7 книжок, що розширюють світ, від Володимира Шейка

Цей надскладний рік помалу завершується, згадуємо, як його проживали, що нас у ньому тримало і що надихало. Хоч дослідження фіксують незначний сплеск читання під час карантину, все ж для декого саме книжки ставали рятівним колом під час ізоляції. До таких людей належить й генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко, який розповів нам, що його надихало під час пандемії.

«Читання і культурна дипломатія – це два чудові способи розширити межі свого світу. Досліджуючи інші культури і вивчаючи мови, ми пізнаємо інакшість і віднаходимо спільність. Читання ж – справжня нескінченність досвіду. У цьому переліку книжки, які в карантинній ізоляції відкривали мені сусідні країни, минуле і майбутнє, вчили по-іншому дивитися на світ, сумніватися, вчитися і радіти, що зовсім поруч або навіть далеко є люди, з котрими цю пандемію переживати значно легше.

Оксана Пахльовська. Ave, Europa! (Пульсари, 2008)

«Ця книжка – хроніка процесу наближення України до Європи – і віддалення від неї в роки незалежності», – пише Оксана Пахльовська у передмові. Ба більше – це хроніка наближення і віддалення України від самої себе, яка з унікальною та об’ємною оптикою фіксує найважливіші культурні, політичні, історичні і світоглядні виклики, які поставали перед Україною у 1990-2000-х роках. Оксана Пахльовська, Оксана Забужко, Соломія Павличко – неймовірні жінки, чия праця сформувала інтелектуальну і смислову рамку для кількох поколінь українців.

Я цілковито захоплений цією книжкою, яку вважаю справжнім «технічним завданням» для незалежної України. Особливим відкриттям для мене були статті і доповіді, присвячені ідеї Українського культурного інституту (1989-1992 роки!), розвитку українознавчих студій в Європі, принципам, на яких мають будуватися культурні відносини України зі світом.

Велика радість, що теперішній Український інститут має змогу втілювати візії пані Оксани, що досі не втратили своєї актуальності. Та зі сторінок «Ave, Europa!» лунає не лише оптимізм, а й утома і розчарування – через втрачені шанси, змарновані можливості, політичну безпорадність. Я не знаю, чи Україна колись зможе бути такою, якою її хотіла б бачити авторка, але мені дуже кортить докладати для цього усіх зусиль.

Уладзімір Някляеў. Аўтамат з газіроўкай з сіропам і без. Менскі раман

Я купив цю книжку на торішньому Книжковому Арсеналі, на стенді білоруських видавців, до яких щороку любив зазирати, щоб погортати альбоми і збірки, порозпитувати про культурне життя Мінська. Я шукав роман про це світлокам’яне, просторе і водночас затишне місто, про яке ми, українці, так мало знаємо – як і про сучасне білоруське мистецтво, літературу, музику чи кіно. Книжка пролежала на моїй полиці аж до кульмінації цьогорічних протестів у Білорусі. Тоді я з подивом і з’ясував, що «Аўтамат» був відзначений премією Єжи Гедройця у 2013 році, а сам автор – кандидат у президенти на виборах 2010 року, політв’язень і відомий в Білорусі поет.

Роман Някляева – присвята Мінську 1950-70-х та його студентській молодості, юнацькій дружбі, випробуванням і розчаруванням дорослого життя. Це і чудовий портрет самого міста, в якому на початку відлиги ще жевріли закутки старого світу, дореволюційні топоніми, відгомін війни, родинна пам’ять. На сторінках цього роману співіснує правда і вигадка, як і в будь-яких спогадах зрілості про молодість – і все це без жодного «совєцького» ресентименту. Мені хотілося б, щоб таку книжку колись написали й про Київ.

Slavoj Žižek. Pan(dem)ic! COVIC-19 Shakes the World

«Не торкайся до Мене», – промовляє Ісус до Марії Магдалини після свого воскресіння. Жижек дотепно цитує Євангеліє від Івана у передмові до збірки есеїв, присвячених найбільшому випробуванню нашого покоління – пандемії, що позбавила нас права торкатися і відчувати одне одного, загострила і поглибила всі хвороби нашої цивілізації.

Жижек з очевидним задоволенням (і незмінним неомарксистським гартом) заходиться викривати і критикувати усе довкола: споживчі звички, неоколоніалізм, капіталізм, Нетаньяху, Орбана і Трампа, охорону здоров’я, популізм, ідеології і міграційні політики. Цю збірку цікаво читати як злободенну публіцистику – гостроязику, дошкульну й подекуди дуже слушну, але аж ніяк не як інтелектуальний маніфест часів глобальної кризи.

