Артур Дронь про війну, яку не зміг би описати Гемінґвей

– Дронь, А. Гемінґвей нічого не знає. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2024. – 352 с.

Книжка прози Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» стала бестселером у теперішні загалом не сприятливі для купівлі книжок часи. Перше видання трьохтисячним накладом швидко розійшлося, і зараз книжку не знайти ні в книжкових магазинах, ні в онлайн книгарнях, ні на книжковому сегменті OLX. Це той бестселер, якого ніде не купити. Кажуть, що десь вже має зʼявитися новий тираж, і тоді книжка знову буде у продажу. У приватних розмовах доводилося чути, а на Фейсбуці читати захоплені відгуки про цю книжку. В чому її особливість і про що розповідає автор у тексті під обкладинкою із назвою «Гемінґвей нічого не знає»?

Артур Дронь і критична настанова

На початку треба сказати, що Артур Дронь народився на Івано-Франківщині, закінчив факультет журналістики ЛНУ ім. І.Франка, працював менеджером у Видавництві Старого Лева, з початком російського повномасштабного вторгнення в Україну пішов добровольцем у 125 бригаду тероборони ЗСУ, був поранений, проходив тривалу реабілітацію, під час якої, власне, і написав цю книжку. Її назва засвідчує критичну налаштованість автора до Ернеста Гемінґвея – автора відомих в Україні романів про війну «Прощавай зброя», «По кому подзвін» та «Острови поміж течій». Йдучи на війну захопленим прихильником творчості американського письменника, Дронь з часом глибоко розчаровується в улюбленому авторові й піддає його засадничій критиці.

Принагідно він також виявляє критичну настанову й до інших відомих письменників, які писали про війну, – Еріха Марії Ремарка, Ернста Юнґера, Івліна Во, Томаса Кініллі, Курта Воннеґута. Ці автори так чи так втілюють для Дроня антивоєнний наратив (омину питання, наскільки творчість Ернста Юнґера вписується в цей наратив), який поширювався в європейській культурі після двох світових війн і який сягнув України часів незалежності. Згаданий наратив акцентував на індивідуальних та масових вбивствах, каліцтвах, руйнуванні людських доль під час війни. Вже в повоєнному часі він означував колишніх комбатантів як «втрачене покоління», яке не може повернутися до нормального цивільного життя і яке в нових обставинах постає «загубленим». Загалом все зводилося до того, що війна – це погано; треба всіляко уникати мілітаристського духу, який призводить до її виникнення; ба більше – слід обходити стороною усе те, що повʼязано з війною (окрім, звісно, її засудження). 

Символічним представником такого наративу для Дроня, власне, і стає Ернест Гемінґвей. В його постаті він бачить того, хто вирушив на війну, яка відбувалася «за океаном», як «на пригоду», бо хотів «бути героєм», і з часом прийшов до засудження війни. Натомість сам Дронь змушений йти на війну з ворогом, який прийшов на українську землю. І тут, за таких обставин, ідея уникання війни є цілковито недоречною, адже «це війна за наше існування, в якій втекти чи здатися – означає загинути цілій нації» (с. 104). Відмінні вихідні позиції: далека війна як пригода та близька війна як екзистенційний виклик зумовлюють відмінне сприйняття війни в остаточному підсумку. Якщо американський письменник засуджує війну як таку, то український наголошує на необхідності взяти до рук зброю і йти обороняти свою землю. Північний сусід, який не позбувся своїх імперських зазіхань, не дозволяє українцям на таку розкіш як сповідування миролюбство. 

Дронь цитує українського письменника Григора Тютюнника, який писав: «Після війни перепочинок, доки діти виростуть у солдатів, після перепочинку – війна» (с. 62). На закладеній в цитаті візії війни як повторювального вибуху колективних руйнівних енергій – а до подібної візії був близький Фрідрих Ніцше – Дронь не акцентує. Однак він формулює ідею нового наративу про війну: «Нам потрібна нова література, яка буде антивоєнною, але не антимілітарною. Література звикла засуджувати зброю. А має натомість відокремити тих, хто зі зброєю нападає, від тих, хто зброєю захищається. Ми ніколи не відмовимося від вміння стріляти, бо це питання нашої безпеки. І наша література завжди засуджуватиме агресора, але ніколи не висловиться проти зброї» (с. 99–100). Оця світоглядна зміна – від захоплення антивоєнною літературою до критичного до неї ставлення і натомість обстоювання мілітарного духу в культурному наративі – зумовлена зміною сприйняття війни – з опосередкованого літературного джерела на безпосередній життєвий досвід.     

