Поет-військовий Сергій Рубнікович: Бути корисним — необхідність нашого часу

Сергій Рубнікович — поет, військовослужбовець. Автор збірки «Згустки», у 2020-му році переміг у конкурсі «Гайвороння». До повномасштабного вторгнення був координатором поетичних вечорів від літературної спільноти молодих авторів «ЛітСтейдж». 

Сергій родом із Кіровоградської області. Навчався в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, а згодом шість років викладав українську мову та літературу в сільській школі на Кіровоградщині. Під час пандемії коронавірусу повернувся до Києва — саме тут його й застало повномасштабне вторгнення.

У 2022-му долучився до Сил територіальної оборони України й з того часу служить у 112-й окремій бригаді. 

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми поговорили із Сергієм про його бачення історичних передумов цієї війни, про те, як формувати ставлення до війни в молодого покоління, і про рефлексивну та меркантильну ролі сучасної поезії.

Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).

— Сергію, ви були учасником Революції гідності. Яким був той період за відчуттями? Чи думали ви вже тоді, що це зрештою переросте в повномасштабну війну, яку ми маємо зараз? 

— На той момент мені було трохи більше як двадцять років, але я вже чітко розумів: кацапів не люблю, а вони — нас. У мене було базове, але ґрунтовне розуміння історії, і я бачив певні закономірності. Розумів, що московити не хочуть нас випускати зі свого імперського поля впливу — і саме в цьому корінь того, що відбувається.

Я приїхав на Майдан з дому в 20-х числах січня 2014 року, після того, як почались бої на Грушевського і загинули перші учасники: Сергій Нігоян і Михайло Жизневський. Я був на Майдані впродовж місяця і вимушено його покинув через стан здоров’я — отримав хімічні опіки горла. Усе ж не можу себе назвати активним учасником Революції Гідності — я жодного коктейлю Молотова не кинув, лише бруківки накидався удосталь. Більшість часу там — розмальовував людям щити, каски і ходив на патрулювання з Михайлівською сотнею.

У 2014-му, стоячи на Майдані, не думав, що це початок війни. Але коли все сталося, для мене це не було несподіванкою. Це було логічно й закономірно.

— Розкажіть, як і коли ви ухвалили рішення долучитися до Сил оборони?

— Якщо згадати середину лютого 2022-го, то тема вторгнення витала в повітрі ще з Нового року — і дедалі сильніше. Було ясно: якщо до кордону стягують величезну армію, її там довго тримати не будуть і назад не відведуть. Отже, рано чи пізно напад станеться.

Насправді я думав, що нападуть десь 18-20 лютого — на роковини Майдану. Це було б дуже символічно. Ми ж знаємо, як диктатори люблять дати з «красивими» числами — наприклад, 22.02.22. Але вони напали 24-го вранці.

Читайте також: Я не знаю, як розповідати про чужі досвіди — Антощак про писання під час війни

Питання — долучатися чи ні — у мене навіть не виникало. Я прекрасно розумів: більше шансів вижити — у складі озброєного й злагодженого підрозділу. Тобто коли ти сам будеш із якоюсь вогнепальною зброєю стріляти зі свого балкона по колонах ворога, які заходять — це ж не буде ефективно. Можливо, вдасться стрельнути раз, потім просто твій балкон знесуть прямим наведенням з танка. А якщо ти будеш із цією своєю зброєю воювати в складі злагодженого підрозділу, то ти зможеш просто не пустити їх у місто. 

Тому зранку 24-го числа я подзвонив рідним і близьким людей, на роботу — мовляв, там два тижні відпустки десь збереглось, то я їх використовую відсьогодні. До обіду цього ж дня я вже був у найближчому пункті рекрутингу, чи як його там назвати. Що це був набір до територіальної оборони — тоді я ще не до кінця розумів. Для мене було важливо інше: це мобілізаційний центр, де можна отримати зброю й долучитися до оборони. У ті перші дні утворилися величезні черги — але мені пощастило їх уникнути: я отримав автомат ще до обіду того самого дня.

