Сома Морґенштерн, що 25 років мешкав у готелі Нью-Йорка і не знайшов свій дім

Сома Морґенштерн (1890–1976) – письменник, драматург, журналіст, музичний критик, людина, на чию долю випало дві світові війни, втрата близьких, тривала розлука з дружиною й сином, культурний екзиль. Йому довелося емігрувати в інші країни, навіть на інший континент, щоб вберегти життя: упродовж кількох десятиліть, аж до самої смерті, він залишався німецькомовним автором в англомовному світі – попри стримане визнання його творчості, серед американських читачів письменник так і не став популярним. На відміну від близького товариша, Йозефа Рота (1894–1939), який уникав згадок про власне єврейське походження й цілком асимілювався у європейський світ, Сома Морґенштерн пишався своїм корінням, релігійними, культурними й мовними традиціями сімʼї. «У нашому домі було багато любові. Навіть після смерті батька, коли родина розпалася. Я був наймолодший і, можливо, мені дісталася найбільша порція любові», – писав він у щоденнику.

Ти дитина шабату, щаслива дитина!

Майбутній класик німецькомовної літератури народився в суботу 3 травня 1890 року в родині подільських євреїв Абрама та Сари (уродженої Шварц) Морґенштернів, був пʼятою й наймолодшою дитиною: 1880 року зʼявилась на світ сестра Клара, 1882-го – Гелена (Гела), 1885-го – Мойсей (Мозель), а 1888-го – Самуїл (Шмелькеле), улюблений брат Соми. 

У мемуарах «В інші часи. Юні літа у Східній Галичині» автор описує розказану матірʼю історію пологів: «Запаливши свічки шабату, вона відчула перші болі. А коли тато вернувся з дому молитви, я вже був тут. «Ти дитина шабату, щаслива дитина!» – казала синові. Опис повернення батька з дому молитви й запалювання свічок суперечить іншим спогадам Морґенштерна: «Моя юність минала у п’ятьох різних селах. Місце, в якому я народився, не рахується. Я народився там лише тому, що кожного разу перед тим, як розродитися, моя мати їхала до своєї матері. Так само вона вчинила й перед моїм народженням, хоча я був уже п’ятою дитиною, й можна було думати, що роділля вже не потребує підтримки своєї матері». Достеменно відомо, що він прийшов у світ неподалік від східного кордону Австро-Угорської імперії, в селі Будзанів (нині – Буданів), яке розташоване на березі Серету за 50 км від Тернополя. За переписом 1900 року там проживало понад 5500 осіб – як і в більшості східногалицьких громад, населення було поліетнічним і багатомовним. 

Юні літа у Східній Галичині

Першою мовою, яку хлопчик вивчив, стала українська. Його годувальницею і нянькою в ранні роки була 16-річна покритка Доня, про яку Сома Морґенштерн ніжно згадував у мемуарах вже на схилі років. Батьки відчували смуток, адже рідна мова предків для майбутнього письменника так і залишилась другою: «Всіма мовами, якими я оволодів пізніше – а їх чимало, – я говорив з українським акцентом. Другої мови, їдишу, я навчився частково від своєї мами, а частково від найстаршої сестри, з якою нас розділяли десять років».

Мати походила із сімʼї релігійних євреїв-купців. Батько працював купцем, належав до давнього роду вчених, кабалістів, вивчав Святе Письмо й закінчив вищу школу Талмуду, виконував повноваження рабина. Світоглядна парадигма родини Абрама й Сари була наскрізь релігійною, втім, батьки не обмежували контакти із зовнішнім, неєврейським, світом і не намагалися абстрагувати дітей від представників інших націй. Письменник згадує, як в шкільні роки, заохочений батьковою підтримкою, співав у хорі з нагоди візиту Єпископа (ймовірно, йдеться про Андрея Шептицького). Тоді кільком обраним співакам подарували кольорові образки, а соліст отримав іконку св. Богородиці. Директор, помітивши сумʼяття учня, попросив священника замінити зображення – вже в зрілому віці Морґенштерн писав: «Згадуючи минуле, я думаю про те, що це був єдиний раз, коли батько дав мені погану пораду. Він не повинен був дозволяти мені бути солістом у директора школи <…>. Я не був навчений, як поводитися з Богородицею. Та у моїй скруті мене врятував інстинктивний такт. І хоча цим відчуттям такту я теж маю завдячувати своєму батькові, проте він не повинен був казати, що той гімн я можу співати навіть перед Папою».

