«Побачити Париж» Таїсії Наконечної: життя на емігрантських островах

Таїсія Наконечна, Побачити Париж – Парасоля, 2022 – 140 с.

Авторів, що впродовж останніх двох століть писали про Париж, можна розподілити на дві великі групи: тих, хто хоче у Парижі померти, і тих, хто помирати там аж ніяк не збирається. Мало аж настільки харизматичних міст, що навколо них сформувалася тривала літературна традиція, яка виходить далеко за межі національної. Прозова збірка «Побачити Париж» Таїсії Наконечної, попри назву, не так про Париж, як загалом про «острови еміграції», бажане, або ж частіше вимушене закорінювання у чужу територію. Париж тут символ чужості, не твоє місто, оспіване не твоєю традицією, найяскравіший симулякр із доступних сьогодні. Адже навіть руйнування міфів про Париж невдовзі перетворюється на міф – згадайте бодай «Тропік Рака» Генрі Міллера.

Так, ідеться саме про закорінювання – процес, а не сталий результат, шлях без кінцевої точки. Ймовірно, перше покоління емігрантів не має шансів інтегруватися цілком у чужу історію, адже приречене повертатися до лімба невизначеності або ускладненої ідентичності, що вимагає постійного переосмислення і перевизначення. З емігрантами першої хвилі з оповідань Наконечної часто некомфортно вести діалог ані місцевим, які почуваються у власному просторі повноправно й органічно, ані українцям, що залишилися «на материковій Україні». Тоді як саме́ емігрантське коло часто виявляється не так групою терапевтичної підтримки, як конкурентним середовищем, де доводиться боротися зі своїми ж. 

Їдучи за кордон, герої дістають можливість змінити життя, буквально перезавантажити його. Нелю в рідній Коломиї нічого не тримає: чоловік вдома помер, друзів не лишилося, навіть сусідів вона не знає. Для Маші з Івано-Франківська Італія не так шанс розпочати все геть спочатку й ніколи не обертатися, як можливість прожити ще одне життя, не ризикуючи основним. У Бергамо вона стає Машею замість Марічки, а замість чоловіка в неї фіданцата, тобто місцевий хлопець. Оточуючи себе новими людьми, герої насправді шукають можливостей закріпитися, інтегруватися, зробити кілька безпечних кроків, притулитися до когось, але не міцно, аби потім боляче не було.

Символічно, що Машин чоловік передає їй з України овочі та фрукти – живе нагадування про землю, щось породжене її країною. І коли шлюб таки розпадається, Маша зв’язується з мафією – організацією, що також є абсолютно територіальною, орієнтованою на поділ кварталів на свої та чужі. Я певна: доля карає Машу не так за зраду, як за те, що вона ділилася овочем рідної землі із чужинцем, навіть цього не розповівши йому. 

Наша ідентичність – плинна множина розмаїтих елементів, що химерно поєднуються у самість. Те саме можна сказати і про ідентичності міст: вони здаються чимось постійним, сталим, майже непорушним, нашаруванням готових історій людей, що ці місця колись населяли. Однак насправді ідентичність – то не чітко окреслене тіло, а радше ризома, нескінченне розгортання підземного міцелію, на якому місто хитко тримається. Досліджувати цю ризому так само цікаво, як самості людей.

«Побачити Париж», поза всякими сумнівами, міська проза. Авторка пише про міста не як про мовчазні й зручні декорації, а як про живих істот, великих звірів, що сплять, дихають і часом вступають у взаємодію з людьми. Вони важко відсапуються після літньої спеки і згортаються у клубок взимку. Говорять зі своїми мешканцями як із рівними, вимагають уваги і простягають руку допомоги.

Значно складніше розмови даються людям. Так Єва з оповідання «Чао, донечка» вже кількадесят років живе із мамою у різних країнах. Їхнє спілкування телефоном – радше обмін готовими і завченими до оскомини репліками, де мама напирає і намагається влаштувати життя єдиній дитині, попри всі бажання останньої. Нескінченне розігрування того самого шахового етюду, де результат давно відомий. Що ж сталося у цій типовій родині?

