Тарас Прохасько: Хотів би, щоб моя література заспокоювала

Цьогоріч фестиваль-воркшоп «Прописи» в Івано-Франківську відбувся вже втретє. Співорганізаторами події стали Український ПЕН і програма промоції читання «Текстура», що реалізується платформою «Тепле місто».

Протягом чотирьох днів фестивалю, з 28 по 31 серпня, відбулася як професійна програма для десяти початківців, так і публічна – відкрита для всіх охочих. У межах професійної програми письменники, критики, видавці та літературні менеджери провели лекції та майстер-класи, а молоді автори отримали теоретичні й практичні поради з творчого письма. «Прописи» справді перетворилися на простір спільної роботи, дискусій та експериментів.

До фестивалю у ролі лектора долучився український письменник і журналіст Тарас Прохасько — подія за його участі була присвячена правильній побудові тексту, а також взаємодії письма з простором навколо. Читомо публікує найцікавіші тези з цієї розмови.

Література як особистий досвід

Література є особистим досвідом, який є неповторним, індивідуальним і тому цінним. Насправді ти ніколи не знаєш, що саме ти робиш напевне — якби ми мали всі відповіді, що б ми тоді робили в літературі? Якщо знати, що саме і коли робити — це професійне, а не творче письмо.

Добра література — це не просто передавання прямої, прагматичної інформації. Одна з моїх улюблених фраз, яка це ілюструє — «Чому не курці так не люблять курців?». Я одразу звернув увагу на те, наскільки це добра форма — автор міг би просто написати «всі не курці не люблять курців». Але це вже була б не література, тому що відповідь вбогіша за питання. 

Саме література дає можливість ставити питання — собі, іншим — і не поспішати з категоричними відповідями. Бо що впевненіша й категоричніша відповідь у тексті, то частіше вона виявляється звуженою, неповною і спрощеною.

Дуже важливо при роботі відчувати межу власних відповідей на поставлені собі ж питання — не перейти цю межу, не дійти до остаточного й вичерпного пояснення. Література — це про показ. Вона висвітлює проблему, явище, феномен, але не прагне дати остаточну відповідь — лише на малу частинку цієї великої проблеми. Тоді література не стає нудною, а залишається живою, особистою, індивідуальною.

Наша справжня унікальність — у досвіді, у тому, як ми сприймаємо світ. Кожен письменник — це своєрідний фільтр, крізь який проходить «вода світу». І вже те, що залишається на цьому фільтрі — наші враження, думки, історії — і є нашою літературою. Тобто сенс не лише в тому, щоб описувати себе, а в тому, щоб через себе пропустити світ. І зрозуміти — що саме в тобі осідає, що залишається після цього потоку. 

Треба повернутися до усвідомлення власної цінності як біологічної істоти — живої, тілесної, природної. Людина унікальна тим, що має мову. І цього вже достатньо: мова — це і є мислення, прояв нашої біологічної природи, здатності розповісти про себе і через це пізнати себе.

Ми повинні повернутися до свого тіла — не як до об’єкта зовнішнього опису, не як до ідеалізованого образу чи набору фізичних характеристик, а як до мікрокосмосу, через який проходить і в якому віддзеркалюється весь макрокосмос.

Біоніка тексту

Писати текст — це своєрідна літературна медитація, стан, у якому починаєш бачити, якою є сама природа твого тексту. Один твір може звучати як мовлення, інший — бути голосом лиса, третій — краплиною роси, що збирається на листку і от-от упаде на землю.

Коли так налаштовуєшся — медитативно, уважно, — починаєш відчувати внутрішню конструкцію і закони природи явищ, які описуєш. Тоді текст перестає бути просто набором слів — він набуває власної біоніки, власної органіки.

Я часто думаю про біоніку — у радянські часи це була дисципліна, яка вивчала, як природні форми й структури можна застосовувати в техніці чи архітектурі: у мостах, плавучих конструкціях, механізмах. Ідея в тому, що будь-яка форма досконала тоді, коли вона виконує свою функцію. Так само і текст — це структура, яка має виконувати певну функцію.

