Вісім історій: чому російськомовні перейшли на українську

Повномасштабна війна росії проти України не тільки об’єднала й мобілізувала українців на захист своєї держави, її територіальної цілісності та незалежності, а й пробудила роздуми про те, хто ми такі, що робить нас українцями, що визначає наше теперішнє і майбутнє. Відтак для багатьох маркером ідентичності стала мова – українці та українки, які з дитинства спілкувалися російською, вирішили принципово перейти на українську. Хтось – увівши її в окремі сфери свого життя, а хтось – з чітким бажанням остаточно порвати з російськомовним контекстом. Як відбувається перехід на українську, Читомо розповідають відомі письменники, видавці, культурні менеджери, журналісти, музиканти, фотографи.

Я народилася в Донецьку. Моєю рідною мовою, як і мовою реальності, в яку я потрапила, була російська. Але українська, так чи інакше, завжди була в моєму оточенні. Час від часу і батьки, і знайомі вживали окремі українські слова, прислів’я, приказки. Вони їм подобалися, здавалися яскравішими й точнішими, ніж їхні російські відповідники. Вже не кажу про те, що застільними народними піснями були лише українські, бо вся ця культурна спадщина передавалася усно: від мам, бабусь і прабабусь.

До 2014 року я була переважно пасивною білінгвою. Часом могла порозмовляти українською з батьками чи друзями (особливо з українського відділення філфаку, коли вже навчалася в університеті), але це не мало системного характеру. Водночас я читала українською книжки, слухала українську музику. Такого явища, як «рускоє тєлєвідєньє», у моєму житті ніколи не було. Навіть більше – у старших класах я цілком могла думати українською і навіть збиралася вступати на українське відділення філфаку. Але мене відмовили старші друзі, бо Донецька філологічна школа тоді формувалася літературознавцями з російського відділення.

Мова для мене – передусім робочий інструмент, засіб самовираження, спосіб буття й пізнання світу. Саме тому мені важливо почуватися у ній вільно, як у зручному одязі. Тривалий час такою мовою для мене була російська. Адже в Донецьку питання про щоденну активну білінгвальність навіть не стояло – розмовляти українською банально не було з ким. 

Однак із початком російсько-української війни у 2014 році я багато думала над питаннями ідентичності, над тим, чому я, скажімо, завжди була людиною з українською ідентичністю, а люди, з якими я вчилася на одному факультеті, пішли у травні 2014-го на псевдореферендум. 

Тоді чи не єдиною сферою, де для мене залишалася російська, була поезія та переклади. Після 24 ж лютого я просто не можу писати вірші російською. І це не так про політичний вибір, хоч і про це теж, як про певне етичне переналаштування, певну психофізіологічну реакцію на повномасштабну російсько-українську війну. 

Найважче було наважитися почати говорити українською системно. Адже людей, які казали, що в мене російськомовна щелепа, не такі звуки, не такий синтаксис, не така лексика – не бракувало. Саме через цих людей я досить повільно переходила на українську – це звичайна реакція психологічного спротиву і психологічного ж захисту. Прикметно, що всі ці «добрі» коментарі були переважно від людей, для яких до 24 лютого 2022 року російсько-української війни не існувало, вона була «десь там, на Сході».

Українська дуже різна. У Львові одні особливості вимови, у Вінниці – інші, в Києві – ще інші. Це розмаїття можна сприймати як джазові варіації. За цим дуже цікаво спостерігати.

Важливо також розуміти, що не існує ніякої ідеальної української мови, адже мова – жива синергетична система: вона розвивається, змінюється, володіння нею весь час треба тренувати. Мову неможливо вивчити раз і назавжди, її треба вчити все життя. Я б порадила сприймати українську як континент, який можна відкрити. Хіба це не круто мати можливість відкрити для себе цілий континент?

Читайте також: Війна, що змінила мову: росія з малої літери, легітимізація матюків

Моя перша мова – російська, нею говорили в родині в моєму дитинстві, нею велося навчання у спеціалізованій музичній школі та частково – в музичній академії. Водночас українська для мене – мова любові. Років 15 тому я почала писати листи та повідомлення батькам, близьким друзям та коханим виключно українською. Це щось інтимне, мова як маркер близькості, особливих стосунків, довіри.

Перейти повністю на українську я намагалася кілька разів: після Помаранчевої революції, під час та після Майдану. Та загалом це виглядало так: з україномовними друзями та колегами я спілкувалася українською, з російськомовними – продовжувала комунікувати російською. З початком повномасштабної війни я почала спілкуватися українською навіть з російськомовними знайомими, і багато з яких зараз теж переходять на українську. 

