Українці створюють свої альтернативні версії радіодиктанту-2025

Текст цьогорічного Всеукраїнського радіодиктанту національної єдності, авторкою якого є письменниця Євгенія Кузнєцова, спричинив не лише хвилю дискусій та обговорень, а й створив нову популярну течію. Диктант став вірусним у соціальних мережах — культурні та медіа ініціативи, дієвці та звичайні користувачі почали публікувати свої альтернативні версії диктанту у соціальних мережах.

Читомо публікує добірку найцікавіших варіантів тексту «Треба жити!».

Інститут масової інформації

«Жити не треба чекати.

Ні для кого не секрет, що жити рекомендовано цікаво. Варто читати літературу, відвідувати театральні вистави, дресирувати чотирилапих друзів.

Водночас, як стверджують деякі фахівці, найбільш ефективним є життя сьогодні, 30 жовтня. Серед іншого, слід взаємодіяти з різноманітними пухнастиками, здійснювати візити в лісопаркові зони для пошуку грибів. А найбільш затребуваною діяльністю на сьогоднішній день є спрямування грошових коштів на потреби сил оборони України. Закріпити таку соціально важливу активність можна спільним збиранням дарів осені серед золотого листя.

Не залишила байдужим нікого порада любити свій дім. Тут інтернет розділився на два табори: хтось вважає домом місце, де проживає фізично, інші наполягають, що такий статус має лише адреса реєстрації місця проживання.

Як повідомив нашому кореспонденту експерт, який побажав залишитися анонімним, неабияк додає життєвих сил щире висловлення емоцій: радості, ностальгії, суму, злості. Чи входять до цього переліку обурливі коментарі в соціальних мережах — питання залишається відкритим. 

На теренах інтернету сперечаються, чи додає жаги до життя ненависть до північного сусіда. Не ненавистю єдиною відповідаємо ми на зло. Ми відповідаємо життям — наповненим змістом, добротою й мовою, яка житиме після нас. Подейкують, саме це і є справжня перемога. Час покаже»

Віктор Стинич, Закарпаття

«Жити мусай ипно: ходити на гриби, шпацирувати красно по корзові, варити палинку і печи баньки на шпорі…

Мусай жити! Не помали, не піціцько, не післявчора! Фурт! Нись! Мусай шкомтати мацура за черево, ходити на яфини, передавати шовдарь леґіням на войну, уладжувати хижу і чинити сиринчу, тим ко коло нас.

Мусай взяти на ся файноє шатя, і веричи гроші на Мукачівські дрони MyDrons, а й щи — шурігувати листя і упозірувати у яркові гистині, бо дітвак ся узвав, шо завтра треба на урок.

Мусай любити свою хижу, даже кіть она не наохтема і докус у чужому краю — і чуєш її лим у сирці. Мусай здавати кров, і може кось утямить, шо вто такоє “пітятко”, “сарачатко” авадь “струк”.

Мусай цілюватися, се бізівно. І все уповісти шо думаш. Ниє часу онаджитися. Життя утікать од нас ги вітер на вігорлаті. Лим то шо не мож покивати, зопстанеся з нами — памнятай, люби і радуйся.

Щи мусай ривати, коли годенісь. За усьо, шо не мало ся з нами стати. За те шо ми тямиме, ко майліпший Мадяр і чуєме “братську” брехню ще до початку бесіди. Немза хоче аби ми жили в суєті-гризоті, а наші дітваки вадилися “по-руськи”. А ми будемо жити фосо, ай зато, не тямлючи на гісторію, бо так має боти для нас і наших “пітяток”».

Невідомий автор, публікація Євгенії Кузнєцової, Сумщина

«Нада жить! Ни ото як здрасті, ни чучуть, ни потом. По-людськи! Січас! Треба розмазувать котів, везти собачат з фронту на сидячом поїзді, нада робить рімонт і радувать своїх. 

Треба куплять блістящі плаття і здєльні купальніки, но ни на всі гроші — нада ще оддавать шось на армію, а ще – ходить у балці коло ставка рицця у бурʼянах.

Нада любить, де живеш – даже якшо це ни навсігда. Треба здавать кров, бо шо тобі, жалко, чи шо? І тоді хтось як і ти полюбе слова: “ходю”, “перве”, “ловкий”…

Нада цілувацця, коли получаїться і казать усе прямо, а не викаблучувацця. Бо жизнь одна – р-р-раз і нима! Ни вспієш і оком змигнуть, як уже досвідання. Помни хароше, люби й веселись, пока можеш.

Не гріх і поплакать. Бо цього усього ни должно було буть! Ми не должни були знать, як реве та желізна падлюка. 