– – – – – – – – – – – – – – –

«Протигаз»

ротний говорить:

хлопці

по накладних

я маю видати вам протигази

так

давно списані

так

не допоможуть

але це блдь армія

тому взяли і розписались 

як мені пояснити ті речі

які й сам до кінця не розумію

розвід караулу субординація

піджаки-командири

рго із пластиковими запалами

штик-ножі які треба здавати

або в п’ятикратному розмірі

а ще патріотичні вірші

від занепокоєних поетів/поеток

як мені перестати думати

на якому крихкому цементі

тримається міць

цієї блдь армії 

вітер над териконами

насвистує щось графоманське

стрічка новин

тріщить від рим і ангелочків

наче дошка

над польовим туалетом 

кожен із них щось пише

про свій страх травневого грому

про дуби над могилами воїв

про невчасність небесних тривог 

кожен із них вперто тягне ракети

згадує про байрактари і джавеліни

молиться за атеїстів й агностиків

цитує трьохзначні числа 

війна дала нам так багато

нових тем

армія дала нам так багато

нових термінів

мухи гудуть довкола

а я сиджу навкарачки

гортаю стрічку новин 

як мені пояснити

хоча б самому собі

чому я до сих пір не відписався

від цих талантів

чому я дочитую до кінця

хоч все зрозуміло з перших рядків

чому я не відрізняюсь від них

майже нічим

чому я блдь не взяв

той

клятий

протигаз

йдучи спокійно посидіти

вперше за кілька днів 

як мені відігнати

цих мух

як мені затримати дихання

від мистецтва 

як мені не переплутати

своє попереднє життя

із цим

як мені перестати думати

що війна

це всього лиш пачка дріждів

вкинута в туалет

поезії

— Якось на фейсбуці ви нагадали, що ця війна — на знищення, і єдиний спосіб вижити — вбити їх раніше, ніж вони вб’ють нас. Щоб не лишити їм шансу знову прийти до нас з війною. Що сьогодні вас непокоїть найбільше?

— Щодо якихось загальних новин чи тенденцій у суспільстві — чесно кажучи, вони емоційно проходять повз мене. І повз більшість військових, із якими я служу. Нас хвилює, наприклад, чи справна машина, якою ми маємо їхати на позиції. У всіх тут величезна кількість справ і відповідальностей, які треба виконувати прямо зараз. Якщо почати розпорошувати увагу й енергію на те, що не має прямого стосунку до нагальних завдань, — ти не виконаєш свою роботу добре.

Чи турбує мене, що каже зараз Трамп? Ні, абсолютно. А от якщо нам, наприклад, масово відключать Starlink по фронту — оце вже буде проблемою. Бо, наскільки я розумію, альтернативи в нас наразі немає. Але водночас — не думаю, що це стане катастрофою.

Пригадую лютий-березень 2022 року — на початку вторгнення ми були шоковані, не знали, що робити, але зуміли самоорганізуватись. І вийшли з того періоду значно потужнішими.

Або осінь-зима 2023-го: тоді ми майже не мали постачання боєприпасів від союзників. Ситуація на фронті була критичною. І саме тоді з’явились ударні FPV-дрони, дрони-камікадзе — більшість комплектувальних до яких виробляються в Україні. І за півтора року ми стали провідною армією світу в цьому напрямі. Ми стали менш залежними від союзників у плані озброєння — бо змогли створити власну альтернативу. Тож, навіть якщо в майбутньому втратимо якогось потужного партнера, — вірю, що знову станемо сильнішими. Або… не витримаємо взагалі.

— Будемо сподіватися на перший варіант. Ще я звернула увагу на ваш допис про людей, залучених і байдужих до війни. На вашу думку, наскільки зараз суспільство активізоване щодо війни? Чи можна змінити ставлення тих, хто досі лишається осторонь?

