Становлення Обами: як поєднати батьківство, роботу й політику

Мішель Обама. Становлення / Перекладач: Максим Гоцацюк. — Київ: BookChef, 2019

Мішель Обама стала однією з найзнаковіших жінок нашої епохи. Як перша леді Сполучених Штатів Америки – перша афроамериканка, яка виступила в цій ролі, – вона допомогла створити найгостинніший Білий дім в історії, а також зарекомендувала себе як впливову захисницю жінок у США та світі. У мемуарах Мішель Обама запрошує читачів у свій світ, розповідаючи про події, які її сформували – від дитинства в Південному Чикаґо до років її керівництва, поєднуючи роботу і материнство за найвідомішою у світі адресою. Відверто і дотепно вона описує свої тріумфи й розчарування як публічні, так і  особисті, розповідає яскраву історію того, як вона це пережила.

У сьогоднішньому уривку ми дізнаємося, як Мішель Обама стала матір’ю й поєднувала своє нове амплуа з роботою та політичною діяльністю чоловіка.

Материнство стало моїм мотиватором. Воно диктувало мої кроки, мої рішення, мій щоденний ритм. Мені не знадобилося ні часу, ні роздумів, аби повністю поринути у свою нову роль матері. Я орієнтована на деталі, а дитина, по суті є сукупністю деталей. Ми з Бараком вивчали маленьку Малію, роздивлялися її губки, схожі на бутон троянди, її темну голівку та ні на чому не зосереджений погляд, вивчали рухи її поки що неслухняних кінцівок. Ми її купали, сповивали та обіймали. Стежили за її харчуванням, за її сном, за кожним її звуком. Аналізували склад кожного використаного підгузка, ніби він міг розповісти всі її секрети.

Вона була крихітною людиною, довіреною нам. Мене переповнювало відчуття відповідальності, дитина цілком заполонила моє життя. Я могла годину спостерігати лише за тим, як вона дихає. Коли вдома є дитина, час може то розтягуватися, то збігати значно швидше попри всі закони всесвіту. Один день може здаватися вічністю, а потім виявляється, що минуло аж шість місяців. Ми з Бараком часто сміялися з того, що з нами зробило батьківство. Як і більшість молодих батьків, були одержимі й трохи зануди, але вже ніщо не могло зробити нас щасливішими. Ми взяли маленьку Малію в дитячому візочку до ресторану Zinfandel, на нашу традиційну вечерю в п’ятницю. Намагалися замовити страву, приготування якої не відібрало б забагато часу й ми могли піти, перш ніж Малія почне виказувати ознаки неспокою.

За кілька місяців по народженні Малії я повернулася до роботи в Чиказькому університеті. Обговорювала можливість повернення на півставки, вважала це ідеальним варіантом — водночас робила би кар’єру, й залишалася ідеальною матір’ю, зберігаючи баланс Мер Тайлер Мур / Маріан Робінсон, на що я, власне, завжди сподівалася. Ми знайшли няньку, Глоріну Касабал, турботливу й досвідчену, років на десять старшу за мене. Народилася вона на Філіппінах, навчалася на медсестру, виховала двох власних дітей. Глоріна, скорочено «Гло» була невеличка на зріст, метка, з практичною короткою стрижкою. Носила окуляри в позолоченій оправі й могла замінити підгузок за дванадцять секунд. Володіла знаннями медсестри й була сповненою енергії. Глоріна стала повноправним і шанованим членом нашої сім’ї. А найголовніше — вона щиро любила мою дитину.

Але я тоді ще не знала — і це теж входить до переліку того, що багато хто з нас розуміє запізно, — робота на півставки, особливо скорочена версія колишньої роботи на повну ставку, в певному сенсі може виявитися пасткою. Принаймні саме так сталося зі мною. На роботі я й досі відвідувала всі зустрічі, а також виконувала більшість колишніх обов’язків. Єдиною справжньою відмінністю була вдвічі скорочена заробітна платня, а також мої спроби втиснути все це в рамки двадцятигодинного робочого тижня. Якщо ж якась зустріч затягувалася, мені доводилося мчати додому з неймовірною швидкістю, бо я мала забрати Малію та вчасно встигнути з нею на заняття до Wiggleworms, музичної студії на Норт-Сайд. Мене все це вкрай виснажувало. Я намагалася притлумити відчуття провини, коли доводилося приймати робочі дзвінки вже вдома. Винною почувалася й на роботі, коли мене відволікали думками про можливу алергічну реакцію Малії на арахіс. Робота на півставки мала дати мені більше свободи, але скидалося на те, що все в своєму житті я роблю тільки наполовину й що всі сюжетні лінії в ньому почали розмиватися.

Тим часом у Барака мало що змінилося. За кілька місяців по народженні Малії його обрали на чотирирічний термін до сенату штату. На виборах він здобув вісімдесят дев’ять відсотків голосів, став успішним і популярним. Позаяк за вдачею Барак цирковий штукар, то й цього разу почав мислити ширше — вирішив висунутися у кандидати до Конгресу США, сподіваючись замінити там демократа Боббі Раша, який обирався вже чотири рази поспіль.

