«Століття присутності» Христини Семерин — коли біль ближнього стає зрозумілішим

Христина Семерин — дослідниця, незалежна журналістка, есеїстка, гендерна експертка. Членкиня Української асоціації юдаїки. Зараз вона працює в Університеті Аалто в Фінляндії, а  до того вже встигла попрацювати й в Аугсбурзькому університеті в Німеччині, і Центрі східних досліджень у Польщі, й Індіанському університеті в Блумінгтоні, й багатьох інших. 

Один із найбільших інтересів пані Христини — єврейська культура, тож не випадково, що восени 2025-го вона стала лавреаткою українсько-єврейської літературної премії «Зустріч» як упорядниця антології «Століття присутності». Ця книга вмістила майже пів сотні українських новел і оповідань на єврейську тематику. Написані впродовж половини століття, від 1880-х до 1930-х років. Вони охоплюють кілька літературних поколінь, широку географію і спектр історичних подій. 

Читомо говорить з Христиною Семерин про єврейську тему в українській літературі, механізми формування стереотипів, її наукову роботу та майбутнє українсько-єврейських взаємин.

— Яким чином ви прийшли до вивчення саме єврейської літератури в Україні? Треба сказати, що не так часто можна зустріти філологів з таким специфічним полем інтересів.

— На це питання немає простої відповіді. Я думаю, що зацікавлення почалося на першому курсі університету. Я навчалася в Острозькій академії, а Острог — це містечко, де існувала велика єврейська громада, сліди якої на той час були мало помітні. Я тоді товаришувала зі студентами-істориками й пригадую, як ми з п’ятикурсником Аркадієм, який тепер служить у війську, ходили до єврейського цвинтаря і руїн синагоги, а потім ділилися враженнями. 

Пригадую, що Аркадій позичив мені книжку Густава Майрінка «Голем». Цей роман я досі люблю. Там обіграно єврейський міф про глиняну людину, Голема, і змальовано, хоч і не в найсимпатичнішому світлі, єврейську Прагу.

З таких розрізнених вражень і мінімальних контактів почався мій інтерес до юдаїки.

В Острозі я трохи вчила іврит у знаного професора Дмитра Цоліна. Його зусиллями в місті проходила Міжнародна літня школа з гебраїстики та семітології.  

У цілому я цікавлюся різними культурами, пишу про них, досліджую. Я також захистила дисертацію про зображення євреїв у короткій прозі. Досліджувала, як українська література змальовує єврейський світ як цілісність, окремий юніверсум, Намагалася описати це через свої концепції, літературознавчі й естетичні категорії.

Паралельно я писала, наприклад, репортаж про Острозьку синагогу і Григорія Аршинова, який був діячем єврейської громади, реставратором, місцевим бізнесменом і політиком і займався відновленням єврейської спадщини в цілому регіоні.

Тобто я працювала з єврейською темою у широкій перспективі. Зараз пишу книжку, де будуть, зокрема, історії наших скульпторок єврейського походження. Тож це завжди робота про взаємодію і зустрічі культур.

— Ви багато працювали із закордонними університетами й науковими інституціями. Як вас там сприймали як дослідницю з України? Ми знаємо, що у  світі побутує багато різних стереотипів про взаємини українців і євреїв, і можна припустити, що бувають випадки, коли це впливає і на роботу, на взаємодію з колегами.

— Я все ж належу до молодшого покоління дослідників, і моя співпраця з іноземними інституціями активізувалася з 2021-го року, а там у 2022-му. Повномасштабна війна спричинилася до трансформації уявлення про Україну у світі й зокрема розуміння українсько-єврейських взаємин. Але стереотипи існують, їх важливо досліджувати, проговорювати й розвінчувати, бо вони впливають на моделі мислення, а з ними на всі сфери життя, зокрема й академію.

У мене поки що не траплялося негативних ситуацій і непорозумінь, пов’язаних з уявленнями про українсько-єврейські взаємини та український контекст. Я завжди була амбасадоркою, яка намагається розповідати про реальний стан речей, наш спільний історичний спадок, реальну взаємодію тощо.

Мені здається, було багато інтересу від колег дізнатися більше, й це відкривало можливості доносити до людей щось нове, по-новому показувати усталену картину. Я вважаю це своєю місією — комунікувати, поширювати знання, показувати складність культурної спадщини України.

