Ренесанс короткої прози: як і чому в укрліті (не) з’являються оповідання

Протягом останніх років українська література зазнала драматичних змін. Це помітно чи не на всіх її рівнях: тематичному, жанровому, кількісному, якісному… І хоч для повноцінного аналізу цих змін нам іще бракує певної часової дистанції, деякі процеси в літературі вже є настільки помітними, виразними і — цілком імовірно — симптоматичними щодо ширших тенденцій, що повсякчас виникає спокуса поміркувати про них тут-і-зараз.

Наприклад, кортить пороздумувати про цілком явний поворот літератури до коротких прозових форм — бо ж оповідань і новел у нас зараз з’являється як ніколи багато. Але звідки виникає ця інтенція? Чи є цей процес частиною якоїсь ширшої тенденції? І що це каже про сучасну українську літературу?

Чому в нас так багато романів

Передусім варто зрозуміти, чому поява численних коротких прозових творів узагалі привертає увагу і є певним феноменом. У контексті української літератури це безпосередньо пов’язано з її романоцентричністю, тобто з чільністю великих романних форм у жанровій системі літератури й у літературному процесі взагалі. Інакше кажучи, у нас настільки багато романів, що поява не-романів так чи інак стає подією. Романоцентричність натомість не є сенсацією ще так століття з XIX, коли в українській літературі й почали з’являтися перші романи, котрі своєю чергою виховували (даруйте за пафосне слово) подальші покоління читачів і впливали на письменників-наступників, таким чином провокуючи появу дедалі більшої кількості великої прози. Та й загалом у тогочасній літературі, не тільки українській, мода на романи лише сильнішала. Відтоді переважно саме романи потрапляли в український літературний канон, а відтак — у шкільні програми. А якщо ще й зважати на часте прагнення авторів витворювати чи підважувати у своїх текстах ґранд-наративи, тобто втілювати у сюжеті ширшу родову / національну / вселюдську історію, то романоцентричність літератури видається цілком закономірною. 

Певною мірою ця тенденція дійшла і до наших днів. Власне, якщо міркувати в контексті художньої літератури про наших чільних письменників — наприклад, про Сергія Жадана, Оксану Забужко і Юрія Андруховича, — то вони постають передусім як романісти: з їхнього художнього доробку саме романи здобулися на найбільшу кількість тиражів, перевидань і перекладів. І якщо міркувати про літературні дебюти останніх років, то одні з найгучніших — «Її порожні місця» (2022) Анни Грувер, «Фанатка. Біполярна історія» (2024) Христини Морозової, «Там де заходить сонце» (2024) Олени Пшеничної, «Оринин» (2024) Сашка Столового, «Кассандра курить папіроси» (2025) Анни Безпалої — теж саме романи.

Звісно, гегемонія роману в українській літературі аж ніяк не означає повної відсутності в ній інших жанрів, зокрема короткої прози. Оповідання та новели таких авторів, як Марко Вовчок, Михайло Коцюбинський, Григір Тютюнник, Василь Портяк та багато інших — зайвий тому доказ. Причому характерним є те, що до короткої прози деяких із цих авторів нині повертаються: вона виходить друком у різних серіях перевидань класики, наприклад, у «Віхоли» і «Vivat». А у видавництві «Stretovych» нещодавно з’явилася підбірка вже сучасної класики — оповідання авторів та авторок від Олега Лишеги до Світлани Тараторіної. Тобто зберігається не тільки присутність короткої прози в літературі, а й простір для тяглості її традиції. 

Власне, саме цю тяглість демонструє найновіша наразі книга Сергія Жадана «Арабески» (2024), яка названа за однойменним твором Миколи Хвильового. Принципово те, що інтертекст із Хвильовим існує тут не тільки на рівні назви, не тільки на рівні дещо делірійного стилю письма, характерного для обох творів, і не тільки на тематичному рівні харківського міського тексту — а й на рівні жанровому, адже свою збірку оповідань Жадан називає так само за оповіданням Хвильового. Це вже не вперше Жадан позичає назву для книги в представника «наших 20-х» — наприклад, ще 2001 року вийшли його «Балади про війну і відбудову», названі за однойменною збіркою Майка Йогансена. Проте «Арабески» — чи не перший за довгий час приклад вибудовування такого явного зв’язку саме між короткою прозою; і показово, що ця заглибленість у традицію менших жанрових форм проявляється саме зараз. Та й загалом той факт, що Сергій Жадан — один із найпомітніших нині письменників в Україні та автор, котрий уже закріпив за собою славу поета й романіста, — повертається по такій довгій перерві до короткої прози, теж є промовистим.

