Літературні та біографічні контрасти Раїси Троянкер

Я мрію прочитати дослідження чи есей про Умань кінця ХІХ й першої половини ХХ століття. Про те, як і чому далеко не найбільше місто – без університету, літературної традиції чи значного театру, не центр губернії — стало важливим для літератури. Скільки цікавих авторів минулого століття походили з Умані або мали до неї біографічний стосунок, і то вельми різних: від поета Езри Фінінберга до драматурга і функціонера Олександра Корнійчука; від письменника й мемуариста Юрія Смолича до літератора й революціонера Івана Кулика. Чи, зрештою, Миколи Бажана. Я б назвав це не літературною школою — не так і багато в них було спільного — але середовищем.

І примітною рисою цього середовища була мультикультурність. Часто — у формі українсько-єврейських зв’язків чи принаймні взаємної уваги. Тут й експериментальна авангардна група «Безмежники» імені Волта Вітмена в складі Андрія Чужого (українськомовна та російськомовна поезія) та Езри Фінінберга (поезія мовою їдиш), й Іван Кулик як український автор єврейського походження, і повсякчасна присутність єврейської теми в Миколи Бажана. Багато важив цей зв’язок також у творчості та житті поетки Раїси Троянкер. Авторки, яка тривалий час була в Україні забута, потім стала поступово повертатись у читацький простір та літературний дискурс і нарешті 2024 року, завдяки фільму  «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», виявилися дуже помітною.

Важливим став і вихід у 2018 році книжки Йоханана Петровського-Штерна «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності», один із розділів якої присвячений Троянкер. Це видання ми рекомендуємо як одне з найдетальніших джерел інформації про поетку.

Виклик консерваторам

Раїса Троянкер народилася в Умані 30 жовтня 1908 чи 1909 року – трапляються різні дані. Її батько, Лейб, як зазначають біографи, був шамесом синагоги, мати готувала їжу на замовлення та певний час тримала невелику крамничку, без особливого успіху. Небагата і консервативна релігійна родина. Активна і темпераментна дочка. Ідеальне поєднання для типового на свій час конфлікту поколінь. У мільйонах родин різних країн, народів і віросповідань молодь не хотіла жити по-старому, прагнула нового, розкутішого способу життя, симпатизувала проєктам більш чи менш радикальних соціальних реформ і навіть відвертим утопіям.

Заперечувати застарілі реалії, етнічні й релігійні упередження та сподіватися на визволення від них у юної Раїси Троянкер були, схоже, і суто особисті причини. Наприклад, за даними дослідника Йоханана Петровського-Штерна, який вивчав родинний архів онучки Троянкер, брата поетки вбили в єврейському погромі (з контексту — вочевидь, у подіях 1917-1920 років), а «сестра Марія збожеволіла, побачивши під час погрому в Умані, як вояки ґвалтують її подругу». Так чи сяк, Раїса Троянкер належала до тієї частини молоді, яка щонайменше назовні активно підтримувала комуністичний експеримент у Радянській Україні.

У віці 14 чи 15 років Раїса втекла з дому з приборкувачем тигрів із мандрівного цирку. Приборкувач мав романтичне ім’я Леонід Джордані, а пригода ця цікава ще й тим, що Троянкер теж стала приборкувачкою і почала повноцінно виступати в цьому цирку. Біографи уточнюють: вона виконувала направду небезпечні номери — наприклад, клала голову до пащі тигра. А наслідком ризикованої гри став шрам на стегні від кігтів. Цю історію Раїса перетворила на один із найбільш ефектних своїх віршів, «Згадка».

Пам’ятаєш місто маленьке

на далекій, глухій провінції,

де не чути трамвайного

дзенькоту,

де любов переллята за вінця.

Пам’ятаєш —

маленький цирк

і мене — укротительку звірів.

Не забути хвилин цих,

невимовно болючих і щирих…

Пам’ятаєш — притих партер,

(за першим дзвоником другий),

Й ти об ноги мої тер

Шкіри своєї смуги.