Вершини літератури, які нічого  не скажуть

Але критична візія відповідного літературного канону зумовлена не лишень представленим у ньому антимілітарним наративом. Дронь говорить, що «вершинна література про війну нічого нам справді не здатна сказати про війну, в якій ми самі живемо і помираємо. Війну, яку вони (письменники вершинної літератури. – Т.П.) не засвідчили» (с. 97). Він згадує один епізод з роману «На Західному фронті без змін» Ремарка, в якому головний герой, німецький солдат Пауль, опинившись в одному окопі з ворогом, вбиває його, а потім дивиться документи вбитого, розглядає фото його дружини й доходить до висновку, що вбитий і сам він – дуже схожі; обоє – молоді люди, занапащені безглуздою війною, в якій політики «граються в розподіл територій». Представлений Ремарком образ війни (з відповідним бекґранудом), на глибоке переконання Дроня, цілковито не відповідає теперішній російсько-українській війні, в якій росіяни «…з перших годин вчиняли злочини проти людяності, …щоденно вбивали і вбивають цивільних. Зафіксовано численні випадки, коли вони ґвалтували, а потім вбивали матерів при дітях, ґвалтували самих дітей, навіть немовлят.

У школах їхні солдати облаштовують катівні. росіяни страчують полонених, заживо відрізають їм голови, кінцівки, статеві органи і просто виставляють відео в інтернет. Їхні дружини кажуть, що «дозволяють» чоловікам «розважатися» з українками. Деякі до цього прямо заохочують і жартують, що треба показати, що «таке рускій мужик» (с. 98).

Дронь наголошує на надзвичайній жорстокості росіян, яка надає війні особливого нелюдського виміру і яка унеможливлює погляд на дві протиборчі сторони як на рівнозначні у своїх проявах. Ба більше, український автор каже, що постульована Ремарком ідея «бідних обманутих (політиками) хлопчиків» в майбутньому буде використана  росіянами для «відбілювання» себе.

Буцімто, «добрий за своєю суттю народ був затьмарений, обманутий і кинутий на убой жорстоким путіним і компанією» (с. 99). Таким чином для росіян створюється можливість уникнути колективної відповідальності за злочини проти людяності. А якщо немає колективного відчуття вини й відповідного розкаяння, то історія буде повторюватися – історія із війною, що має особливо жорстокі прояви. 

Теперішня російсько-українська війна має свою специфіку, зумовлену і способом ведення військових дій, і сучасним культурним ландшафтом. Як говорить у книжці Дроня французький журналіст Давід Ді Нота, апелюючи, знову ж таки, до одного з романів Гемінґвея: «Люди на війні так не розмовляють!» (с. 104). Жанрові правила, літературні конвенції, стилістика висловлювання з повоєнних часів Першої та Другої світових воєн виразно змінилися. Сучасна культурна ситуація вимагає більш спонтанного, живого, безпосереднього, індивідуалістичного погляду на події, особливо ті, які стосуються війни. Це зумовлює мінімум експозиції, якнайшвидше впровадження в суть ситуації, фрагментарність та імпульсивність викладу, густу експресію висловлювання. Загалом літературний наратив про війну зараз схиляється убік висловлювання нон-фікшн. У такий спосіб, з одного боку, наголошується на достовірності сказаного, на особистій долученості автора / персонажа до подій. А з іншого – відкидається низка вимог літературно-художнього характеру, які в теперішній час сприймаються як щось штучне та зайве. 

Читайте також: Як писав Гемінвей: де завгодно, «без дірок» і про знайомих

Коли фікшн і нонфкшн стають одним цілим

Взагалі можна говорити про злиття властивостей фікшн і нон-фікшн в сучасній літературі про війну. Це злиття призводить до появу тексту, який репрезентує реальні життєві історії, ситуації та постаті, і водночас – виявляє риси типізації, виражально-смислового узагальнення, символічності та виразної експресії. Автор такого тексту має засадничу недовіру до літературно-художніх наративів, «великих історій» з їхніми оповідними схемами; інакше кажучи – до літературності як такої. Натомість він пише від себе і про те, що особисто бачив та пережив. Відтак особистий досвід забезпечує вірогідність та авторитетність того, про що пишеться. Тож в «Гемінґвей нічого не знає» оповідь йде від Артура Дроня, який описує свій реальний воєнний досвід (танкові обстріли, поранення, транспортування загиблих з поля бою), реабілітацію після поранення і т. д. Він згадує реальних побратимів, зокрема пише про загибель Олександра Коберника (позивний «Док»), котрий був вчителем у Львові.

Автор скеровує свою увагу на дійсні події, які є частиною його персональної життєвої історії і частиною самої війни. Однак вони набувають екзистенційно-буттєвої значущості та символічної промовлюваності.

Показовий момент авторського наративу. Дронь пише, що у Львові є вулиця Мечнікова, з одного боку якої знаходиться пологовий будинок, а з іншого – Марсове поле, на якому ховають загиблих в російсько-українській війні солдат. Цей конкретний ландшафтний локус у візії письменника набуває символічної значущості: «ті, хто приходять у життя, і хто пішли з нього, розділені двома дорожніми смугами вулиці Мечнікова… На війні відстань від життя до смерті бачиться дуже короткою… Ось життя, а через дві смуги вже смерть. Якихось дві смуги і все» (с. 28, 30). Характерним є оце злютування в оповіді автора конкретики нон-фікшн і символізації із певною типізацією фікшн.