Для мене особливо важливо говорити українською зі співвітчизниками за кордоном, щоб нас не плутали з росіянами. А ще для того, щоб українці могли почути рідну мову та відчути щось тепле та щемливе, а може, навіть звернутися за підтримкою. Так я зустріла кілька нових знайомих за кордоном: вони просто підходили до мене привітатися (і обійнятися), почувши українську. 

Мова як той самий маркер близькості та довіри тепер працює не лише для сім’ї та друзів. Вона працює для кожного українця.

Читайте також: 100 самобутніх українських слів, які закучерявлять ваш лексикон

Я фактично білінгвальна. Змалечку мама говорила зі мною зазвичай українською, тато – російською. Але,  як і у багатьох киян, переважно мовою спілкування із зовнішнім світом у мене була російська. Я вивчала українську у школі, але в побуті використовувала її лише вдома, і то не завжди. Після школи вступила до Києво-Могилянської Академії, й саме там, здається, вперше в житті зустріла людей, які при спілкуванні з російськомовними могли продовжувати говорити українською. Тоді це практично шокувало. Попри це, мовою спілкування для мене залишалася російська. Проблем із цим у Могилянці не виникало. Коли я почала працювати, моя робота була пов’язана з країнами колишнього Радянського Союзу, тож ми спілкувалися російською. З часом її почала витісняти англійська, але побутове спілкування так і залишилося російськомовним.

Уперше питання мови для мене стало болісним у 2014 році (так, розумію, що запізно). У контексті початку війни, використання російської публічно отримало поганий присмак. Декілька моїх друзів перейшли на українську, я поважала та підтримувала їхній вибір. Сама ж взяла собі за правило спілкуватися лише українською у зовнішніх робочих комунікаціях, проте основна частина моїх приватних комунікацій залишалася російськомовною. Я виступала за те, що російська є також моєю рідною мовою і я б не хотіла віддавати її агресору. 

Але поступово моє ставлення до цього змінювалося. Десь у 2018 році я зрозуміла, що англійська, яка не є моєю рідною мовою, стала у мене вільною. Я усвідомила, що змогла пасивно вивчити англійську до рівня, вищого за одну з моїх рідних мов. Тоді я вирішила відмовитися від споживання російськомовного контенту, перестала читати книжки, слухати подкасти, дивитися кіно російською. Спочатку це призвело лише до зростання кількості англомовного контенту в моєму житті, адже україномовного тоді було не так і багато. Але навіть невеликого збільшення використання української мови було достатньо, щоб почати почувати себе трохи вільніше.

У 2021-му я почала писати щоденник українською (до того декілька років вела його англійською). Це також дало відчуття розвитку практичних навичок. Однак у спілкуванні я все ж приблизно на 70% послуговувалася російською. Поглиблювати українську мені допомагало середовище: навколо все більше людей починали спілкуватися українською, робочі контакти стали майже виключно україномовними. 

Остаточним переломним моментом, як мабуть і для багатьох, стало повномасштабне вторгнення росії в Україну. По-перше, мова перетворилася на швидкий засіб ідентифікації своїх. Це було особливо помітно у відрядженнях за кордоном. Чути російську там дуже важко, відразу посилюється тривога.  По-друге, я усвідомила, що маю визнати, що агресор таки забрав у мене одну з моїх рідних мов. 

Зараз вживаю українську у всіх сферах життя. Залишилося тільки декілька людей, у спілкуванні з якими все ще використовую російську, але це питання часу. Навіть дві мої подруги-росіянки, не змовляючись, запропонували мені писати їм українською. Зараз усе частіше ловлю себе на тому, що думаю українською, намагаюся відзначати ці моменти, радію їм.

Кращого часу для того, щоб перейти на українську, не буде. Це політичний та світоглядний вибір. У обставинах війни, на мою думку, не може бути ніякої критики неідеального звучання, і будь-яка нормальна людина підтримуватиме ваш перехід. Як було написано на плакатах у львівських кав’ярнях: «Люди, що переходять на українську, ви – не смішні, ви чудові». Тим паче, що зараз стає значно більше справді якісного україномовного контенту. 

Якщо ви зараз не в середовищі спілкування українською, я б порадила слухати її та читати нею, це чудово збільшує словниковий запас та набір мовних конструкцій. Якщо у вас зараз є мовна практика, порадила б не вимагати від себе надто багато. Розслабтеся, робіть помилки, звикайте до свого звучання українською. Наша мова ніжна та емоційна, ви дуже швидко почнете отримувати позитивний зворотній зв’язок від її вжитку. 