— Однозначної відповіді, думаю, тут не існує. Більшість людей за природою не є активними. Ті, хто мали бажання і ресурс діяти — давно вже в процесі: на фронті, у волонтерстві, у тилу. А ті, хто досі не включився, навряд чи включаться, поки війна не постукає в їхні двері. Я знаю людей, які кажуть: «Піду воювати, коли ворог прийде в моє місто». Але тоді вже буде пізно. Бо суть у тому, щоб не допустити цього.

Люди хочуть зберігати звичний комфорт — і це природно, але не всі розуміють, що цей комфорт — умовний і за нього потрібно боротись. Його може не стати за одну мить, навіть далеко від фронту — через приліт шахеда чи балістичної ракети.

Байдужі люди дуже швидко залучаються до процесу, щойно війна торкається їх особисто — зокрема, коли когось із рідних мобілізують. Тоді люди, чиї родичі нещодавно отримали повістку до ТЦК, починають шукати волонтерів, щоб через них забезпечити близьких всім необхідним — аж до устілок у берці. Але це так не працює. І ніколи не працювало.

Суть українства полягає в тому, що коли тебе щось не влаштовує, то ти це змінюєш, береш ініціативу у свої руки. Саме завдяки цьому ми вистояли впродовж століть. У моменти викликів завжди знаходились активні, свідомі люди, які вели за собою інших.

Як можливо переконати збайдужілих громадян, які думають холодильником і телевізором, а зараз ще й тіктоком, у тому, що потрібно купувати не новий iPhone, а новий Mavic на фронт? Я не знаю. Хіба що коли «Іскандер» прилетить у квартиру цим людям, вони зрозуміють, що щось потрібно змінювати. Але це не точно. Іноді людям прилітає заряд від «Граду» на подвір’я, а вони все одно тихо чекають «руський мір».

— Оскільки у вас є вчительський досвід, то як, на вашу думку, треба формувати в школярів повагу до військових і відповідальне ставлення до подій у країні? Наприклад, ми пам’ятаємо про резонансну ситуацію в київській школі, де учні зробили недолугу сценку з військовим з ТЦК, якого нібито б’ють. Хто має брати головну роль у вихованні: вчителі, батьки чи держава?

— Основа виховання — це родина. Якщо батьки й учителі діють злагоджено, ніби разом мурують стіну — буде результат. А коли один кладе цеглу, а інший вибиває, нічого не збудуєш. Ту сценку точно готували, вона не була спонтанною. Тобто вчителі її схвалили. Якщо діти це грали — батьки, мабуть, теж не були проти. Якби хтось у родині служив, такого не дозволили б. Це спільна відповідальність і демонстрація одного із настроїв у суспільстві. 

Читайте також: Ветеранка ЗСУ Аліна Сарнацька: На фронті зрозуміла, що для мене має сенс тільки любити і писати

І такі речі працюють. Є дослідження щодо того, як працюють всі ці боти, як розганяються меседжі, зокрема про бусифікацію. 

Тому критичне мислення — першочергове. Але не всі здатні мислити критично. Навіть в армії трапляється, що доводиться кілька разів пояснювати, чому не можна дивитися фільми з російських сайтів. Бо це — як купити ворогу патрони.

Що робити в таких випадках? Оцінювати ситуацію з погляду, наскільки це корисно чи не корисно для нашої армії. Усе, що зараз відбувається в суспільстві, потрібно сприймати виключно через цю призму. Я, можливо, радикальний у цьому плані, але думаю, за будь-які дії, що шкодять обороні, треба штрафувати. Навіть за пости в соцмережах. Написав щось шкідливе — отримай штраф. Не заплатив — блокування карти.

— Тобто, на вашу думку, нашому суспільству більше підходить виховний процес з батогом, аніж з пряником?

— Так, бо коли надто довго тільки пряники — люди втрачають зв’язок з реальністю, і коли прилітає мінімальний батіг, то все — копається помиральна яма. Ви ж, думаю, помічаєте, як наші соцмережі розхитуються від одного до іншого, інформаційний простір гойдається від позитивної новини до дуже негативної. Це все не просто так робиться — з нами активно працюють. І, на жаль, ми всі часто потрапляємо «на гачок» ворожих ІПСО.

