Вітражем може бути все: згадуємо Олега Лишегу

11 грудня в межах уже шостого мініфестивалю «Дні есеїстики» відбулася розмова «Есей як джаз: пам’яті Олега Лишеги».

У події взяли участь: Богдана Матіяш — поетка, письменниця, літературна редакторка, перекладачка; Юрко Прохасько — психоаналітик, перекладач, германіст; Тарас Пастух —  літературознавець, доктор філологічних наук, дослідник модерної української поезії; Роксоляна Свято — літературознавиця, перекладачка.

Протягом розмови часто згадували про тяглість і слід, який по собі лишив Олег Лишега в літературі. На події показали відео записане у львівській книгарні-кав’ярні «Кабінет». Там Лишега згадує про свою стежку, яка тягнеться й після нього.

«Я побачив свою стежку, оце так рідко, знаєте, можна якось несподівано нагребсти на таке. І я побачив, як та стежка, вона висока така, трава пожухла вже, ну, вона десь до пояса, і стежка вона якась така хижа, от вона звертає, йде кудись…і це вже після мене», — розповідає Олег Лишега у відео з 2012 року.

Богдана Матіяш вважає, що вона як поетка, була б іншою, якби не  Лишега. Вона приятелювала з письменником і під час розмови поділилася спогадами про нього, зокрема про перше знайомство. Це була презентація в стінах Києво-Могилянської академії. Лишега вразив своїм способом читання поезії. Він тоді увімкнув касетний магнітофон і почав ходити аудиторією, слухаючи раніше начитане і водночас попиваючи живильну рідину з пляшечки. 

Роксоляна Свято також висловила думку, що без Олега Лишеги весь ландшафт української поезії другої половини XX початку XXI століть. був би зовсім інакшим. Свято писала свою першу дипломну роботу саме про нього. Згадує, як її науковий керівник Володимир Моренець позичав їй першу збірку Лишеги, аби вона мала змогу відксерити тексти. 

«Ось ми, як літературознавці, як письменники, як літературні критики, крім того, щоб займатися своєю творчістю, ще маємо дуже велику не те, що місію, маємо обов’язок перед тими, завдяки кому ми є такими, якими є. Обов’язок тримати цей зв’язок поколінь, обов’язок дбати про їхню пам’ять», — наголосила Богдана Матіяш.

Читайте також: У Литві вийшла друком збірка «Великий міст» Олега Лишеги

Матіяш також згадала про літературний процес сьогодення. На її думку, книжок зараз стає все більше, але справжнього доброго письма — усе менше. Авторка інколи роздумує, як би до цього ставився Олег Лишега. Позаяк одна з тем, що проходила через його тексти протягом усього життя — це питання, що є літературою, що таке справжність письма.

Юрко Прохасько характеризує Лишегу поетом есенційним, бо той вмів видобути з мови саму есенцію. І хоч Прохасько називає письменника поетом, завважує, що Лишега послуговувався цим і в поезії, і в есеїстиці:

Він мав велику повагу до літературних ґатунків і не волів їх мішати, бо розумів, що поезія має своє призначення і свій сенс, оскільки вона існує. Есеїстика також. Але він добре розумів, що в них кружляють ті самі есенції.

Богдана Матіяш згадує книжку «Високі жовті квіти», яку упорядкував Тарас Пастух після смерті Лишеги, і помічає, що окремі тексти звідти часто перегукуються з віршами, наче есеїстика продовжується в поезії або навпаки. Проте в есеїстичних текстах ми бачимо набагато серйознішого Лишегу, не такого, як, наприклад, на сцені Львівського театру ім. Курбаса, де він розважає публіку. Сучасна есеїстика є двошаровою, максимум тришаровою, каже Матіяш, натомість тексти Лишеги можна порівняти з цілими покладами, які є наче шарами землі, якими цікавився есеїст. Олег Лишега — людина, яка носила в собі енциклопедію. Він мислив не лише своїм часом. Він йшов через перехід на Майдані і потім в есеї роздумував, що тут же колись мали нори лиси. 

«Він дуже багато в чому був фахівцем. Про скульптуру Олег міг говорити, про музику Олег міг говорити, про американську літературу він міг говорити, про різні ґатунки дерев і специфіку цих дерев. Він йшов до бібліотеки, щоб знайти книжку, в якій було б описано, які риби водилися в ріці, біля якої жив Франко. Тому що Олег досліджував Франка, і йому треба було знати, які росли дерева, які були риби. І це не на рівні аматора, це на рівні людини, яка сідає і вивчає», — зауважує Богдана Матіяш.

Тарас Пастух вдається до образного порівняння поезії та есеїстики письменника. Поезія — це наче пиття води з гірського джерела. Та вода чиста, холодна і зводить зуби. Натомість есеїстика — це плавання в притоці Дніпра, коли вода несе доволі швидко, але вона тепла, і в ній можна розкошувати. Також Пастух додає, що Лишега у своїй есеїстиці руйнує очікування. У приклад наводить вітраж. У нас є певне уявлення, що є вітражем, яке не збігається з баченням Лишеги. В одному зі своїх есеїв він запевняє, що вітражем може бути все — небо, тіні стовбурів дерев на снігу, тіні гілок, коли сідає сонце. Тарас Пастух ділиться своїми спогадами:

Пригадую, я сидів на квартирі у Львові, на Сихові, і якраз сідало сонце, і він мені показував оці вітражі на стіні його кухні. Він, з одного боку, руйнує, а з іншого боку, він творить.

Наприкінці події музику на слова Лишеги виконали перекладач та композитор Віктор Морозов і бандурист Володимир Войт. Віктор Морозов долучився до розмови онлайн. Він навчався з Лишегою в одному університеті, вони ділили одну кімнату в гуртожитку. Тому Морозов став свідком перших поетичних спроб письменника, чим і поділився. Крім того, він розповів, що одного разу Лишега надіслав йому листа з віршем. Потім Морозов поклав цей текст на музику і якраз цю пісню виконав на події.

«Одного разу він поїхав до Тисмениці і прислав мені такого невеличкого листа на такому жовтому клаптику паперу, де написав: “Привіт, мій світ! Присилаю цей листок. І не тому він жовтий, що нагадує про розлуку, а тому, що на ньому зоряний пил. Зоряна ніч кличе мене. Біжу! Олег”. І з другого боку був щойно написаний текст його вірша “Так багато суперзірок порослих очеретом”», — пригадує Віктор Морозов.

На події також були рідні поета — колишня дружина Наталія і донька Оксана. Вони поділилися пам’ятними для них спогадами. Також пані Наталія принесла з дому дошку з відбитком руки Лишеги — один з його виробів. 

«Коли приторкнутися до цієї руки, ви можете приторкнутися до його душі», — запевнила колишня дружина Наталія.

Пані Наталія також розповіла, що дуже любить саме есеїстику Лишеги. Бо це те, до чого можна постійно повертатися і відкривати щось нове.

«Спілкування з моєю мамою — це був есей для Лишеги, а от цей його перформанс — це було спілкування зі мною», — говорить донька Оксана, знову наголошуючи на протиставленні поезії та есеїстики Лишеги.

Читайте також: Фільм про Олега Лишегу виклали у вільний доступ