Йозеф Рот – найбільший містифікатор власної біографії

Йозеф Рот – один із найвідоміших німецькомовних письменників та журналістів XX століття. А ще – єврей, галичанин, монархіст, соціаліст, космополіт, містифікатор й алкоголік. Успішний репортажист, якому завжди бракувало грошей. Амбасадор готелів та засідник кавʼярень. Дитина з фаустівським прагненням пізнати світ і дорослий з наївною дитячою усмішкою. Його життя могло б стати основою великого роману, бо це було життя справжнього митця, сповнене злетів і падінь. 

Містифікатор власного життєпису

Йозеф Рот є автором дуже різних, часом полярних версій своєї біографії. Він без труднощів нанизував абсолютно несподівані деталі, заплутував сліди й вигадував альтернативні факти. З раннього дитинства використовував іронію як один із механізмів відмежування від реальності – і досягнув у цьому неабияких успіхів. Його почуття гумору може видатись дещо специфічним. Наприклад, у стані алкогольного сп’яніння любив розповідати, що зберігає вдома замариновану матку своєї померлої матері. Що це — правда? метафора? жарт? Нині складно дати точну відповідь. Немає жодних підтверджень цих слів. А що «найчорніше»: Міріам Ґрюбель померла 1922 року від раку шийки матки, імовірно, унаслідок невдалої операції. Перед тим Йозеф Рот навідував її у Львові.  

У близькому спілкуванні характер письменника часто видавався нестерпним: у пориві емоцій міг наговорити багато зайвого, переступити межу й образити співрозмовника, вдатися до переходу на особистості. Він емоційний, категоричний, зухвалий, самовпевнений і, однозначно, талановитий. 

Галицьке дитинство та юність

Мозес Йозеф Рот народився й виріс у Бродах (сучасна Львівська область), що входили до складу Австро-Угорської імперії й були фронтиром «західного» та «східного» світів. На Галичині провів перші 19 років життя, але періодично навідувався в рідні краї, уже ставши успішним європейським журналістом.

Броди в його творчості постають архетипним топосом, рольовою моделлю, символом прикордоння, простором памʼяті й порозуміння і ще багато чим. 

Зростав у домі свого діда Єхіеля Ґрюбеля. Майбутнього письменника виховувала мати, яку він описував як єврейку з міцною, приземленою слов’янською статурою: «Вона часто співала українських пісень, бо була дуже нещасною (а в моїх краях співають не щасливі, як на Заході, а нещасні. Тому східні пісні красивіші, і кожен, у кого є серце, плакатиме, почувши їх)». Був єдиною дитиною в сімʼї, але мав багато двоюрідних братів і сестер. Найтісніший контакт впродовж усього життя підтримував з Паулою Ґрюбель, донькою материного брата Зиґмунда Ґрюбеля. 

Свого батька, Наума, ніколи не бачив – той збожеволів ще до народження сина. Власне, саме його постать і є найцікавішим обʼєктом містифікацій письменника. У листі, адресованому видавцеві Ґуставу Кіпенгоєру з нагоди 50-річчя, Йозеф Рот обирає цікавий спосіб привітання і, замість звичних етикетних побажань, оповідає про власне життя, пропонуючи несподівану версію родинної історії: «У неї (в матері – прим. авторки) не було ні грошей, ні чоловіка, бо мій батько, який одного дня з’явився і забрав її на захід – певно, лише з метою зачати мене – залишив її в Катовіце й зник безслідно. Він, мабуть, був дивакуватий чоловік, австрійський волоцюга, п’яниця й марнотратник. Він помер божевільним, коли мені було шістнадцять». У письменника є ще з десяток інших варіантів, ким був його батько, з-поміж найцікавіших – польський граф, австрійський чиновник, багатий фабрикант, єврейський урядовець тощо. 