Ворог не зміг перемогти армію на фронті — тому б’є по підтримці. Це їхня  стара, давно перевірена тактика: якщо не можеш побороти збройний рух — позбавляєш його підтримки. Так було, наприклад, з ОУН-УПА. Вони не могли побороти повстанців, тому знищували чи депортовували тих, хто їх підтримував. Те саме було і на 40 років раніше, коли знищували українців Голодомором. І, повірте, як тільки вони матимуть змогу влаштувати геноцид українців зараз, вони точно його влаштують.

— Виховання, безперечно, важливе, але важлива і культура. Ми досі чуємо багато голосів про те, що вона не має великого значення під час війни. А от, ви, наприклад, минулого року були ведучим на «Ше.Fest». Як оцінюєте його значення, і загалом — роль подібних фестивалів у житті країни сьогодні?

—  Культура як спосіб релаксації потрібна всьому суспільству — щоб зарядитись і працювати далі на перемогу. «Ше.Fest» — мій улюблений фестиваль. Він найближчий мені за духом, енергетикою, атмосферою. Не кажу, що інші погані — просто тут я отримую те, чого інші мені не дають. Його місія — актуалізувати українську культуру. Це демонстрація того, що в нас є власні міфи, цінності, сенси. Те, що об’єднує людей, довкола чого можна гуртуватися.

У попередні роки я був просто відвідувачем. Це досить камерний фестиваль: багато знайомих облич, навіть якщо ти не знаєш їхніх імен. Ми ставимо намети поруч, вітаємось, і з року в рік радіємо, що живі. 

Минулого року знайомі запропонували мені долучитися вже в ролі ведучого — модерувати просвітницьку галявину, одну з кількох локацій фестивалю. Я погодився без вагань. Якщо можеш бути корисним — будь. Якщо можеш зробити щось добре, допомогти — роби це. Такий мій принцип. 

Сподіваюся, цього року мені знову вдасться поїхати на цей фест. Не знаю, у якій саме ролі — ведучого чи гостя — але якщо буде потреба, із задоволенням допоможу. Для мене, як для військового, це місце, куди я можу приїхати і відпочити. Але розумію, чому виникає ця дискусія: «яка культура, коли війна». Бо є, умовно кажучи, «гола культура» — коли люди не долучаються до боротьби жодним чином, а просто реалізовують себе.

Тому це питання виникає не до культури загалом, а до тих, хто займається лише нею і не підтримує боротьбу — в будь-якій формі. Не обов’язково йти в окопи. Але якщо ти маєш ресурс, голос, можливості — роби щось.

Щиро сподіваюся, що доживу до того часу, коли презентації книжок починатимуться не у Львові, Тернополі чи Ужгороді, а у Слов’янську, Миколаєві, Харкові. І що на літературних подіях не буде розпиватись не умовне шампанське, а будуть плестись маскувальні сітки. 

— До повномасштабного вторгнення ви щомісяця проводили в кафе «Закапелок» у Києві літературні вечори. Це був своєрідний майданчик, де молоді поети мали змогу представити свої твори та отримати фідбек. Розкажіть більше про цю ініціативу. 

— Все почалося після мого переїзду до Києва у 2020 році. Я цікавився літературними подіями, шукав, куди можна сходити, щось почитати. І зрозумів, що таких відкритих літературних зустрічей майже не проводять. Були якісь заходи чи спільноти, але на деяких толерували російську, на деяких були своєрідні люди. А якісь хороші, адекватні місцеві зустрічі відбувались дуже рідко в Києві. Зазвичай це були презентації окремих книг — не зовсім те місце, куди люди йдуть почитати свої твори. 

