інтерв'ю

Сергій Демчук: в Україні не було спокійного періоду

16.01.2025

Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter

Сергія Демчука ми перш за все знаємо як українського прозаїка та журналіста, автора книжок «Острів Джа», «Зима, яка назавжди з тобою», «12 унцій любові» та багатьох інших. Але віднедавна у нього з’явилося і ще одне нове амплуа – військове. Нині Сергій служить у Збройних Силах України, де окрім всього іншого, також потрібні люди, які уміють писати й мають журналістські навички.

Для спецпроєкту «Слова і кулі» / Words and Bullets, який реалізовують Читомо та Український ПЕН, ми говоримо з Сергієм Демчуком про те, як війна змінює нашу країну, як на це реагує література та яким чином у його творчості переплітаються художня фікція і журналістський фактаж.

 

– Розкажи, чим ти зараз займаєшся в армії, де служиш?

Я рядовий, служу в прес-групі. Зараз ми працюємо на Донецькому напрямку, але нас час від часу переводять в різні місця у Донецькій області. Фронт змінюється і змінюються місця служби.

– До того як потрапити у військо, ти вже бував на Донбасі?

– Так, у 2004-2005 роках я їздив туди на футбол на матчі Динамо-Шахтар. Здається, двічі я був тоді у Донецьку. Пізніше, у 2014-му році, коли почалася війна, відвідував Слов’янськ, Краматорськ і Маріуполь Робив репортажі як журналіст.

– Яким був Донбас тих часів? Що ти там побачив?

Тут дуже важко робити якісь висновки, бо все залежить від того, куди саме ти приїжджаєш і на кого саме натрапляєш.

 

Про 2004-й, коли ми їздили на футбол, говорити найскладніше, бо ми приїжджали дивитися гру, кричали на секторі з фанатами Динамо «Ющенко, Ющенко!», а в нас кидали, «суперконтиками», які безкоштовно роздавалися на стадіоні. Ввесь сектор був в цих печивках шоколадних. Дудками пластмасовими теж кидали. Одному чуваку біля мене навіть розбили голову такою дудкою.

 

Але в цьому випадку я говорю про простих вболівальників, які прийшли на футбол, тому це зовсім не репрезентативно. Це прості люди, просто оскаженілі мужики. Я не прикрашатиму, що ми, типу, побачили, що там всі були за Україну. Я цього не знаю. Але це так само може бути така просто міжфанатська чи міжрегіональна ворожість, якась умовна нелюбов до столиці, бо таке є у будь-якій країні як, наприклад, випадки, коли фанати «Ювентуса» можуть битися з фанатами «Роми» в Італії. Це може бути проявом такого локального патріотизму. 

 

У 2014-му я приїхав на Донбас вже як журналіст і зустрівся з місцевими проукраїнськими активістами. Наприклад, у Краматорську мені взагалі не попадались люди, які були проти України, і мені здалося, що це абсолютно проукраїнське місто. Натомість у Маріуполі траплялися і нормальні проукраїнські люди, і ватні таксисти. Тому так, тут складно якось узагальнити, бо багато залежить від випадку і від того, з ким саме ти спілкуєшся.

– Цікаво, що зараз ти знову, по суті, повернувся на Донбас як журналіст, але вже у складі Сил Оборони, і можеш порівнювати період початку війн з теперішнім часом, коли бойові дії максимально інтенсифікувалися і лінія фронту перебуває у постійній динаміці. 

Зараз, до речі, ще важче скласти своє враження про регіон, ніж раніше, бо коли потрапляєш у прифронтове містечко, то більшість людей, яких ти там бачиш, це військові, й місцеві відповідно перебувають у такій атмосфері. Навряд чи вони будуть відкрито висловлювати свою думку.

Наприклад, якісь літні люди не хочуть вже нікуди виїжджати. Але що мене вражає, так це те, що є ті, хто там живе з маленькими дітьми. Навіть у Костянтинівці я бачив, як іде жінка з дитиною по вулиці, і це було буквально там пів години після того, як прилетів КАБ.

 

Водночас я знаю дуже багато військових з Донбасу, які пішли в армію і захищають країну. Ну, тобто я ніколи не можу сказати, що, мовляв, нащо нам цей Донбас, давайте від нього відмовимось, Я не маю права про таке навіть подумати.