Рускі хочуть, шоб ми були ото як вони: вєчно гризлись як собаки. Но нє. Ми будем жить ради тих, хто балакатиме по-нашому даже тоді, коли ми уже вмрем»

Остап Українець

«Мус жėти!

То мус інтересно жėти: штудеровати, на шпацір ходити, сокотити маржину …

Мус жėти! Ни так-во лельом-полельом, ни такої шо кіт наплакав, а й ни на потому. Тако направду! Бігме боже, кілько то має чоловік наробитиси, аби жėти! Мус почіхрати кóтів, бо скучили, піти в горби за грибами, песенят бездомних завезти в район, хату пошпаклювати і ше може кревних та й колєґів чимс покішити. Мус купити си вбирю з пацьорками, а й на восько офірувати мус, та й за всьо чисто на сезон тра’ задбати, до того ше й перенипати кождим звором огрудка, бо де ше на холєру маму тоті каштани в школу найти? Мус і д’хакі мати любов, аж би то була така хата чісова, ни правдиво твоя, котру в серцю носиш. Мус вгощати других тим, шо сам маєш, та й биз то може і другі зачнуть казати “штудерно”, “рискаль” чи “ґраса”.

І цілюватиси мус, єк уже прийшло си, і ни ментити дурної, а так путнє говорити. То нема шо багато думати. Шо зробилось — то розбилось, був би-с дурний аби пробував імити си до рук жикє. Іно то шо ймити не годен — памніть, сьміх, та й шо другі люде за тебе подумают — оказує ся правдивим.

Та й, коли годен, ше мож покрунькати. Бо їке то в усіх тяжке жикє, а в нас такой їкес найтяжче. Мало того шо знаємо, їкий звук видає далекобійний дрон ци балістична ракета, то ше й в диктанті во за них мус писати.

Москальови їдна думка: всрав би си, аби лишень другому добре не було. Ну то й срав би пес його матері — нам своєї по-свому балакати і за своїх дітваків думати, а нє за тоту нензу»

Володимир Гевко, Тернопільщина

«Треба жити!

Жити треба слічно: смажити каляфьори, пуцувати мешти, шанувати стрийка. Хто жив, той жиє! Не легонько, не дрібку, не то ся зробить. А правдиво! Вже!

Треба пасти корову, копати бараболю, бавитисі з пісєтками в стодолі і замітати подвір’я. Казати бабі, шо ти її любиш, бо завтра принесуть пенцію. Треба вудити шинку і варити гижки на празник. 

Треба любити свою хату, бо ти є господар і ґазда! І навіть якщо не всі видят шо в тебе на подвіру – там має бути чистенько, як бог приказує. Бо ти не оферма якась і не потороч. Треба офірувати кров і пеньонзи, і може з ними в чиєсь серце втрафлять слова “брайтрура”, “мішіґіне” і “полярис”. І “цєпє”! То таке саме, як пулітко, но від курки.

Тре’ вставати з-за столу і цілювати дружку, якшо тебе взяли старшим дружбою і співати многая літа кухарці. Голосно. Нема часу стидатися. Життя втікає, як діти з колгоспного гороху, шо зобачили бобіка. Правдивим є тільки то, шо можна помацати руками – новий ксьондзовий фелон на Різдво в церкві, шість корців пшениці за пай від фермера і 500 євро з цьотчиної передачі з Італії.

Часом треба пустити сльозу, коли годен. За всьо, шо з нами не мало трафитись. За то, шо гудит посеред ночі, заким ті диявóли запускают по нас ракети. Вони хочут, аби нас гет трафив шляк і ми перестали мити вікна перед Великоднем. Але ми будем жити файно, шанувати Христа і ходити в неділю до церкви. Та й таке»

Андрій Яніцький

«Як рекомендовано жити.

Рекомендовано організовувати дозвілля та самоосвіту: читання, відвідування культурних заходів, догляд за тваринами тощо. 

Діяльність щодо викладеного має здійснюватися невідкладно. Слід підтримувати Збройні сили України та волонтерські ініціативи, у т.ч. шляхом переказу благодійних коштів на засоби РЕБ, генератори й інше необхідне обладнання. За можливості треба брати участь у переміщенні тварин у безпечні місця. 

Необхідно забезпечити виконання навчальних завдань неповнолітніми здобувачами освіти, підготовку до уроків, збір природних матеріалів. Побутові потреби та ремонтні роботи виконуються в межах наявних ресурсів і повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Необхідно підтримувати належний стан житла, у т.ч. тимчасового згідно з ДБН. Заохочується донорство крові, розвиток української мови, інтерес до рідкісної та діалектної лексики. Перевага надається відвертому висловленню позиції та проявам прихильності у взаєминах згідно урядової демографічної стратегії. Пріоритет мають нематеріальні цінності, такі як спогади, радість, любов. Допускається гостра емоційна реакція на події, зокрема сльози.