«Ми не можемо йти далі таким же шляхом, нам потрібні радикальні зміни!», – це все, на що спроможний лівацький запал Жижека. Цікаво, коли ж ліворадикальна думка зможе запропонувати позитивний і спроможний порядок денний? Мабуть, треба дочекатися наступних катаклізмів.

Йоханан Петровський-Штерн. Штетл. Золота доба єврейського містечка (Критика, 2019)

Ця книжка – підсумок 25 років досліджень і роботи з архівами та першоджерелами: об’ємна й жива історія єврейських містечок (штетлів) Правобережної України та сучасних Білорусі і Литви – територій, набутих Російською імперією після поділів Польщі наприкінці ХVIII століття. Петровський-Штерн описує унікальну соціальну, культурну та економічну форму штетла (невелике місто з переважно єврейським (ашкеназі) населенням – Ред.), поле постійної напруги і взаємодії між російською адміністрацією, єврейською економікою, українським селянством й польським капіталом. У тканині штетла органічно переплітались релігії, традиції побутування, святе і грішне, закон і переступ; співіснували євреї, українці й поляки; нуртувала торгівля і контрабанда, насильство і взаємодопомога.

Зокрема, надзвичайно цікаво читати, як російські чиновники, «першовідкривачі» новонабутих земель імперії, описували триб життя і побут Правобережної України першої половини ХІХ століття. Тому «Штетл» – фундаментальна праця з не лише історії східноєвропейського єврейства, а й з історії України. Сподіваюся, вона увійде в український науковий обіг, підручники з історії та потрапить на ваші книжкові полиці.

Karsten Schubert. The Curator’s Egg: The Evolution of the Museum Concept from the French Revolution to the Present Day

Карстен Шуберт, німецько-британський артдилер і куратор описує розвиток ідеї та концепції музею: від заснування Лувру і Британського музею як публічних інституцій, що еволюціонували від нагромадження «цікавинок», вивезених з колоній до метрополії – до потужних осередків наукового знання.

Він оповідає про зразкову модель німецького музею, запроваджену Вільгельмом фон Боде, як невід’ємну складову модерністського проєкту з його невпинним прагненням до колекціонування, класифікації та впорядкування. Згадує про трансформацію нью-йоркського МоМА, деградацію Музею Гуггенхайма та постання паризького Центру Помпіду як відкритого музею нового типу, що переміщує глядача з периферії в центр уваги будь-якої музейної діяльності.

Шуберт критикує кон’юнктурність сучасних музеїв, що обслуговують потреби масового глядача, орієнтуються на популярні сюжети, комерціалізуються, внаслідок скорочення публічного фінансування. Ця книжка – вже класична робота про роль музею в сучасному світі і хороший посібник для будь-якого культурного дипломата.

Olga Tokarczuk. Opowiadania bizarne

Одна з найновіших книжок нобелівської лауреатки – цілковита протилежність до «Книг Якова» чи «Бігунів». Ця збірка з 10 оповідань радше нагадує мені «Правік та інші часи» чи «Веди свій плуг понад кістками мертвих», в яких камерна дійсність, описувана письменницею, розширюється до нескінченності, завдяки магії, яку вона відшуковує й фіксує у звичній, рутинній повсякденності.

В анотації до книжки авторка намагається знайти польський відповідник слову bizarne: «дивний», але й «смішний», «незвичний». В українській, мабуть, найкращий з них – «химерний». Ольга спостерігає світ очима гротескних персонажів, які переживають трансформації і драми на тлі часу, в якому панує хаос, звичні речі втрачають своє значення і людина не встигає за швидкістю та насиченістю подій. Так виглядає самотність у світі, що давно вийшов з-під нашого контролю: химерному, дивному, непередбачуваному, але, завдяки генію Ольги, все ще прекрасному.

Майбутнє, якого ми прагнемо (Темпора, 2020)

Збірка есеїв, впорядкована Вахтангом Кебуладзе та Українським ПЕН – це роздуми 10 українських інтелектуалів про тему Генеральної Асамблеї ООН 2020 року. Тему, особливо актуальну в розпал пандемії, посеред всезагальної розгубленості. Це тексти людей, яких я люблю й поважаю, і мені важливо, що вони не губляться на серверах онлайнвидань, а виходять друком і розходяться по книгарнях.

Особисті історії Каті Ботанової й Андрія Куркова, історіософські розмірковування Володі Єрмоленка, сумні історії від Тані Малярчук, есхатологічні роздуми про утопію Юрка Прохаська. Такі збірки – це артефакт свого часу, зосередження думок, надій, страхів, сподівань і роздумів, які потрібно називати й проговорювати, щоб те спільне майбутнє, про яке промовляють автори, ставало досяжним й можливим для всіх нас».

Читайте також про 10 серйозних книжок від Юлії Федів