«Місто» Підмогильного: приїхати, побачити й підкорити Київ

Чим роман «Місто» вирізняється серед інших урбаністичних романів? У чому полягає складність головного персонажа — Степана Радченка? Як найвідомішому творові Валер’яна Підмогильного вдається бути актуальним і сьогодні? Про це й багато іншого розповіла літературознавиця Віра Агеєва у межах лекції «Місто» Валер’яна Підмогильного й український урбанізм», яку організувало видавництво «Віхола». Ми записали найважливіше.

Модерувала розмову співзасновниця «Віхоли» Ілона Замоцна, а до дискусії також приєдналася літературознавиця Ірина Борисюк.

Український колорит «Міста»

Для створення повноцінного українського урбаністичного роману, а заразом і зникнення розмов про рустикальність української літератури, в 1920-х роках на Хрещатику мусило з’явитись угрупування МАРС (Майстерня Революційного Слова заснована у Києві 1924 року під назвою «Ланка». 1926 року перейменована на МАРС. До угруповання належали письменники Валер’ян Підмогильний, Григорій Косинка, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, та інші – ред.). І принаймні два гарних урбаністичних романи написали двоє «марсіан» — це «Місто» Валеріана Підмогильного й «Недуга» Євгена Плужника. 

Читайте також: Група «Ланка»: геніальні тексти під свистом куль і між арештами

Підмогильний пише, на перший погляд, звичайну історію, яку апробував ще Оноре де Бальзак, — історію провінціала, що завойовує столицю. Але в чому полягає її український колорит?

Згадаймо фінал ранішої повісті Підмогильного «Третя революція». Це була історія про махновців, які завойовують місто, грабують його й нищать. Вона завершується похмурим епізодом зґвалтування головної героїні. Фактично «Третя революція» стала історією повстанця — передісторією Степана Радченка, головного героя «Міста». 

Тут Підмогильний показує важливий сюжет: українська революція 1917-го року не в останню чергу була повстанням українського села проти зросійщеного міста. Село хотіло знищити місто, розтоптати, зничтожити. Так після подій «Третьої революції» Степан Радченко приїжджає до Києва, щоб місто опанувати.

Радченко — обдарований провінціал із повстанським минулим, з засвоєним ідеалогічним набором. Для нього місто це ворожий простір: Степан ще нічого тут не знає, але він уже зневажає і проклинає міщан, «цих буржуїв». Герой припливає до Києва на пароплаві й ступає на річковий вокзал Подолу. Він дивиться на місто знизу, з берега річки — місто нависає над ним громадами будинків. Степанові нестерпна думка про те, що так було до його появи й так буде, коли він зникне. Місто не зважає на Радченка, а він звик, що на нього завжди зважають. І далі, крок за кроком, він завойовує місто. Але це не завоювання зі зброєю в руках, яке обмежується вкраденими коштовностями чи одягом — Радченко завойовує місто, а місто натомість змінює Радченка. Це процес урбанізації, який є процесом кшталтування себе.

Символізм локацій

Кожна сходинка соціальної драбини, здобута Радченком, — це зміна помешкання. Степан рухається знизу до гори, й ця висхідна кар’єра бездоганно проілюстрована й нанесена на мапу Києва. Перший епізод — берег Дніпра, Поділ, пристань. Перша адреса проживання — Подільські Вали, і це сарай із коровами. Це знову приниження, але він розуміє, що ні на що інше він претендувати не може. Далі, уже з перших кроків у місті, Степан розуміє, що село лише такий собі нездалий супутник міста. Насправді село це минуле, а місто — майбутнє. Можливо, тут Підмогильний навіть трохи занадто радикальний у відкиданні села, але треба розуміти це в контексті 1920-х років і його полеміки з Іваном Нечуєм-Левицьким, з яким він пораховується як із сильним автором-попередником. Вочевидь сама назва «Місто» — це утвердження урбанізму.