Рекомендовано підвищувати обізнаність щодо термінів і явищ, пов’язаних із війною, розвивати навички інформаційної безпеки. Слід уникати негативних думок, до яких громадян підштовхує держава-агресор.  Незважаючи на ці спроби, рекомендовано жити активно, підтримувати культуру та берегти українську мову.

Дата

Підпис

Погоджено»

Дарʼя Зінченко, Кропивниччина

«Нада жить!

І жить нада інтєрєсно: справлять ги́ржики зі своїми, слухать як потріскує стерня на полі після сіюминутної серпневої зливи, научиться колоть свиню на Покрову і крутить огірки на зиму.

Нада жить! І шоб ніхто не сказав, шо живеш ти ні сенди́, ні тенди́. І не аж коли пітух в сраку клюне — жить нада сразу! Осьдо тут! Вранці, як роздру́хаєшся після сну, треба не спішить, а тихо вийти у двір та оглянуть господу: перевірить курей, ластівчат, чи повернувся з гульок Дружок (охляне ж, зараза така). Сходить на город, пощіпать друге полуничне пришестя, потерти червоні щічки помідорів, дать по сраці патісонам і кабака́м. Не зі зла, а так, шоб віздє був порядок. А далі вже можна йти маламу́рити варенички, які мама приготувала на сніданок.

Пока́мість ти живий, треба любить свою землю. Стараться для неї, квітчати її. І одного дня квітами у чийомусь серці проростуть “рядни́на”, “чара́” та “пі́лочка”.

А як тебе поцьомкає яка дівка, то і ти не давай задню. Не мовчи, але тако́ і не теренди́ зайвого. Їйбо́, нема часу! Тримайся за любов, совість і штани, коли біжиш вночі з кукурудзяного поля.

А ше не встидайся, плач. Ти не виписував собі таку жизнь разом з «Порадницею». А воно, бачиш як, прийшло заказним пісьмом.  Але як тебе злякає те болотяне пау́тькало, коли навіть у вогні ракет, шо вибухають, ти бачиш суцвіття дідових мальв? Я ж кажу, ну.

Ці бамбу́ли на сраці світу хочуть, шоб у нас був вєчний кардібалєт. Пу́цьку їм! Поки живі, будем фури́чити так, шо і чорти в пресподні вивчать українську. На всякий случай. Воно їм лишнім не буде».

Ольга Гембік, Волинське Полісся

«Тре’ жєти!

Жєти тре’ хорошЕ: вибирати гуркЄ, ходити на весіллЄ за свашку, гнати коровИ на пашу.

Тре’ жєти! Ни як-небудь, ни колись, ни опослє. Настоящо. Тупірика! Тре’ ворошєти сіно, брати єгоди і єблика в дві відрі, везти собачєт по чугунці і ровером, робити порадкі на великій хати і жєти тилько зі своїм чулувіком.

Їздити в село на празникЕ до матира, везти мед у слоїку. Ще тре виткати радно, і не одне, бо і дивчєта на виданні, і зимою у хати буде зюзя. А як ни – то кутати куринєта. І до дохтОркі – здати кров. І жєти ще хоріще».

Ганна Довгополова Костенко

«Треба жить!

Та тіки шоб по-лЮдськи, по-нашому – на всю котушку: книжечки читати, у театр сходить, Патрона дресирувать, та толком, шоб не гавкав, як дурний, а слухався, як годиться…

Треба жить! Не потихеньку, не потрошку, не “з понеділка” і не “як руки дОйдуть”. А так шоб зараз і отута! Бо жити — то не нав карт гулять — не переграєш. Треба котів мяшкурить, гурки квасить, цуценят із фронту везти, ремонти поробить і хоч трохи радості підкидати тим, кого любимо. Та й плаття не для тремпеля прикупити, а удіватися, і хлопцям задонатить, і ті РЕБи пошукать, і генераторів докупить, а вечорами — отамечки по посадці на лісапеті їздить у міжʼярʼї, де матіоли пахнуть, але тіки до комендантської години.

Треба любить свій дім — навіть якшо ти ВПОшник. І кров треба здавати, шоб, може, яка дитина не одирвалася од свого коріння і мала любов до наших слів — отихих гарних, як “припічок”, “коношок” чи “пшиничка”

.

Та й цілуваться треба, єслі шо, і казать те, шо думаєш, у лоба. Бо нема коли отих півтонів ловить, часу геть нема. Дак матеріальне — воно ж крихке, профукать легко. А справжнє — то те, шо руками не вхопиш: спогади, сміх і любов.

