Шмуель Йосеф Аґнон: той, що тричі пройшов крізь світові пожарища

Кажуть, коли Шмуель Йосеф Аґнон отримав Нобелівську премію, то пожартував: «Іще вчора одна половина Ізраїлю не знала, хто такий Аґнон, а друга половина – хто такий Нобель. Сьогодні ми обидва знамениті». Більшість українців і досі не знають, хто такий Аґнон, хоч він тут народився (з Нобелем ситуація інакша). Єдина на сьогодні видана українською книга Аґнона – роман «Нічний постоялець» – перекладена з англійської, а не з івриту – мови, у якій він жив і найкращим знавцем якої, за словами Йоханана Петровського-Штерна, досі залишається. Ця мова – обрана ним, вивчена і полюблена – стала для нього, як і для десятків тисяч його одноплемінців, єдиним домом ще тоді, коли іншого дому у євреїв не було. Аґнон був івритом, а в певний момент іврит став Аґноном.

Іврит: як зробити неможливе?

Із короткого екскурсу про іврит та івритомовну літературу ми й почнемо.

Те, що після двох тисяч років, протягом яких івритом на щодень ніхто не послуговувався (євреї  не говорили ним вже навіть у часи Ісуса Христа, воліючи арамейську), його вдалося зробити повсякденною мовою цілої нації, вважається дивом. Але зазвичай, щоб сталося диво, треба просто дуже добряче попрацювати.

Вже в часи Середньовіччя і Відродження іврит виходив далеко поза сферу релігійного вжитку: ним писали пісні й любовні вірші (шукайте за ключовими словами «Єгуда Галеві»), листи і світські документи. Так, писали, не говорили – це була мова письма. Що аж ніяк не означає: мертва мова. І все ж те, що відбулося в другій половині ХІХ століття, стало чимось винятковим.

Якщо європейський рух єврейського просвітництва ХVIII століття (Гаскала) базувався на вірі в гуманістичну утопію вселенського примирення у розумі й освіті (один із батьків-засновників Гаскали Мозес Мендельсон казав: «будь євреєм удома, а на вулиці – [просто] людиною»), то після серії єврейських погромів 1881–82 років у Росії стало остаточно зрозуміло, що ніяка гуманістична утопія не передбачається, а давній антисемітизм нікуди не зник. У серці європейського єврейства озвався виразний поклик: «додому». 

Єврейський націоналізм – сіонізм – який виник у той час, відрізнявся від інших європейських націоналізмів тим, що виростав не з ототожнення зі «своєю» землею під ногами, а прямував кудись назовні, вдалину, до мітичної батьківщини, єдиною гарантією повернення до якої була давня обіцянка пророків. По суті, реальним спільним домом для євреїв у той час могла стати лише мова. І вони беруться розвивати її, не шкодуючи сил.

Головна постать тут – Еліезер Бен-Єгуда, лінгвіст, який «зробив» сучасний іврит. Із чого? Для Бен-Єгуди відродження івриту мало значення не лише символічне, але й цілком практичне: іврит мав допомогти євреям, які говорили різними мовами й діалектами, порозумітися, стати єдиною мовною спільнотою. У свій словник івриту він зібрав слова з Біблії і писань рабинів, світської поезії і оповідок. Завдяки Бен-Єгуді іврит став мовою, якою нарешті можна було говорити. І це потроху починається і шириться. 

Бракувало лише сучасної івритомовної літератури. Те, що писали діячі Гаскали, євреям кінця ХІХ століття звучало приблизно так, як нам, сучасним українцям, мова Сковороди. Потрібне було оновлення. І його здійснив Менделе Мойхер-Сфорім (Книгоноша), «дідусь» відразу двох новітніх єврейських літератур – іврито- та їдишомовної. Від живого, дотепного, соковитого їдишу – яким сіоністи часто гордували як ганебним суржиком, діалектом вигнання – він спробував узяти всі головні «інгредієнти» і вщепити їх в іврит, щоб оживити і його. І йому це вдалося. Його іврит згодом назвали музичним терміном «нусах», що означає гармонію, смак і знання традиції, які разом творять «формулу» доброго стилю.

Без Бен-Єгуди і Мойхер-Сфоріма, без цих двох будівників мови-дому для євреїв, не було б і Аґнона, який у ХХ столітті став серцем і духом івриту. Головним івритомовним письменником цього трагічного для євреїв сторіччя.

