Агатангел Кримський: інтелектуальне, гомоеротичне й психологічне від забутого модерніста

«В українському каноні останніх двох століть немає людини вченішої за Агатангела Кримського», – так писала Соломія Павличко. Проте як літератор Кримський досі доволі маловідомий і непоцінований, особливо з огляду на його значення. Втім, на щастя, це поступово змінюється. Його проза вирізняється не лише інтелектуальністю та психологізмом, але й пересипана гомоеротикою, що є унікальним феноменом у нашій культурі.

Кримський став українцем зі свідомого вибору, за що згодом поплатився. Його батько був кримським татарином, чиї предки переселились до Білорусі, а мати – польського роду так само з Білорусі. У сім’ї панувала російська мова і культура. Кримський зростав у Звенигородці на Черкащині, а цілком українізувався під час навчання у визначній Колегії Павла Ґалаґана в Києві.

Непересічність Кримського стала очевидною дуже рано. Вже у 19 років він починає багаторічне листування з Іваном Франком (у 2022 році воно побачило світ окремою книжкою). У 23 роки Кримському пропонували податись на кафедру русько-української філології у Львівському університеті, і таким чином повторити досвід іншого наддніпрянця Михайла Грушевського, що обійняв кафедру в австро-угорському Львові (проте цього не сталося). А всього у 24 роки в Агатангела, на той час студента московського Лазаревського інституту східних мов, у Коломиї виходить власна збірка оповідань «Повістки і ескізи з українського життя», де була вміщена перша частина його майбутнього magnum opus – роману «Андрій Лаговський». 

У 1896 році у 25-річному віці, після складення магістерських іспитів з арабістики та слов’янської філології Кримського відрядили до Лівану та Сирії для опанування сучасної арабської мови та праці над рукописами. Поїздка на Схід дозволила Кримському творчо розкрити репресований ерос. Тут народжуються збірка поезій «Пальмове гілля» та «Бейрутські оповідання».

Вплив Близького Сходу на Кримського блискуче дослідив поет і літературознавець Олександр Авербух у розвідці «Агатангел Кримський у Лівані: орієнталізм і гомоеротичне бажання в поезії українського модерніста», ставлячи Кримського в один ряд з Андре Жидом, Едвардом Морганом Форстером, Томасом Едвардом Лоуренсом та Михаїлом Кузьміним, на чию творчість теж повпливав гомоеротизм Близького Сходу.  Три роки, проведені там, Кримський уважав своїми найкращими роками й з ностальгією згадував до кінця життя. До речі, «Бейрутські оповідання» нещодавно були перекладені арабською та білоруською мовами. 

Та повернімося до «Андрія Лаговського». Твір був написаний у 1894–1904 роках, проте опублікований повністю лише посмертно, у п’ятитомному радянському виданні Кримського 1970-тих років, щоправда, із деякими купюрами. Зараз інтерес до роману зростає – лише нещодавно його видали у двох різних видавництвах (Фоліо і Віхола) та присвятили йому кілька оглядів та дискусій.

За визначенням літературознавиці Віри Агеєвої, це перший український інтелектуальний роман. Подібну думку про новаторський відхід Кримського від панівного тоді народництва (тобто звернення до соціальних проблем і змалювання життя «простолюду»), висловив і культовий критик-ерудит міжвоєнного часу Михайло Рудницький у книзі «Від Мирного до Хвильового»: «Як добрий знавець чужих літератур Кримський випередив спроби нашого модернізму та декадентизму в новелі та ліриці. Він перший ясно вибрав собі на героїв психопатів і з їх розстроєних нервів пробував добути звуки, що нічим не нагадували б окликів болю із селянських грудей. Світова література мала від віків неврастеніків, але аж кінець ХІХ віку відкрив у людині нерви, зовсім так само, як ХХ-ий – радіові антени…».

Головний герой роману усвідомлено каже: «Я – декадент, я – людина fin de siècle, я – неврастенік». Йому характерні риси вже модерної людини. Він стає вегетаріанцем через жаль до тварин. Як прогресивна людина обурюється реакційною політикою Російської імперії. А також інтенсивно копається у своїх «нервах».

Тоді ще не було терміну self-harm (самопошкодження), а герой в одному епізоді завдає собі тілесної шкоди, щоб потамувати душевний біль. Люди ще не усвідомлювали поняття емоційної залежності, але ми бачимо яскравий приклад нездорової прив’язаності – коли тебе ображають, а ти готовий плазувати перед кривдником. Або ж складні взаємини із самотністю: якою би інтелектуальною людина не була, це не перекриває її базової потреби у близькості. Усе це дало підстави Лесі Українці написати Кримському в листі-рецензії на роман: «Господи, та за що він мучить так самого себе?! » – думала я про Вас, бо чулося мені, що Вас мусіло страшно боліти: як Ви ті сторінки писали. Не могло се бути інакше, бо їх же й читати болить».

Зосередження на внутрішньому світі головного героя – одне з головних достоїнств роману. Ми бачимо життя, з одного боку, крізь призму молодого і вкрай невротичного професора, а з іншого – стороннім поглядом, що добре нагадує, який жарт з нами грає наше суб’єктивне сприйняття світу. Терзання молодого професора у когось викличуть емпатію, а у когось, можливо, навіть роздратування. Він часто впадає в крайнощі та ідеалізацію, проте таки проходить важливу психологічну трансформацію – через біль і травму. Зрештою його метаморфози закінчуються провізоричним хепі-ендом – зовсім не так, як життя самого Кримського. 

