Як написати правду не травматично? Катерина Єгорушкіна про свій досвід

Катерина Єгорушкіна — українська письменниця, літературознавиця і казкотерапевтка. У своїх книжках вона звертається до складних тем: Голодомор, війна, примусові переселення, збереження національної ідентичності, забруднення довкілля. Після повномасштабного вторгнення письменниця збирає свідчення на деокупованих територіях і проводить заняття з арттерапії для сиріт війни і дітей-переселенців. Читомо розпитало Катерину про те, як безпечно проговорювати не прості для вербалізації, але надзвичайно важливі події — реалії сьогодення та багато в чому трагічне минуле нашого народу. А також — які підходи сприяють формуванню свідомої особистості з дитинства.

Катерина — авторка понад двадцяти книжок для дорослих і дітей, права на які продано в десять країн: США, Велика Британія, Данія, Швеція, Польща тощо. Її тексти потрапили до чотирьох шкільних підручників, а книжки — до ТОП-5 «Дитяча книга року BBC 2022», «Дитяча книга року BBC 2023», рейтингу «Книжка року-2020» тощо. Також вона членкиня PEN і Всеукраїнської арттерапевтичної асоціації, спікерка TED і лекторка Litosvita.

Погляд Катерини натренований щодня помічати цікаві або сенсові моменти, варті розповіді. Перш ніж запропонувати читачам гру, вигадану її дітьми, вона закидає піжаму на люстру. Або ж саджає кактуси замість квітів, які загинули на початку вторгнення, — і це теж стає частиною книжки. У цій розмові письменниця дає практичні поради авторам, які тільки хочуть узятися за непросту роботу висвітлення травматичних подій на сторінках дитячої літератури. Що треба знати, щоб не погіршити стан дитини? Чи варто самому пережити страшні події, щоб мати право писати про них? Також Катерина розповідає про терапевтичну дію письма та книжок, важливість читання в складні часи і те, як дорослі можуть чесно й обережно проговорювати й пропрацьовувати складні й травматичні події з дітьми, щоб долати їх разом, а не залишати на сеанси з психотерапевтом кілька десятиліть по тому. 

— Чи вірите Ви в терапевтичну дію письма та більш важливо — читання? 

— Не лише вірю, а й знаю, адже неодноразово пересвідчувалася. Почну з читання. Коли свідомо обираєш книгу, то маєш подумати, яку потребу наразі хочеш задовольнити: розважитися, дізнатися нове, одержати естетичну насолоду, психологічну підтримку абощо. Комплекс потреб може залежати від індивідуальних особливостей і періоду в житті (інколи навіть часу доби).

Коли ти стоїш перед книжкою, ти вже намагаєшся увійти в контакт зі своїми потребами на цей момент. Далі починається взаємодія з текстом, ти уповільнюєшся, виходиш із режиму кліпового мислення і споживання інформаційного фастфуду. Для сучасної людини це все терапія.

Наразі я зосереджуюся на психологічних потребах під час читання. Наприклад, це потреба знизити рівень тривожності під час війни. Для цього мені найбільше підходять короткі й повільні тексти, як-от есеїстика або ж тексти для дітей (які зазвичай чудово підтримують нашу внутрішню дитину, поміж рядків апелюючи до вічних цінностей і нагадуючи про невидимі опори). 

Якщо відчуваю, що маю багато недопрожитих емоцій і почуттів, звертаюся до поезії: вона «розпаковує» ці коробки, допомагає через метафори вивести невидиме на видимий рівень і засвоїти. 

Якщо мені бракує розуміння певних процесів у моєму житті, я звертаюся до наукової та науково-популярної літератури. Приміром, читаю про те, які є механізми долання психологічної травми або ж як найкраще підтримати свою дитину в часи війни й мінімізувати дію стресу.

Щодо терапії письмом. Про це є багато книжок і досліджень. Зосереджуся на кількох аспектах, що працюють для мене. По-перше, це ведення особистих щоденників. Не так про події, як про рефлексії щодо цих подій. Щоденникове письмо вивільняє емоції, допомагає засвоїти пережитий досвід, надати йому цінності й сенсу. Окрім того, це можливість рухатися далі, уникаючи румінації («негативних думок по колу»). Таку практику ведення щоденників і написання есеїв я раджу навіть дітям і підліткам. 