Пригадай золоті сни,

Мій німий, смугастий любовнику,

Пригадай після виступу ніч,

Таку страшну й молитовну.

Я у клітці.

Тиша густа.

Лапа твоя на моє стегно

(там і зараз, біля живота

Хрестик, синьо-таємний).

Пам’ятаєш

У цирку була

Молода й запальна тигриця.

Я її укротить не змогла —

І пішла,

Бо коритись — не личить.

Пам’ятаєш — виступ останній

І анонси — «новий укротитель».

Ти відчув те прилюдне прощання

І дивився очима розбитими.

Грав Джордані, як завжди, тустеп,

І од музики злий і напругий,

Ти об мене з розпукою тер

Шкіри своєї смуги.

Ми провели закляту гру

(як згадаю — жахаюсь сама).

Навіть ворог мій — комік Штрулеп

В хвилюванні пальці ламав.

Було тихо в людській юрбі.

Наче й публіка чула кров.

Після нашого виступу вбивсь

Молодий акробат Гро.

Я забула далеке місто

І малесенький цирк на провінції.

Але в пам’яті ти когтистий,—

І любов переллята за вінця.

Велике місто.

І в зоосаді

Мужчина коханий

сказав —

«Глянь, он красивий тигр» —

І так розпачливо,

і так тмяно

Я закричала:

«Ти!»

Ти впізнав, і твої вуста

(я відчула, мій Зеро, я знаю),

Як останнього вечора, так

Тричі сказали — «Рай-я».

То була золота гроза,

Нині складаю вірші.

Директор зоосаду писав: —

«Тигр хворий. Здоров’я гіршає».

Мандрівний цирк — звісно, вельми символічна і багатозначна ініціація до нового життя. Не дивно, що життя це виявилося строкатим, мінливим і мандрівним. А от циркова кар’єра закінчилася разом із бурхливим романом. Дівчина з’ясувала, що Джордані має скажений темперамент, полюбляє битись, і залишила його та трупу.

Перші літературні кроки

Хай яким ляпасом консервативній родині була історія з цирком, але на цьому Троянкер не зупинилася. Вона одружилася з українським письменником Онопрієм Турганом і народила від нього дочку. В уявленні кола її батьків шлюб із представником іншого етносу та іншої релігійної традиції був кричущим викликом і ганьбою. У деяких віршах Троянкер, які справляють враження автобіографічних, змальовано грандіозний конфлікт молодої єврейки, у якої «дитина од гоя», з батьками. Цілком імовірно, що поетка була тут щирою реалісткою.

Мене тато прогнав і прокляв,

бо у мене дитина од «гоя».

Він казав, щоб упала земля

Попід нами, Оленко, з тобою.

Тато мій! Він такий старий,

Як помовклі листки талмуду.

Плаче він: «Ой на доньчин гріх

Будуть з мене сміятися люди» (…)

У кожному разі тема виходу з-під влади традиції та питання міжетнічної «розгерметизації» стали важливими для її поезії. У той час це загалом «висіло в повітрі». Той-таки уманський «сусід» Троянкер, Микола Бажан, написав у 1930 році сценарій фільму «Квартали передмістя», теж побудованого довкола перипетій одруження єврейки та українця.

Десь на той час припадає становлення Раїси Троянкер як поетки. Її контексти на початках були еклектичні та показові для свого часу й місця. Насамперед, російський «Срібний вік», різноманітна (нео)романтика та, наприклад, Володимир Сосюра. Як наслідок, у її ранніх віршах подекуди перепозичені банальності могли сусідити з оригінальною метафорою чи доволі драйвовим психологізмом. Ці тексти увійдуть до першої книжки «Повінь» (1928).

У 1926 році родина Троянкерів-Турганів вирушила до Харкова, столиці Радянської України і міста, де відбувалися головні літературні події. Спершу Троянкер, як і її чоловік, належала до письменницької організації «Плуг», а тоді її полишила. Згодом і шлюб з Онопрієм Турганом теж розпався.