Читайте також: Сергій Жадан. Любити країну цілісно, перевіряти реальність на відлуння

Затишшя перед бурею

У сучасному літературному процесі — принаймні до 2022 року —  на заваді появи оповідань стояла не тільки романоцентрична традиція, а й сама літературна інфраструктура, вибудувана з фокусом радше на роман, аніж на коротку прозу. Це стосується зокрема літературних премій. Візьмімо, до прикладу, «Книгу року ВВС». Із 20 лауреатів цієї премії в номінації художньої літератури різні романи здобували перемогу аж 15 разів, у той час як збірки короткої прози — лише п’ять: «Капітал» (2006) Сергія Жадана, «Таке» (2009) Юрія Іздрика, «Дім у Бейтінґ Голлов» (2015) Василя Махна, «Земля Загублених, або Маленькі страшні казки» (2017) Катерини Калитко і «Мої жінки» (2024) Юлії Ілюхи.

Із Шевченківкою все ще гірше: якщо не брати до уваги поезію, якої в цій премії традиційно багато — премія все ж таки за поетом названа, — із 2000 року збірки коротких прозових текстів здобували її всього двічі: «Сьома печать» Віри Вовк (2008; хоч ця збірка здобула премію навіть не самостійно, а лише в ряду з поетичною збіркою авторки «Ромен-зілля» і її перекладами української літератури португальською мовою) і «Так, але…» Тараса Прохаська (2020; хоч це збірка есеїстики). Натомість романів, відзначених Шевченківкою за цей же період, більше десяти. З «ЛітАкцентом року» ситуація склалася подібна — з-поміж лауреатів цієї премії маємо дев’ять романів і всього дві книги короткої прози. Ба навіть антипремію за найгіршу книгу року «Золота булька» прозові збірки здобули всього двічі — на п’ять разів менше, аніж романи!

І це зокрема свідчить про те, що нерепрезентованість короткої прози на преміях зумовлена не так її поганенькою якістю — бо якби річ була в цьому, то прозові збірки частіше б отримували «Золоту бульку», — як саме її невеликою кількістю: банально нема що на ці премії подавати. А оскільки коротка проза не отримує премій, то автори зокрема й через це не мають мотивації її писати. Таке-от замкнуте коло жанрової непрестижності.

Нові літературні премії суттєво не похитнули цей статус-кво. Шорт-лист премії «Своя полиця» 2023 року повністю складався із романів і повістей, у той час як короткий список 2024 року містив з-поміж десяти фіналістів лише одну збірку оповідань. Дещо краще коротка проза була репрезентована у весняній «Премії книжкових блогерів» 2025 року: якщо не враховувати поезії і конвенційного нонфіку, то в довгому списку тут опинилося аж вісім збірок короткої прози. Щоправда, саме художньої прози серед цього числа лише чотири книги — інші натомість есеїстичні чи репортажні. Зрештою, маргіналізованість короткої прози в українській літературі проявляється не лише на рівні премій. Якщо подивитися на книги випускників школи «Litosvita» останніх років, то романи тут переважають із дуже великим відривом від збірок оповідань, що загалом свідчить про запити молодих письменників: вони хочуть вчитися писати саме велику прозу. Автори, з якими співпрацює літературна агенція «Ovo», також в абсолютній більшості пишуть романи — а це вже можна сприймати за підхід роботи самої агенції: просувати романи в романоцентричній літературі банально простіше.

Звісно, кожне правило має свої винятки. У контексті маргіналізованої короткої прози таким винятком є збірка «З нами житиме еласмотерій» (2024) Романа Голубовського — один із найуспішніших літературних дебютів останніх років. Але суть цієї успішності якраз і полягає у винятковості книги, у її невідповідності загальним тенденціям. Концепція збірки Романа Голубовського побудована на ламанні читацьких очікувань: ми звикли, що актуальна література в буремні часи порушує серйозні теми, — а Голубовський пропонує легке і смішне читання; ми звикли, що молоді автори у своїх текстах зазвичай шукають твердого ґрунту серед загроженої реальності, — а Голубовський натомість підважує все абсурдизмом; ми звикли, що дебютують романами, — а Голубовський бере й дебютує збіркою оповідань.