Чи здавалася мені гарною ідеєю участь у виборах до Конгресу? Аж ніяк. Сумнівалася в перемозі, особливо з огляду на те, що Раш був добре відомим політиком, а Барака й досі мало знали. Але все-таки він став політиком і мав певні можливості в середовищі Демократичної партії. У нього були радники й прихильники, дехто з них закликав його випробувати свої шанси. Проводилося попереднє опитування, результати якого цілком дозволяли припускати можливість перемоги. І ось що я точно знаю про свого чоловіка: ви не зможете просто так показати йому певні додаткові можливості, здатні розширити сферу його впливу — не слід очікувати, що він так легко від цього відмовиться. Він не відмовиться. Він ніколи не відмовиться.

Наприкінці 1999 року, коли Малії вже було майже вісімнадцять місяців, ми на Різдво взяли її з собою на Гаваї — збиралися перевідати її прабабусю Тут, якій на той час виповнилося сімдесят сім років. Вона жила в тому самому невеличкому помешканні в багатоповерховому будинку, де провела вже кілька десятків років. Передбачалося, що це буде сімейний візит — раз на рік вона мала право побачити внука та правнучку. Зима знову скувала Чикаґо, висмоктуючи тепло з повітря та блакить із неба. Ми почувалися роздратованими як удома, так і на роботі, тож вирішили забронювати скромний готельний номер неподалік від Вайкікі-Біч, і я почала відлік днів. Викладацька діяльність Барака на юридичному факультеті добігла кінця в цьому семестрі, я також вирішила взяти відпустку. Але раптом втрутилася політика.

У Сенаті Іллінойсу спалахнули дебати з приводу врегулювання одного важливого закону про кримінальну відповідальність, пов’язану зі зберіганням зброї. Тож замість перерви на канікули скликали позачергову сесію з метою проведення голосування ще до Різдва. Барак зателефонував мені зі Спрингфілда й повідомив, що нам доведеться відкласти подорож на кілька днів. Це була погана новина, але я розуміла, що від нього в даному випадку нічого не залежало. Передусім переймалася тим, чи ми взагалі зможемо вирватися у відпустку. Я не хотіла, щоб Тут на Різдво залишилася в самоті. Крім того, нам з Бараком потрібно було перепочити. Я сподівалася, що подорож на Гаваї дасть нам змогу відволіктися від роботи й взагалі зітхнути вільно.

Тепер Барак уже офіційно брав участь у виборах до Конгресу, а це означало, що в нього майже не залишалося вільного часу. Згодом він давав інтерв’ю одній місцевій газеті, в якому розповів, що за майже шість місяців своєї передвиборчої кампанії провів удома зі мною та Малією менш ніж чотири повні дні. Ось така вона, жорстока реальність передвиборчих кампаній. Окрім інших своїх обов’язків, Барак переймався тим, що часу до початку березневих праймеріз залишається зовсім мало. Від того, правильно чи ні він скористається цими хвилинами й годинами, міг залежати результат, принаймні суто теоретично. Нарешті я дізналася, що під час передвиборчої кампанії будь-яка хвилина чи година, проведена кандидатом у родинному колі, вважатиметься марнуванням дорогоцінного часу.

Я тепер уже була достатньо досвідчена, щоб намагатися менше залежати від цих щоденних злетів та падінь у виборчих перегонах. Я прийняла рішення Барака, благословила його й побажала здобути те, заради чого він усе це почав. Сподівалася, що після провальної спроби потрапити до сфери національної політики він переорієнтується на щось зовсім інше. У мріях (у моїх, звісно) Барак був ідеальним лідером якогось фонду, приносив користь суспільству й при цьому завжди повертався б додому на вечерю.

Ми вилетіли на Гаваї 23 грудня, по тому, як законодавчий орган нарешті припинив свою діяльність на свята, хоча сенаторам так і не вдалося знайти вихід із ситуації. Але все ж таки я полегшено зітхнула, бо нам вдалося поїхати. Вайкікі-Біч став справжнім одкровенням для маленької Малії.

Вона плазувала туди-сюди вздовж берегової лінії, торкала ніжками хвилі, неймовірно цим тішилася, аж до щасливої втоми. Ми провели радісне та безтурботне Різдво разом із Тут у її помешканні. Відкривали подарунки й дивувалися з того, як вона збирала на столі пазл із п’яти тисяч фрагментів. Як завжди спокійні зеленаві води Оаху разом із його веселими мешканцями допомогли нам відволіктися від буденних турбот. Ми блаженно кидалися в обійми самого лишень теплого повітря, могли милуватися тим, як наша донька насолоджується всім навколо. А заголовки газет нагадували, що ми швидко наближаємося до вступу в нове тисячоліття. І ми проводили останні дні 1999 року в чарівному місці.

Усе було спокійно, аж поки Баракові не зателефонував хтось із Іллінойсу та не повідомив, що сенат раптом знову збирається на сесію, аби завершити роботу над згаданим кримінальним законом. Якщо Барак збирався взяти участь у голосуванні, в нього залишалося десь близько сорока восьми годин, аби повернутися до Спрингфілда. Тепер почав цокати ще один годинник. Моє серце завмирало, коли я спостерігала за Бараком, який змінював бронювання квитків, аби вилетіти вже наступного дня й покласти край нашій відпустці. Ми мусили вирушати, не мали вибору. Мабуть, я все-таки могла залишитися там сама з Малією, але що доброго було в цьому? Попри власне невдоволення я розуміла, що саме таким і є політичне життя.

Читайте також про найцікавіші книжки Обами, які він прочитав цього літа.