Перше полум’я: Бучач

А могло бути й інакше. Наприклад, Аґнон міг стати рабином. Так хотів його батько – якраз рабин, а на додачу торговець хутром. Або навпаки, насамперед торговець, а вже потім рабин.

Коли 1888 року в подільському Бучачі – на той час трохи більшому, ніж штетл, але меншому за місто – народився Аґнон, він ще був не Аґноном, а Шмуелем Йосефом Чачкесом. Кажуть, сіонізм виник тоді, коли зайшли в глухий кут суперечки між «просунутою» Гаскалою та містично-загумінковим хасидизмом. Те саме можна сказати й про юного Чачкеса, який таки став сіоністом, але пізніше, у Львові. У дитинстві ж у власному домі він міг спостерігати головне ідеологічне протистояння тогочасного східноєвропейського єврейства: батько, Шолом Мордехай Леві Чачкес, був ревним послідовником рабина з Чорткова, одного з головних хасидських цадиків; мати, Естера Фарб, була знавчинею мов і шанувальницею модерних західних літератур, яка інтенсивно вчила сина німецької і підсувала йому читати Ґете, Шіллера, Гамсуна і Бйорнсона. Вранці – бейт-мідраш (єврейська читальня), ввечері – європейський модернізм.

Читайте також: Борис Херсонський про Аґнона, Бучач та багатогранну душу галицьких міст

У своїй нобелівській промові Аґнон згадував, що перший вірш написав у віці п’яти років: батько поїхав на ринок в інше містечко, малого огорнула туга, з цього вийшла пісня. Ми не знаємо, якою мовою була та пісня – можливо, на їдиші, яким говорили удома в Чачкесів. А може, й івритом, що його Шмуель, син побожного рабина, міг на той час уже трохи знати. 

Через десять років після того першого вірша 15-річний Шмуель Чачкес уже почав публікуватися, але загалом до нас не дійшло майже нічого з того, що він написав у ті ніжні роки. Батьківський дім згорів у Першій світовій війні, а з ним – «ціла кімната рукописів». То була перше з трьох лих, які зазнали бібліотека й архів Аґнона ще протягом його життя. Кожне з них може символізувати чергову трагедію єврейства – до такої думки Аґнон підводить у своїй нобелівській лекції. Та перша пожежа стала для нього метафорою Великої війни, яка жорстоко пройшлася, зокрема, і єврейським Бучачем, лишивши по собі руїни домів і уламки родин. «Молоді майстри, кравці та шевці, що, працювавши, виспівували мої вірші, загинули в першій війні», – казав він. А з ними – й ті вірші, що не лишилися ні на папері, ні на вустах.

Ще до Першої світової війни Аґнон покинув свій Бучач, до якого повертатиметься ще кілька разів, хоч і ненадовго – здебільшого для того, щоб з гіркотою діагностувати чергові етапи спорожніння і занепаду.

У романі «Нічний постоялець» (1939) його герой прибуває до містечка, надзвичайно схожого на Бучач і за топографією, і за назвою: Аґнон називає його «Шибуч», що на івриті означає «помилка», «плутанина». Така назва не випадкова: його ставлення до Бучача – зворушливо-ностальгійне, але трохи й стримано-роздратоване. Цей винесений з дому шлейф консервативного, провінційного, дещо крутійського хасидизму, ця печать «галицького єврейства», що означала гіршість, відсталість, переслідувала його ще довго. Бучач був для Аґнона тінню, яка не дає спокою. Тінню дорогою і важкою.

Герой роману «Нічний постоялець», який Аґнон написав після відвідин Бучача влітку 1930-го, бачить містечко, з якого євреї тікають. Ідеального співжиття між націями не було ніколи, але повоєнні погроми поставили під сумнів саме існування галицького єврейства. На всьому помітна печать Першої світової війни та її довгого шлейфу: «На перехрестях вулиць не видно було ані хлопчиків, ані дівчаток, ніхто не співав і не сміявся; вода з джерела витікала просто на вулицю, омиваючи помираючий квартал. […] Та аромат Шибуча ще не повністю вивітрився – аромат звареного в меді пшона, який ніколи не полишає це містечко з дня юдейської Пасхи й аж до листопада…» (Переклад Володимира Горбатька).