Читайте також: Як змінилися кількість української мови в соцмережах з лютого

Я народилася у Кривому Розі, в моїй родині завжди говорили російською. Єдине: дідусь говорив суржиком, бо він – українець, решта ж моїх родичів – не українці. Моя бабуся з росії, всі її родичі в росії, моя мама там народилася. Мій батько – єврей, народився в Криму. Тож спільною для усіх нас мовою була російська. Я ходила в російську школу, тому до 18 років взагалі не володіла українською, поки сама її не вивчила під час першого Майдану.

Тож можна вважати, що це вже другий у моєму житті перехід на українську, і сподіваюся, що остаточний. Коли почалася війна, я відчула настільки сильну потребу протесту, спротиву і відрази до всього російського, що не було жодних сумнівів, що потрібно перейти на українську. І зараз я собі уже не уявляю, щоб повернутися назад – в російську. 

Я це зробила не для того, щоб мене хтось за це похвалив, я це зробила винятково для себе, бо мені так комфортніше зараз – з цим новим усвідомленням себе. Можливо, це якась нова ідентичність, нова роль, нова сторона моєї особистості, яку я раніше не настільки глибоко відчувала або, можливо, на яку я не настільки звертала увагу. А зараз те, що я українка, що я народилася і виросла в Україні, – стало великою частиною моєї ідентичності, тому для мене важливо говорити українською. 

Читайте також: Покращуймо мовну культуру: 11 видань з української мови

Більшу частину життя я розмовляла російською. Я народилася в росії, але в дитинстві переїхала у Крим і вчила українську в школі. Проте в Криму ніхто з моїх знайомих не розмовляв українською, і багатьох навколо обурював той факт, що з’являються закони, за якими реклама, вивіски та назви вулиць мають бути українською. Мене тоді це дивувало, а потім стало зрозуміло, що людей спеціально накачували цим невдоволенням, щоб розділити суспільство і потім маніпулювати. Зрештою завдяки цим маніпуляціям росія й підготувала анексію Криму. 

Відтоді як почалася війна у 2014-му, я намагалася розмовляти українською з україномовними людьми і на публічних подіях. З початком повномасштабного вторгнення, я повністю перейшла на українську і російською розмовляю тільки з найближчим колом друзів або тими, хто не розуміє українську чи англійську. 

Але тут важливо сказати, що мене до цього ніхто не «підштовхував». Це не було результатом впливу якихось «лідерів мнєній» абощо. Бо часто у публічній площині «мовне питання» порушується з таким рівнем ненависті, що можна припустити, що саме через це багато хто досі не спромігся перейти на українську. 

У мене ж завжди навколо були люди, які знаходили правильні слова, щоб пояснити, чому підтримувати українську мову важливо, при цьому, поважаючи інші мови. Якщо тобі кажуть, що ти – ворог, бо розмовляєш «мовою окупанта», тебе це не мотивує перейти на українську. Ти просто починаєш боятися за те, що говориш у публічному просторі, починаєш боятися суспільства, в якому живеш. Якщо хтось вважає, що насильство чи ненависть може покращити освіченість і культурність, той набагато більше «грає на руку кремлю», ніж той, хто розмовляє «мовою окупанта». Я вважаю, що набагато дієвіше, коли ти ділишся своїм досвідом вивчення мов, допомагаєш порадами іншим, розповідаєш, чому це важливо.

Українська гарна тим, що вона не має бути ідеально-літературною. Вона дуже різна в різних куточках нашої країни. Якщо ви забуваєте якійсь слова, ви можете заміняти їх іншими – навіть з інших мов – або пробувати пояснити те, що хочете сказати, в інший спосіб. 

Читайте також: 100 фактів лінгвоциду: від спалення книжок до викрадення і тортур українців

Моя рідна мова – російська, вся моя сім’я розмовляє російською, у дитинстві в оточенні майже всі говорили російською. Українську мову я використовував лише у школі. Ще тоді мене дивувала ця ситуація. Я постійно запитував у батьків, чому так. Вони розповідали про СРСР, казали, що ми живемо в Україні, тому я повинен знати українську, але, мовляв, говорити можу, як хочу. Відтак майже все життя я говорив російською, бо вважав, що це не важливо, якщо я і так люблю свою країну.

