«Доктор Качіоні»: любовна драма на тлі Першої світової

– Галина Журба. Доктор Качіоні – Харків: Віват, 2025 – 320 с.

Роман «Доктор Качіоні» вишов у розпал Другої світової війни, у Кракові 1943 року, під загадковим псевдонімом Гемень Жмурко. За ним ховалася вже добре відома в тогочасних літературних колах письменниця Галина Журба. Тоді роман викликав жваве обговорення серед української еміграції. Нині він, можливо, вже не справляє того сенсаційного враження, що колись, але досі зберігає дивовижну привабливість. Історія фатальної пристрасті, зради й смерті захоплює психологізмом, багатою образною мовою та стилем, який підіймає, здавалося б, мелодраматичну фабулу на значно вищі рівні.

Творчість Галини Журби залишається маловідомою: за роки незалежності її твори дуже рідко перевидавалися. Тому вихід одного з ключових романів письменниці у серії «Vivat класика» вселяє надію на перевідкриття авторки українським читачем.

Хто вона — Галина Журба?

Галина Журба — теж не справжнє ім’я письменниці. Насправді її звали Галина Маврикіївна Домбровська (у шлюбі Нивінська; 1888–1979). Народившись у польській дворянській родині, вона свідомо обрала духовною домівкою українську культуру. Ще в дитинстві в ній визріла глибока любов до української мови, захоплення красою природи та повага до світу українських селян. Ці настрої пронизують усю її творчість.

Галина Журба почала писати рано: перший її вірш з’явився, коли дівчинці не виповнилося й десяти. А вже у двадцять років в Одесі, де вона тоді мешкала, побачила світ її дебютна збірка оповідань «З життя» (1909). У цьому виданні суттєво допоміг Андрій Ніковський (1885–1942) — український політик, журналіст, мовознавець, літературознавець, редактор і перекладач, один із провідних діячів національного руху початку ХХ століття. Він високо оцінив талант молодої авторки, узяв на себе редакторську роботу й посприяв публікації книжки. Саме це відкрило Журбі шлях до співпраці з часописом «Українська хата» (1909–1914), який був ключовою трибуною раннього українського модернізму й допоміг викристалізувати її мистецький та національний світогляд.

Журба мала складний життєвий шлях, але азначимо лише, що після революційних подій 1917–1921 років вона пережила гіркоту еміграції — спочатку в Європі, а згодом за океаном, де продовжила активну літературну й громадську роботу.

До її доробку належать збірки оповідань «З життя» (1909) і «Похід життя» (1919); повісті «Зорі світ заповідають» (1933) і «Далекий світ» (1955); романи «Революція іде» (1937–1938), «Доктор Качіоні» (1943), «Тодір Сокір» (1967); есеїстична розвідка «Письменник та його супровід» (1962), мемуари «Від Української Хати до Музагету» (1962) та інші. У цих творах виразно розкривається широка панорама життя українського села й духовні пошуки інтелігенції.

У 1990 році Валерій Шевчук у статті, присвяченій письменниці, так окреслював унікальність її письма: «У її творах завмер, як метелик у краплі бурштину, світ, який вона бачила, любила й уміла відтворювати. Бо любов до світу й людини — перша їхня прикметна ознака. Слово під її пером набувало трепетності й сили, а картини творилися рукою доброго Майстра».

Читайте також: «Проводити роботу з мистецтва любові». Видавці й літературознавці про те, яким має бути перевидання

За фасадом мелодрами

Роман «Доктор Качіоні» постає як класична мелодрама, якою так упивався читач початку XX століття. Усі необхідні інгредієнти тут присутні: любовний трикутник, скандали, таємні записки, бали й фатальна пристрасть. Але Галина Журба змінює правила гри — використовує цю, на перший погляд, шаблонну формулу лише як зовнішню раму.

Як влучно зауважує Софія Філоненко у передмові – у романі є «все, що вимагає жанр» мелодрами, але є й «дещо більше».

На перших сторінках ми бачимо двох чоловіків, що йдуть цвинтарем провінційного волинського містечка, назву якого авторка не називає (забігаючи наперед, найімовірніше, йдеться про Рівне). Вони зупиняються біля білого мармурового пам’ятника, загубленого в пахощах акацій і бузку. Тут похована дев’ятнадцятирічна Женічка Качіоні. Далі спрацьовує класичний прийом: один із чоловіків — Антон Тинецький — починає згадувати й переказувати супутникові події минулих років. У молодості він добре знав подружжя Качіоні й став свідком драми, що тоді розгорнулася та зрештою привела юну Женічку до цієї могили. Його погляд відвертий і співчутливий, хоча не завжди проникає в саму глибину подій і мотивів, які визначили її долю.

Ця рамкова композиція одразу задає тон меланхолії та невідворотності. Авторка з перших сторінок відкриває фінал, але парадокс у тому, що це не знімає напруги — навпаки, загострює її. Читач опиняється в ролі слідчого: наслідок уже відомий, а причину доводиться вирізняти зі сюжетних нашарувань і психологічних деталей.

Драма на тлі великої бурі

Доктор Арсен Качіоні – чоловік, близько 50-ти років, інтелектуал, джентльмен, «бездоганна людина», лікар за покликанням. У ньому поєднуються шляхетність і тривожна привабливість «чорних, блискучих, пронизливих очей південного мага». Бідність і тяжка праця в юності  не дали йому «відгуляти свого», і тепер він болісно шкодує за тим часом. «Непрогуляна молодість — це немов ампутований шматок життя», — скаже він Антонові. І цей переконаний одинак, мовчун і дивак раптом зникає на кілька тижнів, щоб повернутися з юною красунею поруч.

Хто ж вона, Женічка Качіоні, ця «нерозцвіла троянда», зеленоока русявка з золотою косою? Виросла біля моря в Криму, несе в собі відлуння південного темпераменту. Що спонукало її вийти заміж за літнього лікаря? Можливо, розрахунок; можливо, чари його статусу й стриманої мудрості. Хай там як, але містечко одразу «виповнилося нею», і «всі мужчини від п’ятнадцяти до п’ятдесяти позалюблювалися» (й сам оповідач) у цю яскраву незнайомку, яка стрімко ввірвалася у всі місцеві активності. Доктор Качіоні з поблажливістю посивілого мудреця дивився, як вона тішиться життям. І певний час вони справді здавалися «найзгоднішою парою на світі». Та її натура рветься у вир: Женічка прагне «летіти наосліп, на зламання шиї», потребує «скажений гін», бо для неї «в небезпеці й головокруті — єдина приваба і краса життя». Ця жага, імпульсивність і мрійливість ведуть її до неминучої трагедії.

І в цей момент у місті зʼявляється Бобін — «будуарний офіцерик», нікчемний і порожній. Він ховається від війни в тиловому місті та шукає розваг серед багатих одружених жінок, не здатний на справжнє почуття. Проте саме його легковажність робить його небезпечним — він не усвідомлює, яку руйнівну силу має його гра.

Чи випадково Галина Журба вводить у текст згадку про драму «Камінний господар» Лесі Українки? Не можна сказати певно, але у Лесі Українки традиційний спокусник жінок сам стає до певної міри жертвою жінки, яка зломила його волю. А в Журби інша оптика: спокусник жінок Бобін врешті бере гору над Женічкою Качіоні, повністю покоривши її волю, але не силою характеру, а байдужістю й маніпуляцією.

Поруч існує ще один трагічний силует — старша жінка, яка роками любить доктора Качіоні, але яку він тримає у вічній «френдзоні». Вона розуміла, що нічого доброго з нерівного шлюбу не вийде, порівнюючи таку любов до отруйних квітів, які краще не зривати. Але саме вона буде вірною Качіоні до останнього.

Ще одна любовна лінія — почуття Антона до сестри-жалібниці Ольги Компаневич. Воно приречене. Ольга, вихована в родині російського військового, ментально належить імперії й лишається байдужою до українства. Антон натомість проходить шлях українізації, зближується із селянством. Цей світоглядний конфлікт стає для їхнього кохання непереборною стіною. У часи великих суспільних зрушень «просто кохання» виявляється недостатнім — доводиться робити світоглядний вибір. 

Дія роману розгортається у розпал Першої світової, коли вже відчутний подих майбутньої революції, і Журба майстерно відтворює атмосферу «бенкету під час чуми».

Місто переповнене військовими, біженцями, аристократами. Десь гуркочуть гармати, над дахами пролітають ворожі аероплани, часом падають бомби, проте це лише далеке відлуння, яке не заважає публіці заповнювати кав’ярні та ресторації, грати в теніс і більярд, пліткувати та влаштовувати великосвітські бали. Ми відчуваємо задуху провінційного містечка, де «приватне життя прозоре для ласих очей». Люди ніби поспішають прожити життя, поки ще є на це можливість. Або просто не хочуть впустити у свідомість розуміння, що їх старий світ уже тріщить по швах. 

У Антона є п’ятеро друзів — випускників реальної гімназії, «банда справжніх гульгіпак», яка зійшлася на спільних захопленнях і норовистій молодечій свободі. Вони влаштовують велосипедні прогулянки та ігри, читають Бодлера, сперечаються про політику й майбутнє, відчуваючи «вітер змін». Гурток налаштований опозиційно до влади: вони називають війну «царським злочином», провокують російських офіцерів революційними піснями та зухвалими витівками. Оповідач не шкодує гостроти у характеристиці російського офіцерства, називаючи їх «закукуріченими, набундюченими півнями».

Читайте також: Україна в огні: українська класична проза про війну й терор

Коли деталь творить світ

Журба пише короткими, насиченими мазками, створюючи ефект повної присутності. Текст наповнений запахами, звуками й тактильними відчуттями. Авторка — майстриня деталі. Якщо парфуми — то «Л’Оріган» з «фіалковою есенцією», якщо лампа в кабінеті доктора — то «жовто-рожева ампула», якщо інтер’єр — то в екзотичному, «гаремному» стилі, що навіює «пропасну жагучість». Ми бачимо «ясну шовкову спідницю в рожеві квіти» і «сонячну сукню грецького покрою», ми бачимо прив’ялі китиці бузку на мереживній бальній сукні Женічки як візуальний символ її зів’ялого щастя. Ось лише кулька образів із роману: «Зимний блакитний присмерк стелився по снігу. В морознім повітрі солодко бриніли дзвіночки при хомутах. Якась радісна тривога стиснула моє серце»; «Серпанкові, кольору кави завіси закривали соромливу підсліпуватість вікон». 

Окремого захоплення заслуговує мова Журби. Вона багата, соковита, наповнена діалектизмами й архаїзмами, які сучасному читачеві можуть видаватися дещо незвичними, але саме вони створюють автентичність епохи. Це мова, якою говорили українські інтелігенти до того, як їх перемолов коток репресій. Письменниця була принциповою у питаннях правопису, вважала свій варіант «суто-українським, фонетичним, логічним, вільним від суто-московських впливів».

Попри трагічність сюжету, у романі відчувається авторська іронія, особливо коли йдеться про провінційне товариство з претензіями на великосвітськість, про молодих хлопців з їхніми політичними амбіціями й боязню жінок.

І знову повертаємося на той цвинтар, звідки почалася розповідь. Білий мармур могили в пахощах акацій і бузку. Юна дівчина, що хотіла летіти з шалом і таки полетіла… Літній чоловік, що хотів наздогнати втрачене і втратив усе. Легковажний офіцер, що грав і не знав, що гра може вбивати. Місто, що танцювало танго і не помічало, як під ногами розверзається безодня. «Доктор Качіоні» — це роман про руйнівну силу ілюзій. Ілюзій про те, що щастя можна збудувати на нерівному шлюбі. Ілюзій про те, що війна десь далеко і не торкнеться. Ілюзій про те, що старий світ стоятиме вічно.

Євген Маланюк колись пророкував: настане час, коли дослідники відкриють спадщину Галини Журби і «літературне суспільство здивується різноманітністю заінтересувань письменниці, діапазоном її літературних ґатунків, врешті багатством і своєрідністю її лексики». Хочеться вірити, що цей час настав.

Купити роман «Доктор Качіоні» Галини Журби