Більшість євреїв, яких зустрічає герой, планують покинути містечко й податися до Палестини. Сам же він водночас ніби рухається вже наступним витком цієї спіралі: він нещодавно повернувся з Палестини й вирішив удруге ввійти в ріку минулого, повернувшись до рідного Шибуча. Йому вручають ключ від бейт-мідрашу, читальні, в якій він учився змалку. Історія і біографія, рухаючись протилежними дугами, на мить змикаються в коло. Герой залишається серед наполовину спорожнілого міста, з ключем від власного минулого, але що йому робити далі?

Сам Аґнон (на той момент усе ще Шмуель Чачкес) здійснив свою подорож у протилежний бік – з Бучача до Палестини – на 22 роки раніше. 

Але дорогою ще був Львів (мало хто з вихідців із галицької «глибинки» на шляху у великий світ оминув це місто). Тут він – юнак із талантами і завзяттям, хоч і без систематичної освіти – потрапив в активне єврейське середовище, перейняте ідеями сіонізму, і сам запалився ними. Заглиблюючись в ідею відбудови єврейської держави, він дедалі чіткіше розуміє: його справжній дім – не тут.

Друге полум’я: Бад-Гомбурґ

У час, коли Шмуель Чачкес перебуває у Львові, на його особистому горизонті – перспектива мобілізації до австрійської армії, а на глобальному горизонті – можлива війна. Така собі комбінація. Вона лише підсилила думки про переїзд до Святої землі, які й так роїлися в голові молодого Чачкеса, і в 1907-му він із групою бучацьких євреїв вирушив до Палестини – всупереч волі батьків.

Життя тогочасних єврейських поселенців не було легким. «Вдень була спека, як у печі, – скаржився згодом Аґнон, – пилюка накривала місто, вода, яку ми брали з колодязів, кишіла хробаччям».

Тим не менше, якраз у Палестині з ним сталися дві важливі речі. Перша: він остаточно і безповоротно перейшов на іврит. Друга: він по-справжньому – по-дорослому – дебютував у літературі. То була повість «Аґунот», що можна перекласти з івриту як «покинуті дружини» або «солом’яні вдови». Аґуна – жінка, яку полишив чоловік, зникнувши безвісти чи просто пішовши від неї без розлучення, і жінка не може вдруге вийти заміж. Його нема, хоч він досі тримає її в заручницях. Це був перший твір, який Шмуель Чачкес підписав своїм псевдонімом – Аґнон, що згодом стане його офіційним прізвищем. 

Аґнон – такого слова чоловічого роду в івриті нема. Аґнон – покинутий, полишений у скруті. Заручник невидимого, неприсутнього. Бранець минулого, якого вже немає, і примарного майбутнього.

Йоханан Петровський-Штерн якось помітив: Аґнон, вигадавши собі таке псевдо, ніби запропонував нам пограти в симетрію. За правилами цієї гри, якщо покинутий – чоловік, то тією, що покинула, має бути жінка чи, в усякому разі, якась сутність жіночого роду. Наприклад, Шехіна – божиста присутність у світі. Аґнон весь час шукав її – в місцях, книгах, людях та їхніх оповідях. Або земля: Галичина чи Земля Ізраїля. Або місто. Місто на івриті – жіночого роду. Це може бути Бучач, а може бути Єрусалим.

«Народився я в одному з міст вигнання. Але повсякчас думав, буцім народився в Єрусалимі, – сказав Аґнон у нобелівській промові. – Вві сні, в нічних снивах бачив я себе зі своїми братами левітами в Храмі – підносимо ми піснеспіви Давида, царя Ізраїлевого» (Переклад Мойсея Фішбейна).

Він усе життя шукав свого Єрусалиму, спочатку в мові, а потім у просторі. І все-таки тоді, вже бувши так близько від нього, повернувся до Європи – як і багато хто з учасників так званої «другої Алії», хвилі переселення євреїв у 1904–1914 роках, переважно зі Східної Європи. Підживлювані вірою і завзяттям, а ще – відчаєм, вони рвалися до Обіцяної землі, щоб невдовзі повернутися. Хтось – через тяжку працю, спеку і хробаччя в колодязях, хтось – через ворожість місцевих арабів, хтось – через неволодіння івритом. Аґнон заявив, що в його випадку все було через російськомовні книжки: «більшість книг у Краю Ізраїлевім була російською», а цією мовою він не читав.