Книжка складається з 25 частин, кожна з яких є принагідним спогадом певних подій, так чи так повʼязаних з війною. Дронь пише довільно, принагідно фіксуючи фрагменти спогадів чи міркувань на певні теми. В одних частинах він зосереджується на подіях зовнішнього плану, в інших – акцентує свою увагу на власних спогадах та рефлексіях. Загалом його частини найбільше надаються під жанрове визначення ескізу – вільно виконаного малюнку, що вловлює та передає характерні риси певної ситуації. Ці ескізи можуть бути використані для створення більшого зображального полотна, але вони є значущими й самі по собі.  Книжка не має єдиної подієво-оповідної лінії, натомість вона складається із певних фрагментів, які представляють війну в різних проєкціях: бойові дії, поранення, побратимство, взаємини з цивільним населенням, кохання, міркування щодо сприйняття війни в тилу тощо. Авторська оповідь складається із прямих описів, спогадів, рефлексій, цитацій, сновидінь тощо.

Частини книжки охоплені кільцевим обрамленням, яким є розповідь про Дока. Цією розповіддю Дронь починає і завершує свій наратив,  у такий спосіб виявляючи важливість і авторитетність для себе постаті ротного медика. У книжці трапляються й інші повернення до певних тем. Так автор двічі пише про власне поранення, що є знаковим в контексті перепроживання та осмислення в прямому та переносному значенні травматичного досвіду. Також він повертається до міркувань щодо зображення війни авторами-попередниками. Такі повернення означують прагнення краще виявити своє теперішнє розуміння проблеми, виявляють текстуалізоване «прощання» з колись улюбленими авторами. 

Читайте також: Ґертруда Стайн: Жінка, що створила Гемін­ґвея

Екзистенційний досвід як бестселер

Значення літератури Дронь бачить у тому, що вона є способом зафіксувати свій вагомий екзистенційний досвід, вирвати себе із часового плину забуття і сказати смерті: «Ти не зможеш забрати від мене всього» (с. 118). Література допомагає зберігати памʼять про війну, умовно кажучи,  вона перебирає на себе важливу функцію памʼятання. Адже, як зауважує автор: «Памʼятати про усе це – жахливо. Гірше – тільки забути про це» (с. 129). Література як фіксований у друкованому слові досвід, власне, не дасть забути. Автор мимохідь зізнається – і це доволі поширене явище серед українських письменників, особливо на початку широкомасштабного вторгнення росіян, – що мав «зневіру в письмі». Але потім він її подолав. Оскільки, як стверджує Дронь, «слова роблять вільними», «люди тримаються за людей і за слова» і «може єдиний спосіб перевірити, чи справді ти живеш, – це прочитати справжню літературу свого часу і послухати, чи каже вона тобі, що вся, цілком і повністю, тепер і завжди, – про тебе» (с. 119). Література фіксує справжнє, й відтак вона є тим камертоном, за допомогою якого людина виміряє значущість власного життя. Вона є дає відчуття свободи і допомагає вистояти у важкі часи війни. 

Мимоволі виникає питання: чому «Гемінґвей нічого не знає» стала бестселером? На мою думку, до цього спричинилася ціла низка явлених в книжці рис. Насамперед автор виявляє велику віру – в життя, людину, людяність, Бога. Такий прояв особливо цінний в умовах війни, адже він дає надію на майбутнє.

Дронь вірить в Бога й майстерно показує, як одна й та ж ситуація для однієї людини є доказом неіснування Бога (коли боєць з позивним Турист, опинившись на межі життя і смерті й вже «відходячи», не побачив ніякого Бога), а для іншої – свідченням Його присутності (оскільки побратими дуже вчасно винесли ледь притомного Туриста з посадки й тим самим порятували його).

А ще у книжці є інтенсивне та живе відчуття життя, відкритість до світу й людей, відповідальність за останніх. Автор пише відверто та щиро, з увагою до деталей та майстерністю узагальнення реального життєвого досвіду.

Водночас у своєму наративі Дронь, попри сповідування християнських засад, не завжди всерозуміючий і всепрощальний. Автор не сприймає «хороших рускіх», які хоч на словах і засуджують російсько-українську війну, але нічого не зробили для того, аби вона не почалася, і не докладають значних зусиль, аби її зупинити. Схожим чином він критично ставиться до тих українців, які всіляко уникають мобілізації, делегувавши відповідальність за захист своєї землі тим, хто з початком широкомасштабного вторгнення викликався обороняти Україну.  Дронь розставляє точні моральні акценти, які ґрунтуються на ідеї відповідальності кожного за те, що відбувається в країні з початком вторгнення північного сусіда. 

Не можна не зауважити, що автор приділяє увагу дітям – з прифронтових територій; тим, які змушені полишати свою домівку і мандрувати у більш безпечне місце проживання; тим, що втратили на війні батька чи улюбленого вчителя. Ця увага є ще одним свідченням моральної відповідальності письменника – за життя, яке скероване в майбутнє. І це, мабуть, тут чи не найважливіше…  

Купити «Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня