«Сліпобачення» Пітера Воттса: коли шкільний булінг виходить з-під контролю

Послуговуючись здобутками сучасної науки у царині психології, психіатрії, антропології, фізики, хімії та біології, Пітер Воттс у своїх творах постійно фокусує увагу на важливій для сьогодення та критично важливій для дня прийдешнього проблематиці подальшого шляху розвитку людства і можливості його трансформації у щось інше, окреслює питання транс- та постгуманізму, розмірковує над можливостями людського самоусвідомлення, а також розглядає ті ймовірні виклики, перед якими людство ризикує постати вже у зовсім недалекому майбутньому.

В уривку з роману «Сліпобачення» ми дізнаємося про те, наскільки важливий досвід отримує людина у період дорослішання та шкільного булінгу, а також про те, як це впливає на подальше становлення особистості.

Це почалося не зараз. Не з шифраторів або «Роршаха1», не з Великого Бена, «Тезея» чи вампірів. Більшість людей сказала б, що все почалося зі Світляків, але й вони помилилися б. Цими штуками все завершилося.

Для мене все почалося з Роберта Паґліно.

У вісім він був моїм найщирішим і єдиним другом. Ми — побратими-аутсайдери, яких пов’язувало спільне лихо. Моє — набуте. Його — генетичне: безконтрольний генотип, що подарував йому схильність до короткозорості, прищавості та (як виявилося пізніше) наркоманії. Батьки його так і не оптимізували. Рідкісні релікти двадцятого століття, які досі вірили в Бога та ще й вважали, буцімто ніхто не повинен намагатися покращити Його творіння. Тож, хоч нас обох можна було полагодити, сталося це тільки зі мною.

Прийшовши на майданчик, я побачив, що Паґ опинився в центрі уваги півдюжини дітей. Поодинокі щасливці, які стояли попереду, били його по голові, а решта, в очікуванні на свою чергу, задовольнялася лайкою: «виродок», «одуд». Я спостерігав, як друг, ледь не вагаючись, підняв руки, аби захиститися від найважчих ударів.

Його думки я розумів краще, ніж свої власні; Паґ боявся, що нападники можуть вирішити, ніби піднятими руками він відбиватиметься, боявся, що вони сприймуть це як акт агресії і почнуть його гамселити ще завзятіше. Навіть тоді, у зовсім дитячому віці, маючи лише половину мозку, я ставав бездоганним спостерігачем.

Але я й гадки не мав, що робити.

Ми з Паґом уже давно не бачилися. Я майже не сумнівався, що він мене уникає. Але коли твій друг вскочив у халепу, ти йому допомагаєш, еге ж? Навіть якщо шанси мізерні (до слова, чи багато восьмирічних хлопчаків підуть проти шести більших, ніж вони, пацанів заради дружка по пісочниці?), ти можеш бодай покликати на допомогу. Помахати охоронцю. Зробити хоча б щось.

Я просто стояв. І не дуже хотів йому допомагати.

Це не мало жодного сенсу. Навіть якби Паґ не був моїм найкращим другом, мені слід було принаймні поспівчувати йому. На відміну від Паґа, до мене майже не чіплялися – через мої напади діти намагалися триматися від мене подалі. Хвороба їх лякала і водночас робила мене безпорадним. Та все одно. Я чудово знав, що таке знущання, образи чи несподівана підніжка, яка раптом уриває твій рух з точки А в точку Б. Я знав, що це за відчуття.

Або колись знав.

Ту частинку мене вирізали разом з хворими ланками. Я досі опрацьовував алгоритми з її відновлення, досі засвоював новий досвід. Стадні тварини завжди шматують найслабших. Кожна дитина інстинктивно знає про це. Можливо, я мав дозволити процесу спокійнісінько тривати далі. А що як не слід було йти проти природи? Але ж он, Паґові батьки не пішли проти природи, і погляньте, що трапилося: їхній син корчиться в багнюці, а зграйка виправлених суперхлопців ко́пає його по ребрах.

Зрештою, там, де зазнало провалу співчуття, спрацювала пропаганда. Найімовірніше, тоді я більше спостерігав, ніж думав, згадував, а не робив висновки — і мені пригадалися тисячі підбадьорливих історій, де співали дифірамби всім, хто виступив на захист зневажених.

Тож я підняв із землі камінь розміром з власний кулак і вдарив ним двох Паґових кривдників по потилицях, перш ніж хтось збагнув, що я вступив у гру.

Третій, повернувшись назустріч новій загрозі, отримав такий удар в обличчя, що було виразно чути, як тріснула його вилицева кістка. Пригадую, як здивувався, що я не отримав жодного задоволення від цього звуку. Для мене він означав лише те, що на одного суперника стало менше.

Решта розбіглися, щойно побачили кров. Один зі сміливців пообіцяв, що я — труп, вигукнув через плече: «Їбаний зомбі!» та зник за рогом.

Знадобилося три десятиліття, щоб збагнути іронію в тій ремарці.

Двоє суперників корчилися біля моїх ніг. Я гамселив одного з них по голові, доки той не перестав ворушитися, а тоді повернувся до іншого. Хтось схопив мене за руку — і я замахнувся, не думаючи, не дивлячись, аж доки Паґ з криком не відскочив від мене.

— Ой, — сказав я. — Вибач.

Тіло одного лежало непорушно. Другий, скручений у клубок, стогнав, тримаючись руками за голову.

— От гівно! — задихався Паґ. Він не зважав на те, що з його носа, бризкаючи на сорочку, юшить кров. На щоці наливався синьо-жовтий синець. — От гівно, гівно, гівно …

Я розмірковував, що саме сказати.