Хай там як, 1912 року Аґнон відплив зі Святої землі до Німеччини.

Велика мрія поступилася на певний час великій реальності. У Німеччині він зближується з Мартіном Бубером, так само вихідцем із Галичини, філософом, інтелектуальним лідером німецьких сіоністів; знаходить собі мецената і видавця – багатого комерсанта Залмана Шокена, який виділив йому творчу стипендію на п’ять років. А ще знаходить любов: молодий репетитор івриту закохується у свою ученицю Естер Маркс. 

То була окрема шекспірівська драма: батько Естер, багатий банкір, категорично відкинув шлюб доньки з якимось там убогим галицьким євреєм, а та на знак протесту втекла з дому. Шмуель та Естер таємно одружилися, через що батько у гніві відмовився від своєї доньки. Але через певний час охолов – можливо, серце старого ортодоксального єврея розтопили глибокі Аґнонові знання Талмуду і Тори.

Німецький період Аґнонового життя знову – як і в Бучачі – завершується в полум’ї. Доки він лежить у лікарні, в його помешканні у Бад-Гомбурзі стається пожежа, в якій гинуть уся його бібліотека й рукописи, включно з великим романом «Спільнота невмирущих» і збірником хасидських оповідей, укладеним разом із Бубером.

Для Аґнона це був вогонь втрати, але й визволення. «По тім, як згоріло все моє надбання, дав Господь мудрість серцю моєму. Я повернувся до Єрусалиму», – скаже він через багато років у Стокгольмі, приймаючи свою нагороду.

Третє полум’я: Єрусалим

У 1924 році Аґнон знову приїжджає до Палестини, щоб залишитися тут назавжди. На Святій землі він напише всі свої найважливіші романи («Весільний балдахін», «Нічний постоялець», «Проста історія»), там стане глобальним автором, перекладеним на десятки мов. Із цим, до речі, пов’язаний анекдот, не знати, наскільки правдивий, але правдоподібний. Коли до Аґнона звернулися за дозволом уперше перекласти його роман англійською, він здивувався: навіщо? Навіщо перекладати на якусь із людських мов щось, що написане івритом, мовою Бога?

Для Аґнона писання івритом було «сходженням» – так само як «сходженням» він назвав свій переїзд до Єрусалиму. Підняттям угору, наближенням до божественного.

В Єрусалимі – місті міст – сходяться докупи всі важливі для Аґнона місця і простори: Галичина і Бучач; Німеччина; Свята земля Ізраїлю. Зрештою, до Галичини він таки поїде у 1930 році, і це буде одна з двох його закордонних мандрівок протягом усієї решти його життя; друга – для отримання Нобеля.

Його нещаслива, шарпана вітрами історії батьківщина не відпускала його десятиліттями, до самого кінця: вона з’являється в авантюрному романі «Весільний балдахін», де головний герой, старий правовірний єврей, шукає по всій Галичині наречених для своїх доньок; у «Простій історії», такому собі іронічному «любовному романі навпаки», де знову повертаємося до Шибуча, щоб посміятися і зронити сльозу над його добродушно-хитрими і наївними містечковими героями; у багатьох оповіданнях. До речі, не раз у цих оповістках з’являються й українські теми – світ української культури для Аґнона не був невидимим, він відчував його і описував. Найбільше у нас люблять згадувати його оповідання «Бартка Довбуша», де легендарний опришок у суботу вдирається в дім коломийського ребе – якраз у мить освячення хлібів (Кідушу). Крапля ритуального вина падає на Довбушеву бартку, через що опришок більше ніколи не зможе орудувати нею у суботу, святий для євреїв день.

Німеччина, батьківщина його думок, з’являється в оповіданнях «Fernheim», «Між двох міст».