22 роки життя Соми Морґенштерна нероздільно повʼязані з Тернопільщиною, саме цей край він вважав своєю батьківщиною. Відколи звичний довоєнний світ занепав, він повертався думками сюди, у найкращі спогади своєї юності. Не лише в мемуарах, але й в романах, письменник часто згадував добре відомі йому з дитинства українські містечка й села, утім, майже ніколи не використовував справжні топоніми або ж залишав лише пунктирні натяки. Про Морґенштерна ми знаємо здебільшого з його спогадів, щоденників та вцілілих листів: через трагічні події ХХ ст. та втрату родинного майна майже не залишилося документів, які підтверджували б або спростовували написане в мемуарах.

За різними даними, до 1904 року сімʼя чотири чи пʼять разів змінювала адреси. Морґенштерн зауважував, що батько робив це з волі матері, яка прагнула кращих умов життя для родини й була рушієм змін. 

Коли Сомі виповнилось 6 років, сім’я переїхала до села Лошинів, звідки походив Абрам Морґенштерн. Саме тут майбутній письменник почав відвідувати українську народну школу. Пізніше, у Бурканові, упродовж двох років вчився в польській школі, відтак родина знову переселилася – юнак продовжив навчання в польсько-українській сільській школі у Доброполі аж до вступу в гімназію. 

Шкільна наука давалася легко, Морґенштерн мав схильність до різних предметів, особливо – до мов. Зростаючи в поліетнічному середовищі, окрім української та їдишу, які знав змалку, він швидко опанував польську та німецьку: «Оскільки української я навчився уже від годувальниці, то ці мовні жонглювання мені не лише давалися без зусиль, але й, навпаки, рано пробудили інтерес до мов, який я зберіг на все життя». 

1904 року, порушивши заборону батька, склав іспити й став гімназистом Тернопільської польської гімназії ім. Юліуша Словацького, яку завершив у 1912, за 2 роки до початку війни. На період навчання припало безліч внутрішніх трансформацій: юнак виявляв інтерес до філософії, театру, світової літератури, а також проживав кризу релігійності й сепарацію від сімʼї. 

У 1909 році на конференції студентів-сіоністів знайомиться з молодшим на 4 роки Йозефом Ротом – відтоді їхні життєві стежки часто перетинатимуться. 

Читайте також: Йозеф Рот – найбільший містифікатор власної біографії

Коні: любов і смерть Морґенштернів

Чоловіків цієї родини обʼєднувала підсвідома прихильність до коней. Трепетне ставлення до них передавалось із покоління в покоління, проте щонайменше для двох Морґенштернів ці тварини стали посланцями смерті. 

Сома носив імʼя Саломо(н) – на честь Абрамового батька Соломона, який розбився, зʼїжджаючи кіньми з горба, дорогою на урочистості з нагоди обрізання молодшого онука Шмелькеле: «Завжди, коли заходила мова про жахливий випадок з дідусем, Шмелькеле мало не плакав. Він відчував провину за смерть дідуся. Мовляв, хіба ж нещасний дідусь загинув не дорогою на урочистості з нагоди його, Шмелькеле, обрізання? Якби він не народився, дідусь і досі був би живий». Майбутній письменник зʼявився на світ через 2 роки після фатального випадку. Він не поділяв смутку родичів, слухаючи цю історію, а в мемуарах згадував: «Я по-справжньому пишався, що ношу ім’я дідуся. Хіба я, той, хто носить дідусеве ім’я, прийшов у світ не для того, щоб продовжити його життя?». 