— З тобою все гаразд?

— От гівно! Ти — я маю на увазі, ти ніколи… — він витер рот. На його зап’ясті була кров. — Ох, чувак, ми влипли.

— Вони це почали.

— Угу. Але ти, тобто… Глянь на них!

Істота зі скавулінням кудись плазувала рачки. Мені стало цікаво, скільки часу їй знадобиться, щоб повернутися з підкріпленням. Я розмірковував, чи не краще мені добити її просто зараз.

— Раніше ти ніколи таким не був, — сказав Паґ.

До операції, мав він на увазі.

Я і справді тоді дещо відчув — слабко, віддалено, але безпомильно. Мене охопив гнів.

— Вони почали…

Паґ позадкував, широко розплющивши очі.

— Що ти робиш? Поклади це!

Я утямив, що стою з піднятими кулаками. Не пригадую, коли зробив це. Розтиснув їх. На це знадобився час.

Довелося довго, дуже довго та пильно вдивлятися у власні руки.

Камінь упав на землю, блискучий і слизький від крові.

— Я ж намагався допомогти, — я не міг збагнути, чому він не розуміє цього.

— Ти, ти не такий, як раніше, — додав Паґ з безпечної відстані. — Ти вже більше не Сірі.

— Та ні, я Сірі. Не будь довбойобом.

— Вони вирізали твій мозок!

— Лише половину. Через еп…

— Знаю, що через епілепсію! Думаєш, я ідіот? Але ти був саме у тій половині — чи, принаймні, частина тебе…

— Він боровся зі словами, з думками, що містилися в них. — І тепер ти інакший. Неначе мама й тато вбили тебе…

— Мама й тато, — несподівано спокійно промовив я, — врятували мені життя. Інакше б я помер.

— Думаю, ти й так помер, — відрізав мій найщиріший і єдиний друг. — Думаю, Сірі помер, вони вишкребли й викинули його, а ти — зовсім інший малий, просто вирощений з того, що лишилося. Ти не той, що був. Відтоді. Ти не той, що був.

Досі не знаю, чи усвідомлював Паґ, що саме він казав. Мабуть, його матір просто висмикнула з розетки дріт під час гри, з якої він не вилазив останні вісімнадцять годин, і змусила його вийти на свіже повітря. Можливо, настрілявшись по людях-ботах в ігропросторі, він мимоволі почав бачити їх повсюди. Можливо.

Однак щось у Паґових словах таки було. Пригадую, як Гелен розповідала (постійно розповідала), наскільки складно до цього звикати. «Неначе в тебе з’являється абсолютно нова особистість», — казала вона. А чому, зрештою, й ні? Недарма ж операцію називають радикальною гемісфероктомією: одну половину мозку викидають разом із вчорашніми креветками, а другу, яка лишилася, змушують надриватися за двох.

Уявіть, крізь які метаморфози мала пройти ця самотня півкуля, намагаючись заповнити прогалини. Вочевидь, їй усе вдалося. Мозок — дуже гнучкий шмат м’яса; він доклав зусиль, але адаптувався. Я адаптувався. А втім… Якщо подумати про те, скільки всього було вичавлено, спотворено, видозмінено, перш ніж завершилося відновлення, то можна стверджувати, що я зовсім не та людина, яка раніше займала це тіло.

Звісно ж, невдовзі прибігли дорослі. Надали медичну допомогу, викликали «швидку». Розгнівані батьки обмінялися дипломатичними залпами. Однак доволі складно змусити розлючених сусідів вболівати за поранену дитину, якщо камери спостереження за ігровим майданчиком з трьох кутів показують, як маленьке янголятко — і п’ятеро його друзяк — гамселять попід дих хлопчика-інваліда.

Моя матір, зі свого боку, вдалася до звичного бідкання щодо проблемних дітей і відсутніх батьків — тоді тато знову був десь на іншому боці планети, — і буря доволі швидко вляглася. Ми з Паґом навіть залишилися друзями — після короткої перерви, яка нагадала нам обом, наскільки обмежені соціальні перспективи чекають на шкільних аутсайдерів, якщо вони не тримаються купи.

Я пройшов крізь те випробування і пережив ще мільйон інших випадків з дитячого життя. Виріс і непогано влаштувався. Я навчився пристосовуватися. Спостерігав, запам’ятовував, виводив алгоритми та копіював належну поведінку. Не багато з того було… щирим, скажімо так. Я мав і друзів, і ворогів, як і будь-хто інший. Обирав їх відповідно до власних контрольних переліків моделей поведінки та обставин, укладених за роки спостереження.

Можливо, я виріс відчуженим, проте об’єктивним, за що маю дякувати Роберту Паґліно. Саме його доленосна заувага поклала початок усьому. Вона привела мене до Синтезу, прирекла на згубну зустріч із шифраторами, вберегла мене від долі, гіршої за ту, що спіткала Землю. Або ж кращої. Гадаю, це залежить від точки зору. Точка зору має значення: тепер я це розумію, коли, осліпнувши, розмовляю сам із собою, ув’язнений в домовині, що вилітає за межі Сонячної системи. Розумію вперше, відколи один побитий, скривавлений друг на дитячому полі бою переконав мене відкинути геть власну точку зору.

Можливо, він помилився. А можливо, я. Але та… та відчуженість — постійне відчуття себе прибульцем поміж представників власного виду — не така вже й погана річ.

Особливо вона стала у пригоді, коли явилися справжні прибульці.

Читайте також: Питання Старджона: антиутопія, соціальна та «м’яка» фантастика