У мене з дитинства збереглося багато товстих зошитів-щоденників. Вони для мене такі цінні, що я вожу їх за собою багато років по всіх квартирах і гуртожитках, де мені доводилося жити. Коли 24 лютого я мусила евакуюватися, то шкодувала, що вони не влазять у валізу, проте радію, що вони вціліли. Якщо колись захочу написати автобіографічний роман, вони будуть чудовим матеріалом. І навіть поза тим, сам процес ведення щоденників значною мірою сформував мене і підтримував у складні періоди. Таке рефлексивне письмо сприяє розвитку самосвідомості, пошуку себе і свого місця у світі.

Терапевтичним для мене також є процес написання віршів. Коли відчуваю, що почуттів забагато й когнітивна рефлексія не допомагає, приходять образи й метафори. Це схоже на пошук ниток, натягнутих між деревами у густому тумані. Часом ці нитки можуть бути обірваними й тобі потрібно зв’язати їх, щоб дійти до певної точки. Поезія для мене насамперед є терапією та способом засвоїти емоційний досвід, а також насолодитися словами і їхнім внутрішнім ритмом. 

Неодноразово читачі писали, що мої вірші допомогли вперше заплакати від початку війни або ж сприяли зціленню від депресії. Адже шукаючи світло у темряві для себе, я показую цей шлях іншим. Комусь він буде суголосним, і тоді мої слова стають ліками.

— Як зробити читання ефективною частиною внутрішньої роботи над пережитим досвідом? 

— Коли людина переживає складні події, як правило, найперше вона губить слова. Вони вилітають, забуваються, знецінюються. Перший крок до терапії — це вербалізація. Треба поговорити зі собою чи з кимось, висловити пережите, вивільнити, знайти сенси у минулому й опори у майбутньому. Травма створює стан фрагментації. Здається, що все розсипається і те, довкола чого будувалося твоє життя, стає хитким або й узагалі відмирає, згорає, перетворюється на попіл. 

Це боляче, але в цьому є можливість зібратися наново, стати новим чи новою собою, перейти до посттравматичного зростання. Як казав відомий релігієзнавець Ігор Козловський, який пережив травмувальний досвід російського полону, варто ставити собі питання не «чому?», а «навіщо?». Таким чином ти не зависаєш в обра́зах із минулого, а спрямовуєшся у майбутнє, шукаєш силу в пережитому досвіді.

Окрім допомоги психолога, підтримки друзів і рідних, у пригоді стають книжки. У художній літературі шлях персонажа як героя, який долає труднощі, додає віри й показує можливі шляхи виходу з кризи й інтеграції уривків досвіду в щось цілісне, сенсове. Хтось уже це проходив — значить, зможеш і ти.

— Про що треба знати авторам, які беруться описувати історичні події (війну, голод, геноцид)?

— Ми маємо пам’ятати про важливість підтримки читачів, коли проводимо їх крізь ці події. Особливо, коли йдеться про дітей.

Ми не можемо знати, чи є поряд із маленькими читачами мудрі й ресурсні дорослі, щоб вчасно зупинитися під час читання, пояснити, підтримати. Тому цей дорослий як підтримка (а не повчання) мусить бути в текстах на складні теми. Або як сам персонаж, або у функціях різних персонажів, або поміж рядків. 

Також письменникам важливо враховувати вікові особливості своєї читацької аудиторії, середній рівень травмованості тими чи іншими подіями. Наприклад, нещодавно побачила світ моя книжка «Пічка», присвячена Корюківській трагедії, яка сталася під час Другої світової війни у селищі Корюківка на Чернігівщині. Тоді нацисти вбили 6700 мирних мешканців. У часи радянської окупації України цю трагедію замовчували з низки причин. 