Дитинство Йозефа Рота було не те щоби бідним: мати оплачувала походи до фотоательє, вдягала його в модний одяг, брала індивідуальні заняття з гри на скрипці. Вона змогла забезпечити синові гідну освіту. Майбутній письменник відвідував початкову школу Барона Хирша, згодом навчався в Цісарсько-королівській гімназії імені кронцпринца Рудольфа (нині Бродівська гімназія ім. Івана Труша); на зламі століть це було сприятливе середовище співіснування і взаємодоповнення різних культур поліетнічного краю. З ранніх років добре знав німецьку, їдиш, розумів польську та українську. 

Австрійський граф чи східний єврей? Студентські роки

У день свого 18-річчя, 2 вересня 1912 року, гімназист Йозеф Рот пише двоюрідним сестрам короткого листа, у якому дякує їм за теплі привітання й описує плани щодо найближчого майбутнього: «Цей останній рік скоро закінчиться, і після випускних іспитів усі шкільні випробування будуть позаду – я вирушу до великої школи життя. Сподіватимемось, що в цьому закладі я отримуватиму такі ж хороші оцінки». Сповнений рішучості й оптимізму, він вступає на філологічний факультет Львівського університету. Ейфорія від студентського життя швидко минає – уже через рік майбутній письменник відраховується. У перші десятиліття ХХ століття університет був осередком польсько-українсько-єврейського протистояння. Йозеф Рот не виявляв інтересу до політики.

Польський рух його не цікавив, українські ідеї – так само, а власному єврейському походженню в ті часи він не надавав особливого значення.

Уже тоді усвідомлював власну співвіднесеність із німецькомовним культурним простором – тож, на відміну від більшості гімназійних та університетських знайомих, зберігав дистанцію та нейтралітет. 

Однією з причин переїзду зі Львова можуть бути напружені стосунки з дядьком, у якого хлопець проживав упродовж двох семестрів навчання: фінансовий та моральний тиск з боку Зиґмунда Ґрюбеля й різні погляди на життя спричиняли щораз нові конфлікти.

Наприкінці першого року перевівся на германістику у Віденський університет. Спогади про навчання в столиці досить суперечливі, проте юнак швидко адаптувався і, здається, цілком непогано влаштувався в суспільстві. Це були останні безтурботні роки в його житті, хоча в листі до Кіпенгоєра й писав, що постійно бракувало грошей, тож жив на пожертви заможних родичів, дещо заробляв на репетиторстві, був старанним і амбітним. 

Соціально-політична ситуація у Відні в ті роки була досить хитка й небезпечна. Ще на початку ХХ століття в Австро-Угорській імперії були відчутні антисемітські настрої – цьому сприяли й сфальсифіковані справи про «ритуальні вбивства» та інші злочини, приписані євреям. У столичному університеті етнічні сутички траплялися навіть частіше, ніж у Львові.

Сома Морґенштерн згадував, що, коли вони з групою інших студентів готувалися до побиття під час чергового зіткнення з націоналістами, Йозеф Рот, одягнений як справжній граф, із ціпком та моноклем, стояв обабіч.

У ті роки він почав публікувати вірші в періодичних виданнях і позбувся частини «Мозес» у власному імені, адже це була очевидна вказівка на походження. 

Письменника справедливо вважають одним із найвідданіших творців міфу Австро-Угорської імперії: він сконструював ідеалізований образ наднаціонального й толерантного суспільства, хоч воно таким і не було. Очевидно, ця австрійська ідентичність, набута ще в шкільні роки, виявилась для нього привабливішою і бажанішою, ніж відчуття спорідненості зі східними євреями. 

Перша світова війна 

Рот був непридатним до служби за станом здоровʼя, і, як людину з пацифістськими поглядами, його це цілком влаштовувало. Утім, за півтора року до закінчення війни він раптом вирішує стати добровольцем. 14 серпня 1916 року повідомив Паулі Ґрюбель, що планує зʼїздити в Баден раніше, ніж мобілізується. Достеменно відомо, що письменник перебував на Східному фронті: можливо, у складі 21 піхотного батальйону, хоча також є припущення, що міг служити писарем при штабі 32 піхотної дивізії, місцем дислокації якої був Львів. У 1930 році писав своєму видавцю: «Я добровільно вступив до 21-го єгерського полку. Не хотів їхати третім класом і без кінця віддавати честь. Я був завзятим солдатом, надто рано потрапив на передову, подався до кадетської школи, хотів стати офіцером. Став фендриком. Був на східному фронті до кінця війни. Був хоробрий, суворий і амбітний».