Перша частина роману завершується тим, що Радченко здобуває стан у місті. Ритуальна сцена — він спалює остогидлий рудий офіцерський френч, сільські торби й викидає драні чоботи. Купивши далеко не найдорожче пальто, костюм і сорочку з елегантними зеленими запинками, він нарешті почуває себе впевненим. Далі він поселяється ближче до центру. У фіналі ж, коли Степан Радченко нарешті здобуває визнання, коли він почувається не просто людиною, яка зробила кар’єру, а й здобув письменницький успіх, він може собі найняти найвишуканіше, дороге житло на Печерських пагорбах. І в повноті цієї сили він без ліфта збігає на шостий поверх, відчиняє вікно — і місто лежить у нього перед очима. Герой Валеріана Підмогильного посилає в нічний простір повітряний поцілунок, і ось це — апофеоз успішного українця.

Літературний Київ 1920-х років

Насправді «Місто» потрібно видавати з величезним і розлогим коментарем. Це роман про літературу XX століття. Ми зараз уже впізнаємо не всі прототипи, хоча для сучасників вони були впізнавані. Роман зображує середовище «Ланки» й неокласиків. Наприклад, місце, де Радченко сидів і рвав свій несхвалений рукопис, колишня вулиця Миколаївська в Києві — нині це вулиця Городецького, а тоді, 1919 року, вона стала вулицею Карла Маркса – з письменницьким клубом у готелі Континенталь.

До Підмогильного й Домонтовича в нас не було впізнаваних описів Києва, ми не знали того літературного Києва 1920-х років. І навіть зараз виникає питання: «А Булгаков? Як же без нього?» Відповідь — «Елементарно!». Булгаков просто зневажає й заздро описує український Київ, а також показує, що є лише «російський Київ». Підмогильний, своєю чергою, обдарував нас описами Київського Ренесансу початку XX століття.

Читайте також: Київ у текстах українських письменників

Особливість історії головного героя

Чи можна говорити, що успіх Степана Радченка — це лише успіх кар’єриста? Ні. Це також митця. Радченків шлях до літератури описаний як випадковий — спершу він потрапляє на літературну вечірку (бульвар Шевченка, 14, актова зала на другому поверсі КНУ, місце, де часто бував сам Валеріан Підмогильний), слухає критика Світозарова (у якому легко пізнати Миколу Зерова). У своїй наївності він вирішує: «Якщо так просто бути письменником, тебе всі знають, ти стаєш відомим, дівчата дарують тобі квіти, то чому ж так просто не утвердитися в житті?»

Перша Радченкова спроба пера, оповідання про бритву, — це очевидна пародія на примітивний реалізм. Герой описав реальний епізод, спростивши його, заідеалогізувавши, й тут він заживає отого першого успіху, переживає екстаз побаченого власного прізвища, надрукованого на папері.

Здавалося, що далі це могло би бути кар’єрою, то як сказано в романі: «Граючись, він порізався». Бо виявилося, що література це не гра, а щось значно більше. Творчість — не розвага. Радченко пізнає той страх перед чистим аркушем паперу, і те, що видавалося простою грою, виявилося мистецьким викликом. Степан був тим, хто цей виклик прийняв і зміг стати не лише споживачем урбаністичної культури. Радченко її опановує, ба навіть більше — він стає одним із творців цієї культури. 

Жіночі персонажі роману

Кожна жінка в в романі «Місто»  має свою психологію, свій характер, свою біографію. Вони створюють соціокультурну й мистецьку аури навколо себе.

Перша з них, Надійка — це сільська дівчина, яка мала би пропасти в місті. Підмогильний деконструює цей мотив. Це теж така собі історія жіночої кар’єри.

На початку роману Надійка Степанові подобається, бо він зневажає містянок на вулицях, з їхніми оголеними шиями і плечима. А в неї спідниця, з-під якої не видно коліна, комірець закриває шию (ймовірно, це трошки пародія на «Марусю» Квітки-Основ’яненка). З іншого боку – він добре розуміє, що ті красуні в серпанках із відкритими плечима неприступні, вони не для нього. Епізод із Надійкою завершується тим, що Радченко, вражений своїми невдачами, гвалтує її в міському парку — це нинішній Маріїнський парк. Це сюжет покритки, який уже багато разів експлуатував Нечуй-Левицький. Зґвалтована Надійка мусила би стати нещасною.