Нічого особливого: мама народила Єву у 19, тож була змушена перевестися на заочне відділення й одразу почати заробляти. А згодом поїхала працювати за кордон в Італію: «Все заради Єви», – рефреном повторюють у родині. Нав’язана турбота, про яку інший і не просить, стає причиною сварок і руйнування стосунків у кількох оповіданнях. Так Неля наважується радити Маші бути відвертою із чоловіками – і Маша реагує на це болісно й гнівливо. Євина мама звично телефонує доньці із порадами й осудом, хай дівчина від неї вже давно не залежить, – і отримує у відповідь лише холод. Висновки невтішні: кровні й дружні зв’язки – насправді не міцні канати, а тонкі нитки, що рвуться через відстань і невміння знайти спільну мову. 

Матеріальні, фізичні артефакти в оповіданнях стають субститутами або й символами стосунків: холодильник і пралка з оповідання про Машу і Нелю символізують зраду: Маша не лише виганяє Нелю, що наважилася кинути кілька осудливих реплік, а й відмовляється віддати техніку, яку Неля ж і купила. Але справедливість відновиться, і Маша отримає своє просто-таки напередодні Різдва – так, по-голлівудськи звичний прийом. У Єви материнське тепло асоціюється з яскравими фізичними образами, як-от смак моцарели та запах базиліку – саме капрезе Єва їла в Італії, куди приїжджала відвідати матір. Відчитуєте символізм? Капрезе – це ж буквально італійський прапор. Італія для матері є новим домом, а для Єви – джерелом енергії, способом вдовольняти базові потреби, цікавинкою, однак нічим більшим.

Межовий простір, зокрема дороги, у збірці найчастіше є місцем зустрічі, знайомства і щирих зізнань. Так Ліна, що вимушено живе на дві держави, любить їздити в Бельгію мікроавтобусами, які називає шатлами. Справді, різниця між країнами іноді набуває просто-таки космічного масштабу. Героїні найбільш затишно саме в її «шатлі»: із випадковими подорожніми можна не спілкуватися, але слухати їхні історії.

Якщо оповідачка – класична скрипторка, то маршрутка, вочевидь, є архетиповим човном Харона. Кожен переїзд через кордон – по суті, перехід символічної межі, коли твоя попередня ідентичність – кандидатки наук, вчителя історії, актора лялькового театру – втрачає вагу, зникає. Тепер ти працюєш доглядальницею, їдеш до хлопця, ремонтуєш будинок, і весь твій досвід раптом виявляється потойбічним, ніби втраченим. В одній зі сцен Ліна міркує, що в дорозі завжди має час поспати й почитати, скільки захоче – а цього ніколи не встигаєш у звичайному житті. Чим не символ переходу та зміни статусу з активної дієвиці у пасивну спостерігачку? Закінчується оповідання запитанням одного з пасажирів: чому в Україні деяким людям так погано жити? «Бо ми на стадії переходу», – хочеться відповісти мені.

На іншому боці цього переходу героїню часто чекає «чоловік з Європи»: хлопець, наречений або просто роботодавець.

Чоловіки лишаються невиразним тлом, живим культурним контрастом, на тлі яких персонажки можуть розкритися. Так німець Нільс, з яким Валентина познайомилися в інтернеті, стає для жінки приводом для селфі і дописів про чудовий обід, барвисту природу і коханого. Неможливість комунікації або її обмеженість, часом зумовлена об’єктивним фактором, наприклад, мовним у випадку Валентини, руйнує будь-яку взаємодію, навіть найщирішу. Героїні цих текстів існують, аби обмінюватися зі світом сигналами, записувати і відтворювати їх, тож коли комунікація офлайн згасає, вони переходять онлайн і починають імітувати життя там. Втім, є одне оповідання, де чоловік активний і дієвий – це текст «Свій». Можливо, найтрагічніша історія у збірці, адже в ній виявляється, що ані мова, ані спільний досвід, ані позірне розуміння, що спонтанно виникає між двома людьми у чужій країні, не гарантують, що перед тобою таки людина.

Незмінні висновки більшості оповідань звучать просто: дім – там, де родина і ти почуваєшся добре; пам’ятай, що немає ніякого «потім», життя відбувається просто зараз; перед тим, як приносити себе в жертву заради когось, з’ясуй, чи йому це взагалі потрібно. Проста життєва філософія людей з літаків, маршруток, автобусів – всього, що рухається і везе їх в інше життя.  

Купити книжку.