Його свідчення про цей період часто суперечать одне одному. 24 серпня 1917 року в листі до Паули Ґрюбель описував свій побут так: «Сірий бруд, нудьга, одна або дві єврейські крамниці. Коли дощить – все заливає водою, а коли виходить сонце – починає смердіти. Але місце має одну велику перевагу: воно приблизно за шість миль від лінії фронту. Тут резервний табір». Також розповідає, що його матеріальне становище досить скрутне, газета занепадає, і щойно навколо нього згасне аура репортера – залишиться лише факт «того, що я – доброволець першого року. І до мене ставитимуться відповідно». Він казав: 

Ця жахлива війна зробила нашу юність німою. Якщо ми її переживемо – ми вже подорослішаємо.

Йозеф Рот був очевидцем подій – це дало значний поштовх і сюжети для подальшої творчості, утім, болісно вплинуло на відчуття «себе в просторі» й трансформацію світоглядної парадигми. Ранні твори письменника сповнені скептицизму, зневіри й іманентної безпритульності внаслідок втрати Дому.

Читайте також: Найтемніша зірка Станіслава Лема

Повоєнні роки. Письменництво та журналістська діяльність

Існує легенда, наче до 1919 року Рот перебував у більшовицькому полоні, хоча, наприклад, у листі до Кіпенгоєра, де він у кількох реченнях описує свій складний шлях повернення з фронту, про це немає жодного слова. Щойно потрапивши до Відня, приніс у редакцію політично-літературного тижневика Der Friede написані на фронті поезії. Фред Геллер згадував про це так: «Вояк справляв враження бідної, напівголодної, промерзлої людини, яку старий однострій робив на вигляд ще жалюгіднішою. Він приніс два вірші. Чи ми їх надрукуємо? Співчуваючи бідоласі, я одразу ж прочитав, хоч наш літературний редактор зазвичай не квапився щось ухвалювати. Вірші молодого вояка були чудові». Незабаром Геллер запропонував Йозефу Роту спробувати себе в написанні репортажів.

Молодий журналіст ігнорував усі можливі правила роботи з текстами, але це не завадило йому стати улюбленцем читацької публіки. 

У 1920 році поспішно виїхав до Берліна й продовжив розвивати журналістську карʼєру. На початках влаштувався у Berliner Bösen Courier, трохи згодом починає дописувати для Frankfurter Zeitung – ця співпраця була найтривалішою й остаточно завершилась 1933 року. Працюючи в газеті, їздив у закордонні відрядження – його тексти, завдяки легкому та впізнаваному стилю, були надзвичайно популярними. 

1925 року письменник виїхав до Парижа. Він полюбив це місто з першого погляду й щоразу протиставляв його депресивності, напруженій атмосфері німецьких міст – тож, залучивши всю свою переконливість, отримав дозвіл працювати на газету, перебуваючи за кордоном. У листі до Бернарда фон Брентано зазначає: «Тут – наче ти стоїш на високій вежі, дивишся згори на вершину європейської цивілізації, а в самому низу, десь у проваллі, – Німеччина. Я не можу написати жодного рядка німецькою – принаймні тоді, коли думаю про німецького читача». 

У Йозефа Рота були напружені взаємини з керівництвом FZ: багато років поспіль в особистому листуванні й у зверненнях до редакції скаржився на незадовільну оплату, погане ставлення, цензуру та ігнорування його запитів. У 1926 році навіть мав серйозний намір звільнитися й написав прощального листа. Його змогли втримати лише обіцянкою відрядження в Росію та інші країни. Він взяв час на роздуми й досить довго вагався – проте інтерес переміг. Як соціаліст, хотів наживо побачити вплив комуністичного режиму й скласти неупереджене враження: «Я не маю на собі жодних ідеологічних нашарувань, з яким багато літературних туристів приїжджають до Росії останніми роками.

