Видавництво Жупанського

«Донька залізного дракона»: що спільного у технофентезі США, таро й режимі путіна

09.09.2022

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Майкл Свонвік. Донька залізного дракона / пер. з англ. Євгена Онуфрієнка. — Київ: Видавництво Жупанського, 2022. — 488 с.

Коли він вперше промовив до Джейн, то сказав, що вони обоє — в’язні. Він говорив про свободу, яку вони здобудуть, коли полетять із фабрики до розкиданих поміж осінніх зірок фортець. Дракон простягнув спокусливе яблуко, й дівчина не стала опиратися — так зло вступило у свою чергову битву.

«Донька залізного дракона» — роман американського письменника-фантаста Майкла Свонвіка, перша, але при цьому самодостатня та сюжетно завершена, частина його трилогії «Залізні дракони». Текст був опублікований у 1993 році, а тепер вперше вийшов в українському перекладі у «Видавництві Жупанського»

Меланхтон

На створення образу 7332 — механічного дракона Меланхтона — Майкла Свонвіка надихнув той факт, що від 1980-х, зокрема через тексти ірландської письменниці-фантастки Енн Маккефрі, дракони стали за замовчуванням сприйматися як милі, приязні створіння й добрі друзі. Про це Свонвік розповідає в інтерв’ю, яке вийшло на майданчику Reach Unlimited у 2017 році. 

 

Натомість у західній оповідній традиції постать дракона радше пов’язана з переживанням жаху, зі станами страху й заціпеніння. Для Свонвіка втрата такого бачення є прикрим свідченням того, що письменники воліють пом’якшувати зло і шукати йому виправдання.

Джейн

Гримуар був прекрасним — грубий том у шорсткій зеленій вініловій оправі. У темряві свого сховку дівчинка роздивлялася чорні сторінки, помережані холодним сяйвом літер. Джейн вирішила, що має його опанувати, має навчитися керувати драконом. Наступної ночі Меланхтон до неї заговорив.

 

Джейн Олдерберрі — дівчинка-підміна, людська дитина, викрадена фейрі для роботи на фабриці з виготовлення драконів. Мандруючи романом, ніби Спіральним замком, читач виток за витком спостерігає стадії її дорослішання. Підпавши під вплив Меланхтона — чи прийнявши рішення під цей вплив підпасти — Джейн на кожному етапі свого життя постає перед складними виборами. З точки зору моралі кожен із цих виборів є очевидним, проте якщо розглядати їх як плутаний клубок причин і наслідків, бажань і мотивацій, виразність правильної відповіді тьмяніє.

Головне питання, яке тут виникає — суб’єкто-об’єктність відносин Джейн і Меланхтона. Якщо йти дорогою середньовічних асоціацій, то дракон є змієм, втіленням Сатани. Той, хто схиляється його волі, — жертва чи спільник? Прикметно, що в тарологічній традиції існують антагоністичні фігури — Мага (бога-творця) і Диявола, і якщо могутність першого ґрунтується на його силі, то другого — на слабкостях інших. Поширений мотив аркану Диявол на старих колодах таро — обідок на шиї бранців умисне ширший за їхні голови, мовляв, легко скинути диявольські пута, якщо ти справді цього бажаєш. Джейн, яка опановувала алхімію і практикувала ворожбу, мала би про це знати.

Спіральний замок

Спіральний замок, запозичений із кельтської міфології, у світі «Доньки» є серцем усього сущого і домом Богині. Саме його хоче взяти штурмом і знищити Меланхтон, аби разом із ним поховати весь світ. І саме на цю божевільну ідею він хоче підбити Джейн.

 

Роман має складну структуру. Насамперед вона рекурсивна — текст є замком, що містить ще один замок (який хоче зруйнувати Меланхтон). Володимир Аренєв, чия передмова розпочинає українське видання «Доньки», зазначає, що Спіральний замок є втіленням фізичного всесвіту і має стільки ж вимірів, скільки, на думку сучасних фізиків, має й наш. Себто можна додати ще один рекурсивний шар.

 

Окрім цього, Свонвік використовує повтори — кожен новий романний виток дублює попередній, і як у спіральній мушлі, кожен наступний виток ширший за попередній — так Джейн рухається від тісних нутрощів заводу до безкрайньо-деталізованих краєвидів великого міста. Когут — Пітер-зі-схилу-пагорба — Пак Ельшир — Ракета. Ґвен — Сирін — Фата Інколоре. Повтор супровідників Джейн — це спосіб поставити її перед одними й тими ж виборами. І дівчина не тільки ці вибори провалює, а й робить це чимраз разючіше, опускаючись усе глибше в темряву зневіри.