Жанрова специфіка тут почасти зумовлена маргіналізованістю самого жанру: взятися писати оповідання — це вже прояв обережного літературного хуліганства. І це хуліганство вдалося.

Звісно, настільки незначна присутність короткої прози в літпроцесі — це ще й показник відсутності читацького попиту. Парадоксально, але в час, коли психологи, неврологи, антропологи й культурологи по черзі й усі разом б’ють на сполох через проблеми з концентрацією уваги і «кліпове мислення» в значної частини населення, в літературі найбільшу читацьку прихильність здобувають великі саги й цикли — чи то фентезійні, чи то детективні, чи то історичні, — які потребують при читанні значної концентрації уваги й занурення. Зайве казати, що ці серії втілюються саме в романних формах, і завдяки цьому роман досі лишається чільним жанром літератури. А отже, видавництва охочіше видаватимуть саме це, а не коротку прозу. А отже, автори охочіше писатимуть саме романи, а не оповідання чи новели.

І, тим не менш, коротка проза все ж була постійно присутня в нашому актуальному літпроцесі. На преміях, хай навіть зрідка, вона таки з’являється; серед випускників «Litosvita» останніх років, хай у меншості, все ж є яскравий автор оповідань — уже згаданий Роман Голубовський; та й агенція «Ovo» співпрацює, наприклад, із Сергієм Демчуком, який, з-поміж усього іншого, пише і коротку прозу. Тобто, знову ж таки, гегемонія роману не означає відсутності оповідань і новел — а втім, довгий час коротка проза перебувала радше на периферії літератури.

То де ж настає переломний момент?

Колективність і роздробленість

Мабуть, усі значні зміни в українській літературі останніх років можна пояснити одним простим реченням: «А потім почалася повномасштабна війна». Справді, після 24 лютого 2022 року роман як жанр на якусь мить опинився поза фокусом літератури. Гіпотетична причина тут очевидна: у перший період повномасштабного вторгнення писати щось велике не про війну було для авторів чимось нечуваним, а про війну написати щось велике не вдавалося, оскільки роман — це жанр, що потребує часової дистанції й тривалого періоду роботи. Та й не до романів якось було, ані письменникам, ані читачам. Тож спершу на це відреагувала поезія й заповнила звільнений романами простір, а згодом підтягнулася і коротка проза, яка несподівано виявилася надзвичайно релевантною за наших обставин — тут стала в пригоді лімітованість її обсягу.

Те, що коротка проза є саме короткою, значною мірою заощадило обсяг, а отже, звільнило простір для звучання багатьох історій замість однієї, як це пропонував роман. Інакше кажучи, замість послідовного викладу одного сюжету коротка проза натомість дає змогу вмістити під однією обкладинкою голоси одразу кількох людей. Менше цілісності — зате більше імен. Саме за таким принципом і працюють антології та альманахи, тобто колективні збірники творів, кількість яких значно зросла з 2022-го. 

Варто визнати, що подібні проєкти існували і до повномасштабного вторгнення. Наприклад, перший альманах за результатами фестивалю-воркшопу молодих авторів «Прописи», де було вміщено зокрема коротку прозу учасників, з’явився ще в 2021 році. А «Видавництво Старого Лева» ще в 2013 і 2020 роках випускали тематичні збірники різдвяних оповідань — і зараз, зокрема у зв’язку з дедалі активнішою присутністю короткої прози в літературі, цю різдвяну традицію переймають інші видавництва, серед яких «Stretovych», «Vivat» і «Лабораторія». 

Утім, саме після початку повномасштабного вторгнення укладання альманахів та антологій стало трендовим, про що передусім свідчить кількість різноманітних проєктів, окрім уже згаданих різдвяних підбірок і перевидань класики: видавництво «Жорж» анонсувало збірник тру-крайм оповідань від українських авторів «Я бачу зло»; спільнота «Бабай» спільно із «Видавництвом Жупанського» випустила антологію короткої прози-жахів «Бабай. Нічний сеанс»; Володимир Аренєв упорядкував для видавництва «Vivat» антологію української фантастики XIX–XX століть «Змієві вали» (і це знову про тяглість традиції); видавництво «Темпора» уклало вже другий збірник оповідань своїх авторів «Гарний день, аби жити»; школа письма «Litosvita» також уклала вже дві антології з короткою прозою своїх випускників і готує до друку третю; а видавництво «Білка» започаткувало Конкурс воєнної короткої прози пам’яті Василя Паламарчука, за результатами якого щорічно укладає альманахи з текстами переможців.

