Переклад як спосіб пам’ятати. Як минув VII Translatorium у Хмельницькому

Впродовж 27-29 вересня у Хмельницькому відбувався VII літературно-перекладацький фестиваль Translatorium за участю українських, польських, боснійських та литовських перекладачів, письменників, поетів, літературознавців, художників та фотожурналістів. Насичена програма — понад 20 подій та більше ніж 30 учасників. Нові формати роботи з візуальним мистецтвом, кінематографом та репортажем. Міждисциплінарні обговорення, новинки перекладу, бесіди про українську класику та різноманіття оптик дослідження пам’яті.  

Translatorium — єдиний фестиваль в Україні, що присвячений темі перекладу. Проте, організатори наголошують, що це не лише фахова історія, адже оптика постійно розширюється різноманіттям подій та дискусій загальнокультурного характеру, а програма поповнюється новими видами мистецтва та музичними проєктами.

Історичний майданчик як мистецький простір

Для проведення фестивалю задіяли 4 майданчики, а основною локацією обрали міський монотеатр «Кут», що є важливою пам’яткою в історії міста з атмосферою, яка лише підсилювала перебіг фестивалю.

Фото — Антон Буга

«Всі ці роки, на різному рівні фестиваль отримує підтримку від міста. Він втілюється у співпраці з Управлінням культури і туризму Хмельницької міської ради. Все ж хочеться, щоб місту це відгукувалося більше, щоб було більше місцевої аудиторії», — коментує співзасновниця і директорка фестивалю Таня Родіонова.

Карина та Максим приїхали на фестиваль зі Львова. Вона перекладачка з японської, а він — з сербської. Кажуть, що на Translatorium подобається цікава, різнобічна програма та можливість перебувати в колі однодумців та людей зі спорідненої сфери, доєднатися до тематичних обговорень.

«Спершу, коли побачив розклад, був трошки здивований, що не всі заходи пов’язані з перекладом безпосередньо. Але вже з перших подій ми переконалися, що такий об’ємний формат нам подобається», — розповідає Максим.

За словами організаторів, за три дні фестивалю, події відвідали близько тисячі людей.

«Як на мене, фестиваль для Хмельницького дуже важливий. Це цілий феномен для нашого невеличкого міста. Приїжджають люди, які діляться особливістю роботи в перекладі та редактурі. Це дуже цінно. Обговорюють як професійні тонкощі, так і роботу з видавцями й авторами. Адже переклад має неабиякий вплив на сучасну літературу», — ділиться думками літературна редакторка, перекладачка Ірина Карнаух.

При вході у головну залу, гості помічають локацію для збору книжок військовим, що перебувають у Хмельницькому обласному госпіталі. «Будь-хто з відвідувачів може долучитися і підтримати героїв, адже книжка — це також ліки», — каже директорка фестивалю Таня Родіонова.

Переклад як спосіб пам’ятати

Концепція фестивалю є логічним продовженням тогорічної лінії усвідомлення місця літератури та перекладу у часи великої війни. Якщо минулого року говорили про те, чому важливо не мовчати, про вихід з шокового стану та важливість свідчити, то цього року організатори зосередилися на питанні пам’яті, де є безліч різнобічних нашарувань, які й розкривали під час фестивалю. Насамперед організатори мали на меті порівняти поняття пам’яті та перекладу, усвідомити, що в них спільного. 

«Ці поняття дуже цікаво взаємодіють між собою. Так само як переклад адаптується під мову, на яку перекладають, під особливості жанру та часові аспекти, так і пам’ять починає трансформуватися з часом і перетворюється на таку, дещо викривлену, дійсність. Є деталі, які зникають, а є деталі, які доповнені нашою уявою. Пам’ять дуже схоже працює до того, як працює переклад», — зазначає програмна кураторка фестивалю Юлія Дідоха.

У глобальному контексті Translatorium мав на меті охопити розуміння місця пам’яті як збереження культурної спадщини. 

«Культурна спадщина формується завдяки пам’яті, нашій традиції пам’ятати. А пам’ятаємо ми уже завдяки матеріалам, культурним напрацюванням, що передаються наступним поколінням. І от, власне, переклад займає дуже чільну роль у цьому процесі», — пояснюють організатори. 