Читайте також: Жонглювання літературою і фокстроти компромісів Миколи Бажана

Еротичний міф

Останні роки 1920-х і 1930-й були часом, коли Раїса Троянкер стрімко інтегрувалася до харківської «богеми». Там здобула специфічний імідж суперхтивої жінки та еротичної, якщо не порнографічної, поетки.

Найпослідовнішим будівничим цього літературного міфу став Юрій Смолич — постфактум, у 2000-х роках. Саме тоді вперше оприлюднили один із розділів його інтимних мемуарів, епізод, присвячений Троянкер. Він змалював поетку як талановиту і розвинуту жінку, «але» німфоманку. На сторінках його мемуарів можна зустріти чимало моралізаторських і зверхніх пасажів на зразок: «Увів її в літературу, як відомо, Сосюра, підчепивши десь в Умані під час гастролей цирку, і тепер усім розповідав, що в Раї великий шрам майже в паху. Ну й усі тепер (це було як спортивний інтерес) мали побачити той тигровий шрам на нозі поетки». За Смоличем, ледь не всі тодішні українські письменники встигли побувати коханцями поетки.

Кумедна і дикувата манера автора та висока ймовірність «художніх ефектів» у цих сюжетах не підважує факту: у літературному середовищі Харкова другої половини 1920-х років Раїса Троянкер мусила вважатись однією з найбільш сексуально активних жінок.

Це, звісно, корелювало з гаслами вільного кохання, досить поширеними в Радянському Союзі в експериментальні двадцяті роки. Проте складним запитанням залишається те, чи можна Троянкер вважати в цьому питанні свідомою «революціонеркою». В архіві письменника Івана Дніпровського зберігся лист від Раїси, де вона доволі болісно трактує свою пристрасність і навіть пише, що намагається від неї «лікуватися» «по Фрейду». У спогадах Смолича поетка теж часом доволі самокритична щодо власної сексуальності. І там, і там наче йдеться про потужний потяг, із яким вона в багатьох ситуаціях не хоче «погоджуватися», але не має сил йому протистояти. Тобто, попри всю можливу «пікантність» поведінки Троянкер для тодішніх літературних кіл (де, попри всі реформи та утопії, тривала інерція здебільшого чоловічої активності), навряд чи йшлося про справжню «сексуальну революцію».

Те саме можна сказати й про особливий еротизм чи навіть порнографізм віршів Раїси Троянкер. Так характеризують її поезії одразу кілька мемуаристів, від Григорія Костюка чи загаданого вже Юрія Смолича й до Лева Копелева. Якщо переглянути всю літературну спадщину Троянкер, яка дійшла до наших днів, то в ній можна знайти тексти з далеко не прямолінійною, але досить виразною тілесною чутливістю (на чому наголошує, наприклад, Петровський-Штерн). Найвідоміший з них вибудувано довкола першого сексуального досвіду. Але — це «всього лиш» традиційний (нео)романтичний любовний текст із крапелькою натуралістичності.

Трава прив’ялена і заніміла осінь…

Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..

В траві заплутались, розвіялися коси,

В гарячці тіло й голова.

Зім’ята сукня. На обличчі – мука.

Червоні плями в лентах комбіне…

І пада вечір у безодню круком,

І кличе вечір впасти і мене.

На серці якось важко і тривожно.

І ти, ніяковий, не можеш приласкать…

І те, що сталось, повернуть не можна.

І серце холодом стиска…

Ти так молив – сьогодні стань моєю.

І сталось. О закон буття!

Ми у траві забули томик Гейне, —

Його листки од вітру шелестять.

І якось чудно. Хоч усю вже бачив —

Соромлюсь при тобі панчоху підв’язать.

І так іду. І ми чужі неначе,

І в мене мимохіть жемчужиться сльоза.

О, не вернуть! Не стать такою, як учора,

Нічим не змить із уст палючих плям!

А день такий звичайний і бадьорий,

Така спокійна стомлена земля…

Тут немає помітних сексуальних подробиць, не кажучи вже про  порнографію (на чому наголошує, наприклад, Ярина Цимбал). Одне з двох: або в Троянкер було якесь «захалявне порно», ніде не опубліковане й потонуле в Леті (сумніваюсь), або молодих інтелігентів Радянської України екзальтувала навіть така стримана романтика.