Ситуація щодо кількості україномовних людей в моєму оточенні почала змінюватися після початку війни у 2014-му. Багато знайомих принципово почали переходити на українську. На той момент я все ще вважав, що не важливо, якою мовою любити свою країну, і якщо сказати чесно – недолюблював маніпуляції на цю тему. Але все змінилося після початку повномасштабного вторгнення 24 лютого. Війна підступила дуже близько і зачепила найближчих мені людей. Після цього все російське викликає в мені відразу. Якщо після 2014-го я просто відмовився від музики і фільмів з рашки, то зараз навіть блогерів дивитися не можу, навіть тих, у яких ніби адекватна позиція. 

Мова для мене завжди була лише способом комунікації, але зараз розумію, що в єдиному пориві мільйонів українців мова стає зброєю. Хоча маніпулювати на цю тему все ще вважаю недоречним. На мою думку, люди мають переходити на українську за покликом серця, а не через тиск суспільства.

Читайте також: Козак, гопак, рашист, чумак – 17 українізмів, які знає світ

Я перевів всю зовнішню комунікацію на українську, з незнайомими людьми починаю розмову українською, всі соцмережі та бізнес комунікація – українською. З людьми, які розмовляють російською, – продовжую говорити російською, для зручності. 

Практикуюся уже майже пів року, розмовляю українською щодня і помічаю, що мозок адаптувався. Починаю уже навіть думати українською, коли веду нею комунікацію. Спочатку дуже бісило, що доводилося все подумки перекладати і не вдавалося так само добре формулювати думки, як російською. Комфортно стало спілкуватися десь через 4 місяці активного щоденного вжитку.

Коли я сам себе сварив за неідеальну українську, бо в мене часто проскакували російські слова і виходив який суржик, усі україномовні люди в моєму оточені навпаки мене підтримували. 

Читайте також: Абетка повномасштабної війни: які слова ввійшли в ужиток і чому

Моя рідна мова – російська. Я народилася 1983 року в Одесі. В той час в Одесі взагалі не розмовляли українською. Навіть у школі в мене були найкращі оцінки з англійської, а коли треба було вступати до вишу і складати іспит з української, мені довелося майже з нуля її вивчати з університетським викладачем. У зрілому віці я теж у побуті розмовляла російською. Правда, українською давала інтерв’ю, коли працювала на телебаченні.

Нещодавно я подивилася відео однієї влогерки, де вона розповідає про те, що україномовні українці все життя були позбавлені україномовного контенту. Там була дуже особиста історія про те, що навіть її ляльки розмовляли російською, хоч сама вона була україномовною. Мене зачепило це відео, і я вирішила перейти на українську в соціальних мережах. Хоча українську я підтримую давно. Моє видавництво #книголав видає книжки виключно українською. Це була наша позиція зі самого початку, тому що ми вважали, що українську треба розвивати, робити її модною, ненав’язливо пропагувати. 

Читайте також: Це ж було вже, локдаун і кіборги: 34 нові українські неологізми і фразеологізми

Я з Криму, із кримськотатарської родини. Мій батько – з росії. У моєму дитинстві зовсім не було української. Вже коли я у 15 років переїхала до Києва, то жила в гуртожитку з дівчатами із західних регіонів. Так і вивчила українську, хоча продовжувала спілкуватися російською. У ті роки – 2003-2009 – мовне питання не стояло так гостро. Коли я бувала у Львові чи Ужгороді, то спілкувалася з місцевими українською через повагу до них.

Зараз я вже понад 10 років живу в Австрії. Але після того, як росія розпочала повномасштабну війну проти України, вирішила повністю перейти на українську, щоб підтримати своїх друзів та знайомих, які зараз в Україні або були вимушені залишити свої домівки. Це дуже важливо, бо одразу розумієш, що ти на одній хвилі зі співрозмовником, між вами є довіра і взаємопідтримка.

Намагаюся використовувати українську практично у всіх сферах свого життя. Спочатку було важко, але якщо не припиняти, то можна відчути себе впевнено вже за місяць вживання української. 

Тим, хто поки не наважився перейти на українську, але дуже хоче, раджу пробувати й не боятися робити помилки, навіть, якщо спочатку це буде суржик. Головне, продовжувати і читати цікаву літературу. Коли я почала читати українською, то буквально фізично відчула збагачення словникового запасу. 

Зараз Україна переживає історичний момент, і тому дуже важливо її підтримати, щоб вона стала остаточно вільною та сильною.

Читайте також: Дев’ять золотих правил успішного вивчення української мови