Батько письменника також помер внаслідок падіння з коня: сова, що вилетіла зі стогу сіна, перелякала тварину, й вона сліпо стрибнула на ремінь трансмісії. Кінь загинув одразу, Абрам Морґенштерн ще певний час прожив, хоча останні його дні були сповнені мук. Сома залишився наодинці з батьком, коли того не стало: «Я ще ніколи не бачив, як помирають. Я не бачив покійника. Я ще раз узяв батькову руку й поцілував її, щоб змиритися з його смертю». Ця передчасна загибель назавжди закарбувалася у свідомості Морґенштерна. 

Після втрати годувальника фінансове становище родини відчутно погіршилось. Майбутній письменник все ж продовжив навчання – цього хотіли родичі й він сам, тож гімназист заробляв репетиторством, скоротив усі можливі витрати й жив досить скромно. Після складання іспитів вступив до Віденського університету, щоб втілити останню батькову волю – той прагнув, аби син став суддею. 

На другому курсі Морґенштерн переводиться до Львівського університету, де, так само як і в столиці, були вже досить відчутні антисемітські настрої. Втім, невдовзі почалась Перша світова війна

Перша війна

У мемуарах письменник зазначав – коли поширилась звістка про вбивство спадкоємця престолу, він перебував у селі з родичами й був настільки впевнений в австрійській армії, що погодився упродовж трьох місяців працювати репетитором у поміщика з села поблизу – до того села Морґенштерн так і не доїхав. Прощаючись з Йозефом Ротом на літні канікули, він не здогадувався, що невдовзі їм доведеться зустрітися у Відні, проте вже в новому статусі – біженці. У книзі спогадів  «Joseph Roths Flucht und Ende» (укр. «Втеча й загибель Йозефа Рота») письменник ділиться особистим досвідом:

Однієї суботи – я обідав з матір’ю та сестрою – сильний артилерійський обстріл сповістив про прибуття росіян та відступ нашої армії. Ми сиділи за столом, а тоді підвелися й втекли – спочатку пішки. Ми втрьох, разом з матір’ю та сестрою, покинули місто в потоці біженців і пішли на захід до іншого села. У мене вистачило духу взяти з собою плащ, і це єдине, що в мене було, коли я прибув до Відня з родиною через шість тижнів.

17 вересня 1914 року родині Моргенштернів видали Віденську реєстраційну форму.

Сома намагався потрапити на Східний фронт – спершу його визнали непридатним за станом здоровʼя, проте наступний медичний огляд пройшов успішно. Ґеорґ Б. Дойч, дослідник біографії письменника і автор присвяченого йому сайту пише, що письменник брав участь у бойових діях у складі австрійської піхоти у Сербії та Угорщині, а також виконував обовʼязки агента із закупівлі коней для армії. 

Його улюблений брат Шмелькеле, який теж був солдатом, загинув у російському полоні ще на початку війни. 

Міжвоєнний період

1918 року чоловік повертається до Відня – із незначними перервами впродовж наступних 20 років його життя буде повʼязане саме з цим містом. Тоді ж поновлює навчання на юридичному факультеті, хоча прагне стати драматургом. Зрештою, цю мрію частково вдається втілити у життя вже за три роки. У 1921/1922 створює пʼєсу «ER oder ER» (укр. «Він і Він»), у 1922–1923 – «Im Dunstkreis» (укр. «В орбіті»). 

1 серпня 1924 року в газеті «Berliner Tageblatt» публікують текст-вшанування пам’яті Франца Кафки авторства Соми Морґенштерна – з цього некрологу й розпочалась його журналістська кар’єра. Вже через 2 роки він переїжджає у Берлін, пише статті для Vossische Zeitung і Die Literatur, а 1927 року стає кореспондентом газети «Frankfurter Zeitung» і опиняється у Франкфурті, звідки в лютому наступного року повертається до Відня. «Відтепер пише про віденське культурне життя, яке до того часу добре вивчив і полюбив, та відновлює контакти, що пізніше збагатять його біографію», – зауважує Рафаела Кіцмантель у книзі «Eine Überfülle an Gegenwart» (укр. «Надмір сьогодення») [Кіц, с. 91]. 