Рукопис книжки я написала понад чотири роки тому й перечитала тепер, перед публікацією: чи нічого не тригерне читачів, які зараз проживають досвід нової війни? Усе було добре, текст зберігав баланс правди й турботи про читачів. А от коли взялася перечитувати супровідні тексти до «Пічки» від психологів та істориків (ці тексти покликані допомогти вчителям і батькам правильно побудувати розмову з дітьми), виникли проблеми. Деякі запитання, як-от про втрату дому, перестали бути абстракцією і могли б ретравмувати читачів. Тому довелося заміняти їх на м’якші. 

— Чи потрібно мати бета-читачів чи супервайзера, коли пишеш про складне? Чи може автор стовідсотково покладатися виключно на свій естетичний смак і бачення книги та тексту? 

— Я вважаю, що обов’язково потрібно. Попри те що я маю додаткову психологічну освіту, великий досвід і як письменниця, і як казкотерапевтка, і як мама, я залучаю і бета-читачів, і редакторів, і психологів. Я не всесильна і можу щось пропустити, не врахувати певних нюансів. Хоча мене дуже тішить, що досвідчені психологи, яких я залучала, не мали зауважень до моїх текстів. Навпаки, відзначали, що тексти максимально м’які й екологічні. 

Наприклад, коли написала рукопис книжки «Мої вимушені канікули» (про початок російського вторгнення, у формі щоденника дівчинки), редакція видавництва дала його прочитати психологині Світлані Ройз. Вона відзначила, що текст «сильний і дуже світлий», підібрала вправи до нього, які відповідають сюжету книжки. 

В одному з епізодів тексту я використовую метафору «невидимого наплічника», який з’являється за спиною дівчинки. Це і страхи, і невідомість, і надмірна відповідальність, і раннє дорослішання. Коли героїня опиняється у більш-менш безпечному місці, то може зняти цей невидимий наплічник і повернути собі відчуття дитинства. Наприкінці одна з вправ від Світлани Ройз показує, як можна зняти цей невидимий наплічник.

Читайте також рецензію: «Мої вимушені канікули» — виходить нова дитяча книжка про війну

— У яких ситуаціях автор може дозволити собі говорити прямо про складні й суперечливі теми, які висвітлює? 

— Я думаю, ближче до підліткового віку ми можемо говорити про більш пряме подання інформації на складні теми. Але так само не забуваймо про підтримку читачів, адже підлітки паралельно проживають багато й особистих викликів, пов’язаних із віковою кризою та гормональною перебудовою. 

Насправді, навіть для дітей молодшого шкільного віку у книжці «Мої вимушені канікули» багато про що я кажу прямо. Бо це вже наша буденність. Наприклад, міни, снаряди, окупанти… І разом із тим, деякі речі задля безпеки читачів я запаковую в образи й метафори. Наприклад, про смерті дітей у Маріуполі я пишу, що «деякі діти не народяться, а деякі вже ніколи не повернуться з вимушених канікул». Дорослі, які читатимуть книжку дитині, зможуть за потреби зупинитися тут детальніше і проговорити. А якщо потреби немає, рухатися далі.

— Чи потрібно переживати трагедію, щоб мати право про неї говорити? 

— З одного боку, багато сильних книжок про Другу світову, Голокост і Голодомор були написані вже нащадками свідків. Тому ми не можемо вирішувати за інших. Це радше питання морального вибору й відповідальності за цей вибір. 

З іншого боку, зараз з’являється багато книжок про російську агресію проти України, написаних людьми, які вже давно в Україні не живуть або й ніколи взагалі не бували. Ці книжки можуть бути цікавими, професійно зробленими, але в них бракує нерва, емоційного досвіду війни, вони хиблять у деталях. Часом це виглядає навіть як гайпування на темі. На жаль, таке є і в дитячій, і в дорослій літературі. Неприємний момент полягає в тому, що ці книжки якнайперше представлятимуть нас за кордоном через інтегрованість авторів у європейське чи американське літературне середовище. 

А от книжки авторів, які справді пережили досвід війни (в різних ролях) і сильно написали про нього, можуть залишитися непоміченими у світовому контексті, адже поміж обстрілів, блекаутів, військової служби, турботи про дітей чи волонтерства такі автори не мають можливостей самопромоції, не мають контактів із іноземним видавничим ринком, а сфера літагентів у нас розвинена дуже слабко. 

