Чому важить Кундера?

Нещодавно у віці 94-х років помер французький письменник чеського походження Мілан Кундера. Літературознавець Ростислав Семків розповідає, чим для нас важливий цей автор.

Довгий час ми жили без книжок Мілана Кундери. Він не втомлювався згадувати у своїх творах про окупацію Чехії та Словаччини радянськими військами в 1968-му, а тому ще в 70-х був затаврований комуністичною владою як «перебіжчик» та «дисидент» – з усіма відповідними наслідками. На відміну від багатьох інших тогочасних незгідних, Кундера мав щастя емігрувати до Франції, де в 1984 році й з’являється його центральний твір – роман «Нестерпна легкість буття», в якому, власне, йдеться про сплюндровані долі його покоління після радянського вторгнення. Холодна війна ще триває й таке промовисте свідчення протесту одразу привертає до себе увагу на Заході (відчитують саме політичні аспекти твору). В короткому часі роман екранізують, а одну з центральних ролей віддають популярній французькій акторці Жульєт Бінош, що, поруч антирадянської спрямованості цієї мистецької репліки, одразу додає впізнаваності й роману, й самому автору.

На теренах колишнього Радянського Союзу книжки Мілана Кундери починають з’являтися аж після розпаду «супердержави» – тобто в 90-ті. Спершу в обіг потрапляють російські переклади, а українською друкують лише збірник його оповідань «Смішні любові» – це робить у 2001 році львівське видавництво «Класика» (переклад Віктора Шовкуна). 

На Заході романи Кундери сприймали, вочевидь, із певною долею вуаєризму – то ось як вони там живуть, у тих соціалістичних країнах, за «залізною завісою».

Натомість у 90-х, на пострадянському просторі, смакували його сарказм проти комуністичного ладу, підглядали епізоди вже західного «солодкого життя» – зокрема, в царині сексуальності (всього цього вдосталь у кожному тексті Кундери). Гострота тих вражень на сьогодні затерлася, хоча його романи й досі є добрими екскурсіями в Прагу, а потім – Західну Європу останньої третини попереднього сторіччя. Але насправді важить Кундера дечим іншим. 

Цей автор є винятковим знавцем життя свого часу, майстром показувати зсередини психіку (думки, мотивації, мрії, переживання) дуже різних людей, а також – мудрим і ненав’язливим резонером, що постійно аналізує світ довкола, але нічого не нав’язує. Читати Кундеру – це завжди замислюватися над низкою речей, про які, може, раніше й не думав. Як правило, якась проблема цікавить його в конкретному тексті більше за інші – саме її він і виносить у заголовок – прощання, сміх, забуття, легкість, безсмертя, непоспішність…

Читати Кундеру – це мислити про людей. Або сумувати про долі людини. Якщо сумувати не хочемо, то берімося лише за «Смішні любові». Хоча й там не без драм.

Від 2018 року Видавництво Старого Лева надрукувало в українських перекладах Леоніда Кононовича вже майже всі центральні тексти Мілана Кундери. Це так само чудово, як невпинний друк книжок Стівена Кінга в КСД, Джуліана Барнза – в «Темпорі» чи Філіпа К. Діка – в «Комубук». 

Починати читати Кундеру краще таки з ранніх творів («Жарт», «Смішні любові»), в яких відчуття «світової скорботи» ще не таке гостре. Від «Вальсу на прощання» через «Життя не тут» смуток наростатиме й кульмінує, вочевидь, у «Книзі сміху та забуття» – там ви почуєте найгіркіший сміх з усіх можливих. А що ж ви хотіли? Людині під 40 ламають життя – вдома вже не йдеться про жодні літературні перспективи, хіба про виживання. Треба все покидати й рухатися геть, на еміграцію, де тебе приймуть співчутливо, але ти завжди залишатимешся в гостях. Надто знайомо зараз, надто тригерно.

Якщо ваш читацький інтерес вижив після «Книги сміху…», щойно тоді можна братися за два центральні шедеври Кундери – «Незносну легкість буття» та «Безсмертя» (Звісно, якщо в вас мало часу, прочитайте принаймні перший із цих двох; але він must read – це один із найпроникливіших романів ХХ ст.).

А як витримуватимете ці «засмучені наративи» й вам потім захочеться «більше Кундери», то йдіть до його прикінцевих романів – «Непоспішність», «Ідентичність», «Невідомість». Якщо вам щось не вдається в житті, то побачите, що таких людей у світі є ще трохи. А якщо вдається – зможете розвинути емпатію, поспівчувавши його персонажам, чи й з насолодою випити свій капуоранж, перебуваючи далеко від їхніх проблем. 

Кундера – сивий мудрий дід із проникливим поглядом, що замолоду був задерикуватим літератором та ще і яким джигуном. Система повинна була його зламати, проте він втримався. «За що нам триматися? – запитує він в одному зі своїх вже емігрантських текстів, – за літературний спадок Дон Кіхота хіба». Письмом він порятував себе й може, попри весь смуток, надихнути й нас.  

Читайте також: Кундера, Воннеґут і Гримич – які новинки-2022 готують видавці