Павло Стех: Війна змушує перемкнутися на чорно-білу оптику

Український журналіст, репортажист, письменник Павло Стех із початком повномасштабного вторгнення поставив журналістську діяльність на паузу й пішов на війну. Спершу охороняв стратегічні об’єкти в глибокому тилу, потім потрапив на передову. Зараз воює в околицях Авдіївки. 

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили з Павлом про усвідомлення свого місця на цій війні, армійські обмеження та адаптацію до них, про військову мапу, тугу за дорогою, зміну журналістської оптики й літературні світи, в які хочеться втекти.

– Розкажіть, як ви потрапили на війну. Це був усвідомлений вибір?

– В перший день війни я евакуювався з Харкова на Львівщину і три тижні жив у батьків. З одного боку, рішення йти до війська у разі вторгнення я прийняв для себе ще восени 2021-го, на тлі постійних новин про російські війська на кордоні. Натомість, коли вони зрештою перетнули кордони, я покинув рідне місто і звинувачував себе через це. Тепер ще потрібно було наважитися залишити кохану дівчину і свою професію. 

Водночас я розумів, що не піти на війну не маю жодного морального права. Це суперечило б як моїм переконанням, так і закону про загальну мобілізацію. Якби я все ж залишився у цивільному житті, то довелося б потім носитися із цим огидним почуттям провини решту свого життя. Тож до військкомату я ішов впевнено, хоча з певною приреченістю, адже не мав жодної попередньої військової підготовки. 

Зараз я щасливий, що вчинив саме так, і не шкодую про свій вибір. Навпаки, інколи картаю себе, що не пішов на війну раніше, у 2014-му.

– Важко було перелаштуватися до цього нового стану? Складно даються обмеження, які накладає на вас військова служба?

– Коли потрапляєш з вільного та здебільшого безтурботного життя у військову структуру, з її ієрархією та статутами, справді може виникнути враження, що в тебе забрали багато всього. Надто багато обмежень і значно менше свободи. Замість постійних відряджень рухливої журналістської професії – довге сидіння десь посеред лісу в ППД чи в окопі на фронті. Але важливо не забувати, чому ти тут опинився, не вестися на потоки зради, яку подекуди розганяють побратими й вимріювати собі подальше життя після перемоги.

На 15-му місяці служби можу сказати, що я давно адаптувався і середовище, в якому перебуваю – з усіма його подразниками – сприймаю як належне. Головне: виставити для себе рамки і не вилазити за них. Психологічно дуже важко витримувати повну відсутність приватності, можливості побути наодинці, але я навчився знаходити собі розраду. Як би це банально не було, рятує мистецтво: я тільки зараз по-справжньому зрозумів його цінність. Послухати улюблені альбоми «Мертвого півня», залипнути на години в Google Arts, вчитуватися наново в уже знаних авторів – такі речі не дають пропасти серед армійського побуту.

До навколишніх постійних вибухів звикаєш доволі швидко. До пересвистування своїх та ворожих мінометів. Раніше свист був ознакою легкості, безтурботності та веселощів. І без війни він цілком пасував би навіть нашій посіченій посадці. Бо ж надворі потрохи проступає весна: вдосвіта божеволіють птахи, в бліндажах більшає комах, ночами моторошно кричать березневі коти, ніби покинуті немовлята.

– Ким ви почуваєтеся на цій війні: учасником чи радше спостерігачем?

– Від початку війни до мене часто приходило відчуття якоїсь дереалізації: ти щось робиш, втягуєшся в новий побут, нові умови – і раптом таке дивовижне усвідомлення: «Ого, це все дійсно зі мною відбувається!». Водночас я ніколи не почувався тут випадковим елементом, оскільки навколо мене завжди були такі ж, як і я, мобілізовані чоловіки. Тож я цілком тверезо ідентифікую себе як учасника цієї війни. 

Дуже цінними є моменти, коли розумієш, що є крихітною частинкою величезної військової машини, яка успішно протистоїть ворогу. Всі ми тут і зараз рухаємо історію в потрібному нам напрямку. Це драйвить і наснажує. Так, ця боротьба триває вже століттями, але для мене особисто все почалася з акцій протесту на Євромайдані, і теперішній досвід є логічним продовженням того шляху. Що тоді, що зараз я обираю для себе роль учасника. А спостереження й споглядання залишу на після війни.

– Хто ваші побратими? Чи не почуваєтеся серед них, як поміж випадкових попутників-пасажирів електрички?

– Більшість людей, яких я зустрів на війні, добре розуміють, для чого вони тут. Люди навколо дуже різні: за соціальним статусом, за фахом, релігією, мовою, кольором шкіри. Але у всієї цієї української різноманітності є спільна риса – ворог. Також приємно вражає здатність спільно організовувати простір навколо себе. Якось мій побратим сказав: «Глянь, як там вхід до бліндажа вимостили: видно, що тут були українці».

– Атмосфера війни стирає особистість людини?

– Когось стирає й ламає, когось, навпаки, загартовує й наповнює. Це залежить від пережитого досвіду: у кожного свій психологічний поріг, своє сприйняття того, що відбувається. Якщо ти, наприклад, російський солдат, який йде захоплювати чужу землю задля того, щоб трохи підзаробити чи просто зі страху перед своїм царством насильства, то навряд чи тобі вистачить духу бути чесним зі собою і вийти з війни не поламаною людиною. Якщо ж ти – український солдат, якому доводиться брати до рук зброю й вбивати російського зайду, щоб захистити свій дім, свою землю, свою родину, то чому це має тебе ламати? Ми у цій війні не є агресорами чи окупантами.

– Що на війні вам видається найабсурднішим?

– Смерть – найбільший абсурд. Чим частіше вона трапляється, тим більшим абсурдом видається. Люди, які помирають за цю країну, найбільше заслуговують на те, щоб у ній жити. Мозку важко впоратися із цим парадоксом війни, це здається до абсурдного несправедливим.

– Люди часто у найскладніші часи звертаються до Бога. Вважаєте себе віруючою людиною?

– Ні, я агностик. Виріс у віруючій греко-католицькій сімʼі і це, звісно, сильно вплинуло на мене й формування моєї особистості. Але для мене той період дитячої віри є чимось радше цікавим та світлим, ніж навʼязливим спадком батьків. Війна, обстріли та окопи не змусили мене згадувати про Бога. Але релігія мені видається дуже цікавою, люблю читати якісь діяння святих чи релігієзнавчі тексти.

– Які, за вашим відчуттям, літературні жанри найкраще розповідають про війну?

– Гадаю, форма тут є другорядною. Можливо, найкраще про війну розповідають некрологи і фото військових кладовищ.

– Чим для вас є зараз писання? Що у вас – як письменнику й журналісту – змінила війна?

– Я намагаюся дотримуватися правила, що коли береш до рук зброю, то перестаєш бути журналістом, адже в думках стаєш більш прямим та негнучким. У відповідь на карикатурну заповідь роспропаганди «Не все так однозначно» підловлюєш себе на іншій крайності: «Все дуже однозначно». Війна змушує перемкнутися на цю чорно-білу оптику. Також через воєнний стан журналісти мають зараз багато виправданих обмежень та самоцензури. Тому я жартую, що втік від цих журналістських викликів у військо й можу цим не перейматися (усміхається – Ред.).

– Чи робите нотатки про війну? Якого вони характеру? Що для вас фіксувати найважливіше?

– За цей час у мене назбиралася гора нотаток та щоденникових записів. Фіксую навколишню дійсність, якісь деталі, свої переживання. Відкриваю через пів року, дивлюся, що я там писав про страх і розумію, наскільки його було багато. 

Потім потрапляєш на нуль, оглядаєшся і думаєш: «Це вже відвага чи війна деформувала мій інстинкт самозбереження?». Ця постійна писанина має гарну терапевтичну дію, дає змогу проговорити для себе різні речі. 

– Якось ви казали, що у вашому армійському житті більше Швейка, ніж Ремарка. У чому проглядається ця швейківщина? Якби ви писали книжку про цю війну, вона була б сатиричною?

– Я часто так говорив, поки був у глибокому тилу. Загальна мобілізація відбувалася поспіхом, тому часто траплялися кумедні речі: то тут, то там вилазили радянські рудименти, які контрастували з реальністю.

Описати свій воєнний досвід без сатири, принаймні, його тилову частину, було б неможливо. Звичайно, після війни я спробую щось написати про весь цей період, але яким буде цей текст – за формою та змістом – поки важко сказати. Не знаю, чи вистачить мені мови й хисту, щоб запакувати весь цей досвід у читомий притомний текст й передати цю спресовану дійсність, в якій сьогодні ти наче у добірці радянських анекдотів, а завтра – в якомусь антивоєнному художньому фільмі.

– Чи можете зараз читати? Що хочеться читати найбільше?

– Так, читаю десь на тому ж рівні, що й до війни. Чомусь добре заходять усілякі фентезійні світи: читав «Відьмака» Сапковського, Біблію, Толкіна – від «Сильмаріону» до «Повернення короля». Якщо вже й тікати кудись від неприємної реальності, то нехай там будуть ельфи, гобіти чи янголи.

– Які почуття на другому році повномасштабної війни у вас переважають?

– Складно сказати, що саме переважає. Є, звичні для усіх, емоційні гойдалки. Залежить від обставин, новин, телефонних дзвінків і ще купи дрібниць. 

– Як даєте собі раду із цими гойдалками? Що вам приносить радість?

– Коли маю поганий настрій, іду на сайт якого-небудь видавництва й купую собі черговий комікс чи іншу книжку. Вдома назбиралася вже ціла шафа нечитаного – вистачить до наступної війни (посміхається – Ред).

Загалом мені радісно від думки, що є куди і є до кого повернутися після війни. А так, то радію, коли, вдається побачити нову пташку і додати її до свого списку початківця-бьордвочера. Радію від доброї їжі, доброго тютюну, доброї розмови – простих радощів повсякденного життя.

Позаглядав я ото в нічне небо через бінокль: першим ділом на сусідню галактику Андромеди – красива крихітна мутна жижа, але наснажує серце і збурює мізки. Потім, звісно, навів на Плеяди-Стожари-Сімсестер-Квочку-Іякїхтількиненазивають, в голові одразу заграли «Стожари» Яремчука. Дивитися і слухати в тих напрямках я можу невтомно і захланно.

Далі позбирав цятки Марса, Юпітера, Сатурна, зловив МКС, дочекався Венери. Про Місяць взагалі зайве казати, то – магніт. Або, як казав король Еґберт у «Вікінгах»: «Місяць – дивний Бог».

– Чим для вас зараз є дорога?

– Дорога наразі є тим, чого мені дуже бракує. Я звик багато подорожувати або принаймні їздити у відрядження. Тож чекаю на відпустку, щоб нарешті потрапити в потяг. Зараз ми їздимо хіба з позиції на позицію, але це дуже одноманітний ландшафт зі зритими посадками та обстріляними полями. Маршрут війни проходить повз людей, яких довелося зустріти на цьому шляху.

– Якби ви окреслили вашу військову мапу, які пункти там обов’язково були б?

– Обовʼязково там був би обʼєкт, на охорону якого я потрапив із військкомату. Це глибокий тил, глибокий ліс і глибока депресія (посміхається – Ред.). Насправді там було не так вже й погано, але я щасливий, що вдалося звідти вибратися. Наступним пунктом був би теперішній Донбас, околиці Авдіївки. А далі – буде видно. Я залюбки додав би на цю карту Крим.

– В які місця, що зараз тимчасово в окупації, ви хотіли б обов’язково поїхати після перемоги?

– Найбільше хотів би потрапити на острів Джарилгач. Туди завжди хочеться повертатися.

Раніше я думав, що прикольно було би народитися в якійсь невеличкій країні. Так, щоб кількадесят міст і їх усіх можна ще до 30 років об’їхати, завести там знайомих і знати свою країну буквально вздовж і впоперек. Думки ці були від того, що попри постійні поїздки Україною я з розпачем з’ясовував, що тут стільки простору, що осягнути та запакувати його в одне життя просто нереально. Тепер, навпаки, радію, що пощастило народитися в країні, якої вистачить, скільки б попереду не залишалося років та енергії.

– Якими б ви хотіли бачити Україну та українців майбутнього?

– Перш за все, незалежною. Щоб мати змогу самим творити своє майбутнє. А потім, звісно, стандартний набір, який я хотів би бачити і в довоєнній Україні: верховенство права, відсутність корупції, вимогливі та відповідальні громадяни, вільне, розмаїте та відкрите суспільство, яке здатне давати собі раду як в мирному житті, так і може дати по зубах майбутнім загарбникам.

– Які риси національного характеру, на вашу думку, допомагають нам творити нашу історію?

– Національний характер – це щось надто абстрактне, з галузі міфотворення. Історію творять люди. І якщо обрати основну рису характеру, яка допомагає нам, то, напевне, це буде відвага.

«Слова і кулі» / Words and Bullets – спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).