І поплакать треба, як серце заходиться. За всим отим, що з нами не мало би статься. За те, що ми тепер не тільки знаєм, як пишеться “шахед”, “гербера», “італмас”, а й на слух їх чуємо — і од того мороз по спині.

Бо москалі хочуть, шоб ми такими, як вони, стали — зашуганими, нудотними, понурими, як товмаки. Та де там! Ми будемо жити цікаво — назло історії, і заради тих, хто після нас балакатиме нашою, живучою, як Псел і Сейм, мовою»

Богдана Стельмах

«Тра жети!

Жети тра хорошА: читати книшкє, ходети до клуба, дрісірувати Бровчика. Тра жети! Не напів сели, не троха, не завтра і не колесь. А по-настоящому! Зара! Тре гладити котив, збірати грибе, весте собачєт із войне поїздом, робети ремонт і дарети щєстє тем, кого любімо. Тра купувати сукєнкі красіві і переказувати гроші на войско, шукати теї реби і генератори, а ше — лазити вечорами по чужех садках, бо на перший урок дитені траба принесте каштани.

Тра любети свою хату, навіть якшо вона далако од рідного дому — того, шо в сарці. Тре здавати кров, то, може, з наю ше в чийому сарці засєде любов до слив: “допіру”, “цюп’є” чи “нацькі”.

Тра цілуватися, як тико вепаде нагода, і казати то, шо думаєш. Нема часу шось недомовлєти. Всьо, шо наживає людена, – крихкоє, життє сеплеця, як пісок через пальці. Настоящим є тіко то, шо не мона схопети рукамі: то, шо згадуєш, сміх і любов.

А ше — тра плакати, коле можеш. За всьо то, чого николи не мало бути. За то, шо ме не тілько знаємо, шо такоє той дрон чи балістечна ракєта, а й можемо одрізнети на слух.

Русскі хочуть, шоб ме стали похожи на нех: буле у вічній гризоті. А ме будемо жети добре — наперекір всьому і раді тех, хто посля нас буде говорети так, як ме, нашою мовою»

Богдана Квятковська

«Треба мати інтЕрес до життє: читати ґазети, ходити в гриби, але не з кошелем, а з фузІйов чи з ґвером, і не дрочитисі дурно з псом Набоєм, а пускати *го на голос, так, аби пес добре знав, де свій, а де маскаль.

Тра жити! Не заледве, не слАбо, не колись, не потому. А так, як сі належит, файно, як Бог приказав! Нинька! Вмент! Треба привезти песєт з фронту в “Червоній руті”, у суботу взєти кітку за паршивку, потрІпати хідники і попрєтати в хаті, попідливати мушкательку і шпараґус на ґалЄрії, казати “помайбі” і “дайбоже” всім людьом, а не лишень тим, кого любим. Треба купувати блищєчі сукєнкИ і не грати вар’Ята, а фундувати на вОйско, давати на бофони і на справу визвОльну, шити хлопцьом сорочкИ у ліси і гонорові котильйони. А ввечери, як сі змеркне, ще перебічисі через фосу помежи лЮдскі городИ, же би десь, може, найти зо три-штири головки маку, аби бодай було на Маковея ти й до пшениці.

Треба фист любити свою хату, навіть, якщо ти далеко від неї, десь на ягодах в ПольщИ чи на будові на чехах. Мус робити так, аби нагла кров заллєла всіх, хто ще дотепер не знає, що то значИт “лишЕньшо”, “цьИпітко” і “качінИ”, а ще — “бамбетель”, “куфер” і “дзиґарок”.

Треба цілювати уста малинОві і все казати лиш правду, що маєш на мисли. Бо нема чісУ бавитисі в цюцюбабки. Бо то не дощ валит, а житє тікає помежи пальці. Бо правдивим є лишень музика й вино, а ще тото, що не мож помацати: памніть, фіглі і коханє.

Ще треба пускати слезу, коли мож. За тото всьо, що сі ніколи не мало з нами стати. За тото, що ми не лишень знаєм, як то сі тепер називає тото всіляке жилізне дранті, але і пізнаєм на звук, що то за нендза францовата летит на наші бідні дурні голови.

Маскалі, зараза, хтєт, жи би ми зробилисі подібними до них: ґибіли у вічній гризоті. А насеруматтери! Ми будем жити так, аби шляк трафив тоту прокляту маскалоту (курва їх мама засрана була!), аби їх хОлєр наглий напав, і би по нас на наші землИ ніґди не було чути ані звуку тої смердєчої гадєчої мови. Бігме!»

Світлана Максимець, Київщина

Людмила Горова

Ніна Курʼята, Одеська область

Олександр Стукало, Чернігівщина

«Нада жить!