Максим Кривцов: Я мав жахливу мрію – ходити по Києву з автоматом

Поет Максим Кривцов пішов на війну добровольцем у 2014-му. Згодом працював у Центрі реабілітації та реадаптації учасників АТО та ООС і Veteran Hub-і. Після повномасштабного вторгнення росіян повернувся на фронт і за 13 місяців жодного дня не провів наодинці. Зізнається, цього дуже бракує.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили з Максимом про те, що змінилося за 9 років бойових дій, що військовому дається найважче, якою росте українська молодь і що робить на війні Бог.

– У 2014-му ви пішли добровольцем у ДУК ПС. Чи усвідомлювали ви тоді, що ця війна – на роки і що той початковий етап згодом переросте у повномасштабні воєнні дії?

– Я тоді нічого не усвідомлював. Все навколо було новим. Люди, запахи, звуки. Руїни, поранені, зброя. Довго ця жуйка жувалась. Я мав одну жахливу мрію, мені це часто снилося: ходити по Києву з автоматом, чекати на свою станцію метро зі зброєю на колінах. Я з тих жахливих людей, які говорили, що потрібно, щоби війна перенеслася на вулиці, як пожежа. Щоб інші також зрозуміли, що відбувається. Вранці 24 лютого я дуже пошкодував про ці думки.

– У вас є вірш:

Одного разу
десь навесні 2014
я заснув
декілька років не прокидався
сни мої були засніжені та холодні
наче долоньки загиблого під Ізюмом
напевне, я і не прокинувся досі
знову заснув в цьому довгому
наче дорослий полоз
сні

Що за ці дев’ять років сну змінилося: у нас самих, нашій державі, армії, у вашому сприйнятті війни?

– За дев’ять років дев’ять разів Земля оберталася навколо Сонця, дев’ять разів птахи відлітали у вирій і дев’ять разів повертались назад, дев’ять разів опадало листя і дев’ять разів навесні з’являлися пуп’янки. Багато чого змінилося за ці дев’ять років.

Щодо соціальних процесів, після 2014-го дещо запустився двигун потяга «Україна». Почали з’являтися обговорення щодо важливості мови, культури тощо. У кінотеатрах можна було піти не лише на «Скалу» Джонсона, а й на українських акторів. Я дуже тішився ініціативам типу БУРу («Будуємо Україну Разом», громадська молодіжна організація – Ред.), УАЛу («Українська академія лідерства», платформа для молоді – Ред.). Навколо подібного формувалися спільноти людей, об’єднаних чимось світлим, чимось, за що готові нести відповідальність.

А від того, як усе раніше потоплене українське виринає сьогодні на поверхню, у мене перехоплює дихання. Івасюк, «Смерічка», народний одяг, забуті фільми… Водночас мені лячно, щоб знову не сталося зворотного процесу – відкату назад, як це було після 90-х.

– Ви згадали про молодь. Яка вона? Яким росте наше наступне покоління українців та українок?

– Чудовим, сильним, відкритим, талановитим, натхненним. Звичайно, з’являтимуться якісь внутрішні суперечності, діалоги. Щось буде корегуватися, змінюватися, визначатися. Але ці кров’яні тільця країни рухатимуться і щодня доноситимуть кисень до її трепетного серця. Варто лише перемогти.

– Чим для вас є війна?

На війні немає часу на любов. Вона лягає поруч з териконом, зникає, як дідусь у тумані, десь за нескошеним цього літа соняховим полем серця.

– Що вас вражає на ній найбільше? Що дається найважче?

– Війна – це жахлива, абсурдна та зовсім нелогічна річ. Однак, вона – одна зі стихій, які щоразу починаються знову.

Вражає, коли ти сидиш в місці, в якому не можна висовуватися, бо ворог близько, а твоє укріплення дуже умовне, і твій побратим раптом каже: «Дивись, одуд їсть капустянку». Це такі птаха й жук (сміється – Ред.). Вражали люди, які зустрічали нас оплесками в Балаклії. Це був один із найкращих днів в житті.

Найважче дається засинати. А також усвідомлювати, які жахи можуть чекати попереду…

– Зовнішністю, манерою розмови, способом думання ви нагадуєте філософа чи отця-проповідника. Іпостась воїна вам близька?

– Я не знаю, що мені близьке. Я взагалі, напевне, нічого не знаю. Але тут і знати не треба. Тут просто – мусиш. Тут бути або не бути, існувати чи ні, дихати чи задихатись. Тому я на війні.

– Які риси характеру вам допомагають на службі?

– Можливо, спокій. Іноді, почуття відповідальності, якийсь досвід. Найважливіше на війні – це розуміння, для чого ти тут. Думаю, що частенько мені допомагає певна наївність: дещо дитяча, химерна. Я перед чимось досить небезпечним зазвичай багато посміхаюсь і чекаю на пригоди. Так, напевне, легше все приймати.

– Яка історія вашого позивного – Далі?

– Все дуже просто. Мене запитали, який у мене позивний. До цього я про це не задумувався, не обирав чогось особливого. Але тоді відрощував вуса, щоб накручувати, як у Сальвадора Далі. Так позивний сам напросився, як відмінник до дошки (сміється – Ред.).

– Зараз вам 33. Багато хто називає це «віком Христа». Почуваєтеся якось особливо у цьому віці?

– Я рідко згадую про свій вік. Навіть про число, день тижня, місяць. Тут все відбувається інакше. Тут немає віку, немає часу. Важливо, що буде наприкінці.

– Ви людина, яка вірує. Що дає вам віра у ці часи?

– Я не розумію Бога. Зовсім не розумію. Не знаю, чому він мене береже і для чого.

Іноді у нас у підрозділі відбуваються суперечки щодо релігії. Тоді я намагаюся заступатись за того, хто чомусь досі заступається за мене. На шиї ношу хрестик, зв’язаний з червоно-чорного паракорду.

– Молитеся? Як звучить ваша молитва?

– Дуже по-різному. Це можуть бути класичні молитви. Може бути щось своє. Можу просити, можу заперечувати. Буває різне.

– В одному з інтерв’ю ви сказали, що Бог на війні «заряджає кулемет». В яких місцях чи при яких справах його ще можна там зустріти?

– Розкажіть про ці імена, будь ласка.

– Я собі уявляю, що Війна, як створіння, могла би бути персонажкою казки. І, наприклад, Герою треба було б вгадати, як її звати насправді. Для того, щоб могти рухатися далі й виконувати якусь місію: наприклад, принести все золото світу для Царівни. Так от: Герою б життя не вистачило, щоб перелічити усі її імена.

У кожному місті та селі, поруч зі стелою в пам’ять про загиблих у Другій світовій війні, з’являються нові стели. Їх багато і часто вони більші, ніж попередні.

– Хто ваші побратими?

– Найкращі люди у світі. Іноді я їх фотографую, іноді – пишу про них.

З Кузнєцом я познайомився в 2014-му, на учебці. Коли всі кучкувалися біля шаф, щоб поїсти тушонку та випити чаю з солодким, він одягав бронік і присідав. Він сильний, розумний та спокійний. Дратувався лише, коли заходила мова про ворога або про внутрішню кухню, коли не давали працювати. Він вірив в Бога і Бог вірив у нього. Відкрив мені чудовий храм на Дніпропетровщині: з синіми павлінами, озером, зефіром на причастях, червоно-чорним прапором на в’їзді на територію. Восени 2015-го я поїхав з бази ДУК-у.

Знову з Кузнєцом ми зустрілися на Запорізькому напрямку уже цього квітня. Він – десантник, який вправно корегував арту і був чудовим оператором Лелеки.

Оскільки Кузнєц вірив у Бога, Бог вірив в нього, я вірю і знаю, що він посміхається десь поруч з апостолом Петром та дивиться тепер на Землю через птахів, і каже, кого й де потрібно берегти.

– Чим проросте «поле пам’яті, всіяне кукурудзою суму»?

– Попкорном (сміється – Ред.). Іноді напишу щось, а потім сам не можу розібрати, про що воно. 

Кукурудза суму й проросте кукурудзою суму. А от далі – найважче: визбирати її, змолоти на борошно і напекти хліба.

– Розкажіть про світ, який вас зараз оточує. Що є в ньому?

– Нещодавно я жалівся, що за 13 місяців не було жодного дня, який я провів би наодинці. Цього дуже не вистачає на війні. 

У нашого командира є пес – Джанго. Той взяв його ще у минулого травня. Тоді псу було місяці два, «жабеня». І от цей пес проїздив з нами усі ротації, усі міста. Коли він був ще малим, брали його на руки і забирали в погріб під час обстрілів. Хлопці навіть посперечалися на гроші, чи доживе він до вересня. Мандрує з нами і досі. От кілька днів тому дістав зі смітника якусь єрунду і порозкидував по будинку (сміється – Ред.).

За ці 13 місяців ми часто переїздили. Завжди цікаво вивчати нові будинки, в яких живеш якийсь час: які там книжки, фотографії. Найвеселіше жити у квартирах колаборантів. Наприклад, в однієї жінки-колаборантки усі полички в квартирі заповненні милами, шампунями й ватними паличками з готелів. При тому, що вона була власницею нефігового агробізнесу. За цим цікаво спостерігати. Інша – забрала, мабуть, все важливе, але забула в погребі свій ноутбук, в якому було багато корисної інформації. Вона працювала російською паспортисткою. Я з’їв весь «Червоний мак», який знайшов в її холодильнику (сміється – Ред.).

– У ваших текстах, до речі, багато їжі. Чим вона є для вас?

– Блін, заберіть про цукерки (сміється – Ред.). Я чомусь не задумувався, що в моїх віршах багато їжі. Можливо, тому, що вона зрозуміла: має запах, форму. Не знаю…

Їжа це про щось хороше. Про дитинство. І про Бога.

– Ваша поезія дуже тонка, прониклива, подекуди крихка настільки, що, здається, необачний рух – і вона розсиплеться, як скло після ударної хвилі. Чим є для вас писання такої поезії: ходінням по лезу, мукою, насолодою, катарсисом?

– Насправді, я кайфую, коли вигадую короткі історії людей. Особливо, якщо їм вдається пройти через усе це. Дивно, але виходить, що планка на сьогодні, найважливіше досягнення – це вижити.

У кожної людини на цій війні є своя історія. Вона унікальна, особлива. Зі своїми звуками, голосами, мріями. Хтось будував будинок усе життя, хтось став начальником зміни на птахофабриці, хтось обожнював читати товстелезні книжки, хтось збирав опале листя чи каштани. Людина – це історія.

– ​​Ваша збірка, яка вийде невдовзі, називається «Вірші з бійниці». Бійниця – це вузький отвір для стрільби в оборонній стіні або виїмка в окопі. Якби не війна, ви б писали? Про що були б ці вірші?

– Я писав до війни. Це були дивні, прості вірші. Тільки зараз починаю розуміти, що мені подобається, що я хочу мати у своїх віршах: кольори, запахи, емоції, речі, які забуваються і впізнаються.

– Читаєте тексти своїх колег? Хто із авторів сучасної української воєнної літератури найбільше вам відгукується?

– Мені подобаються вірші Валерія Пузіка, Ярини Чорногуз, Олени Герасим’юк. Із прози – «Точка неповернення» Дмитра Вербича.

Читайте також інтерв’ю із Валерієм Пузіком та Яриною Чорногуз

– Хто зі світових митців, на вашу думку, найкраще розповів про війну?

– Мунк, ці його картини «Крик». 

Обожнюю «Апокаліпсис сьогодні» та «Таксист». Коли приїжджаю на два-три дні відпочинку, відчуваю себе, як герой Роберта де Ніро. Наче і посеред людей, але настільки далеко від всього. Як спостерігач. Робота спостерігача за світом.

«По кому подзвін» почав читати на початку квітня 2022-го. Там головний герой мав підірвати міст, був квітень. І мені це так перегукувалося. Особливо, те, що на війні за два дні можна прожити ціле життя. «Бійня номер п’ять» – чудова. Я навіть набив собі на передпліччі татуювання з двома висловами з книжки. Про війну ще багато у псалмах написано, до речі. Точніше, про окремі битви.

Ось уже місяць слухаю «Харцизи» «Шибеник». Також хотів би мати силу прийняти смерть із посмішкою, просто як закінчення історії.

– У ваших текстах часто трапляються релігійні образи й сюжети. Релігія – невіддільна частина людства?

– Усі ми, думаю, просто боягузи. Боїмося себе, боїмося самотності. Тому завжди буде хтось, до кого можна звернутися і хто прийме тебе будь-коли.

– Тобто, релігія – це про страх? Про що іще?

– Про самотність. Про тишу. Про природу. Про приналежність. Про діалог. Про пошук: постійний внутрішній Google. Про голос. Про дощ. Про свіжоспечені пироги з маком. Про дитинство і хованки на горищі. Про різне.

– Що залишиться на Землі, якщо з неї зникнуть люди?

– Спокій.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).