В одному з фінальних епізодів, коли у Степана знову життєва невдача, він вирішує повернутися в село, знайти Надійку, ощасливити, розгрішити свій переступ і почати праведне життя. І тут цілковитий «влом», бо сюжет покритки в модерній літературі вже не працює. Він зустрічає Надійку заможною, успішною, у неї гарний дім, вона вагітна, вона всім задоволена і зовсім не хоче, щоби Радченко її ощасливлював. Кохання ще сільського хлопця — це кохання, яке є власне насильством над жінкою.

Далі Степан змінюється. Вміння кохати — серед вмінь, які він здобув у місті. Старша за нього Тамара Василівна, Мусічка навчили його цьому мистецтву любити, навчили цінувати поцілунок — і він їм, врешті-решт, був вдячний за це.

Наступною була Зоська, і вона вже цілковито міська жінка, з якою Радченко познайомився у фоє театру. Але Зося — це пересічна жінка з міської вулиці.

Уже у фіналі, коли ми бачимо Радченка переможцем, його наступні стосунки з вишуканою балериною Ритою — це стосунки митця й мисткині. Це стосунки двох людей мистецтва, й тут Радченко вже пройшов школу виховання почуттів. Він уже знає правила гри, він знає, які квіти потрібні балерині й де їх вручати.

Ставлення Радченка до жінок — це історія переважно сексистська. Але як можна судити з біографії Підмогильного — це не автобіографічний мотив.

Річ у тім, що це один із перших урбаністичних романів, і він страшно полемічний. Підмогильному важливо наголосити, що повстанці-селяни, які приходять у місто, приносять насильство. «Третя Революція» закінчується фразою: «В комірчині лежала купа зганьбленого тіла» — зґвалтовані жінки селянами-повстанцями. І сексизм Радченка — це присуд Підмогильного патріархальній культурі. Це і є реалізм — поки Радченко є представником патріархальної культури, він ставиться до жінок ось так. Коли він долає цю спадщину і стає модерним урбаністичним персонажем, тоді й змінюється його ставлення. 

Ставлення до жінок Степана не треба сприймати як суто психологічну рису. Підмогильний деконструює патріархат, село як таке, патріархально-рустикальну культуру. Якщо прочитати «Казку про калинову сопілку» Оксани Забужко, то можна дізнатися, що патріархат не дає жінці нічого крім насильства. Тарас Шевченко зважувався про це говорити, а от у творах Нечуя далекі від реальності вишивані, заквітчані жінки, якими треба милуватись. Підмогильному важливо деконструювати насильство до жінки як засаду патріархальної культури. Переломними в романі були вже стосунки з Мусінькою — головний герой навчився переживати ніжність, вдячність. А останні стосунки із Ритою — це вже жінка, яка просто не дозволить ту модель, яка була з Надійкою.

Двійники Степана Радченка

Такий Радченко, яким він постає на початку «Міста», — це ще й пародія на ідеального радянського персонажа. Він приїжджає в місто з путівкою від якогось комітету, у нього план: здобути освіту, поїхати назад у село. Культура міста його не цікавить. Ідеальним віддзеркаленням Радченка є Левко — він разом зі Степаном приїхав до Києва, вивчив агрономію, знав буквально два маршрути й ніяких назв вулиць. Він безболісно їде з Києва. Левко ідеальний герой — йому немає чого закинути. Він простий, але він нецікавий. Радченко — герой складний. Багато його рис пов’язані не лише з персональною вдачею, але і з тим типом культури, яка його сформулювала.

Підмогильний показує, що життя складне. Немає чорно-білих розмежувань, немає простих рішень. «Місто» — це один із перших романів, де людина втілена пізнавано й не сфальшовано.

І якщо говорити про альтер его головного героя, то поет Вигорський, який сприяв Радченковому дебюту, — це проєкція майбутнього Степана. Там, де Радченко ще колекціонер вражень і успіхів, де Радченко прибулець із села, який жадібно прагне опанувати, завоювати місто, Вигорський швидше людина втечі — такого Сковородинського зникнення з міста. Степан ще завойовує місто — Вигорськогому вже не треба завойовувати. Вигорський уже філософ, і в цих стосунках із ним Радченко теж стає філософом.

Читайте також ще один конспект з лекції Віри Агеєвої: Від Шевченка з шаблею, до Шевченка з джавеліном: як формувався український канон