Читайте також: Йозеф Рот – найбільший містифікатор власної біографії

Проби авангарду

Раїса Троянкер була уважною до теми звільнення жінок від патріархальних обмежень – показуючи, скажімо, образ модернізованої молодої жінки радянського мусульманського Сходу або привертаючи увагу до труднощів життя молодої самотньої матері. Та й згаданий раніше мотив розриву з суспільством і порядками традиційного єврейського штетла — теж із цієї серії. Цікаво, що таке прощання в її віршах змальоване досить сентиментально і співчутливо, без радикальної люті.

А наприкінці двадцятих Троянкер, що не дивно для її темпераменту, таки опинилась у радикальному проєкті. Це була літературна група «Авангард». Її заснував харизматичний та енергійний письменник Валер’ян Поліщук. Натоді він пропагував «конструктивний динамізм», або «динамічний спіралізм». Досить еклектичні концепти, близькі до конструктивізму та пізнього футуризму, така собі умовно авангардна «солянка». Не всі учасники групи відзначалися послідовним експериментаторством (хоч серед них були й такі титани українського авангарду, як художник Василь Єрмилов чи пародійний поет-містифікатор Едвард Стріха). Зокрема, і Раїса Троянкер, увійшовши до «Авангарду», лише в кількох віршах наблизилася до заданої літературної естетики. Можливо, теорії Поліщука захоплювали її лише концептуально (а він — зважаючи на його педагогічні нахили — сподівався, приміром, «виховати» молоду поетку). Або ж основну роль відіграло особисте спілкування.

Окремі вірші більш-менш авангардного характеру ввійшли до другої збірки поетки – «Горизонт» (1930). Насамперед це дзвінка і весела утопія «Моє кохання».

Кохаю кімнату,

Простору кімнату,

Широку кімнату,

Високе вікно.

Щоб можна ходити,

Щоб можна блукати

Від стінки до стінки

Зорить у вікно.

А в мене камірка,

А в мене кабінка

Два сажні,

Два сажні,

Два сажні,

І все.

Чи ж можна для сонця

Вигадувать мірки?

Для сонця?

Для світла?

Повітря?

Пусте.

Будуйте будинки!

Кремезні будинки!

Стрункий хмарочос.

Не треба садибок,

Вузьких гацієндок

І власницько-хижих

Маленьких ранчо.

Кохаю кімнату

Високу і юну.

Простору кімнату,

Широке вікно,

Будинок

— комуну

Будинок — комуну.

Кохаю давно.

В «авангардівському» збірнику «Мистецькі матеріяли авангарду» побачив світ і такий цікавий текст, як «Невеличка поема про старого професора». Динамічний, ощадний, грайливий і позначений вельми оригінальною образністю, твір романтизував популярну в ті часи тему омолодження людини «по Штайнаху». Зворушливо, що головному героєві, старому професору, «Фавсту номер два», готовому покласти своє життя на вівтар науки, поетка подарувала ім’я Валер’ян Львович — саме так звали головного «авангардівця» Поліщука.

(…) Ех, Фавсте! Кімнати простір

і ліжка пустка.

В тебе цингою вагітні ясна.

Ти кров’ю фарбуєш, як вивіску, хустку,

І для тебе одне тільки ясно:

— Помру з голоду— нікому тужить.

Помру, як лицар во ім’я коханки.

Ну, а вам необхідно жить

О —

ранг —

у

танги.

Ах, професоре, дослід за тебе

До кінця доведуть інші.

Пересадка залоз — і ще треба

Зробити багато іншого.

І од голоду тіло старе

і од творчого екстазу —

в

корчах.

А —

мавпи їдять і

радісно морщаться.

А потім тіло в небуття синь —

Таку ліричну, як вірші Гайне.

Знайдуть мавп і зошит синій:

— «Спосіб омолодження. Частково по

Штайнаху».