Мені допомагали друзі, приходили нові люди. Ми намагались зробити ці зустрічі регулярними, відкритими й щирими. І з тими, хто тоді долучався — як учасники, так і співорганізатори — я досі підтримую зв’язок. Ну, як — ми слідкуємо один за одним у соцмережах, іноді щось вподобуємо. У нинішніх умовах, вважаю, що це хороша модель спілкування, якщо ми один одного лайкаємо і слідкуємо за тим, чи взагалі живі.

— Як вважаєте, чи може поезія під час війни впливати на суспільство, спонукати до змін?

— У поезії під час війни, як на мене, є лише дві функції. Перша — рефлексивна: це спосіб психологічного розвантаження. Друга — меркантильна: збирати кошти, їздити за кордон, нагадувати, що триває війна й потрібні ресурси. Війна — це гроші. У поезії мільйон стежок, шляхів і способів — всі з них правильні. Просто насолоджуватись поезією як мистецтвом — зараз не найкращий час, як на мене. Писати щось, що не виконує прикладної функції, не допомагає тут і зараз, я, звісно, нікому не можу заборонити, але, якщо чесно, не впевнений, що це те, на що зараз варто витрачати свої зусилля. 

— А що ви читаєте зараз? Які автори найбільше імпонують і чи взагалі під час служби у вас є час на творчість інших?

— Зараз здебільшого читаю поезію у соцмережах, авторів, на яких підписаний. І це переважно військові. Люди, яких я знаю, з якими спілкуюсь, за кого переживаю, чию творчість розумію. Це Федір Рудий, Ліза Жарікова, Ігор Мітров, Оленка Герасим’юк, Єва Тур, Іра Бобик, Яра Чорногуз, Кіт Характерник. Боюсь, що когось забуду. Але це ті люди, чиї тексти мені відгукуються.

Маю з собою кілька книг, але не можу їх читати. Навіть узяв свого улюбленого Роберта Вегнера з Меекханськими оповідками. Обожнюю, як він пише. У нього прекрасна стилістика, точний добір слів, грамотно розставлені акценти в сюжеті. Але в мене просто немає ресурсу, щоб читати щось велике.

На позиціях це взагалі неможливо. Там ти або працюєш, або відсипаєшся кілька годин, або знову працюєш, або спиш. На відтяжці, де я зараз, перші дві доби просто відсипаєшся після позиції, а наступні дві — готуєшся повертатися на роботу знову. Важко знайти час на читання, хоча я це дуже люблю. Так само складно знайти час для писання. За весь 2024 рік у мене, мабуть, до десятка написаних віршів — і все.

— Прогортала соцмережі й побачила, що зараз ви практично не публікуєте поезій. У 2021-му, завдяки «Гайворонню», вийшла ваша збірка «Згустки», а тепер ви серед авторів антології мілітарної поезії «Фронтмени». Чи задумуєтеся про наступну книжку?

— Цілком можливо, що в найближчій перспективі це станеться, але для цього треба сісти, зібрати всі тексти, укласти їх, продумати концепцію. Задуми в мене є. Але щоб видати книжку, цим треба займатися: зустрічатися з людьми, домовлятися про одне, про інше. І потрібно бути, скажімо так, впізнаваним, привабливим для видавця. Одного допису на місяць у соцмережах недостатньо, щоб привернути увагу. Тому, чесно кажучи, я зараз про це серйозно не думав. Але розумію: колись така можливість з’явиться, і якраз зараз варто було би вже на неї працювати. Та в мене поки що немає ні змоги, ні ресурсу, ні, мабуть, бажання.

Ми живемо в надзвичайно практичні часи, і все вимірюється твоєю здатністю адаптуватися та безпосередньо впливати на ситуацію тут і зараз.

Час на поезію в мене ще буде, сподіваюся. Колись я зможу посидіти, пописати мемуари, порозмірковувати про вічне, поїздити по резиденціях за кордоном із презентаціями. Але зараз мені не до літератури.

— Прикро це чути. Але зауважу, що ваша поезія проймає. Вона дуже образна. Наприклад, вірш із джмелем, що уособлює дрон. Він про трагічність війни, але останній рядок — про надію, що ці «джмелі» наші.