Повертаючись до питання міжособистісних ролей Джейн і Меланхтона: не він є негідником, що використовує дівчину як об’єкт та інструмент, а саме вона є суб’єктом, чиї рішення реалізуються через дракона. Коли Джейн знайшла Меланхтона посеред заростей ожини й сухої трави, на його боці облупленою фарбою було виведено не ім’я, а тільки номер — 7332. Що таке відсутність імені? Коли ми використовуємо номери? Коли особистість справді нічого не важить або ми хочемо утвердити це як факт. Видається, що Меланхтон — це навіть не герой, це функція вибору, необхідна Джейн, щоб із надцятої спроби пройти свої випробування.

 

Читайте також: Рецепт бестселера: з чого складається «Макова війна» Ребекки Кван

Богиня

Наприкінці роману Джейн зустрічає дитину, дівчинку з червоними трояндами у волоссі, яка говорить їй: «Яка ж ти дурна!.. Ти так нічого і не втямила, правда?» Може, це і є Богиня, яку так несамовито жадає знищити Мелахтон? Або ж Богиня — це чорний камінь, якому Джейн ставить мільйон своїх «чому»?

 

Ми не знаємо, ким є богиня, але можемо виділити два шляхи до тлумачення її образу.

 

Перший — як істоти, що має волю і бажання та направляє інших героїв із певним наміром. Тоді кожне з поневірянь Джейн мало сенс і скеровувало її до фінального правильного вибору. Другий шлях — бачити богиню як безкінечний оберт колеса, сам факт існування матерії, зміни, які породжують зміни та не мають жодного кінцевого смислу. У такому разі немає правильних чи неправильних виборів, є лише невпинна оповідь буття. 

 

Але: яку б із цих матриць ми не обирали, вони не виключають винаходження власного смислу. Себто якщо немає вищого наміру, є наші рішення як розумних істот із системою цінностей і відчуттям правди. 

Не кінець історії

Історія Джейн і Меланхтона виникла як намір відродити образ дракона як постаті жаху і небезпеки. Захід, вколисаний піснею благополуччя, почав забувати старі страшні казки. Тож, видається, Френсіс Фукуяма помилився: так звана кінцева точка соціокультурної еволюції людства стала лише черговим витком ідеологічного протистояння. 

 

Володимир Арєнєв слушно зазначає, що хороша фантастика не є підрядним коментарем до реального життя, але вона віддзеркалює його, промовляючи про наші «тут і зараз». То чому б не розвинути романну історію далі? Акт приручення дракона є ілюзією, закриванням очей на реальні загрози, і веде до лихих наслідків. Чи не є владімір путін драконом, в якому не вбачали небезпеки і хотіли приручити, згодувавши трохи м’яса? Метафорично — цілком. При цьому дракон не має власної сили, її джерело криється лише в слабкості інших — тих, хто не готовий зняти ярмо зі своєї шиї.

Продовжуючи аналогію, варто відповісти на запитання, ким є Джейн і чи варто їй співчувати. Можна сказати, що обставини ставлять її у складні ситуації, де будь-який вибір є певною мірою втратою. Але ж цей вибір завжди лишається за нею, і тільки вона вирішує, чи допомагати Меланхтону у реалізації його антивітальної ідеї. Рівноцінно це стосується і росіян, які нібито є жертвами режиму, а не його спільниками: вони теж могли і можуть обирати, як діяти.

 

Коли дракон вперше промовив до Джейн, то сказав, що вони обоє — в’язні. Універсальна риторика з перекладанням провини на іншого, спосіб протиставити себе іншому, знайти спільного ворога і боротися проти нього. Путін протиставляє себе не Заходу і не НАТО, він протиставляє себе невпинності життя, рухові колеса, яке несеться вперед поміж безкраїх просторів космосу. Свонвік додає у роман загравання з психоаналізом, мовляв, Джейн все могло примаритися. Можна пограти в психоаналіз далі й сказати: путін боїться власної кінечності й разом із собою в небуття хоче прихопити решту світу. 

 

Головні висновки:

 

  • Інтерпретаційна матриця літератури практично безкінечна
  • Дракони небезпечні, їх треба не приручати, а приборкувати
  • Колесо нікому не спинити

Купити книжку.

 

Ілюстрації: Катерина Пархоменко/Видавництво Жупанського