У російськомовному виданні тієї ж групи, «Радиус авангардовцев», уперше бачимо російськомовні вірші Троянкер. Яскравіший «Когда не занят вечер» та банальніший «Из прошлого». Цілком можна припустити, що поетка могла давно писати двома мовами. Про поетичні спроби мовою їдиш нічого не відомо, трапляються хіба поодинокі слова в українськомовних віршах.

Порятунок

Раїса Троянкер розвивалася, її поезія ставала різноманітнішою. Вражає, скільки різних потенційних літературних шляхів було перед нею. Більш метафорична лірика натякала на один цікавий напрям. Авангардні чи навколоавангардні спроби — на інший, не менш плідний. Залишалась актуальною і неоромантична традиція.

Можна багато чого нафантазувати в умовному способі про її перспективи в літературному Харкові, в українській культурі. Але настав 1930 рік.

Політична та естетична цензура трощила будь-які літературні проєкти з натяком на вільнодумство чи на альтернативну стилістику. «Прилетіло» й приятелеві Троянкер, Поліщуку. Його видання і групу розігнали, він мусив каятись і виправдовуватись. Зі зреченнями виступали учасники «Авангарду». Дослідниця Ярина Цимбал цитує таку заяву Раїси Троянкер у виданні «Література і мистецтво», де вона обіцяє «викристалізуванням чіткої пролетарської ідеології, впертою роботою над собою знищити всі небажані сліди» від перебування в «Авангарді». 

Починалися політичні судилища — передвісники масових репресій середини й кінця 1930-х, зокрема гучна справа «Спілки визволення України». У селах примусова колективізація готувала ґрунт для Голодомору. Активна індустріалізація виводила Радянський Союз у нове десятиліття: після строкатих 1920-х наставали суворі, стримані та жорстокі сталінські 1930-ті.

Саме тоді Троянкер знову перевернула своє життя догори дриґом. Закохалась у російського поета Ілью Садоф’єва та поїхала з ним до тодішнього Ленінграда. Судячи з усього, після цього вона швидко відійшла від української поезії. Або не писала її більше взагалі, або ніде не оприлюднювала. Надалі виступала як суто російськомовна авторка.

Виїхавши з України, Раїса Троянкер, цілком імовірно, врятувалась. Багато близьких їй людей у наступні роки зазнають гонінь, декого заарештують і навіть розстріляють.

Поміж розстріляних був і Поліщук; характерно, що слідство закидало йому, зокрема, порнографію — через гасло «Хай живе прилюдний соковитий поцілунок в голу жіночу грудь!» та замітку про роботу над «ліжком для кохання». Ризик потрапити до цієї м’ясорубки був у Троянкер доволі високий.

На початок 1930-х Ленінград був безпечніший. Але не довго. Вже в 1934-му саме тут було вбито за туманних обставин одного з культових більшовицьких діячів — Сергія Кірова. Містом покотилися репресії. І приблизно тоді, у 1935-му, Троянкер розірвала стосунки з Садоф’євим через нестримні ревнощі та бійки — і вирушила ще далі на північ, до Мурманська. Збіг обставин? Інтуїція? Розрахунок? Хай там як, Раїсі знову пощастило.

Консервативний фінал

У далекому місті за Північним полярним колом, розташованому на березі Кольської затоки Баренцового моря, Раїса Троянкер прожила останні роки свого життя та останній період творчості. На жаль, в естетичному плані він виявився відверто бляклий.

Поетка перейшла до вельми шаблонного та консервативного письма. Проте, хай як це буде для когось несподівано, здобула з ним певне визнання – явно більше за те, що мала в Харкові.

Особливо це стосується років Другої світової війни, коли в Заполяр’ї точилися важкі бої — німці хотіли захопити Мурманськ і перерізати союзницьке постачання за ленд-лізом.

