бачимо наших воїнів турботливими, добрими й вразливими, ніби хтось нарешті зняв із них маски стереотипів і показав справжнє лице, таке людське, таке щире.  З іншого боку, вони нам показують, що війна – це насамперед відповідальність, і деякі жінки самі ж не схвалюють поведінку тих, котрі не серйозно ставляться до своєї роботи. Деякі з оповідачок не сприймають жінок, які справляють враження ніби прийшли на війну знайти собі чоловіка і які на фронті завагітніли, пішли у декрет, через що на їхнє місце потім не можуть взяти когось іншого. В цьому насправді велика цінність книги – тут фемінізм не домінує, тут жінки так само можуть упереджено ставитись одна до одної, вони не приховують негативних сторін перебування жінок на війні та труднощів, які вони можуть спричинити. В результаті маємо цілісне розуміння того, чим є жінка на війні, без перебільшення чи применшення, з усіма нюансами і підводними каменями.

Але книжки на те і книжки, що в них важить не тільки тема, а й її подання та стилістика тексту. У «Дівчата зрізають коси» кожна історія супроводжується фотографіями героїнь, мова проста і невимушена, речення не обтяжені складними конструкціями, всі військові терміни розшифровані та поясненні. Самі ж історії часто переплітаються, накладаються чи в деяких моментах повторюють одна одну, а їхні героїні не мають визначеного місця перебування, міміки, рухів, їхні монологи позбавлені пауз, підкурювань цигарок, змін у тембрі голосу, вони не відводять погляд і, здається, навіть не кліпають. 

 

В деяких моментах ти можеш зауважити тінь від запитань, які ставили цим жінкам, і заодно відчуваєш, що можна було запитувати далі і занурюватись глибше. Бо до середини книги ти вже знаєш точний напрямок руху розповіді, знаєш коли вона раптово зверне у бік гендерних питань, знаєш, що потім буде про страх, а наостанок про плани на майбутнє.

 

Ми розуміємо, що книга спогадів у первинному вигляді є збіркою інтерв’ю, що перед нами текст, з якого забрали запитання, щось дописали, щось видалили. Тому хотілося б, щоб автори таких текстів не забували про специфіку жанру і про те, що з ним треба працювати, їх треба ретельно редагувати, що читачеві не можна пропонувати один і той самий сюжет 25 разів поспіль. А також, що йому не достатньо побачити фотографію людини, аби зрозуміти як саме вона розповідає свою історію, бо інтонації, міміка та жести важать більше, особливо, коли йдеться про такі речі, як смерть, обстріли, поразки, перемоги та війну загалом. І проблема не в тому, що «Дівчата зрізають коси» якась не достатньо потужна книга, бо вона все одно вражає і захоплює, проблема в тому, що її можна було зробити глибшою і значно потужнішою.  Однак, вона однозначно варта, щоб її прочитали. 

Ірина Вовк, Дар’я Бура. Ізоляція. Таємні в’язниці Донбасу в оповідях врятованих від тортур та смерті

Харків, Фоліо, 2020 – 348 с.

22 історії колишніх полонених «ЛНР-ДНР», серед яких і військовослужбовці, і цивільні з окупованих територій. Всіх їх звільнили під час «великого» обміну 29 грудня 2019 року, який все ще викликає багато запитань через списки повернених на територію України та окуповані території відповідно. Авторки книги, журналістки Ірина Вовк та Дар’я Бура, записали розмови із звільненими бранцями та стилізували їх під монологи. З цих історій ми можемо дізнатись не тільки про досвід перебування в полоні, а й про обставини викрадення, ставлення місцевих до окупантів і України, яким є життя на цих територіях, ким є ті люди, які проголошують себе «ополченцами», і чи є ще надія колись повернути захоплені частини Донецької та Луганської областей.

 

У вступі нам пояснюють специфіку «великого» обміну, нагадують, як саме він відбувся і в чому він був суперечливим. Також нам пояснюють мету цієї книжки – не привернути увагу чи наголосити на чиїхось подвигах, а просто показати реальність, бо вона настільки жахливо вражає, що коли її починаєш бачити, в тобі все змінюється назавжди. 

 

Кожен розділ починається зі стислої біографічної довідки, далі оповідачі повертаються спогадами в ті дні, коли все тільки починалось, коли тільки анексували Крим. Більшість історій належать цивільним, які проживали на окупованих територіях, і відповідно показують нам погляд зсередини, пояснюють, що відбувалось насправді, звідки взялись сепаратисти, і що від самого початку можна було врятувати значно більшу кількість територій, якби вистачило сміливості. 