 

Читайте також: Безальтернативна включеність. Ярослав Корнєв про творчість на війні і війну в мистецтві

– Твоя письменницька творчість, як і журналістська, опирається на дуже безпосередній досвід. Ти згадував про свої футбольні пригоди, і я так розумію, що книжка «Міжсезоння», у центрі якої стоїть герой-футбольний фанат, – це охудожнення прожитого тобою фактажу. Сюди ж накладається і якась журналістська оптика, увага до дрібниць, репортажна натуральність. Найновіша твоя книжка «Зима, яка назавжди з тобою» розповідає про події Революції гідності, в яких ти теж брав участь. Словом – у твоїй творчості багато актуальної сучасності. Журналіст і письменник у тобі зростаються в одне? Може, доповнюють одне одного? Як це змінилося зараз, коли ти опинився в армії?  

Так, я завжди пишу на власному досвіді. У мене не буває хороших чи поганих персонажів, я не роблю узагальнення і не даю оцінок. Я намагаюся не нав’язувати читачу якесь своє ставлення, займатися моралізаторством, а просто розказувати якусь свою історію, і можливо, воно комусь відгукнеться.

Можливо, як я вже переживу цей досвід, походжу з ним рік-два й зроблю більший художній твір. Ну, умовно, як «Прощавай, зброє» Ернеста Гемінгвея, де теж все написане на власному досвіді, де є війна, поранення, госпіталь. Але сюжет автор все одно вигадує, бо той же Гемінгвей ніколи не був дезертиром і з армії не тікав як його персонаж.

 

Тому, можливо, це буде пізніше, а зараз я просто пишу так, як мені пишеться, а пишеться воно зараз просто й описово.

– Але і часова дистанція у твоїх творах поступово зменшується. Якщо поглянути на всі книжки, які у тебе виходили, то їх можна виставити у певну часову хронологію. Принаймні враження таке складається, що кожна наступна звертається до дещо ближчих до нас часів, аж доки ми не доходимо до Революції гідності. Зараз дистанція між тим, що ти переживаєш і тим, про що ти пишеш, – мінімальна.

Так відбувається якраз через те, що я пишу прозу на своєму досвіді, а не прогнозую ближнє чи далеке майбутнє. Звичайно, кожен досвід має бути дещо особливим. От, у мене був період, пов’язаний з футболом, тому я й написав про це невеличку книжку. У період Революції гідності я вже був журналістом, і це був переломний момент для країни, бо після того життя змінилося – хтось змушений був виїхати, хтось пішов у армію, ще хтось змушений був змінити роботу, і потрібно було визначатися, що робити далі. Хтось приймав одну сторону, а хтось іншу. Ці питання собі, скоріш за все, ставив кожен. 

 

Тут ще річ у тому, що ми живемо в Україні, де у нас фактично не було якогось спокійного періоду. Розвал Совка і Революцію на граніті я не дуже пам’ятаю, бо був замалим, а от на Помаранчевому Майдані я вже був, і ми там блокували вночі Кабмін і все таке. Тобто це вже була така перша революція для мене. Потім прихід до влади Януковича – це теж такий досить стресовий період для нормальної людини. Ну а потім узагалі 10 років війни.

– Хочемо ми того чи ні, але все одно повертаємось до питання, про яке в літературних колах говорять вже не перший рік, – про війну треба писати по гарячих слідах, чи все ж дочекатися завершення, аби якось її узагальнити й побачити цілісно. Бо з одного боку – ми так можемо чекати ще 10 років, оскільки не знаємо, коли все закінчиться. А з іншого – багато авторів пишуть зараз, і ти теж робиш нотатки, і можливо, тут доречніше думати не про час, а про форму – малу чи велику, документальну чи художню.

– От я зараз записую ці сюжети, і через рік це, наприклад, може визріти в книжку. Але питання у тому, чи буду я її одразу публікувати, і воно ще досі відкрите. А може, я подумаю, що зараз ще не варто. Може, не треба так забагато зараз говорити про армію, оприлюднювати все це. У всіх нас там зараз є знайомі, друзі, тому ми й так знаємо, що там відбувається.

А щодо писання зараз, під час війни, – я вважаю, що це нормально. Міленко Єргович видавав свої твори ще під час війни на Балканах, і я не бачу в цьому якоїсь проблеми. Так само, наприклад, той же Гемінгвей не чекав закінчення громадянської війни в Іспанії. Він побув там місяць, набрався вражень і одразу написав «По кому подзвін»

 

Є багато прикладів, коли хороші книжки про війну виходили під час війни,

 

Читайте також: Поетка і військова Ліза Жарікова: Ідеальна презентація збірки має бути прижиттєвою

– Ти знову згадав про Гемінгвея, і тут складно не відчитати референс до цього автора у назві твого роману «Зима, яка назавжди з тобою». Він теж любив писати дуже лаконічно, фактологічно, мав журналістський і військовий досвіди. Здається, що і його біографія, і його письмо мають перегуки з тим, що робиш ти. Які узагалі автори, якщо не штовхають тебе до письма, то хоча б в чомусь з тобою резонують? 