На відміну від них, завдяки своєму походженню й знанню цієї країни, я маю імунітет до всього, що зветься “російським містицизмом” чи “великою російською душею” та іншим. Я надто добре усвідомлюю – хоча західні європейці схильні це забувати – що росіяни не були винайдені Достоєвським.

Я цілком позбавлений сантиментів щодо цієї країни й радянського проєкту». У цьому відрядженні він провів менше часу, ніж запланував, і повернувся в Європу, остаточно розчарувавшись у комуністичній системі. Радянський світ видався йому «жахливим апаратом», що позбавляє індивідуальності.  

Результати експедиційно-журналістської роботи зібрані в книжці «Міста і люди» (українською вийшла у видавництві «Книги-ХХІ», 2023), що об’єднує чотири розділи: «Подорож Францією», «Подорож Росією», «Подорож Балканами» та «Євреї: дороги і бездоріжжя». 

Новий етап творчого життя Йозефа Рота-прозаїка почався після публікації дебютної книжки «Павутиння» (1923) у віденській газеті Arbeiterzeitung. У наступні роки вийшли друком романи «Готель Савой» (1924) («Каменяр», 2012), «Ціппер і його батько» (1928), «Йов» (1930) («Критика», 2010), «Марш Радецького» (1932) («А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га», 2014) та інші. Загалом за період активної творчої діяльності письменник створив 16 романів, а ще – безліч оповідань, репортажів, фейлетонів, рецензій, листів тощо. В одному зі звернень до Райфенберґа він ділиться своїм найдієвішим секретом роботи над текстами: «Швидкописання – це єдиний мій варіант писати добре. Німці навіть художню літературу пишуть по-науковому. У них наукове чуття. Це те, чому вони пишуть повільно». 

Йозеф Рот не потребував натхнення, а тривалу роботу інших письменників вважав лише виявом лінощів. Зрештою, якщо він мав мету написати роман за 3 тижні – цілком реально міг виконати цей план. Фантастично, чи не так?

Особисте життя

Його ставлення до жінок було непростим, – можливо, через складні взаємини з тиранічною матірʼю або ж відсутність батька. Якщо вірити автобіографічним розповідям, перед нами постає ледь не Дон Жуан чи Ежен де Растіньяк. Повернувшись із фронту, він не планував одружуватись чи вступати в серйозні стосунки, але вже восени 1919 року познайомився з 19-річною єврейською красунею Фредерікою Райхлер і «відбив» її у свого колеги. Проте влітку наступного року без особливих пояснень – спонтанно й поспішно – переїхав до Берліна. Дівчина вирушила слідом за ним. 

Вони одружилися через два роки, проте вже в 1921 році Фрідль, бувши ще нареченою, нарікала на нестачу уваги з його боку, у листі до Паули вона пише: «Вже 12 ночі, а Муньо досі не повернувся, що ти скажеш на це?! Шокуюче!!!!». 

Його ставлення стрімко погіршувалося. Письменник міг дозволити собі назвати дружину дурною в товаристві малознайомих людей, а одного разу вибрався на стіл у переповненій журналістами кавʼярні й звинуватив її в інтимних звʼязках із відомим музикантом. Маючи вроджену схильність до психічних зрушень, жінка не витримала тиску, і наприкінці 1920-х років у неї виявили шизофренію. Одного разу, під час візиту Рота до психіатричної лікарні у Відні, де Фрідль перебувала на стаціонарному лікуванні, вона спробувала напасти на чоловіка. Після цієї ситуації їм дозволяли бачитися лише у вічко. Повернувшись до Відня, він повідомив друзям, що дружина померла – хоча насправді Фредеріка пережила його на 10 місяців (була вбита 1940 року нацистами в межах акції ліквідації «психічно неповноцінних»).

