«Це ж не джунглі»: як привчити дитину прибирати

Сусанна Ісерн. Це ж не джунглі. — Київ: Каламар — 32 с.

Якщо ви маєте дітей, то, мабуть, зіштовхувались із проблемою пояснення важливості підтримання порядку та чистоти, адже дітям не до того. Їм хочеться бігати, стрибати, пізнавати довколишній світ на власному досвіді, але не сидіти й слухати довгі лекції про розкидані кімнатою іграшки. Тут на допомогу приходить література. Книжка «Це ж не джунглі» Сусанни Ісерн розповідає малюкам про всі ці речі в легкій та жартівливій формі, не переобтяженій термінологією чи моралізаторством. Читомо вирішило випробувати книжку «В польових умовах» і попросило одну нашу знайому маму розповісти, чи дійсно книжка Ісерн здатна залучити дітей до прибирання.

Розмову про прибирання я почала з самого ранку.

— Хто любить прибирати?

— Не я, — чесно зізналася десятирічна донька.

— Не я, — підхопив п’ятирічний син.

— І не я, — зітхнула я й собі. Бо це правда. Ненавиджу прибирати.

— А чого питаєш? — із підозрою запитала донька. — Що, у нас сьогодні прибирання?

Так, у нас затівалося прибирання. А почалося все з книжки. Як завжди, дитячу книжку першою прочитала мама (тобто я), і на мене вона справила сильне враження. Прогорнувши ввечері коротку розповідь і порозглядавши малюнки, я лягала спати з твердим наміром уранці привести все до ладу. Але найперше після сніданку сіла читати історію з сином.

Книжку «Це ж не джунглі» написала іспанська (каталонська) письменниця і психологиня Сусанна Ісерн, популярна дитяча авторка й володарка багатьох літературних нагород, зокрема міжнародних, проілюстрував чудовий художник Росіо Бонілла, а на українську переклала Ярослава Стріха. Це книжка-картинка, в якій зовсім мало тексту і дуже багато малюнків, але все ж візуальний ряд повністю підпорядкований словесному. Шкода тільки, що для самостійного читання ця книжка не дуже підходить (а могла б!): у ній забагато складних для читачів-початківців слів.

Попри лаконічність, історія, що розгортається у книжці, вражає масштабністю. Дівчинка років п’яти чи шести, судячи з того, що в неї вже випав зуб, одного дня вирішує порушити Порядок: не хоче одягатися й зачісуватися, прибирати, а увечері відмовляється вкладатися в ліжко, бо воно перетворилося на звалище іграшок, тож вона натомість лягає спати на підлозі.

Мама терпляче не сварить доньку, лише зауважує раз, що скоро її кімната перетвориться на джунглі. Але й не робить за Полу нічого сама, тож мала вирішує, що без Порядку жити круто. Аж тут Порядок таки раптом порушується: в одну мить усе навколо стає справді як у джунглях, ба навіть у самої малої починає рости мавпячий хвостик.

З цього моменту гра перестає бути грою і перетворюється на справжній апокаліпсис дитячого світу, геть не веселий і не крутий. Пола спостерігає, як звірі зазіхають на її володіння: сплять у її кімнаті, миються в її ванній, їдять її смаколики, ба навіть одягають її купальник! Дитині більше не радісно: на всіх малюнках, де вона стоїть серед дому-джунглів, обличчя в неї або вкрай перелякане, або заплакане, і усмішка вперше з’являється тільки тоді, коли дівчинка прибирає всі свої речі й миється у ванній.

Так само реагував на історію мій син: він не сміявся з подій в книжці, ані ведмеді, ані «милий» бегемот не здалися йому кумедними, а поведінка мавп, які шматували дитячі книжки, обурила малого не на жарт.

Сусанна Ірсен, фахова психологиня, знає, як зачепити дитину за живе. А малюнки Росіо Бонілли, з виразними «мультяшними», а отже легко зчитуваними для дітей емоціями, хоча й не доповнюють історію, зате додають їй виразної глибини.