– Коли я сам намагаюсь щось написати, то якоїсь орієнтації не маю. Але буває щось прочитаєш, і тобі це дає імпульс, виникає якась своя ідея, задум. 

 

А якщо говорити про близьких за духом, то це Ернест Гемінгвей і Джек Керуак. У нас багато спільного досвіду. Спорт, риболовля, якісь біографічні моменти… Ну, тобто буває таке, що одразу воно сподобалось, і у тебе складається якесь враження, що це така «братська душа». Мені здається, цих двох, як я можу назвати в такому ключі. Ну і знову ж таки всі вони писали на власному досвіді, і можливо, тому вони мені й подобаються. 

 

А загалом хороших авторів, які мені імпонують, дуже багато. Наприклад, мені дуже подобається американська проза – Френсіс Скотт Фіцджеральд, Вільям Фолкнер, Джон Стейнбек, Джон Дос Пассос, Томас Вулф. З українського – Валерій Шевчук, Валер’ян Підмогильний. Ну тобто люблю просто хороших авторів, з відповідним рівнем таланту.

– Власний досвід, до речі, можна обробляти дуже по різному. Ти це робиш фактологічно, але я думаю, що дехто з письменників-військових можуть запаковувати це і в далекі від реалістичного письма форми. Узагалі як думаєш, такий підхід має право на існування?

Мені здається, що це все дуже індивідуальні речі. Ернст Юнгер «В сталевих грозах» абсолютно репортажний роман, але потім він писав і утопічні твори, і їх би не було без того, про що він розповідає «В сталевих грозах». Коли ми про нього думаємо, то асоціюємо у першу чергу з воєнною літературою, бо для нас це його головні твори.

 

Так само відбуватиметься і з нашими авторами. Зараз хтось пише реалістично, а потім прийде час і захочеться написати якусь антиутопію. Війна накладає відбиток на кожного. Хтось воює, хтось просто перебуває в Україні чи навіть виїхав. Автор може бути будь-де, та війна у його творах залишиться. Ми нікуди від цього не дінемось.

 

Мені самому цікаво, як ми будемо сприймати цю війну умовно через 10 років. І тут ще багато залежить від того, як вона закінчиться і на яких умовах буде мир. Згадуючи про того ж Юнгера – німці ж програли Першу світову, але «В сталевих грозах» написаний так, ніби вони перемогли, ніби те, що вони робили, сама їхня боротьба, це був героїзм і звитяга. 

 

Але це не наш випадок, тому що коли Юнгер пише про те, як солдатів брали в полон, а потім з ними обмінювались сигаретами, то починаєш розуміти, що у нас трошки інший ворог, з яким такого не буде. І тому дуже важливо, чим закінчиться війна. 

– Так, ми не знаємо коли і як це закінчиться, хоча, безперечно, віримо у перемогу. Та скажімо, якщо ми зрештою вийдемо на якесь завершення, то якою ти бачиш українську літературу післявоєнного часу?

– Якщо Україна збереже державність і якщо ми переможемо, то авторів однозначно у нас буде дуже багато, Буде збагачення новими голосами, і воно вже відбувається, починаючи з 2014-го року.

 

Література буде дуже різноманітною і її буде дуже багато. Але головне, щоб ці автори, могли писати й рости, а не так, що типу вони попишуть до 40 років, а потім їх розстріляють, як це було з поколінням 1920-х. Щоб вони не були змушені десь пахати на умовному будівництві. Просто, щоб вони мали змогу присвячувати себе писанню, а не пошукові способів заробляння грошей. 

 

Можливо, для когось це і корисно, але я думаю, що письменникам треба більше займатися творчістю

 

Нам потрібна країна, яка буде розвиватися,  в якій письменники не спиваються через те, що їх не друкують, і яким не потрібно буде писати що попало, бо саме таке може потрапити до друку (як це було, скажімо, із соцреалізмом).

 

Якщо ми збережемось і зможемо працювати, то мені здається, що це буде великий вибух у культурі. Навіть зараз кажуть, що наші теперішні 20-ті багатші за попередні. Нам лише треба отримати після перемоги якийсь період нормального життя.

 

Читайте також: Письменник і військовий Юрій Матевощук: У бронежилеті завжди зі мною збірка Стуса

 

«Слова і кулі» / Words and Bullets — спецпроєкт «Читомо» та Українського ПЕН про українських письменників та журналістів, які із початком повномасштабного вторгнення РФ пішли до лав ЗСУ або стали волонтерами. Назва медіапроєкту символізує зброю, яку використовували герої й героїні проєкту до 24 лютого і яку були змушені взяти до рук після початку повномасштабної війни з Росією. Спецпроєкт реалізовується за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED).