Максим Скубенко: На передку відкриваються істини, про які раніше не думав

Журналіст, аналітик, медіаменеджер Максим Скубенко до повномасштабного вторгнення займався протидією дезінформації та фактчекінгом, керував ініціативою VoxCheck, а згодом очолив проєкт «Вокс Україна». У 2021-му журнал Forbes включив його до рейтингу «30 до 30». З початком великої війни Максим сам зголосився на службу, пройшов шлях від рядового солдата в ТрО до головного сержанта штурмового взводу. Зараз працює інструктором у 5-ій окремій штурмовій бригаді.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили з Максимом про те, які трансформації відбуваються з військовими, особливо, на передовій, що робити з тими, хто ухиляється від військової служби, який вигляд мають деокуповані землі Донбасу і як фентезі рятують життя.

– До великої війни ви займалися кількома великими й важливими проєктами, потрапили у рейтинг Forbes «30 до 30». Потім ваше життя, як і більшості українців, різко змінилося. Чи є речі, які ви дуже хотіли, але не встигли зробити до 24 лютого?

– Таких речей – мільйон. Якщо говорити про робочі моменти, то я досить добре підготував організацію до таких подій, але не все задумане вдалося встигнути реалізувати. Проєктів, які залишилися на папері, досить багато. Звісно, з’явилися й нові, але дуже хотілося б закрити ґештальт зі старими, які готувалися. 

Що стосується особистих моментів, то я дуже хотів заробити грошей, щоб забезпечити майбутнє батькам, допомагати бабусі з дідусем. На жаль, поки не склалося. Багато-багато років чекав виходу однієї гри на Sony Playstation. Одні з моїх улюблених – це Bloodborne і Dark Souls. Їхній видавець анонсував багато років назад нову гру. Я дуже чекав на її вихід, і от вона вийшла якраз після початку війни. Друг пограв, сказав, що дуже крута. Надіюся, ще колись в неї пограю. 

Самокат не купив, наприклад. Книжку ніяку не написав. Колись у мене була думка написати круте фентезі. Або якусь псевдодокументалістику про те, наскільки бачення кожної людини відрізняється від того, що є насправді. Про те, як працюють маніпуляції, фейки. Це така дуже проста, очевидна історія. Мені смішно з людей, які кажуть, що на це можуть вестися лише дуже недалекі, неосвічені люди. Насправді маніпулювати можна всіма. Навіть тими, хто дуже впевнений, що на це не піддасться. Мені здавалося це цікавою штукою для дослідження.

– Чи зможете все це зреалізувати після війни? Наскільки складно потім буде повернутися до цивільного життя?

– Знаєте, керівник, який випадає з операційної діяльності, може ще якийсь час тримати все на плаву, але це дуже складно. Я не впевнений, що війна закінчиться швидше, ніж я могтиму це втримати. Усі ми за цей час щось втрачаємо. Хтось згодом зможе це наздогнати, а хтось – ні. І таких, хто не зможе, буде багато. У мене були думки після війни кинути все, осісти в якомусь селі й відпочивати. Хоча, знаючи себе, швидше за все, знову повернусь до роботи й працюватиму цілодобово.

– Які істини вам відкрилися на передку?

–  Перше, я це часто повторюю: потрібно уміти сприймати людей з іншими поглядами. Я от сиджу в окопі з чуваком, який добровільно прийшов захищати Україну від москалів, але підтримує Януковича. Він вважає, що це був найкращий український президент, і хотів би його повернення. Як у нього це поєднується в голові – не знаю. Я з ним сварився, побратими сварилися – не допомагає. Тому можна після війни зібратися, посидіти і спробувати пояснити, який Янукович мудак і що через нього у тому числі ця війна й сталася. А зараз треба прийняти, що цей чоловік – твоя людина, яка стала зі зброєю захищати країну.

Також підтвердився в думці, що коли бачиш херню, варто казати, що це – херня. Якщо ти знаєш, можеш, пропонуєш і не боїшся взяти на себе відповідальність, є велика ймовірність, що до тебе дослухаються і це спрацює. Хоча тут можу говорити лише про свою бригаду, бо трапляється різне.

Навчився тут цінувати прості речі: гарячий душ, гаряча їжа, сон, коли вдається поспати більше, ніж дві-три години поспіль.

Читайте також: Євгенія Подобна: росія чітко показала, що налаштована на наше тотальне знищення

– Складно було опановувати військові навички?

– Звісно, я вмію не все. Наприклад, не стріляв з міномета. Хотів би вальнути з Джавеліна, але мені його не дають (сміється – Ред.). Але все, що мені потрібно для роботи, я опановую. 

Коли почалася війна, мені видали автомат і сказали: «Стріляй». Я й стріляв. Коли Київська область була вже в безпеці, ми мали невелику перерву і готувалися до виправляння на Донбас. Тоді я вчився на снайпера, мене вчив розвідник, який воював в Іраку. Ми довго вчилися, а потім роздивилися навколо, що багато чого ще не організовано й почали формувати роту. Тоді я став головним сержантом взводу, знайшов інструкторів. Вчився кричати гучно, щоб мене добре чули (сміється – Ред.), вчив солдатів, як правильно пригинатися, копати. Тепер я – інструктор батальйону.

– Ви дуже активний, енергійний. Після понад року війни, не відчуваєте втоми, знесилення, вигорання?

– Я бадьорий, бо це у мене вже десь восьмий Red Bull за добу (сміється – Ред.). Я все життя такий: завжди багато працював, мало спав. У мене хронічний недосип, інші хронічні хвороби. Взагалі, я – інтроверт, сором’язливий, маю депресивну натуру. Але стараюся постійно бути в русі, бо розумію, що це важливо. Я собі так і кажу: «Поспати? Потім. Депресувати? Потім». І продовжую щось робити. Якщо мене все ж накриває геть повністю, то зазвичай ненадовго. Виділяю собі на це максимум день, а потім беру себе в руки й рухаюся далі.

– У вас бувають відпустки, хоча б на кілька днів?

– В цілому, відпустки є. Але треба розуміти механіку. От мені друзі кажуть: «Та приїдь уже, всі ж їздять!». А я їм кажу: «Як ви думаєте, якщо у відпустку підуть усі, хто хоче, що з нами буде?». 

Візьмімо, наприклад, штурмову, ударну групу. Повний її склад, нехай, 300 людей. Заберемо поранених, загиблих, тих, хто пропав безвісти. І от уявіть, якщо 10% із цих людей підуть у відпустку – 30 людей одночасно. 10 днів цих 30 людей не буде. Зона бойових дій – розтягнута, людей не вистачає. Хто прикриватиме ці ділянки? От у мого побратима батько помер, в іншого – 3 місяці тому народилася дитина і він її ще ні разу не бачив. То як я піду у відпустку? Ідуть у відпустку ті, кому дуже треба. 

– Ви пішли у військкомат добровільно. Як ставитеся до чоловіків, які свідомо ухиляються від призову, мовляв, «війна – не моє»?

– Ой, я знаю таких. З одного боку, я теж дуже миролюбна людина, війна теж – не моє. Але ти не можеш любити країну, якщо на неї напали, а ти відсиджуєшся за кордоном. Ну, або ти боягуз. Хоча, ні. Це таке дуже неприємне слово. Можливо, ти просто не можеш пересилити свій страх. Я це приймаю. Але завжди можна спробувати, навчитися. 

З іншого боку, я не хотів би воювати з людиною, яка має такий характер. Людей – так, мало, але краще не кількість, а якість. Ми вже це показали москалям: що якість і мотивація – набагато важливіші за кількість. Тому забивати кількістю заради кількості – не бачу сенсу. Я б краще спрямовував зусилля на те, щоб готувати мотивованих. Їх навіть призивати поки не треба нікуди: просто вчіть їх на місцях. Скільки ж уже є ветеранів, які хочуть щось далі робити. Вони не мають змоги повернутися на фронт, але можуть поділитися досвідом, навчити. Бо трапляються такі «інструктори», що можуть так натренувати… 

– Після року бойових дій військові часто нехтують засобами безпеки. Дозволяєте собі таке?

– Ну, зараз я ходжу біля будівлі, в яку прилітало дві міни: 120-ка і 150-ка. Я без нічого: берці, мультикамівські штани, термуха – все. З одного боку, я б здурів зараз ходити в броніку і касці. З іншого, розумію, що певний час вони швидше за все не стрілятимуть, хіба що з інших позицій. Тому що перед цим робили дуже довгий простріл, хвилин 10-15. Це значить, що наші вже їх засікли, й туди полетіло. Ну і я от з вами говорю, ходжу навколо і тут є такий маленький рівчачок, в який я стрибну в разі чого.

– Який тип обстрілу для вас видається найстрашнішим?

– Найстрашніший, коли ти не в укритті. Бували випадки, коли їдеш – і ти ніби в безпечній зоні, а вона раз – і вже небезпечна, уже простріл. І от до тебе неочікувано прилітає. Тоді так, це страшно. Якщо прилетить – уже не злякаєшся. Але мене лякає сама можливість такого обстрілу.

– Ще з минулого літа ви весь час на Донбасі. Зріднилися з цими місцями?

– Однозначно, найкращі роки мого життя тут проходять (сміється – Ред.). Мені сподобалася природа Донбасу, усі ці поля, терикони. Це таке величне, хороше місце. Я б точно приїхав сюди ще колись, після закінчення війни.

– Ви казали, що не встигли написати книжку. Може, колись це буде книжка про війну?

– Можливо. Такі ідеї є, але не знаю, чи буде у мене час і можливість їх втілити. У будь-якому разі те, що зараз відбувається, записую. В нотатнику на телефоні. Коли йдемо на якісь вилазки чи починається якийсь серйозний рух, ховаю його подалі, в безпечному місці, а зі собою беру інший. Бо, знаєте, всіляке трапляється.

– Що у цьому нотатнику: історії, факти, роздуми?

– Всього потроху.

Читайте також: Максим Кривцов: Я мав жахливу мрію – ходити по Києву з автоматом

– Якщо говорити про найяскравіші історії, що точно увійшло б у цю книжку?

– Точно варто було б розповісти про переддень Нового 2023 року. Я його назвав Днем нещасть. Було це під Нью-Йорком, виїжджали ми з другом в «цивілізацію». А назад – є швидка дорога, ідеальна, непобита, але проходить вона через сіру зону. Їхати ввечері через сіру зону – погана ідея, а в мене ще й не було зі собою нічника, треба було їхати з увімкненими фарами. І от їдемо, а тут пробивається колесо й відвалюється амортизатор. Стояли ми і думали, що робити. Кидати машину і йти пішки не хотілося. І тут ротний дзвонить. Через пів години прилетів до нас з іншого боку на пікапі. За 3-4 хвилини скинув колесо, закинув нове колесо, ми встигли рушити – й почався обстріл. 

У той же день я потрапив під касетний обстріл. Приїхав на наше старе КСП, з якого ми з’їхали, бо його розкрили й один наш хлопець потрапив у полон. Там пів однієї будівлі залишилось і одна ціла. Ми туди скидали якісь непотрібні речі. Я собі туди тихенько під’їхав і щось забув, де я. Стою під деревом і тут починається обстріл, їб*шать всюди. Я притулився до того дерева, стомлений такий був і думаю «Боже, якщо воно зараз ще попаде в машину і мені доведеться пішки йти, то я тут і залишусь». Слава Богу, не попало. Ввечері, за 10 хвилин до Нового року, я собі ще пів зуба зламав. Ось така історія.

З часів ТРО пригадую перший обстріл, коли ми ще дурнуваті були. Коли нас почали крити «Градами», на водію лиця не було, а нам весело було, смішно, ми відосики знімали. Тоді нашу машину ледь вище наших голів попробивало. Але всі цілі, ні в кого не попало. Потім, коли ми вже побачили, як «Град» працює, то стало не до сміху.

Ще пригадую з тих часів, як ми забули під Ірпенем двох побратимів. Вони були в засідці, а ми сіли по машинах, вжух – і пролетіли повз них. А в них там два автомати – і все. Ми потім, звісно, по них повернулися, але за той час вони там ледь не посивіли.

– Ще у вас є історія з елементами фантастики, в якій замішані Гаррі Поттер і «Дари Cмерті».

– Так, я фанат Гаррі Поттера з дитинства. І от, коли ми думали, який символ вигадати для нашого підрозділу, згадалися «Дари Смерті», які дарують безсмертя. І ось машина з цією емблемою з двома нашими побратимами підірвалася на двох протитанкових мінах. Автівка повністю зруйнована, а побратими – живі. Поранилися, але швидко відновилися. Ось така наче фантастична, але правдива історія. І дуже цінна для мене. Бо один із цих побратимів – перший, з ким я познайомився 24 лютого, з ким я вперше йшов у бій і з ким досі разом служимо.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).