Суть зрозуміла: коротка проза дозволяє акумулювати досвіди одразу багатьох людей під однією обкладинкою, і це стало дуже важливо під час великої війни — таким чином можна відчути певну консолідацію в період її найбільшої необхідності і побачити згуртованість у літературному еквіваленті.

Коли в змісті антології всі імена стоять поруч, а історії авторів звучать не порізно, а в спільному просторі однієї книги, це навіть на композиційному рівні витворює картину єдності.

Долученість до колективу, відчуття, ніби твій голос почутий і прийнятий, — ось що дають такі збірники, і саме тому вони стали поширеними вже в період повномасштабного вторгнення. Ба більше, усе це працювало навіть у випадках не колективних, а й авторських книг короткої прози, хай навіть це конкретне авторство лишалося відстороненим.

Наприклад, у 2023 році з’явився «Словник війни», укладений Остапом Сливинським. Це збірка коротких прозових текстів, котрі через досвіди ліричних героїв демонструють, як певні слова з початком великої війни змінили свої значення. Принципово, що Остап Сливинський не є автором цих текстів: укладач ще в передмові пояснює, що тут вміщено «фрагменти чужих монологів, почутих упродовж днів війни», й «іноді ці розповіді лише трошки оброблені, рівно настільки, щоб уривок довшої оповіді набув значення самостійної цілості». Тобто ми маємо справу з реальними голосами реальних людей, пропущеними через сприйняття укладача й співавторів збірника. Причетні до книги ніби поступаються тут своїм місцем, аби лишався обсяг для звучання історій інших; та й самі ці причетні стають чимось на кшталт луни-камери, у якій резонують одразу багато голосів ззовні. Тобто йдеться якраз-таки про ту шукану колективність, що її коротка проза дає змогу досягти.

Подібним чином (але з більшим ступенем белетризації) постає і збірка оповідань «Мої жінки» (2024) Юлії Ілюхи. Це книга короткої прози, де кожен текст оповідає досвід певної жінки в часи повномасштабного вторгнення. На відміну від «Словника війни», тут немає чіткого авторського зазначення про природу цих текстів: можемо припустити, що деякі з них, подібно до «Словника…», були почуті від інших людей і художньо оброблені для збірки; інші, цілком імовірно, мають автобіографічний характер; а ще інші можуть бути абсолютно вигадані. Утім, навіть якщо сприймати «Мої жінки» як повноцінний фікшн, то цікавою лишається сама інтенція — «розповісти про цю війну історіями жінок», тобто написати не роман, а саме збірку оповідань. 

Зрештою, уже згадана розробленість досвіду — це ще одна причина, з якої коротка проза стала настільки актуальною в часи великої війни. Повномасштабне вторгнення так чи інак спонукає рефлексувати над фрагментованістю нашої реальності, над її поламаністю, розірваністю — тож не дивує, що такі рефлексії в літературі відображуються і на рівні жанру, надаючи перевагу фрагментованості оповіді над цілісністю наративу. І якраз коротка проза чи не найліпше здатна цю фрагментованість відтворити. Найкраще це помітно на прикладі Сергія Демчука — автора, який раніше працював із жанром оповідання, але згодом переключився на більші повісті й романи. Однією із характерних стильових рис цього письменника є рвучкість, спонтанність, «спалаховість» сюжетів і їх викладів. І от у його останній наразі книзі — «Ціль припинила існування» (2025) — ця риса реалізується навіть на жанрово-композиційному рівні. 

Тут Сергій Демчук вертається до оповідань й укладає з них цілу збірку; ці тексти можна визначити як автофікшн у короткій прозі. Ось тільки ці автофікшн-оповідання про авантюри головного героя повсякчас перебиваються свідченнями звільнених українських полонених. Здавалося б, непоєднуваний мікс — цікаві пригоди автора та інтерв’ю про полон. Утім, це наочний приклад того, як війна втручається в літературу і які наслідки має цей процес: воєнні свідчення тут буквально проникають в автофікшн, розбивають його на дрібніші частини, фрагментують його так само, як воєнний досвід фрагментує реальність. 