Тому іноземним видавцям я порадила би шукати саме тих авторів, які пережили досвід війни: їхні голоси по-справжньому сильні й самобутні. 

Якщо ж писати про життя українських біженців, то це чудово вдається і з європейських країн (наприклад, роман «Драбина» Євгенії Кузнєцової). 

У будь-якому разі я за те, щоб не присвоювати собі чужих досвідів, і якщо вже писати з ролі людини, яка пережила окупацію чи була на лінії фронту, то щонайменше слід поспілкуватися з живими свідками, побувати на місці подій.

— Чи може правдивий текст не травмувати читача? 

— Так, може. Якщо правильно обрати оптику й голос і знати правила безпеки. Усі мої книжки для дітей, у яких ідеться про війни, переселення, втрати чи геноцид, написані так, щоб передавати пам’ять без травмування. Звісно, стовідсоткових гарантій дати ніхто не може, адже наша мова тепер схожа на мінне поле. Одного читача може ранити слово «дім», іншого — слова «мама», «тато», «брат» чи «бабуся». Хтось розплачеться через зображення іграшки на ілюстрації — такої ж, як залишилася вдома чи загубилася довгою дорогою із прифронтової зони. 

Одного разу я мала такий випадок. Серед ночі одержую повідомлення в месенджері від незнайомої жінки. Вона дуже обурена моїм текстом у шкільному підручнику, в якому йдеться про втрату дитиною тата на війні. Жінка розповіла, що нещодавно втратила чоловіка, і коли її дитина після першого шоку пішла до школи, то за програмою було це оповідання. Ситуацію погіршувало те, що уривок з оповідання вирвали з контексту, де багато підтримки й надії. Я висловила співчуття читачці й проговорила, що в гострій фазі проживання горя цей текст був недоречним і вчитель, який знає про жахливу трагедію в сім’ї свого учня, міг би це врахувати. Читачка погодилася зі мною й вибачилася за різкість. 

Тема смерті досі стигматизована в нашому суспільстві, і такі оповідання важливі для школярів, щоб розвивати емпатію до тих, хто втратив рідних (не лише під час війни, а й унаслідок хвороб чи інших обставин). І знову ж таки, це підкреслює роль дорослих, які супроводжують дитину у читанні книжок на складні теми.

Читайте також: Оприлюднили список дитячих книжок, які допоможуть говорити про війну

— Ваші три книги — «Скриня», «Пічка» та «Мої вимушені канікули» — різні, але їх обʼєднує одне: вони говорять із дітьми про аж ніяк не дитяче. Які засоби допомагають проговорювати складні питання з читачами молодшого віку, не травмуючи?

— Так, справді, теми на перший погляд не дитячі, але ми не можемо їх оминути, тож мусимо знайти оптимальну форму й засоби. «Скриня» — це книжка для дітей молодшого шкільного віку про Голодомор. Я обрала форму ритмізованої прози, щоб занурити читача в життя наших предків 90 років тому. Я розповідаю про сите й затишне життя до Голодомору; про наші традиції і цінності; про «лихих людей» у формі радянських поліцаїв, які забирають їжу. Ми знаємо, що під час Голодомору померло багато дітей, особливо немовлят, також у жінок завмирали вагітності. У тексті я показала це метафорою, щоб одночасно і не приховувати правди, і не травмувати читачів. 

Для дорослих читачів це важкий момент, а от діти сприймають як частину історії про дерево роду. Це дерево намальоване на скрині. Сама «скриня» теж має метафоричний вимір. Місце для зберігання не лише матеріальних скарбів (вишитий одяг, весільні рушники, ікони, прикраси тощо), а й нематеріальних цінностей, завдяки яким родина вижила в лихі часи. Коли я проводжу з дітьми зустрічі на тему Голодомору, ми малюємо скрині, в які я пропоную покласти скарби видимі й невидимі. Скарби, які хотілося би передати прийдешнім поколінням. Діти створюють дуже цікаві роботи: з видимих скарбів — прапор України, вишиванки, родинні світлини, борщ, сало й навіть зброя («щоб нащадки змогли себе захистити і їх ніхто не ображав»), з невидимих скарбів — любов, дружба, взаємопідтримка.