Читайте також: «Дім — нуль відходів»: як жити без сміття та бути щасливим

Словом, мене книжка надихає. Взагалі-то я вважаю, що дитячі книжки (особливо для дошкільнят) не бувають цілковито художні: усі по-справжньому гарні історії проростають у життя іграми, моделями поведінки, якимись слівцями й сімейними мемами. Мені дуже хочеться, щоб так сталося і з книжкою «Це ж не джунглі». Втім, мій малий, спостерігаючи за Полою, яка бадьоро прибирає іграшки на останній сторінці, геть не хоче брати з неї приклад.

— Поприбираймо? — радісно питаю я. І мій Олесик погоджується тільки тому, що сестричка, зверхньо скривившись на історію для малюків, сідає читати «дорослу» книжку: тепер йому не буде що робити самому.

В хаті чисто, і ми йдемо на подвір’я. Майже все літо я з дітьми живу на дачі, тож нам на подвір’ї вистачає «джунглів». (Після книжки Ірсен я, здається, починаю розуміти, чому сусіди так охоче закатують асфальтом подвір’я і ревно борються з пирієм, мишійкою і розхідником, воліючи залишати між трояндами голу землю, а не легку зелень — бо то ж місцева сельва лізе з усіх щілин!) Ми з Олесем починаємо збирати зелені яблучка, які скидає старе дерево, перш ніж налити соком інші, міцніші плоди. Робота для сина нудна, і ми придумуємо невидиму команду, яка от-от має нас перегнати у збиранні, але, звичайно, на самому фініші ми вириваємося вперед! Зрештою «джунглі» під яблунею ліквідовано. Олесь навіть садить у землю манюсіньку картоплинку, яка чомусь знайшлася під час збирання яблук. Порядок!

Потім ми беремо ножиці й ідемо обстригати відцвілі королиці, а тоді прополюємо й навіть поливаємо петунії. Джунглі відступають і з-під паркану, куди нападало перше пожовкле вишневе листя: Олесь віником виганяє всіх жовтих левенят із засідок і схованок.

Потім він стомлюється. Він, але не я: в пориві натхнення я прибираю джунглі навіть із синової голови — підстригаю йому волосся.

Нарешті можна відпочити. Олесь полегшено йде гратися з другом, а я, задоволена, сідаю писати статтю про те, як гарно на мого сина вплинула книжка Сусанни Ірсен.

Усе стає на свої місця тільки під час обіду. Коли я гукаю дітей до хати, Олесь прожогом кидається мити руки, а тоді негайно біжить на кухню, хапає часник і, висолопивши язика, береться ретельно його чистити — мені навіть не доводиться нагадувати йому про це п’ять разів, як це буває щодня. Що ж сталося? І тут я згадую: вчора за обідом, іще до того, як я вперше розгорнула книжку Ірсен, на нас насунули метафоричні джунглі (ні-ні, не ті мої, до прибирання яких я намагалася долучити сина, а його власні темні Джунглі). Я насипала всім борщику, розклала сметану, нарізала хліб і свіжий огірочок, а Олесь тим часом грався машинками, ігноруючи мої прохання принести ложки і прибрати зі стільців свої розмальовки. Коли ж усі нарешті сіли до столу й почали їсти, мій хлопчик запитав, а де ж часничок, який він щодня радісно їсть із борщем. «Сьогодні без часнику, — сказала я. — Шкода, звичайно, але ти ж його не начистив, а мені набридло тобі щоразу нагадувати. А тепер уже пізно: всі вже майже доїли».

Це була трагедія. Борщ без часнику! І то з власної провини! Обід було вмито гіркими сльозами, часник зрештою таки почищений і мужньо з’їдений з останніми ложками давно схололого борщу, а на наступний день нікому нічого не довелося нагадувати. Бо в усьому має бути Порядок — і дитина це чудово відчуває.

Сила по-справжньому мудрих книжок у тому, що вони нікого нічому не вчать. Життя не спішить наслідувати літературу, але література показує життя в усій його прекрасній глибині.

Читайте також: Сміття і люди: чому суспільство добробуту приречене жити на звалищі