Він може бути зображенням досвіду, фіксацією моменту, світлописом, фантазією чи документом — але завжди залишається мовною формою, що намагається передати немовне: відчуття, образ, тремтіння, красу чи навіть щось болюче й масштабне.

Усе залежить від слів, які ми обираємо. Їхня точність важлива, але ще важливіше — наскільки вони влучні, наскільки здатні створити образ, який працює. Адже неможливо написати «правду» буквально.

Були спроби — як у письменників «нового роману», де описували кожну деталь з мікроскопічною увагою: як виглядає купе у потязі, гвинти, плями, таблички… Але це теж не істина. Бо текст живе не тоді, коли він переповнений деталями, а коли вибрані слова створюють відчуття правди. Письменник завжди працює з мірою — знати, коли треба додати, коли зупинитися, коли сказати менше. 

Авторська майстерність, як і будь-яке мистецтво, полягає в умінні відкидати, відбирати, обирати. Адже ми бачимо й відчуваємо надто багато всього водночас, і передати це все одразу просто неможливо. Творчість — це не додавати, а знаходити те, що справді необхідне, залишати текст зосередженим, щоб він не перетворився на «розчин» знання, який занадто густий або розпорошений.

Життя триває постійно, а література відображає лише його уривки. Найвеличніші епопеї, романи чи оповіді — це завжди вибіркова, спеціально відібрана частина буття, а не його повне відтворення. І саме тут письменницька майстерність проявляється найповніше — у розумінні, що і яким чином показати, щоб твір був живим, насиченим і водночас щирим у відчуттях.

Автор у взаємодії

Я розмірковую про трансформацію постаті автора — коли згадую літературні фестивалі двадцятирічної давності, бачу, якою була творчість, якими були її представники, як її сприймали.

Нині виникла ціла культура митців, багато з яких не мають видань, не прагнуть до класичного формату, і саме поняття автора дещо розмилося. З одного боку, митець унікальний і захищений власним досвідом; з іншого — величезна кількість людей, які творять, зменшує суспільний авторитет окремої особистості.

Тенденції сучасного світу призводять до того, що люди, не зайняті виробництвом, все частіше переходять у сферу творчості. Багато хто навіть не вважає себе письменником, але пише у соціальних мережах або інших платформах. Це, як у випадку демократії та надвиробництва, послаблює традиційний статус письменника.

У цьому середовищі важливо знайти свою нішу, виробити власну візію і роль. Потрібно усвідомлювати, що споживачі твоєї культури — часто самі виробники творчого контенту. Сучасна література перестала бути замкнутою: читання тепер інтерактивне, текст живе через коментарі, реакції та обговорення. Більшість читачів реагує не на цілий текст, а на його фрагменти, створюючи діалог тут і тепер.

Таким чином, сучасний автор живе в середовищі взаємодії: література стає не лише розмовою з далекими чи померлими, але й безпосередньою, живою взаємодією з людьми, які її читають і коментують. Для функціонування тексту тепер важливі не лише його цілісність, а й фрагменти, деталі, механізми взаємодії з читачем.

Текст і великий світ

Тема лекції — як написати «мурашник» — для мене є умовним образом. Йшлося про те, що кожен твір — це певна конструкція, свій особливий простір, топос. Тобто дія відбувається не просто «десь», на шматку землі, — у цьому місці все підпорядковане власним законам, воно є у своїй повноті.

І тут виникає проблема екологічності — у великому, біологічному сенсі. Бо коли створюєш цей простір, породжуєш його, надаєш сенсу, вибираєш серед безлічі інших, водночас розумієш — поруч існує інший світ, але вони невіддільні.

Найпростіше писати про події на острові або кораблі — там обмежений простір: ніхто не може вийти, ніхто не може зайти, усе замикається в одному колі. Але автор усе одно знає, що за цим є вода, море, риби, інші землі. Тут і є парадокс — ти твориш свою ділянку, свій топос — робиш її своєю, неповторною. Однак при цьому треба пам’ятати: світ великий. Там — ліси, джунглі, ялини — життя клекоче.