Читайте також: Софія Андрухович: для того, щоб охопити більший масштаб, треба віддалитися

— Антологія, яку ви упорядкували й за яку, власне, отримали премію, великою мірою також присвячена спростуванню стереотипів. Це збірка текстів українських письменників, які торкалися у своїй творчості єврейської теми, і вже сам цей факт говорить про те, що у нас існував цей простір культурного взаємообміну.  Що було поштовхом до її створення й за яким саме принципом ви відбирали тексти? 

— Антологія з’явилася з пропозиції та з великою підтримкою головного редактора видавництва «Дух і Літера» Леоніда Фінберга. Тобто це окрема ініціатива, але, звісно, моє бачення і досвід роботи з єврейською темою у літературі відобразилися на структурі антології.

Якщо у дисертації я досліджувала широкий контекст і прагнула охопити якомога більше текстів, то в антології робила зріз. Не йшлося про «найвидатніші» тексти, а швидше про вибудовування панорами єврейського життя через українську літературу. Хотілося скласти мозаїку різних перспектив, які для широкого кола читачів можуть бути несподіваними, маловідомими й цікавими.

Антологія охоплює часовий проміжок від 1880-х до 1930-х років — пів століття. Це немало часу, за який відбувалися численні соціальні, політичні, культурні зміни. Книжка показує старосвітське єврейське життя на зламі двох століть, у яке вривається і яке руйнує реальність нового часу з погромами, революціями і насильством.

Тексти в антології розповідають про різне і змішують різні перспективи. XX століття принесло євреям багато страждань, і можна побачити, як українські автори на це реагують, розповідають як про найбільші аспекти, що можуть бути непоміченими: як-от, знущальні квоти на навчання дітей в гімназіях за царської Росії.

Читайте також: Зіштовхнути лобами українців і євреїв. Петровський-Штерн про совєтську «дружбу народів»

— Взаємини між українцями і євреями, очевидно, не були сталими. Вони змінювалися під впливом різних, вже згаданих вище обставин. Наскільки цю динаміку можна простежити через літературні твори українських авторів?

— Насправді це і є моя ідея, яку я хотіла висвітлити в антології. Вона має показувати, як українські автори змінюють свої підходи до зображення євреїв від більш стереотипного до більш реалістичного. Наприклад, поширений сюжет про єврейську корчму, про шинкарів, які визискують бідних українських селян тощо. Це все насправді великий корпус фольклору й літератури. Але у літературному процесі це поступово заміщується іншим — спершу пошуком, намаганням емпатійно звернути увагу на страждання євреїв від погромів, і це вже великий поступ, адже це показує, що євреї можуть відчувати все, так само як і герої-українці. 

Навіть якщо звернути увагу на текст Тимотея Бордуляка «Бідний жидок Ратиця» (1895) — вже там проявляється ця симпатія та водночас оповідається про єврейські негаразди. Це все ще стереотипне зображення, але зміна вже відбувається, це рух до показу єврейського як рівновеликого стосовно до українського, чогось самоцінного, а не чужого, що потребує конфронтації чи дистанціювання.

— Якщо вже говорити про стереотипне зображення євреїв в раніший період української літератури, то звідки саме тягнеться коріння цієї стереотипізації? Це якісь елементи історичної пам’яті ще козацьких часів, які реактуалізувалися через романтизм? Досвід побутової взаємодії чи щось інше? Що тут ключове? 

— Так, звичайно, ми не можемо заперечувати, що це вплинуло на появу стереотипів, але насправді це дуже складний процес, що поєднує велику кількість чинників. Зокрема для середини XIX століття і далі було важливим те, що євреї жили як закрита спільнота, і це вже впливало на їхнє сприйняття з боку християн та представників інших релігійних груп. Для українського села була важлива ця релігійна межа, бо так відбувається поділ на своїх та чужих.

Євреї також фактично були окремим соціальним станом, вони були активно залучені в економічні процеси, тримали ті ж шинки, і це не могло не впливати на їхнє сприйняття українцями, а разом з тим і на постання різних стереотипів.

У Російській імперії був високий рівень антисемітизму на рівні самої імперії, тому, знову ж таки, ми маємо цю всю історію єврейських погромів. В антології є чимало текстів, які проговорюють саме різні аспекти єврейського життя в умовах імперії. Література існує у суспільно-політичному контексті також, розвивається разом з іншими сферами. Узагалі гуманітарна думка і філософія XIX століття — це про постання націоналізмів, про формування уявлень про своє та чуже, тому ми це все бачимо і в літературі.