Занепад

Те, що відбувалося в останнє десятиліття його життя: вимушений екзиль, алкоголізм, менші й більші розчарування, втрата культурної батьківщини – усе це підводило до того, що мало трапитись у фіналі. 

Після новини про хворобу дружини Йозеф Рот почав дуже багато пити. На прохання свого друга, Стефана Цвайга, спинитися, відповідав: «Ніколи алкоголік не “насолоджувався” алкоголем менше, ніж я. Чи отримує задоволення епілептик від своїх припадків? Чи насолоджується божевільний своїми загостреннями?» Навіть алкоголізм не заважав йому залишатися хорошим письменником і журналістом: у цей період створив свій magnum opus, роман «Марш Радецького» (1932), у якому зобразив три покоління однієї родини на тлі поступового розпаду імперії. Того ж року книжка вийшла друком, а вже в 1933 році представники Німецького студентського союзу спалювали її на площах разом з іншими виданнями в межах «Акції проти ненімецького духу». На початку 1930-х років Йозеф Рот перебував у Німеччині. Він встиг виїхати до Франції за добу до проголошення Гітлера канцлером: друге повернення в Париж нагадувало радше вигнання. 

Після «поховання» Фрідль мав ще кілька стосунків, зокрема 7-річний роман з дружиною камерунського принца, який повернувся до Африки, покинувши її з дітьми. Андреа Манґа Бель згадувала: «Справді, Рот був негарний, але дивно привабливий для жінок». Вона казала, що ніколи раніше не бачила чоловіків з такою дивовижною сексуальною енергією. Він був стриманим і продуманим, дратівливим і емоційним, але й: «<…> він міг бути ніжним, як ніхто інший, і я поводилась біля нього як дурепа». Це були емоційно виснажливі й бурхливі взаємини, які, зрештою, були приречені. 

Письменниця Ірмґард Кьон стала його останньою коханкою. Вона була й останньою компаньйонкою під час подорожі письменникам до Львова в 1937 р.

Біографам розповідала, що кожен ранок Йозефа Рота починався однаково – з блювання. Цей «ритуал» тривав щонайменше годину. 

Нещасний і заборгований, він помер у травні 1939 року – у віці 44 роки: за однією версією, унаслідок двостороннього запалення легенів і білої гарячки, хоча причиною смерті також міг стати серцевий напад від повідомлення про самогубство його друга, Ернста Толлера. Очевидці згадують, що навіть в останні години життя, перебуваючи в агонії, він просив налити щось міцне.

У студентські роки, під час розмови з Сомою Морґенштерном, Йозеф Рот сказав: «Я постійно бачу себе таким: старим, худорлявим дідуганом. На мені довгий чорний одяг з довгими чорними рукавами, які майже повністю вкривають мої руки. На дворі осінь, і я виходжу в сад погуляти і плету там хитрі інтриґи проти моїх ворогів. Проти моїх ворогів і проти моїх друзів теж». Морґенштерн пише, що здивовано поглянув на нього, проте Рот був серйозний, змальовуючи таку перспективу майбутнього: «Ці питання і відповіді, які сам на них давав, він нерідко повторював мені упродовж десятиліть, завжди з тим самим задоволенням, не пропускаючи ні штриха із загальної картини. Завжди ті довгі рукави, і завжди ті інтриґи. Підступні інтриґи. Проти ворогів і друзів». На жаль, йому не випало дожити до старості. 

Йозеф Рот похований на цвинтарі комуни Thiais департаменту Валь-де-Марн (на півдні Парижу). Він був талановитим прозаїком і журналістом, водночас – людиною єврейського походження. Фізична й духовна відстороненість від культурної батьківщини в останні роки життя пришвидшила внутрішнє роздвоєння, відтак призвела до занепаду. Повернення в німецькомовний простір відбулося на кілька десятиліть пізніше. 

Нині ж письменник є одним із найвідоміших класиків німецької та австрійської літератури. 

Читайте також: Роза Ауслендер: поезія не спізнюється

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.