Військова лаконічність

Усі перераховані вище причини реактуалізації короткої прози стосуються і творчості військових. Наприклад, потреба колективної репрезентації заповнюється в альманахах видавництва «Білка». А згадані раніше книги Сергія Демчука і Сергія Жадана з’явилися вже після того, як ці автори стали до лав армії, тож можна сказати, що коротка проза як відображення фрагментованості світу релевантна і для військовослужбовців.

Утім, для військової короткої прози важать також інші фактори. Насамперед коротка проза придатніша, аніж роман, до поєднання з іншими жанрами, що набули більшої актуальності в сучасній літературі і в сучасних обставинах. Наприклад, вона може інтегруватися із уже загаданим автофікшеном, що помітно в «Ціль припинила існування» Сергія Демчука і «Хороших передчуттях» (2025) Богдана Коломійчука. Або із есеїстичним жанром, що видно в книгах Артема Чапая «Не народжені для війни» (2025), Артема Чеха «Гра в перевдягання» (2025) або Артура Дроня «Гемінґвей нічого не знає» (2025). Окрім того, маємо також збірку нарисів Дмитра Крапивенка «Усе на три літери» (2025), а книгу Валерія Пузіка «Мисливці за щастям» (2024) можна визначити як збірку замальовок, тобто коротких художніх текстів про пережитий досвід (причому термін «замальовка» набуває тут подвійного значення, адже Валерій Пузік ще й художник, і в його книзі йдеться зокрема про процес писання ним картин). 

Варто зазначити, що кожну із наведених вище книжок навряд вдасться вичерпно описати одним жанровим визначенням. Ці тексти постають на перетині есеїстики, мемуаристики, фікшену (зокрема автофікшену і флеш-фікшену) та багатьох інших жанрів.

Розгалуженість цієї системи зумовлена самою тематикою: коли йдеться про надзвичайно складний досвід, то його не вдається вкласти в одну форму із строго визначеними рамками. Тому-то, як пише Дмитро Крапивенко в авторській передмові до своєї книги: «Вийшло щось середнє між щоденником, малюнком з натури, вже звичною мені публіцистикою і громадянською сповіддю». Але принциповим є те, що, незалежно від конкретного жанру, ця проза неодмінно буде більшою чи меншою мірою коротка.

І тут, звісно, теж важить лімітованість обсягу. Наприклад, як помітно з книжок Артура Дроня й Богдана Коломійчука, принаймні певна частина текстів з їхніх збірок була написана чи бодай занотована безпосередньо під час подій, які ці тексти описують, або ж по свіжих враженнях після них. І в цьому коротка проза неабияк помічна, адже — згрубша кажучи — в окопі писати коротке оповідання легше, аніж довгий роман. А писати таки доводиться, оскільки цього вимагає сам пережитий досвід: не записати його означає забути, втратити якусь його частину, а в контексті військових будь-яке їхнє свідчення є вагомим і цінним. 

Репортажист Мирослав Лаюк у своїй книзі «Бахмут» вивів формулу, за якою визначає свої репортажі та есеї: це — «фотографування текстом». І якщо запозичити й продовжити таку метафору, то коротка проза є компактною і зручною камерою, на відміну від громіздкого роману із телескопічними об’єктивами. Тож не дивно, що в загрозливих обставинах і за стрімкого перебігу подій військові автори воліють «фотографувати» радше за допомогою першої камери.

Наразі важко сказати, чи надовго збережеться імпульс короткої прози в сучасній українській літературі; передбачення в цій сфері — штука безглузда й небезпечна. Але вже зараз можна принаймні констатувати той факт, що за останні роки короткої прози в нас суттєво побільшало, і почувають себе ці тексти в літературі значно краще, ніж якихось п’ять років тому.  Може, оповідання як жанр заслуговує на значно більшу увагу, ніж має зараз, і закріпиться в українській літературі надовго?

Що ж, час покаже.

Текст створено в рамках Інтенсиву із книжкової журналістики і літкритики за підтримки Читомо, Британської Ради в Україні та Litosvita.

Публікація профінансована Британською Радою у межах програми «Підтримка культурної діяльності в Україні за участю Великої Британії». Стаття створена учасником освітньої програми Litosvita та Читомо «Інтенсив із книжкової журналістики та літературної критики».