— Це про внутрішню потребу вірити. Всі ми у щось віримо. І якщо не вірити в добре наприкінці — то який у всьому сенс? Так, джмелі — це дрони.

– – – – – – – – – – – – – – –

«Джмелі»

єдиний порядок між цих божевіль

точки на кратах і цифри у звітах

та високо десь пролітає джміль

все сподіваєшся що не помітить

все сподіваєшся що промине

ляже далеко і без розриву

присудок в речення називне

без метафорики наративом

віриш – не злущиться жодне з гасел

з мудрих футболок в державне свято

любити цю грішну країну зараз

значить любити кожну посадку

кожен клин від пилюки стерильної

кожен пристріляний метр стежки

кожен наказ підвищити пильність

чи обіцянку про обережність

кожен навіть найменший шанс

в цім божевіллі п’яного світу

не загубити нікого з нас

в точці на карті цифрою в звіті

і поки зневіра розкришує зуби

об травми які не цікавлять нікого

ти захищаєш усіх кого любиш

в першу чергу від себе самого

бо мрії сьогодні такі малі

що навіть здається нічого й не важать

та високо десь гудуть джелі

віриш що наші

віриш що наші

– – – – – – – – – – – – – – –

Зараз безпілотники — критично важлива частина війни. Навіть не просто на полі бою — бою, як такого, вже майже немає в тому розумінні, в якому ми його уявляли: коли вибігають одні, інші, іде перестрілка. Таке трапляється дуже рідко. Усе звелося до того, що для піхоти головне — зашитися, заритися, бути непомітним. Бо небо просто кишить дронами. Тому іноді дуже хочеться вірити, що ці «джмелі» — наші.

— Хочу виділити ще одну вашу поезію — «Гніздо». Тут через образ лелек ви передаєте досвід, знайомий багатьом військовим — постійні руйнування. Йдеться про втрату дому, і навіть про лелечу контузію. У вірші відчувається відчай, приреченість. Тож хочу запитати: які, на вашу думку, найбільші виклики адаптації військових після повернення з фронту? Що ми, як суспільство, маємо зробити у цьому контексті?

— Насправді, коли вся країна буде повністю залучена до війни, перетвориться на величезний, загрозливий вулик, де всі працюють на перемогу, тоді не буде поділу на фронт і тил, військових і цивільних, і питання адаптації просто перестане бути актуальним.

Читайте також: Сайгон: Реінтегруватися мають не військові, а цивільні у реальність

Проблеми адаптації військових виникають тоді, коли вони в тилу стикаються зі жлобством тих, хто до війни ніяким чином не залучений. І ось тут починається нерозуміння, конфлікти, напруження. Військові після бойових дій мають досвід, який ні з чим не порівняєш, не поясниш тим, хто там не був. І це не лише наша проблема — її не змогли вирішити ні совєти після Афганістану, ні США після В’єтнаму чи Іраку, ні весь світ після Другої світової війни. Ніхто не знайшов рішення цієї ситуації. Взаємоповага і розуміння — єдине, що може врятувати. 

Українці, в принципі, цим славляться. Ми дуже відкриті до всіх, крім ворогів. Ми співпереживаємо, розуміємо чуже горе, об’єднуємось довкола нього, воно стає спільним для всіх нас. І я вірю, що завдяки цьому зможемо пройти й це.

– – – – – – – – – – – – – – –

«Гніздо»

бузьки в гнізді

на стовпі

що повис похилившись

на своїх проводах

де дорога минає вирву від кабу

що мов слід від метафори

у розповідному верлібрі

я вітався з ними кожного разу

тато лелечий

мама лелечиха

потім лелеченята

літа вистачило щоб познайомитись

перезмінок хвилинних

поки після першого вносять коригування

вистачало аби запитати в своїх

чи бузьки на місці

бо лягало туди регулярно

насіння квітів вогненних

яких лише забобонів

піхота собі

не понавигадує

їм із гнізда

добре видно було

і погризену кістку вулиці

і брудні недопалки хат

і жаскі зіниці підвалів

де місцеві таки досиділись

до перехоплення по радєйці

всєх гражданскіх в расход

їм із гнізда

добре спостерігалось

як згідно із та відповідно до

міняється колір скотчу

як сохне бур’ян на полях

як багряниться листя в посадках

чесно черпаючи вологу із грунту

хто ж винен що відтінок такий

їм із гнізда

добре передчувалось

як врешті вдарять у найслабше місце

у найнезручніший час

а я ж сука казав

тато лелчий читає на патчику того

хто кожного разу махає рукаю з пікапа

але лелеченятам не перекладає

бо все ж таки діти

а натомість їм каже:

родино моя лелеча

кістку вулиці зламано не зцілити

недопалки хат не куріють вже навіть

по зіницях підвалів лиш ситі собаки

хоч комусь нині радісно

від села не залишилось вже навіть назви

і останній пікап ледь проскочив

під стовпом що повис на дротах

мов бджола що летить поміж квітів

яких рясно так було засіяно

що й пилку назбиралось

наприлипало

жінко ой лелечихо

малі мої ой лелченята

летімо звідси подалі

шукати місця собі

а жінка лелечиха відповідає:

давно вже пора

але ж ти все одно сюди повернешся

контужений наглухо

клацаєш дзьобом на кожен помах руки

незрозуміло кого

милуєшся квітами

не пригинаючись

кигичеш матюччя

не переводячись у теплі гнізда

наче й сам вже повірив

у всі ті забобони

яких тільки піхота собі

не понавигадує

– – – – – – – – – – – – – – –

Інструкцій, як поводитись, немає, але ми можемо бути залученими, а не байдужими. Бути прикладом. Якщо бачиш, як водій маршрутки не впускає військових у транспорт — не мовчи. Називай речі своїми іменами. Підтримуйте військових не лише словами, а й діями. Щодня.

— На завершення не можу не спитати про котів. У вашому фейсбуці чимало світлин з ними. От і зараз — біля вас чорна кішка (ми з Сергієм говорили по відеозв’язку, — авт.).

— Я дуже люблю котів. І де б ми не були — вони завжди тягнуться до військових. А до мене — особливо. Здається, якби я просто зібрав усі фото з котами, яких зустрів за ці три роки — вийшов би цілий альбом. Цю кицю звати Клякса або Ніндзя. Вона народилась на позиціях, а я вивіз її звідти в рюкзаку. Вона повністю чорна.

— То виходить, прикмети про чорних котів для вас не працюють? Бо у вашій поезії «Гніздо» згадуються забобони. Чи маєте ви якісь власні ритуали, традиції, яких дотримуєтесь?

— Ні, Клякса точно хороша. Насправді кожен сам визначає для себе міру віри в прикмети чи ритуали. У мене таких «штук» чимало, але розповідати не буду. Скажу лише одне: якщо я живий і здоровий — значить, воно працює.

Буває, що все проти тебе, і ти це відчуваєш. Якось ми мали планово виїжджати на позиції. Все готово — вантажимось, рушаємо. І раптом помічаємо: забули підключити на машину акумулятор для РЕБу. Вертаємось. А РЕБ хоч і був на зарядці — виявився розрядженим. Ставимо заряджати, чекаємо 10-15 хвилин. Нарешті встановлюємо його, рушаємо. І буквально за кілометр пробиваємо колесо. Поки міняємо — втрачаємо час, необхідний на доїзд і ми розуміємо, що не встигнемо на ідеальний час для перезмінки на позиціях. Щось підказувало — не треба їхати. Ми тоді й не поїхали. І, як виявилось, не дарма — якраз було гаряче. Не факт, що ми б тоді доїхали чи повернулись живі. От у такі речі я вірю.

Читайте також: Катерина Зарембо: проросійськість Сходу була лише «етикеткою» на догоду Москві

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Ця стаття створена за підтримки Інституту гуманітарних наук Відня (IWM).