Іще одна, справжня рідкість для тогочасної української літератури, присутня у романі, – це увага Кримського до тілесності. Наприклад, він пише:

Вони поскидали з себе одіж і сиділи на лавці так, як мати породила. Якось мимоволі погляд Лаговського скильзнув по голому тілі й животі молодого Шмідта. Той разом різко шарпнувся, підвівся та й прудко спустився по дерев’яних сходах у море.

Сексуальність так само важлива складова твору та його героїв. І обговорюється вона доволі відверто, як на свій час і межі дозволеного у високій літературі. До прикладу, про сперму згадується кількаразово і без евфемізмів. Або ж виведено образ молодого альфонса під час салонного прийому. Розмірковується про статевий потяг як своєрідний рушій світу – великого лупанара, тобто борделю, а також про певну «посткоітальну депресію» і період, за який чоловік відновиться після злягання з жінкою. Хоча у творі багато піднесеної, переважно гомосексуальної чуттєвості, ставлення до самого статевого акту – проблематичне. 

І нарешті гомоеротичний мотив – стосунки головного героя із трьома молодими братами з сім’ї Шмідтів. До кожного з них головний герой прив’язаний по-своєму. Своєрідна конкуренція за увагу молодого професора виникає і між ними. Проте це аж ніяк не відверте почуття викладача до учня, приміром, як у «Сум’ятті почуттів» Стефана Цвейга. В «Андрії Лаговському» все значно тонше. Численні прояви ніжності, як-от поцілунки, погладжування, прихиляння до грудей, які сьогодні трактувалися б цілком однозначно, у романі подаються просто як невинне чудернацтво. 

Проте Кримський напряму тематизує гомосексуальність. Так, з однієї репліки роману ми дізнаємося, що гомосексуальні зв’язки тоді були «модними». І справді, у великих містах тогочасної Російської імперії, як і в Європі, існувала розвинена гомосексуальна субкультура, хоча ставлення тодішнього суспільства до цього, звісно, було негативним. 

Кримський також згадує так звану «історію Платена» (Platen-Affäre), одну з найгарячіших суперечок в історії німецької літератури між поетами Генріхом Гейне та Августом фон Платеном. Ця конфронтація зрештою драматично відобразилася на долях обох. Гейне висміяв тодішню (1820-ті) моду імітувати перських поетів, що започаткував Ґете і практикував у своїй творчості фон Платен. У відповідь ображений Платен опублікував комедію «Романтичний Едип», де натякнув на єврейське походження Гейне. Своєю чергою Гейне у книзі «Луккські води» зробив надбанням громадськості гомосексуальність Платена – те, що сьогодні назвали би аутингом. Саме цитатою Гейне про Платена «Я б і не бажав, щоб він мене любив, а надто коли він стоїть позаду мене» один з братів Шмідтів Володимир натякає своїм батькам на гомосексуальну прихильність молодого професора Андрія Лаговського до братів Костянтина та Апполона Шмідтів. До речі, у творі є чимало відсилань до Гейне, а також власних віршів Кримського.

Також неможливо не згадати про етнографічну цінність та колоніальний контекст роману, який заводить нас у Туапсе. Зараз просто курорт Краснодарського краю, тоді ж це була порожня земля зі свіжими слідами геноциду черкесів, що їх Російська імперія вигнала до Туреччини.

Сьогодні на території Туреччини живе від 2 до 3 мільйонів черкесів, тоді як у Росії – лише близько 700 тисяч. Герої твору розважають над питанням цього геноциду, хоча термін цей, звісно, з’явиться значно пізніше. Ми також натрапляємо на згадки, що це край, до якого сягала українська колонізація Передкавказзя, адже місцеві мешканці говорили російсько-українською мішанкою. «Він (цей край – А.А.) допіру залюднюється та й, може бути, що зробиться колись такою самою українською губернією, як, приміром, Херсонщина або Таврія». Не склалося. У творі також «чуємо» грецьку та турецьку мови, що оживляє перед нами сюжет понтійських греків – нащадків великої Трапезундської імперії, чия культура теж значною мірою втрачена. До речі, наші приазовські греки, що початково жили в Криму (звідки їх також депортувала Російська імперія), теж входили до цієї держави. 

Постать Кримського ховає ще багато цікавих сюжетів: його активна участь в українському русі, творчість з метою втекти від себе, дослідження східних культур, розбудова науки… та особиста нещасність. Соломія Павличко невипадково каже про «складний світ» ученого в заголовку своєї книги про нього. Ця постать точно заслуговує на глибоке дослідження та належне визнання. Як і чимало діячів українського минулого, Кримського було викреслено з історії, хоча й реабілітовано посмертно. Старенького вченого заарештували радянські органи й вивезли до Казахстану, де він помер у 1942 році. Ми досі не знаємо, де похований письменник, проте маємо його літературну та наукову спадщину.

Читайте також: Обличчя Криму: книжки про минуле і теперішнє нашого півострова