Тоді Троянкер активно писала емоційну агітаційну поезію. Працювала у шпиталі. Часто виступала перед військовими, друкувала поетичні та публіцистичні тексти (зокрема фронтові репортажі) в місцевих виданнях. Її прості вірші (позначені, на думку дослідників, певним кіплінгіанством; та є серед них і просто тоталітарне шаленство: «На пятый день мы эту сопку взяли. / И дым сражений не успев отмыть, / Поговорить о том, как воевали, / Пришли на партсобранье мы») були зрозумілі, поетку любили й шанували. Ці тексти можна прочитати в збірці «Суровая лирика». Сьогодні їх важко сприйняти інакше, ніж патетичне, пропагандистське свідчення доби. Важко й зрозуміти, чи трафаретну манеру для них поетка обирала лише з тієї причини, що обставини тридцятих-сорокових років у СРСР майже не лишали шансів для іншої поезії – з вибриками, як це було раніше – а чи вона всерйоз перейнялася новим стилем.

Воєнні події не були для Раїси Троянкер лише пафосним матеріалом для пропаганди. Війну вона добре відчула на собі. Постійна загроза від нищівних німецьких повітряних ударів, поїздки на передову. Виступи в бомбосховищах. Сповнена небезпек подорож у прифронтову зону, щоб вивезти «застряглу» там дочку. Загибель рідних на окупованих територіях. А невдовзі після закінчення Другої світової, 29 грудня 1945 року, Раїса Троянкер померла від раку.

У другій половині ХХ століття Раїса Троянкер не увійшла до канону української поезії. Була майже забута. Хоч інколи виходили матеріали про неї в Мурманську та зовсім рідко в Україні. А от у 2000-ні роки її ім’я потроху актуалізувалося. Опублікували уривок з інтимних мемуарів Юрія Смолича. З’явилася низка статей і колонок (зокрема долучився до справи й автор цих рядків). Окремі публікації текстів в інтернеті. І нарешті повноцінна книжка віршів Раїси Троянкер (2009), яка вже давно стала бібліографічною рідкістю. Та ще, наприклад, поява кількох її текстів в антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)». Поетка викликала увагу та симпатію.

Але справжній спалах слави трапився в 2024 році, коли видозмінена постать Троянкер зʼявилася у фільмі «Будинок “Слово”: нескінчений роман». Стрічку активно обговорювали, про нього сперечалися. Глядачі, звичайно, не могли не звернути увагу на Троянкер у яскравому виконанні акторки Валерії Ходос. Цей образ дещо пародійний, карикатурно сексуалізований, при тому, що іронія, як на мене, взагалі — важлива частина фільму. Та головне, що ім’я й вірші поетки прозвучали на широку аудиторію.

Раїса Троянкер лишила по собі не надто багато добрих текстів, але ті, що є — справді виразні й індивідуальні. А її біографія видається цікавим і небанальним зразком людської історії двадцятого століття. Контрастна людина і поетка у строкатому столітті.

Читайте також: Роза Ауслендер: поезія не спізнюється

Джерела і література:

• Раїса Троянкер. Поезії. – Черкаси: Вид. Чабаненко Ю., 2009;
• Йоханан Петровський-Штерн. Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичності. – Київ: Критика, 2018;
• Ярина Цимбал. Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років // Український Тиждень, 13.03.2016;
• Олег Коцарев, Юлія Стахівська. Рай-я родом з авангарду // Український Тиждень, 7.03.2008;
• Олег Коцарев. Раїса Троянкер: пригоди «романтичної імажиністки» // Друг Читача;
• Юлія Стахівська. Рай-я, або Приборкання авангардної // ЛітАкцент, 13.10.2011;
• Олеся Котубей-Геруцька. Приборкувачка тигрів, дівчина неабиякої ерудиції, німфоманка: еротика та поетика Раї Троянкер в час Червоного ренесансу // Суспільне Культура, 22.05.2024.
• Смолич Ю. Рая. З «Інтимної сповіді» // Коментар. 2004. № 3. С. 15

Цей матеріал є частиною спецпроєкту за підтримки премії «Зустріч: Українсько-єврейська літературна премія»™. Спонсором премії є канадськa недержавнa організація «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE) за підтримки ГО «Форум видавців». UJE діє з 2008 року задля зміцнення та поглиблення стосунків між двома народами.