— Як співіснують безпечне висвітлення недитячих тем і багатошаровість твору? Чи можливо зберегти й те, й інше, працюючи над книжкою? 

— У книжок для дітей зазвичай дві цільові аудиторії: діти й дорослі. Я намагаюся і тим, і тим дати поживу для душі й розуму. Тому мої тексти багатошарові, але я намагаюся не ускладнювати надмірно. Якщо читач за віком не може осягнути певну метафору на рівні розуму, то вона має бути такою, щоб він осягнув її на рівні серця. 

Є дерево, з якого попадали зелені плоди. Так, це про згасання життя. Емоція маленькому читачеві передана. Але це зроблено в безпечній формі. Тому часто над моїми книжками дорослі плачуть, а діти — ні: спрацьовує запобіжник.

— Яким є ідеальний ілюстративний матеріал для дитячих книжок про непросте? Абстрагований чи навпаки — якомога ближчий до тексту? Чи допускаєте Ви реалізм у графіці для таких книжок? 

— На мою думку, все позитивне, що дає опори читачам, має бути зображено максимально реалістично, якнайближче до тексту. Щоб дитина, закривши книжку, змогла впізнати ці опори в реальному житті: книжки, ігри, місця, речі й іграшки. 

Наприклад, у книжці «Мої вимушені канікули» є епізод, де діти, яких війна розкидала по різних містах і країнах, збираються онлайн у грі «Майнкрафт», щоб відбудувати зруйновані окупантами міста і літак «Мрію». Читачі дуже люблять цей епізод і те, як художниця Софія Авдєєва його проілюструвала. Вони можуть зробити те саме, щоб хоча б у своїй уяві чи комп’ютерній грі відбудовувати Батьківщину. 

А от болісні моменти, як на мене, краще зображувати через метафори. Власне, це та лінія, якої я дотримуюся і в текстах. 

У «Моїх вимушених канікулах» художниця зобразила дітей, які не народяться, у вигляді крапельок-немовлят на волоссі жінки, яка їх оплакує. У «Скрині» — це білі квіти, які летять у небо. 

А от зображувати дітей у трунах, як це часом роблять, намагаючись вразити «правдою», я вважаю поганою ідеєю. Це не додасть читачам бажання пам’ятати про трагічні історичні події, їхні причини й наслідки, а навпаки — може травмувати, ввімкнути захисні реакції і призвести до історичної амнезії.

— Чи вважаєте Ви хорошою ідеєю замовчувати від дитини події, що потенційно можуть травмувати (наприклад, відповідати «все добре, йди пограйся до своєї кімнати» на будь-які конкретні запитання про те, що відбувається навколо)? 

— Я вважаю, що потрібно йти за запитаннями дітей і дозувати інформацію відповідно до віку та психологічної готовності. Бажано бути в ресурсі, щоб підтримати дитину, якщо їй важко буде впоратися з інформацією і засвоїти її.

Тут бувають дві крайнощі: з одного боку, вивалювати на дитину всю правду з детальними описами трагедій, смертей чи катувань, а з іншого — «у нас не війна, у нас феєрверки». Перша крайність може спричинити шок у дитини, друга — підвищену тривожність, недовіру до себе або до близьких. 

Тому істина тут справді посередині, і щоб дібрати потрібні слова для дитини, потрібно спершу проговорити їх собі й неодмінно збалансувати підтримкою і надією. До речі, книжки можуть стати гарним помічником і посередником для таких розмов, своєрідною «точкою входу».

Де можна ознайомитись із творчістю Катерини Єгорушкіної онлайн?

• фейсбук-сторінка письменниці — читання виданих творів і рукописів, що готуються до друку;
• подкаст Litcom — історія створення книжки «Наш підліжковий космос»;

• застосунок Library for All — безкоштовне читання книжок «Скриня» та «Різдво і мої дванадцять бабусь»;

• ютуб-канал Audible UK — «Історії хоробриків із Горішкових плавнів»

• передача «Вечірня колисанка» на Радіо Культура — «Наш підліжковий космос» та «Історії друзів із Горішкових Плавнів».