Візуальна мова пам’яті

Перший день фестивалю присвятили візуальному аспекту. Це зовсім інший текстово-візуальний вимір, який з’явився в цьогорічній програмі, — фотовиставка «Чи має мова ПТСР?». 

У виставці-дослідженні авторка Дзвінка Пінчук розповідає про вплив війни на мову на прикладі боснійського повоєнного досвіду. Виставка складається з фотографій і текстів-коментарів, зібраних фотодокументалісткою у Боснії і Герцеговині завдяки участі у проєкті BOSNIA:UKRAINE — Reporting from the Future, Warm foundation у квітні 2024 року.

Виставку відкрили у Хмельницькому обласному художньому музеї, прийшли чимало людей, які бажають заглибитися в рефлексії на тему мови. Відвідувачі уважно вдивляються у фото, читають уривки з інтерв’ю. Також є локація-діалог, де кожен охочий може поділитися своїм власним досвідом і записати на папері, як змінилася особисто його мова під час війни. 

У межах відкриття фотовиставки також відбулася розмова про боснійський повоєнний досвід за участі фотожурналіста Даміра Шаґоля. 

Під час бесіди він зазначає: «Мова — живий організм. Це не щось вічне, що ми один раз прийняли. Мова змінюється так само, як змінюємося ми. Всі ці зміни важливі, але вони віддзеркалюють й те, як війна впливає на наше суспільство. Мова страждає від війни при кожному її повторенні». 

Виставка демонструє, що слова набувають нових значень, які часом настільки наріжні й потужні, що витісняють із лексичної оболонки початкове значення. Водночас інші слова заміняють цілий спектр можливостей висловлення однією неповороткою закам’янілою формою, яку під дією часу все важче зрушити з місця.

«Тема виставки співзвучна із загальною тематикою фестивалю. На виставці представлені уривки з інтерв’ю, де позначені слова, які досі збереглися в боснійській мові, — це, власне, про пам’ять. Натомість дуже велика частина цих слів просто зникли. Я не змогла відшукати людей, що робили дослідження про те, які слова збереглися. Актуальність полягає в тому, щоби показати, що пам’ять — це досить відносне поняття», — коментує для Читомо Дзвінка Пінчук.

Доповнила лінію роздумів про візуальну пам’ять й наступна подія — розмова про пропрацювання і пам’ятання минулого через призму мистецтва та пошук нової візуальної мови. Кураторка платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво» Катерина Семенюк розповіла про ключовий проєкт, що зараз супроводжує діяльність платформи, — це глосарій роботи з пам’яттю. Раніше не існувало подібного україномовного словника, який би допомагав апелювати термінами в цьому полі. 

Відповідаючи про місце митців у процесі збереження пам’яті, гостя окреслює:  «У митців і архітекторів з’являється це розуміння завдання, що тепер їм з цим працювати на професійному рівні. Але від початку, як і будь-яка інтенція, коли ми працюємо з цим всередині трагедії, коли ми ще в ній, — це насамперед про терапевтичний ефект».

А от, як та для чого показувати світові мистецькі практики про українську травму війни вже розповідали ілюстраторки Женя Олійник та Богдана Давидюк. Ілюстрація — це не лише спосіб миттєвого фіксування спогадів та рефлексій, а й можливість свідчити у міжнародних виданнях, залучатися у процес, де мистецтво виконує й роль медіатора, пояснюють гості. 

Документування як структурування пам’яті

Translatorium у партнерстві з Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays та проєктом «Архів війни» долучив до програми й кінематографічний та документальний компонент, тож гості мали нагоду відвідати заходи-обговорення пам’яті в контексті документування. 

Архівістка Валентина Гуменна розповіла про важливість документування нашої війни як спосіб переживання і як опір забуттю:

«Нам потрібно утримувати фокус уваги на нас, щоб люди чули історію з нашої перспективи».  

Перший день фестивалю завершився переглядом стрічки «Свідки. Полон вбиває» від Docudays.

Про реальність як про документ

Ключовою подією в фокусі теми документування стала бесіда з Андрієм Бондарем «Репортаж як дзеркало трагічних сторінок історії».