Свята земля – Яффа та Єрусалим – присутні як постійна акустика майже в усьому, що написав Аґнон, але як простір дії – насамперед у його зрілих повоєнних романах. У романі «Лише вчора» стежимо за перипетіями бідного галицького єврея, що переселився до Палестини, та пригорнутого ним бездомного пса, якого варто відчитувати як алегорію єврейського народу. В останньому, незакінченому і виданому вже посмертно романі «Шіра» Аґнон повертається до теми міжвоєнних арабо-ізраїльських конфліктів у Єрусалимі: на неспокійному тлі арабських заколотів літній викладач Єрусалимського університету шукає Шіру – чарівну медсестру, яка асистувала колись під час пологів його дружини; це – його останній, відчайдушний бунт проти проминання, старіння і смерті.

Тут-таки, в Палестині – поза Сходом і Заходом, у місці, ніби вийнятому з цієї звичної дихотомії – він також знаходить баланс між єврейською релігійно-книжною традицією та естетикою модернізму. Ці два світи, які його розшарпували впродовж попередніх десятиліть, тут сходяться в гармонійному унісоні. Аґнон остаточно знаходить свій голос, свій стиль, свій «нусах».

Читайте також: Літературні та біографічні контрасти Раїси Троянкер

А ще у Єрусалимі Аґнон переживає свою останню, третю пожежу. Не дослівну – без вогню, як у Бучачі та Бад-Гомбурзі – але так само болючу і руйнівну, етапну і вирішальну для нього. Під час арабського погрому 1929 року дім Аґнона був розграбований, бібліотека й архів утретє знищені; дружина та діти за щасливою випадковістю не були в той час удома і вціліли. «Три тисячі  книг, перевернутих, розкиданих, розірваних…» – гірко згадував Аґнон. Це третє лихо, яке спіткало його бібліотеку – найважливіше майно, яке у нього було, – він читав як метафору долі євреїв у Палестині та повоєнному Ізраїлі, весь час змушених виборювати право жити на Обіцяній землі: розтягнутої в часі трагедії, яка триває досі. «В такий час треба радіти, що лишився живим, здоровим і неушкодженим», – писав він до дружини після цього погрому. І знову почав усе спочатку. Збудував новий дім, посадив біля нього кілька олив.

«У творах Аґнона, – написав Аріель Гіршфельд, – єврейська традиція пройшла модерністське освячення вогнем». Важко сказати про нього щось настільки ж буквальне й метафоричне водночас.

Ще в німецький період Аґнонового життя його колега і приятель Ґершом Шолем назвав його «євреєм для євреїв», маючи на увазі його надмірну зануреність у єврейську традицію. Аж дивно, як цей проникливий філософ та історик міг так помилитися.

Так, Аґнон – це втілена парадигма єврейства: традиція і книжність, хасидизм, Гаскала і сіонізм, Галичина і Захід, повернення на Святу землю, розчарування і повернення знов, покинутість і мрія, пожежі й погроми, боротьба за право бути, наполеглива, дуже зосереджена праця і тихий відхід на Святій землі Сіону. Усе те, що є єврейською піснею віків – без початку й, швидше за все, без кінця. Але водночас це – знайдення і плекання такої мови й інтонації, яка дозволила б відкрити цю парадигму назовні, до світу, розбити ту екзотичну «шибку», крізь яку Захід (та й Схід цього Заходу, тобто ми) завжди дивилися на єврейство. Він, найбільш модерний з єврейських реалістів ХХ століття, відкрив дорогу для Амоса Оза, Єгуди Аміхая та Етґара Керета, яких нині читають у всьому світі. Він – один із тих, що зробили єврейське глобальним, знявши фундаментальний парадокс: розсіяні світом євреї були тим-таки світом не почуті, не прочитані, існуючи у тисячах розсіяних бульбашок.

Але ми, українці, відповідальні ще й за Аґнонову локальність – як нинішні господарі й розпорядники його малої батьківщини, його землі «ґалуту», тобто вигнання; солодко-гіркої землі, з якої він виріс. Аґнон повертається додому – втретє, повільно, сподіваюся, назавжди.

Джерела і посилання:

• Agnon House Article Library
• Agnon, Shemu’el Yosef // The YIVO Encyclopedia of Jews in Eastern Europe
• The Road from the Graveyard to the Town (фільм Олександра Фразе-Фразенка)
• Аґнон Ш.Й. Нобелівська промова
• Кривень Б. 50 шекелів для нобелівського генія з Галичини
• Кушнір Ю. Бучач Аґнона: як місто на Тернопільщині повертає себе на літературну мапу
• Літературний центр імені Аґнона (Бучач)

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.