І там є інші письменники, художники. Усі вони десь поруч, у своїх світах. І якщо забути про їхнє існування, тоді «унікальність» може стати надто вже «неповторною».

Парадокс екологічний у тому, щоб знати й цінувати існування світової літератури, культури, а ще — біології, космонавтики, фелінології, алхімії, інфекційних хвороб і всього, що є у світі. Не конче все це пам’ятати чи постійно використовувати. Але важливо знати, що ти — зі своїм письмом і своїм тілом — пов’язаний із цим великим світом.

І в тому світі, незалежно від того, чи знаєш ти про нього, існують великі, важливі речі. Тому найкраще не намагатися дослідити все до кінця, а просто допускати саму думку, що довкола є безліч різного.

І пам’ятати про те, що хтось там був — до тебе, поруч із тобою, і після тебе теж буде. Важливо просто уявити, що все це вже було і є. І твій власний погляд має цінність саме тому, що він нічого не заперечує. Він додає та визнає існування. Не можна бути лише одним ілюмінатором, що прийшов показати, «як усе є». Треба бачити глибину, множинність, відчувати, що твоє бачення — лише одна з граней спільного цілого.

Бажання писати для заспокоєння

Я підозрюю, що бажання писати не є професійним вибір у звичному сенсі. Це не завжди покликання, радше спосіб бути — бачити, відчувати, говорити. Справжня література народжується з дуже природного, особистого бажання. Лише з глибокого внутрішнього мотиву, який дуже важливо розуміти на найпростіших, навіть фізіологічних рівнях: чому я хочу писати, що саме я хочу цим зробити чи здобути.

Письмо у будь-якому випадку є продуктом згоряння і певним посланням. Окрім того, для мене кожна література є репортажем у великому сенсі. Бо це звіт, донесення, принесення, які передбачають звертання, навіть якщо пишеш для себе й нікому нічого не показуєш. 

Але яке її призначення, який адресат і що я від цього хочу мати собі, яким є моє задоволення? Багато років тому, я уявляв, що література може бути заспокійливою. Мені не подобалося, що довкола дуже багато знервованих і зденервованих людей, які мовчать через свої думки. Я думав, що література може бути своєрідною медитацією для них — щоб хоча б на короткий час відвернути від агресії чи якихось дій, бо вони муситимуть читати книгу і не зможуть піти когось грабувати.

І таким було моє ідеалістичне уявлення: я хотів, щоб моя література заспокоювала. Вона не втихомирювала, а заспокоювала по житті. І я думав: «А який мені з того сенс?» Потім усвідомив: «Та сенс є, тому що чим більше спокійних людей, тим спокійніше в місті. І взагалі якось легше порозумітися». І це, я вважаю, також була певна мотивація, для чого я це роблю.

Як автору перемогти ШІ

Поява штучного інтелекту, який може генерувати текст, трансформує сам феномен письма — раніше єдиними, хто міг створювати щось подібне, були люди. Тепер машини теж можуть це робити, тож людина вже не є тим унікальним творцем. 

Сьогодні автори мають знаходити в собі те, що недоступне машині, нові шляхи творчості, ті речі, які перевершать алгоритми.

Мені йдеться про те, що кожен з нас з одного боку носій свого досвіду, а з іншого — діра у тій інформації, якої не маємо. Отже, наше незнання робить нас унікальними. Машина ж знає все — тому треба шукати ту силу в діях або переживаннях, які вона не може відчути. 

Крім того, треба повертатися до тілесності. У цих обставинах ШІ має багато знань про тілесність мертвих, давніх людей. Він вже встиг прочитати всі ці книжки, філософію та закони. А от сучасні переживання, які ще не описані, він не може знати. Важливо «втікати у свій світ» — занурюватися у власний досвід, у власні відчуття, сприймати світ через тіло, через органи чуття, і про це говорити. Це дозволяє зруйнувати межу між внутрішнім і зовнішнім, робить текст живим і правдивим.

Фото: PEN Ukraine