Спілкуючись довкола трилогії Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла», «Сьогодні ми намалюємо смерть» і «Піяння півнів, плач псів», перекладач, письменник та поет розкриває глибокі питання про пошук надії, там, де її вже, здавалося, не може бути і, переводячи вектор на український народ, зазначає: «Для нас важливо у Тохмана прослідкувати механізм подолання травми. Не як результату, а як процесу».

Фото — Антон Буга

Андрій пояснює, що репортаж — це насамперед документування реальності і підстава, на якій будується все: від судових позовів до великих літературних наративів. У документуванні української дійсності репортаж має бути центральним жанром літератури, переконаний перекладач, адже він є способом зібрати приватні наративи в одну базу: 

«Репортаж дає можливість поєднати особистий досвід із колективним. А вже зібраний колективний досвід може породити щось на кшталт великого наративу. Репортажі, як краплі води, в яких видно ситуацію тепер, а великий наратив про цю війну народиться, припускаю, на основі цієї, власне, великої бази, яку складає документальна проза, есеїстика, щоденники, відеоматеріали».

Спадок у словах: як поезія допомагає зберігати культурну та історичну пам’ять

Поняття пам’яті крізь призму поезії розкривають під час своєї бесіди Рімас Ужгіріс та Катерина Міхаліцина. Литовський поет і перекладач Рімас Ужгіріс розпочав з питання ідентичності та перейшов до теми вагомості пам’яті як способу залишитися самим собою у змінах, що відбуваються навколо. «Щоб наша ідентичність не завдавала нам болю, інші люди також мають нас визнавати і бачити такими, як ми є», — підсумовує Ужгіріс.

Так Рімас підійшов до важливості перекладу, адже саме це допомагає презентувати себе світу з нашою культурною пам’яттю. Без таких перекладів люди не зможуть прийняти та побачити один одного. 

Його лінію роздумів підхоплює українська поетка, письменниця й редакторка Катерина Міхаліцина:

«Бесіду про спадок у словах ми з Рімасом розпочали ще до заходу. Гуляючи Хмельницьким, бачимо Алею Героїв посеред міста, акцію на підтримку полонених азовців, і от це — занурення в неможливий до перекладу контекст, який треба тільки відчувати. Але все відчуте, однозначно, підсилить потім роботу над перекиданням культурних мостів, а ці зв’язки дадуть силу обом нашим країнам витримати». 

Поетка багато говорить про вірші як пам’ять, порівнюючи їх з машиною часу. Вона зачитує переклади віршів Рімаса, а поміж тим, згадує Артура Дроня, Федора Рудого та Вікторію Амеліну. Зачитує поезії своїх колег. 

«Ймовірно, в поетичному тексті частка нас може прожити довше. І це теж про можливість деізоляції, де ти не сам у своєму горі. З віршем це працює найсильніше. Тому зараз так катастрофічно важливо читати, чути й перекладати військову поезію, яка свідчить про війну», — додає Катерина. 

Тема поетичної пам’яті доповнюється й під час третього фестивального дня читаннями та рефлексіями з Тетяною Савчинською. 

Фото — Антон Буга

Презентації перекладів з корейської, португальської, польської

Звісно, який перекладацький фестиваль можливий без презентацій новинок перекладу. Цьогоріч організатори потішили гостей презентацією книжки «На чужині» Лі Син-У за участю перекладачки Ханни Кузьменко та розмовою довкола перекладу книжки Жузе Сарамаґу «Бунт речей» за участю перекладачки Інни Білоножко. А в межах польсько-українських поетичних читань відбулася презентація збірки аріель розе «Море вночі стає м’язом серця» за участю авторів та перекладачки Наталії Бельченко. 

Феноменологія пам’яті та переклад як порятунок від забуття

Нікого не залишила байдужим годинна лекція від українського перекладача, психоаналітика та есеїста Юрка Прохаська.  Автор охопив глибинний історичний пласт розвитку теорії пам’яті. Розказав про такі  її різновиди, як: біографічна, родинна, родова пам’ять, пам’ять переказу, наративу, успадкована та заслана пам’ять. Влучно і тонко розкрив зміну усвідомлення місця пам’яті відповідно до психоаналітичних шкіл та історичного періоду. 

«Пам’ять рухлива, вона не стоїть на місці. Спогад не є чимось незмінним, чимось вилитим у бронзі чи викарбуваним у граніті. Він змінюється впродовж життя, змінюється навіть від кожного його пригадування. Тут є й терапевтична складова», — зазначає Юрко Прохасько.

Фото — Антон Буга

Також лектор окреслює невипадковість колективного забування, що є невимушеною частиною динамічного процесу. Спільноти пам’ятають те, що хочуть пам’ятати, і не пам’ятають те, чого не хочуть.

«Інша школа стверджує, що пам’ять і часовість є цілковито необхідними горизонтам розуміння інтерпретації», — додає Юрко, переводячи тему у бік інтерпретації перекладу, що є ключовою для перекладачів. Адже трансляція та інтерпретація — це нероздільно пов’язані між собою аспекти. 

«Ми перебуваємо в конкретному історичному часі і не можемо вийти за цю часову парадигму. За певний період, сувій часу розгорнеться в такий спосіб, що інші будуть бачити зовсім інше, і тоді з’являться передумови для нового перекладу. Це не так про те, що мова змінюється, як про те, що змінюється сприйняття, інтерпретація», — пояснює лектор.

Сучасні переклади класики як спосіб розуміння українського контексту

Значну увагу на цьогорічному фестивалі приділили обговоренню важливості представлення української літератури у світі та перекладу української класики.  Детально тему розкрили польський перекладач і літературознавець-україніст Марцін Ґачковський та український поет і перекладач Остап Сливинський.

Фото — Антон Буга

Зокрема, Марцін Ґачковський, зазначив, що пересічний польський читач донедавна не знав про те, що Україна має таку велику, різноманітну літературу. Зокрема, майже нічого в Польщі не було відомо про українську літературу 20-30-х років XX століття:

«Ніхто не знав про те, що українська радянська література зовсім інша за художньою цінністю та ідеологією, ніж російська. Я б хотів, щоб польський читач дізнався більше, більше читав і зрозумів, що це зовсім окремий світ. І що українська класика по-своєму універсальна та актуальна досі, як у випадку “Міста” Підмогильного, яке я переклав». 

Фото — Антон Буга

Завершальним акордом в бесіді про українську класику стала лекція від літературознавця та письменника Ростислава Семківа. Лектор розкрив особливості невольничого перекладу та феноменологію перекладу в важких умовах від Пантелеймона Куліша до Миколи Зерова.  

«Коли ми перекладаємо, то, власне, потрапляємо у цей простір найбільш щільного контакту зі світовою культурою. Якщо вічність — це пригадування, то цей процес пригадування й активують перекладачі. Очевидно, в цьому і є надважливий момент для тих, хто перебуваючи в ув’язненні перекладав. Занурюючись в переклад, вони занурювалися в діалог, відчуття присутності поряд з авторами світової літератури. Це давало їм можливість не зламатися і триматись до кінця», — на звершення лекції підкреслює літературознавець. 

Фото — Антон Буга

Особливою рефлексією і водночас надзвичайно чуттєвим закриттям фестивалю став міждисциплінарний перформанс на основі хайку Макса Лижова «Археологія літератури». Під музичний супровід Катерини Кострової, відеоарт Максима Побережського та голос Павла Нечитайла розкривалося поняття перекладу, а археологічна тематика у візуальних образах підштовхувала глядачів до розмірковування про пам’ять.

«Хайку Лижова — це своєрідні капсули часу, що зберігають у собі не лише те, що відбувається з нами, а й наше прагнення до стислості та ясності викладу, до позбавленої зайвих описів і епітетів мови, яка так змінилася за часи повномасштабної війни», — описують авторський проєкт організатори. 

На екрані з’являлися все нові й нові слова про воєнну реальність та способи пошуку сенсів. У залі була тиша — кожен мав про що подумати і кого згадати, адже це теж про нашу колективну пам’ять. 

Читайте також: Не(по)одинокі: виклики для українських перекладацьких спільнот

VII Літературно-перекладацький фестиваль TRANSLATORIUM відбувся за підтримки Управління культури і туризму м. Хмельницького та Європейського Союзу за програмою House of Europe.