Тож впливів тут може бути дуже багато, але все це потребує дослідження, і поступово з розумінням процесів ситуація покращується.

— Ми дуже часто думаємо про історію єврейства і єврейської культури саме через призму катастрофічності. Це стосується також і взаємин з українцями. Звісно ж травматичні досвіди мають дуже велике значення для колективної пам’яті й культури загалом, і їх треба пам’ятати, але це не дає повної картини. Є багато й іншого — побут, соціальна взаємодія в спільному просторі, обмін культурою й спільні інтереси та багато іншого. Наскільки українські автори цікавилися цими темами, якщо говоримо антологію?

—  Так, це слушне міркування, бо, в принципі, коли почалася активна суспільна дискусія про спадщину євреїв в Україні, то через Голокост саме тема страждання була піднята на поверхню, адже це велика біда, яку не можна проігнорувати. В тому числі це стосується і літератури. А якщо ми говоримо про той період XIX століття, то також маємо тему погромів, але й не тільки. Навіть тексти, що фокусуються на темі страждання в антології дуже різні й вони також мають багато побутових моментів, демонстрації співпраці, спілкування й інших форм взаємодії з українцями. Тут можна згадати оповідання Наталії Кобринської «Жидівська дитина». Це дуже цікавий текст про єврейську дівчинку, яка шукає себе у дорослому світі. Вона талановита і намагається вбудуватися у суспільство, яке існує за межами єврейського мікрокосму. Українська письменниця змальовує дуже цікавий образ і показує, що єврейське життя існує і за межами їхніх замкнутих спільнот.

Говорячи про рівні взаємодії між євреями й українцями, варто згадати й оповідання з останнього розділу від Михайла Коцюбинського “У вагоні». Мені воно імпонує тим, що Коцюбинський естет, що зі своєрідним замилуванням змальовує різні типи євреїв, яких бачить його умовний герой, показує панораму їхнього сприйняття українцями. Тобто стереотипи уже не працюють, бо євреї тут є різні, як і будь-які інші люди.

Загалом я намагалася показати різні тексти, просто так склалося, що насправді багато письменників зверталися, власне, до теми різних типів страждання, бо вочевидь це мало велике значення. Але це перш за все високохудожні твори, які мали б бути в такій антології.

— Після Другої світової про єврейську тему було складно говорити на повний голос у межах СРСР. Голокост, як і Голодомор, — це не ті теми, які віталися й довкола яких могла відбуватися якась суспільна дискусія. Боротьба з космополітизмом, за якою часто ховався антисемітизм, — з одного боку. З іншого — маргіналізація української культури, перетворення її на фольклорну розвагу для хатнього вжитку. Схоже, що ці досвіди мали б лише нас усіх між собою зблизити. Я вже не кажу про теперішній час, коли слово «війна» для обох народів стало аж надто буденним. Як вам здається, зараз рух на подальше зближення справді відбувається, чи він застиг в якійсь одній точці?

— Насправді, мені здається, що так — ми перебуваємо у світі, в якому триває процес порозуміння. Це завжди діалог, який треба підтримувати. Власне це те, що я бачу за своєю роботою, і якщо ми говоримо про майбутнє, то для мене знаходження цього порозуміння дуже важливе. Важливо підтримувати, пояснювати, розвінчувати якісь упередження і так далі. Тобто потрібно працювати саме в такому ключі, і я намагаюся це робити, тож дивлюся на майбутнє з надією.

Звісно ж майбутнє — дуже абстрактна категорія, а ми живемо зараз, і я вже тепер бачу більше порозуміння, більше взаємної ознайомленості, більше відкритості до досвідів одне одного. Зараз українці та євреї знають одне про одного значено більше, ніж у тоталітарний період, коли ми всі проходили насильницькі досвіди.

Все заборонене, витіснене і приховане, вся інформація та знання повертаються до нас, і це підсилює усвідомлення одне одного.

Ми бачимо, що зараз світ дуже нестабільний, відбувається дуже багато складних процесів, навіть занадто складних, аби щось узагалі прогнозувати, якось думати наперед. Та мені здається, що єдина можлива реакція на цю нестабільність, єдина стратегія — це робити свою справу на своїх місцях, намагатися робити її якнайкраще. Ми маємо робити все можливе для взаємного порозуміння на своєму ж рівні, зближувати культури у найширшому контексті.

Читайте також: Юрій Скіра про львівську «фабрику життя», яка рятувала від Голокосту

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™.  Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.