1929 року в Соми Морґенштерна та Інґеборґ фон Кленау (1904–1990) народжується син Дан (1929–2024), який успадкував батьковий інтерес до музики й став одним із найпопулярніших американських істориків джазу.

Наступні роки були періодом найбільшого творчого піднесення. У 1930-х роках його статті зʼявлялися на сторінках Die Weltbühne, Wiener Zeitung, Berliner Morgenpost, Pariser Tageszeitung, Die österreichische Post та Freies Österreich. Тоді ж письменник розпочав роботу над романом «Der Sohn des verlorenen Sohnes» (укр. «Син блудного сина») – першою частиною трилогії «Funken im Abgrund» (укр. «Іскри в безодні»). У грудні 1935 року книжка вийшла друком у Берліні. Складно уявити, але в охопленій антисемітськими настроями Німеччині за кілька тижнів було продано 4000 примірників роману, присвяченого темі релігійного ренегатства й подальшого навернення молодого Judʼ до віри предків.

На прикладі подільської родини Могилевських з села Добропілля автор зображує, яким великим соромом для побожної єврейської сімʼї обертається трагедія віровідступництва одного з її представників, Йосифа, і як відбувається процес відновлення єврейського коріння його вихованого у лоні християнства сина. Трилогія, події в якій відбувається здебільшого на території українського Поділля, поволі стає доступною для українського читача лише через 89 років(!) після написання: у 2024 році в перекладі Петра Рихла зʼявився роман «Син блудного сина» (1935), на початку вересня 2025 року вийде друком «Ідилія в екзилі» (1947), наразі триває робота над перекладом «Заповіту блудного сина» (1950). Морґенштерн працював над циклом упродовж кількох десятиліть, частково ця історія є автобіографічною й містить відповіді на запитання, які хвилювали самого письменника в часи навчання у тернопільській гімназії. 

Завдяки «Іскрам в безодні» імʼя письменника назавжди вписане у світову літературу на рівні з Албаном Берґом, Ернестом Блохом, Германом Гессе, Робертом Музілем, Йозефом Ротом та іншими.

Паризький екзиль

Із приходом нацистів до влади, Сому Морґенштерна звільняють з Frankfurter Zeitung, відтоді починаються фінансово й морально складні часи. До 1938 року він із сімʼєю жив переважно у Відні, проте після аншлюсу змушений був тікати до Парижа, залишивши дружину й сина в Австрії.

У французькій столиці Сома зупинився у невеликому готелі й був сусідом Йозефа Рота – письменники періодично зустрічалися в компанії літераторів та інших культурних діячів, які збиралися в кавʼярні поблизу. 

За сприяння Томаса Манна йому надали грант Американської гільдії підтримки німецької культурної свободи, упродовж кількох місяців Сома Морґенштерн отримував стипендію 30$ на місяць, що дозволяло продовжити роботу над фінальною частиною трилогії «Іскри в безодні». 1939 року Інґеборґ разом із Даном востаннє перед довгою розлукою навідала чоловіка в Парижі.

Друга війна. Американський екзиль

22 травня 1940 року німці захопили частину французьких територій – Сому Морґенштерна заарештували й направили у табір, звідки йому вдалося втекти незадовго до прибуття ґестапо – уже в липні письменник перетнув кордон із неокупованими землями Франції. Після невдалих спроб отримати візу його знову увʼязнили, проте, заручившись допомогою друзів, Морґенштерн зміг виїхати з країни і вже в Лісабоні затвердив документи на проживання у США, куди потрапив 15 квітня 1941 року. 

За словами німецького видавця Інґольфа Шульте, понад 25 років він мешкав у готелі Park Plaza, у добре відомому емігрантам районі неподалік від Центрального парку [Flucht, с. 307]. 

Післявоєнні роки

Через вимушені виїзди й переслідування з боку окупаційної влади письменник втратив велику частину бібліотеки, особисті щоденники, епістолярії та рукописи – другий і третій роман з трилогії мусив відновлювати з памʼяті. 1946 року йому вдалося отримати американське громадянство, невдовзі до США переїхали його дружина й син. 

У вирі війни Морґенштерн загинули ще троє найближчих родичів: «Третім був мій старший брат, Заводій, якого німці замордували в Дахау. Одна з моїх сестер була закатована в іншому концентраційному таборі. Мою матір у віці 82 роки депортували в концентраційний табір Терезин, де вона й померла «своєю» смертю». Про їхню трагічну долю дізнався вже після завершення війни – новини занурили письменника в глибоку екзистенційну кризу. У щоденниковому записі за 1949 рік йдеться: «Як часто в останні роки, я думав про самогубство. Від 1945-го майже не минало дня без таких думок. За цим немає наміру, немає рішення, немає плану. Я просто не бачу для себе іншого кінця» [цит. за Flucht, с. 307]

Здавалося, наче в США життя мало б налагодитись, проте після війни письменник так і не зміг подолати опір до мови, якою катували його родичів, а водночас – мови, якою він створював свої найкращі тексти. Із цим повʼязані тривалі перерви у творчості, втім, Морґенштерну не вдалося відмовитись від німецької. 

З-під його пера вийшли різні за жанрами й тематикою твори, серед яких: «Die Blutsäule» («Кривавий стовп», 1955), «Der Tod ist ein Flop» («Смерть – це промах», 1994),  «Joseph Roths Flucht und Ende» («Втеча й загибель Йозефа Рота», 1994) та інші. Від 1955 року працював над мемуарами «In einer anderen Zeit. Jugendjahre in Ostgalizien» («В інші часи. Юні літа у Східній Галичині», 1995).

Замість епілогу

«Я все ще живий, нагла смерть не забрала мене. Але з моєї сім’ї в живих немає більше нікого. І жоден з них не помер власною смертю. <…> навіть у своїх найвідважніших снах я не мав підстав припустити, що доживу до поважного віку, то досі не навчився бути старим. Це ускладнює моє життя, одночасно й полегшуючи його. Питання про те, чи й справді я, як пророкував батько, помру не своєю смертю, зовсім не турбувало мене. Звісно, час від часу мене охоплює цікавість, як це станеться. Але читач цієї книжки довідається про це з більшою ймовірністю, ніж я», – писав про себе Сома Морґенштерн.

Але він не встиг дописати свої мемуари. Очевидно, розповідь про юні літа мала б завершитись 1914 роком, проте він помер, не підготувавши рукопис до друку. Серце Соми Морґенштерна зупинилося 17 квітня 1976 року в нью-йоркській лікарні – на іншій півкулі планети, за тисячі кілометрів від подільського світу його дитинства. Упродовж 18 років після смерті імʼя й творчість письменника залишалися в тіні, нині ж книжки поступово зʼявляються англійською, німецькою та іншими мовами – нарешті маємо й українською. 

Хочеться додати лише одне: наперед би більше! Саме час повертати письменника батьківщині, за якою він марив усе життя – і народу, про який з любовʼю згадував у своїх творах.

Читайте також: Найтемніша зірка Станіслава Лема

Література:

• Морґенштерн С. В інші часи. Юні літа у Східній Галичині ; пер. з нім. Галини Петросаняк. Чернівці : Книги – ХХІ, 2024. 464 с.
• Морґенштерн С. Ідилія в екзилі. Другий роман трилогії «Іскри в безодні» ; пер. з нім. Петра Рихла. Чернівці : Книги – ХХІ, 2025. 456 с. 
• Морґенштерн С. Син блудного сина. Перший роман трилогії «Іскри в безодні» ; пер. з нім. Петра Рихла. Чернівці : Книги – ХХІ, 2024. 400 с.
• Щоденник, зошит 13: Amerikanisches Tagebuch (1949), запис від 17.04.1949.
• Kitzmantel R. Eine Überfülle an Gegenwart. Soma Morgenstern. Biografie. Czernin Verlag : Wien, 2005. 218 s.
• Morgenstern S. Joseph Roths Flucht und Ende. Aufbau Taschenbuch Verlag : Berlin, 1998. 330 s.

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.