 

Деякі колишні полонені занурюються глибше і звертають уваги на передумови, деякі – на менталітет, ще інші – на перспективи, і цей погляд зсередини є чи не найкращим путівником для уявної мандрівки Луганщиною та Донеччиною. Також під час читання цих текстів дуже непомітно, сторінка за сторінкою руйнуються декотрі зацементовані стереотипи і упередження. Такого антропологічного, соціально-культурного зрізу ніяк не очікуєш від цієї книжки, він тебе застає зненацька, зате нарешті дає відповідь на ключові запитання і вселяє надію, якої нам іноді так не вистачає. Наприклад, що вже навіть сепаратисти втомились від війни і впевнені, що Україна зрештою поверне свої території. Чи що місцеві жителі зрозуміли, ще на початку весни 14-ого, що Анексією Криму Росія не задовільниться, однак не мали бажання від’єднатися від України і починати війну.

В «Ізоляції» формально є поділ тільки на досвід військових і цивільних, тут не відмежовують жінок і чоловіків, не наголошують, кому було важче, лише один раз розказують про те, як це – мати місячні, коли ти в полоні і в тебе навіть нормального доступу до мила нема, не те, що до прокладок чи тампонів. Такий підхід до побудови тексту додає природності та показує, що в концтаборах катам плювати на твою стать і зґвалтуваннями вони погрожуватимуть кому заманеться. І так, саме в концтаборах, бо місця, в яких тримали ув’язнених, інакше не назвеш.

 

«Ізоляція», «Звіринець», СІЗО, підвали Донецького та Луганського «МГБ», виправні колонії та тюрми, про які розповідають герої даної книги, – це місця, де людське втрачає свою суть, де жага до знущань сильніша навіть за жагу до вбивств. Бо в «Ізоляції» тебе спеціально не вбиватимуть, навіть якщо сам попросиш, адже тамтешнім злочинцям не цікаво просто взяти й вистрілити, їм хочеться ламати психологічно й фізично. Тим більше, що кожен труп – це проблема, бо ж треба потім десь закопувати, скидати в шахту і присипати хлоркою. Однак іноді вони все ж вбивають, бо надто захоплюються своїми знущаннями. До їхніх улюблених видів знущань входять: пропускання струму через мокре тіло, побиття, зґвалтування, спилювання зубів, різні способи удушення, змушування одних ув’язнених бити інших – решта подробиць вам розкажуть і пояснять не на одному десятку сторінок книжки. До того ж ви дізнаєтесь історії полонених сепаратистів та росіян, щоб вже точно переконатись, що в концтаборах усі рівні. 

 

Не менше вражає і те, що цивільні, яких брали в полон за співпрацю з українськими військовими чи спецслужбами, дійсно передавали інформацію збройним силам, їхні дані допомогли врятувати не одне життя, і всі вони зробили б те саме – і навіть більше, – якби повернулись в часі назад і знали, як їх за це катуватимуть. Такий патріотизм, здається, нам і не снився. 

 

В «Ізоляції», як і в «Дівчата зрізають коси», кожну історію доповнюють фотографії, тут також немає авторських втручань і подекуди не вистачає міміки чи жестикуляції рук. Але тут кожна розповідь поділена на невеликі підрозділи, які стирають відчуття переходу між темами та подіями, і відкритість оповідачів створює відчуття природного занурення. Мимоволі ти разом з ними кожного разу ніби вперше заходиш в «Ізоляцію», ніби тобі разом з ними вперше надягають на голову мішок і заламують руки, ніби разом з ними вперше вдаряють струмом. Загалом «Ізоляція» – це той випадок, коли нон-фікшн сильніший за художню літературу.

 

Здається, нам більше не потрібно чекати на наших Гемінґвеїв чи Ремарків, нам більше не потрібно виглядати «той самий» роман про війну. Наші «Дівчата зрізають коси» та «Ізоляція» вже є тими книжками і голосами, якими можемо розповідати про російсько-українську війну за кордоном. Ну і вдома їх би не завадило прочитати кожному, бо новини розпорошують нашу увагу, політичні скандали замилюють очі, і якось мимоволі втрачаєш усвідомлення того, що війна все ще триває і жорстокі знущання полонених продовжуються в цю саму хвилину.

 

Читайте також: Від окопів до мелодрами: якою буває українська воєнна проза