Фіона Ґрінланд: Я й гадки не мала, якою багатою й провокативною є сучасна українська культура

У львівському Центрі міської історії в раннє післяобіддя панує тиша. Між валізами та напівз’їденими сендвічами розмова з Фіоною Ґрінланд розгортається не як формальне інтерв’ю, а як обмін між двома дослідницями, що намагаються осмислити місце культури під час війни.

Кар’єру Ґрінланд уже давно визначає одне нагальне питання: що відбувається, коли культура стає зброєю або простором порятунку в політичній боротьбі? Як дослідниця, що поєднує соціологію, археологію та етику, вона показує, як держави використовують мистецтво, спадщину й колективну пам’ять для легітимації влади або ж — опору. У своїй книжці 2021 року «Ruling Culture: Art Police, Tomb Robbers, and the Rise of Cultural Power in Italy» вона аналізує, як модерні держави перетворюють саме мистецтво на інструмент державотворення — і це тема, яка нині звучить із новою силою в її теперішніх дослідженнях воєнної України.

Сьогодні Фіона Ґрінланд є доценткою соціології та антропології в Університеті Вірджинії, де вона очолює Лабораторію інформатики та аналізу культурної стійкості (CURIA) і керує командою з фіксації воєнних злочинів проти культурної спадщини проєкту Conflict Observatory Ukraine. Робота, яку вона координує, потребує надзвичайної ретельності та не терпить зволікань: звертаючись до розвідданих з відкритих джерел, партнерств на місцях і супутникових знімків, команда документує атаки на українську культурну спадщину – щоб притягнути до юридичної відповідальності та уможливити позови про відшкодування й реституцію. У 2024–2025 роках Ґрінланд була стипендіаткою програми CURE в Саарському університеті, де розширювала це дослідження, вдаючись до компаративістики щодо післявоєнних репарацій. Цього літа Фіона приєдналася до INDEX як афілійована дослідниця.

Вона сміється, говорячи про бюрократію, з теплом згадує колег з польових досліджень і знову й знову повертається до теми солідарності — неформальних, добровільних об’єднань науковців, архівістів і викладачів, які нині визначають етику її галузі. Ця солідарність, за її словами, дуже українська: спонтанна, з імпровізацією й глибоко людяна.

У Львові, між поїздками та польовими нотатками, Фіона Ґрінланд відповідає на запитання із переконанням, що пам’ять культури є політичним актом — і що її захист насамперед означає вміння оберігати відчуття приналежності.

— Ви – докторка археології, а згодом – і соціології, що поєднує дослідження старожитностей із аналізом систем. Ви також працювали у Ешмолівському музеї мистецтва і археології в Оксфорді, а згодом, під час постдокторської роботи в Neubauer Collegium Чиказького університету, звернулися до аналізу того, як культурні інституції інтерпретують пам’ять як форму влади. Відтак, професійна траєкторія поєднує дві ідентичності: польову дослідницю, яка документує фізичні руйнування, і теоретикиню, що розплутує їхню моральну архітектуру. Зараз основний фокус на Україні. Чому й як почалося це зацікавлення і що Ви знали про Україну на початках?

— Усе почалося у 2023 році, коли Державний департамент США запросив мене долучитися до Conflict Observatory Ukraine — програми, присвяченої розслідуванню воєнних злочинів за допомогою досліджень із відкритих джерел. Я ніколи раніше не була в Україні, проте мала досвід вивчення криз культурної спадщини в Сирії. Ше раніше, моя докторська була присвячена пограбуванню та незаконному обігу артефактів в Італії. Ці навички допомогли зрозуміти, що саме відбувається в культурному просторі України, однак дуже швидко стало очевидно, що історії регіону та його інтелектуальні традиції потребують глибшого осмислення. Трансформаційним став процес навчання в українських науковців, архівістів і працівників культури.

Я формувалася як особистість в останні роки Холодної війни. Мені було тринадцять, коли впала Берлінська стіна. Тривалий час я лише туманно розрізняла колишні радянські держави. Як і багато хто на Заході, я несвідомо сприймала Україну як частину росії. Приблизно так, як Каліфорнію сприймають як частину Сполучених Штатів: як регіон, а не незалежну країну. До цього додавалося стійке уявлення про Східну Європу як «буферну зону» між великими державами — простір, який нібито виграє як захищений від прямого конфлікту, але ціною втрати автономії та гідності.

Під час Революції гідності та початку війни росії проти України я почала усвідомлювати, що Україна наполегливо й недвозначно утверджує свою незалежність. І що цей суверенітет становить серйозну загрозу імперському світогляду росії. Втім, у Сполучених Штатах ми не змогли повною мірою усвідомити масштабність цих подій. У публічному дискурсі переважала думка, що йдеться не про внутрішній конфлікт, а про порушення незалежності суверенної держави. Повномасштабне вторгнення 2022 року остаточно прояснило це: Україна бореться не лише за свої кордони, а й за демократію як таку.

У межах роботи в Conflict Observatory моя команда в Університеті Вірджинії співпрацювала з колегами з таких інституцій, як Єльський університет, документуючи злочини проти культури — від пограбування музеїв до цілеспрямованого знищення сакральних об’єктів і історичних пам’яток. Навіть після того, як адміністрація Трампа закрила програму, я продовжила цю роботу у партнерстві з Офісом Генерального прокурора України, Міністерством культури та Консультативною місією Європейського Союзу, зосереджуючись на воєнних злочинах проти культури та реституції культурної спадщини.

— Який стереотип про Україну був найбільш разючим після приїзду в країну?

— Коли я вперше приїхала, один стереотип виявився особливо хибним — уявлення про те, що українська культура нібито закінчується на фольклорі. Я знала про вишиванки й давньогрецькі пам’ятки на узбережжі Чорного моря, але моє уявлення про українську культуру зупинялося десь в античності. Я й гадки не мала, якою багатою та провокативною є її сучасна культура: письменники й мисткині, феміністичні та квір-теоретики, історики архітектури, критичні мислителі, які радикально переосмислюють те, що означає бути українцем. Відкриття цієї живої, творчої тяглості стало для мене однією з найцінніших частин цієї подорожі.

Тож одним із найстійкіших стереотипів, яких мені довелося позбутися, була ідея «обмеженої України» — місця, застиглого у фольклорі, ніби люди тут досі живуть винятково в межах сільських традицій, а не в динамічній, космополітичній реальності. Натомість я відкрила для себе культурний ландшафт, який є сучасним, експериментальним, багатомовним і глибоко вплетеним у глобальні процеси.

Інший стереотип, який для мене — провокативно й водночас корисно — було зруйновано, стосувався уявлення про Україну як монолітну націю: простір, де всі говорять, вірять і поводяться однаково. Звісно, для самих українців це може звучати очевидно, але ззовні багато хто й досі уявляє собі єдину, однорідну національну ідентичність. Під час подорожей і досліджень в Одесі, Києві та Харкові я побачила зовсім інше: мозаїку регіонів, мов і світоглядів. Тут співіснують різні конфесії й секулярні спільноти, українська, російська, кримськотатарська, англійська та інші мови. Саме ця різноманітність понад усе допомогла мені усвідомити, що Україна віддзеркалює складність будь-якого сучасного плюралістичного суспільства.

— Ви — більше ніж спостерігачка. Маючи змогу приїздити в Україну, працювати тут і переосмислювати власні уявлення, як би Ви оцінили зміну громадської думки у Сполучених Штатах щодо України після початку повномасштабного вторгнення? У Великій Британії, наприклад, сприйняття суттєво змінилося після приїзду українців — особливо жінок і родин, які зруйнували стереотипи про біженців. Адже українці започатковували бізнеси, вивчали мову та швидко інтегрувалися у нове середовище. Чи сталося щось схоже у США, чи там історія інша?

— Я почну з двох спостережень щодо Сполучених Штатів. По-перше, в американських містах існують численні громади людей слов’янського походження, зокрема стара українська діаспора. Сьогодні понад один мільйон американців ідентифікують себе як особи українського походження, з найбільшими осередками в Нью-Йорку, Пенсильванії, Нью-Джерсі та Каліфорнії. Те, що я спостерігаю нині, — це нове утвердження цієї ідентичності. Українські американці другого й третього поколінь починають вивчати мову, досліджувати родинні історії та допомагати своїм дітям усвідомлювати, що українське походження є унікальним і вартим пізнання. Це відродження помітне по всій країні й часто ініціюється молодшими родинами та культурними організаціями.

По-друге, йдеться про ширше суспільне сприйняття. У повсякденних розмовах — у літаках, супермаркетах — коли люди дізнаються, над чим я працюю, вони часто запитують:

«Як там українці?» або «Як їм вдається триматися?». Найчастіше говорять про три речі: опір росії, нові технології та національне лідерство.

Багатьох захоплюють українські інновації, зокрема використання дронів, і вони сприймають це як доказ національної стійкості й винахідливості — суспільства, яке мобілізує всі ресурси для самозахисту. Водночас люди гостро усвідомлюють масштаб насильства й те, як війна дронів впливає на життя на землі, й запитують, як українці витримують такий безперервний тиск.

І, зрештою, є Зеленський. У Сполучених Штатах він залишається надзвичайно помітною та особисто шанованою постаттю. Мене не раз запитували, як українці сприйняли його зустріч у Білому домі на початку цього року, і багато американців зізнавалися, що відчували ніяковість через тон тієї розмови. Адже вони визнають гідність і мужність, які він уособлює, і хотіли б бачити такі самі якості у власних лідерах.

Зустріч, без сумніву, «зламала» деякі з небагатьох дипломатичних норм, які ще трималися. Вона ідеально вписується в те, про що ми говорили раніше, — у відчуття часу без правил, у розпад політичних норм. Але американцям запам’яталася не ворожість чи театральність, а врівноваженість Зеленського. Вони пам’ятають, як він тримав позицію, як чітко й прямо говорив про інтереси України в тій кімнаті.

І що цікаво: пересічним американцям справді байдуже, чи був Зеленський у зеленому светрі, чи в офіційному костюмі. Ця деталь майже нікого не хвилює. Те, що вони бачать і цінують, — це переконання, автентичність і відмова грати дипломатію як виставу. У певному сенсі така неконформність дуже глибоко відгукнулася в американській культурі — повазі до людини, яка не змінює себе лише для того, щоб «вписатися» в простір.

І це змусило мене замислитися над третьою річчю, про яку американці часто мене запитують, — про ширший контекст: про те, чим насправді є ця війна. І тут розмова завжди знову повертається до росії. Статус росії в американській політичній свідомості досі глибоко амбівалентний. Для багатьох людей мого покоління, які дорослішали в останні роки холодної війни, росія залишається старим супротивником — силою, що протистоїть принципам, які американців змалку вчать цінувати: свободі, гідності, демократії.

Цей «холодновоєнний» відбиток нікуди не зник. Тому коли вони бачать, як їхній власний президент намагається нормалізувати відносини з Путіним, це викликає справжній дискомфорт. Багатьом американцям незрозуміло, як така «реабілітація» може відбуватися так швидко, якщо, з їхнього погляду, саме Україна реально бореться за ці спільні цінності. Вони можуть не стежити за кожною політичною дискусією чи пакетом військової допомоги, але ідейну спільність вони відчувають дуже чітко.

І попри всю поляризацію американської політики, мені здається, що на рівні окремих людей існує тиха форма єдності. Звичайні американці й далі висловлюють сильну симпатію до України, навіть коли офіційна політика коливається. Вони бачать в українцях тих, хто відстоює демократію в надзвичайно складних умовах, і це відгукується по той бік океану. Це не лише геополітика — це політична культура, спільне переконання, що свободу варто захищати, навіть тоді, коли уряди дають збій.

— Поговорімо про згаданий статус росії. Те, що мене особливо тривожить, — це безперервне просування ідеалізованого образу «великої російської культури». Вона всюди — навіть у попкультурі, де томик «Злочину і кари» слугує скороченим кодом «інтелектуальності», і такий продакт-плейсмент легко впізнати в нещодавніх популярних релізах Netflix на кшталт You чи The Queen’s Gambit. Тим часом росія продовжує вкладати рекордні суми в пропаганду — і майже не зустрічає спротиву. Як, на Вашу думку, ми — дослідники, інтелектуали — можемо почати демонтаж цієї машини: затяжного домінування «великої російської культури» як бренду й інструменту м’якої сили?

— Мені дуже імпонує, що Ви використали термін «продакт-плейсмент», бо саме так я це й сприймаю. Чому, скажімо, ми раптом побачили західних інфлюенсерів в Instagram із пляшками горілки? Це було невинним інтересом — чи частина чогось більшого? І так само, коли вийшов російський фільм — лауреат «Оскара», я пам’ятаю свою реакцію: фільм був цілком пристойний, можливо навіть добрий — але чому саме він переміг? Це був великий тріумф для московського культурного істеблішменту, особливо в час повномасштабної війни проти України.

Ми можемо сперечатися про художню якість таких робіт, але їхнє глобальне визнання сигналізує про глибше явище: про тривалу ефективність російської культурної пропаганди. Це не просто державна підтримка мистецтв — це скоординована культурна стратегія держави. Росія фінансує й просуває вибрані наративи, культивує міжнародну прихильність через інституції та фестивалі, впливає на глобальні організації, аби ті й надалі надавали перевагу її культурному продукту та цінностям. Це м’яка сила, застосована з точністю рекламної кампанії.

Як ви слушно зауважили, такий «продакт-плейсмент» стирає контекст. 

Російську культуру часто експортують як щось «душевне» й трагічне, наділене моральною глибиною, водночас імперські історії гноблення, підневільності й насильства замовчуються. Виникає меланхолійний гламур, відірваний від історії.

У цьому й полягає його спокусливість.

Тим часом пропагандистська машина працює за кордоном на повну силу. Росія й далі вливає кошти в програми «культурної дипломатії»: спонсорує безплатні курси російської мови та літератури в Центральній Азії й по всій Африці, створює медіашколи через нові «вітрини» на кшталт African Initiative, залучає поствагнерівські мережі для формування локальних наративів про «партнерство» і «солідарність». Ці зусилля експлуатують обмежене знання місцевими спільнотами історії та політики регіону, перепаковуючи росію як доброзичливу альтернативу «західному імперіалізму».

Сполучені Штати натомість дозволили власній культурній контрінфраструктурі занепасти. Фінансування медіаграмотності та інформаційної стійкості суттєво скоротилося. І ця порожнеча відкрила москві простір для домінування в емоційних наративах про ідентичність, історію та належність. Це вражає. І це стратегічно. Росія навіть нині витрачає мільярди рублів на друк і поширення російськомовних книжок на окупованих територіях, витісняючи українські архіви й бібліотеки власним контентом.

Росія прекрасно розуміє, що мистецтво, мова й наративи є такими ж стратегічними, як і боєприпаси. Культура — це не ще одна випадкова жертва війни. Це один із фронтів окупації.

— І про дослідження викрадених артефактів. Ваш проєкт «Українська культурна спадщина у воєнний час: політичні та інституційні виклики реституції й репарацій» досліджує знищення та зміну класифікації сотень тисяч українських мистецьких об’єктів, архівів і пам’яток сакрального мистецтва російською владою. Результати цього дослідження показують, що культура сама по собі стала лінією фронту: це не лише символічні втрати, а й стратегічна анексія сенсів.

Насамперед ми працюємо у партнерстві з українцями. В Україні одні з найкращих у світі фахівців з OSINT: дослідники, документалісти, розслідувачі, що володіють високорозвиненими методиками та розуміють цей контекст. Тому ми використовуємо українські джерела, а також відкриті джерела, тобто працюємо й з російськими документами. Зокрема, з документами окупаційної адміністрації. Це і ГРУ, і ФСБ, і колаборанти. Тож ми спираємося на широкий спектр джерел. Я, звісно, не роблю це все сама. У мене є команда, з якою я працюю, зокрема фахівці, які вільно володіють українською та російською. І це справді важливо. Крім того, ми співпрацюємо й з тими інституціями, які тут згадані, — з Офісом Генерального прокурора, МКІП і, власне, з СБУ.

— Чи є у вас якась офіційна кореспонденція з російськими музеями, російськими інституціями — можливо, з омбудсманом чи іншими? Чи зверталися, скажімо, директори українських музеїв або Міністерство культури з вимогами повернути об’єкти чи надати інвентарні списки?

— Я не знаю, чи росіяни або колаборанти на це відповіли б. Але так, такі запити, наскільки мені відомо, були. Це, до речі, дуже цікавий ракурс. Наприклад, коли пограбували Херсонський художній музей: тоді 11 000 творів вивезли до Сімферополя, до музею Тавриди.

І, наскільки я розумію, була подана вимога про їхнє повернення. Але не думаю, що вони їх повернуть. Без застосування сили — ні. Має бути потужний, переконливий юридичний кейс.

— Звісно, ми володіємо інформацією про викрадені об’єкти, проте як ми можемо повернути наше мистецтво?

— Я думаю, що йдеться про багатовекторну стратегію. По-перше, наразі ще не було жодної судової справи. Тож тепер є можливість створити такий прецедент. По-друге — подальші санкції.

Важливо чітко пояснити ситуацію: твори мистецтва передаються у власність рф. Вони не обов’язково вивозяться з окупованих територій вантажівками чи потягами. Вони можуть не поїхати до москви чи санкт-петербурга — вони можуть залишатися, наприклад, у Донецьку. Але для російської федерації це не має значення: вони стають державною власністю росії і частиною російської культури та спадщини.

Нацисти під час Другої світової війни вивезли приблизно 650 тисяч творів мистецтва з усієї Європи до Німеччини, використовуючи вантажівки, потяги тощо. Метод росії інший. Вона не вивозить мистецтво — вона «переносить» росію в Україну. Вона розширює свої кордони, окуповуючи території.

Вона змушує людей ставати росіянами — через примусову паспортизацію, викрадення дітей — і тепер змушує твори мистецтва ставати російськими. Тому я вважаю викрадення культурної спадщини нації таким самим злочином — у цьому випадку – нації, що частково перебуває під окупацією.

— Це підводить нас до поняття когнітивної окупації — і воно здається справді ключовим. Водночас я помічаю, що багато західних дослідників досі вагаються працювати з ним серйозно. В Resilience & Reconstruction ми нещодавно завершили звіт про ландшафт дезінформації у Великій Британії. Наші фокус-групи включали людей, які стежать за російськими пропагандистськими каналами, — несподівано, серед них було чимало держслужбовців, чиї повсякденні рішення непомітно формують публічний простір. Масштаб цього впливу тривожний, і, на мою думку, Британія та Європа досі його недооцінюють.

Натомість ми, українці, навчені читати між рядками — це спосіб інтелектуального виживання, вироблений ще за радянської цензури. Ця навичка, цей вбудований скепсис, не такою мірою притаманна західним суспільствам, де довіра до інституційних рамок залишається сильною — інколи наївно сильною. Тож із Вашої перспективи — людини, яка працювала в Україні, але водночас спостерігає зсередини західної академії, — як Ви бачите цю боротьбу за сприйняття? Чи ми озброєні для протидії когнітивній окупації?

— Когнітивна окупація — справді ключова тема, і Україна стикається з нею одразу з двох боків. З одного — російська когнітивна окупація, спрямована на перезапис української ідентичності; з іншого — більш тонка західна когнітивна окупація, яка часто неправильно розуміє або переосмислює Україну крізь зовнішні оптики. Їхні цілі різні, але обидві однаково спотворюють реальність і завдають шкоди.

Російська версія працює через заперечення понять, ключових для української незалежності: заклики до свободи чи відповідальності тавруються як «неонацизм», а прагнення до Європи — як «натовщина». Це не відкриті політичні дискусії, а навмисне спотворення, покликане придушити українську суб’єктність. Це мовна пастка, яка подає визволення як агресію.

Але не менш тривожним є те, що сама ідея політики опинилася під когнітивною окупацією. Усе знецінюють, відмахуючись словом «політизоване», — і цим нейтралізують справжню дискусію. Коли питання корупції, справедливості чи гідності списують на «це просто політика», громадяни відсторонюються. У цьому й полягає мета: переконавши людей, що все заражене політикою, ви позбавляєте кисню, необхідного для демократичного життя.

У цьому сенсі Україна виконує складну роботу когнітивної деокупації — вона не лише повертає власний наратив, викрадений російською пропагандою, а й кидає виклик західним ментальним рамкам, які досі ототожнюють «росію» зі «слов’янським світом». Це інтелектуальна реконструкція в режимі реального часу.

— З філософської й правової перспективи складається відчуття, що нам бракує самої мови для опису того, що відбувається. Такі поняття, як «права людини» чи «ліберальний порядок», більше не працюють у своєму класичному значенні. Рамки міжнародного права й глобальних інституцій не були створені для конфлікту такого типу. Вони проєктувалися для стримування локальних воєн, а не для системних зрушень на кшталт тих, які спричинила Україна. Україна змінила масштаб: вона надто центральна для глобальних ланцюгів постачання продовольства й ресурсів, щоб її можна було вважати периферійною кризовою зоною, і водночас потужним політичним каталізатором, щоб фігурувати у старій моделі «керованої нестабільності». Проте значна частина світу й досі недооцінює цю економічну та геополітичну вагу.

Якщо ми визнаємо, що наявні концептуальні й правові системи застаріли й продовжують говорити мовою ХХ століття, то що, на Вашу думку, має прийти їм на зміну? Які нові категорії чи визначення потрібні, щоб по-справжньому зрозуміти місце України в трансформованому світовому порядку?

— Я рада, що ви підняли тему «мілітаризації» (weaponization), адже це поняття сьогодні одночасно надуживане й хибно зрозуміле. Моя колега, докторка Кейт Керролл, нещодавно дуже влучно зауважила: нині «мілітаризованим» можна назвати будь-що — і жартома в попкультурі, і серйозно в геополітиці. Коли все стає «мілітаризованим», слово втрачає вагу. А разом із цим ми забуваємо, що коли культура стає зброєю — як у війні росії проти України — гинуть люди.

Це має значення і для академічного середовища. Нам потрібна більша точність у використанні мови. Інакше такі потужні поняття, як «мілітаризація» чи навіть «насильство», перетворюються на метафори, позбавлені наслідків. Якщо блокування соцмереж називають «насильством», то яку лексику ми залишаємо для подвійного ракетного удару по залізничному вокзалу або, як це сталося вчора у Львові (інтерв’ю записане під час Львівського книжкового форуму після найбільшої російської атаки на Західну Україну в ніч на 5 жовтня 2025 року – Авт.), для 700 засобів повітряного ураження, випущених за кілька годин? Це не метафорика. Це реальні, фізичні наслідки війни, в якій культура стала зброєю, а росія свідомо атакує цивільне життя й культурну спадщину, щоб стерти ідентичність.

Фото: Діана Делюрман

І тут ми знову повертаємося до теми когнітивної окупації. На Заході цей конфлікт часто називають «замороженим», але, як переконливо пише українська дослідниця Катерина Зарембо в книжці Ukrainian Sunrise («Схід українського сонця», Човен, 2022), це не «заморожений конфлікт», а «заморожене рішення». Війна триває тому, що з боку Європи та Північної Америки було замало послідовного тиску для притягнення росії до відповідальності. Ця нерішучість — теж форма когнітивної окупації: різновид морального паралічу, який заважає світові побачити довготривалу агресію такою, якою вона є, — неконтрольованим і безкарним державним насильством, що відбувається і через зброю, і через культуру.

— І у центрі всього цього — безкарність. Найпростіше й водночас найнебезпечніше явище: дозволити агресору діяти без наслідків — і світ починає морально руйнуватися. Працюючи у сфері прав людини протягом останнього десятиліття, я знову й знову бачила, як провалюється перехідне правосуддя. Балкани, Уганда, М’янма, Філіппіни, Венесуела — злочини задокументовані, свідчення зібрані, але реальна відповідальність майже ніколи не настає. Відсутність справедливості не зцілює травму — вона її консервує. Як сказала словенська дослідниця Славенка Дракулич у розмові «Dialogues on War»: «Ми хотіли жити, а не боятися своїх сусідів».

Навіть контакт із самим собою стає крихким під окупацією. Я стежу за молодою художницею з Криму, яка веде онлайн-щоденник — я читаю його лише для дослідження, з її згоди — і бачу, як змінюється її внутрішній ландшафт. Вона природно мислить мовою свободи, творчості та самовираження, але з часом з’явилася втома. Можна спостерігати, як спротив перетворюється на виживання або іноді на відчайдушне визнання окупації.

Ще один художник, з яким я працювала, Антік Данов, започаткував тихий протест у Феодосії, розклеюючи прості плакати на стінах: «Вдаю, що війни немає. Вдаю, що я живу у вільній країні. Вдаю, що я закоханий». Більшість плакатів було зірвано, але один рядок лишився — двозначність удавання. Він сказав мені: «Коли я одягаю цю маску, я виживаю. Але що довше її ношу, то менше розумію, хто я».

Це висловлення залишилося зі мною. Ось як виглядає життя під когнітивною та культурною окупацією: щоденне стирання себе в обмін на виживання. Я бачу сліди цього у щоденниках, листах і виступах з Криму сьогодні. Жодне такий крок не є добровільним — це реакція на терор. І саме це лякає найбільше: нас ніколи не вчили виживати так. Нас вчили, радянським способом, вмирати за Батьківщину, а не жити під нею. Для тих, хто в полоні, саме виживання стає і актом спротиву, і джерелом провини. Говорити про виживання незручно; але мовчання лише поглиблює травму. Ми маємо називати виживання тим, чим воно є — моральним, поколіннєвим лабіринтом, який переформатовує ідентичність. І іноді саме ті, хто ще переживає цей досвід, тихо утримують українську землю.

— Це пов’язано з нашою попередньою розмовою про когнітивний простір — оця розірваність між очікуваним героїзмом і перетворенням на жертву. В Україні безліч незаперечних героїв, тривали й тривають неймовірні страждання. Але між ними — численні звичайні люди з різними ідеями, настроями та розбіжностями. І це не слабкість — це людяність.

Частина моєї роботи, і те, що я вважаю суттєвим для ролі своєрідного культурного амбасадора, — нагадувати, що українцям не потрібно бути святими чи мучениками, щоб заслуговувати на підтримку. Визнання їхньої складності означає дозвіл на недосконалість — бо саме так солідарність стає реальною.

Я щиро полюбила українців, і дуже ціную час, проведений в Україні. Розмови охоплюють усе — від політики до домашніх тварин, від поезії до щоденних справ, і моїх колег часто дивує, що люди тут продовжують жити повним, яскравим життям під час війни. Кіно, дружба, музика, гумор — усе співіснує з втратою. Це співіснування і є сутністю стійкості.

Але є й небезпека. Якщо тимчасово окуповані території залишатимуться під контролем (росії – Ред.), загроза не лише матеріальна — вона когнітивна. Тривала окупація роз’їдає нутрощі, заміщуючи відкритість і самосвідомість на страх й нав’язані ідентичності для виживання. Ось чому зараз культура, література та мистецтво настільки важливі: вони стають інструментами когнітивного спротиву, способами зберегти внутрішнє життя.

І те, що я найбільше ціную у роботі тут, — саме цей дух солідарності, який простягається між регіонами та поколіннями. Він відчувається по‑різному в кожному місті, але об’єднує країну. Як стороння спостерігачка, я відчуваю його щодня: поєднання прагнення вперед із глибокою, багатошаровою історією. Це видно в старому місті Львова, у відбудованих університетах Харкова, у багатошаровій історії Одеси біля моря. Це живий архів, і українці пишуть наступний розділ, водночас проживаючи його на власному досвіді.

— Як можна передати ці враження далі, якщо люди самі не переживають цього?

— Бути амбасадором, принаймні так, як я це розумію, означає виступати іноземцем, який допомагає ширшій авдиторії зрозуміти, хто такі українці і які оптики вони пропонують. Це не просто опис викликів, через які вони проходять; це також означає донесення українських ідей та інтелектуальних моделей осмислення у західні академічні простори.

У соціології — і я тут говорю особливо про університети США, — Східній Європі не надають значення як предмету дослідження або як джерелу ідей, а Україні й поготів. Українські науковці майже повністю відсутні у списках літератури. Це прогалина, яку варто усунути, бо Україна має багату соціологічну традицію — від Максима Ковалевського та Микити Шаповала до провідних сучасних дослідників, як Наталія Отріщенко та Володимир Шелухін.

Дослідження тут, особливо за останні роки, дали важливі дані про соціальні наслідки війни: трансформації у сім’ях, громадських мережах і довірі до суспільства. Це одні з найдетальніших соціологічних досліджень будь-якого сучасного конфлікту. Проте західні установи досі сприймають внесок українських науковців як тимчасовий або другорядний, часто запрошуючи їх лише на «заходи солідарності», замість того, щоб інтегрувати їхні роботи в канон навчальних програм.

Отже, частина моєї мети — допомогти змінити цей підхід від короткочасного знайомства до тривалого визнання. Українські тексти, методології та теоретичні моделі мають бути в базі соціології, а не в примітках. 

Справжня когнітивна деокупація означає залучення голосів українських науковців у глобальну дискусію зі світовою академічною спільнотою — і визнання того, що Україна формує майбутнє соціальної теорії, а не просто звітує з периферії.

— А чи можна говорити про певну «трендовість», зростання популярності української тематики в науці?

— Так, але, думаю, важливо одразу уточнити: я не вважаю, що це «тренд» у сенсі інстаграмної моди. Радше багато науковців, особливо в Європі та Північній Америці, нарешті усвідомили, що ми приділяли Україні, українській науці та інтелектуалам надто мало уваги.

Частково це відбувається в межах славістики, бо славістика фактично тривалий час означала російські студії. Тут варто бути абсолютно чесними. Я думаю, що багато фахівців із російських студій зараз це усвідомлюють, шкодують про це і намагаються виправити ситуацію: починають працювати з українськими науковцями, університетами, першоджерелами і, відверто кажучи, вчать українську мову, а не удають, що російської достатньо. Але я сама ніколи не була славісткою.

Я бачу, як дедалі більше соціологів і дослідників культурної спадщини починають нарешті розуміти деякі ключові елементи політики й соціальної історії, які пропонують українська історія та українська наукова традиція.
Але повернімося до вашого запитання. Цього місяця я була в Чикаго на конференції — щорічному з’їзді Американської соціологічної асоціації. Мій виступ був єдиною доповіддю про Україну. Єдиною. Це була п’ятиденна конференція, сотні доповідей, і на мій подив, лише одна стосувалася України. Я спеціально переглядала програму за ключовими словами, бо хотіла знайти інших дослідників України.

Натомість у липні в Празі, на конференції Memory Studies Association, таких доповідей було багато. Тож я думаю, що саме в Європі усвідомлення того, наскільки це важливо, значно сильніше. Ми всі маємо разом вивчати Україну, говорити про неї і вчитися від України. У Сполучених Штатах нам ще дуже багато потрібно зробити.

— Що ближче країна географічно розташована до України, то краще науковці розуміють ситуацію і мають більший інтерес до України. А як щодо Ізраїлю та Палестини на чиказькій конференції?

— Цього було значно, значно більше. Я не знаю, у чому причина. Можливо, в європейських університетах студенти зазвичай стикаються з ширшим спектром історії — ширшою географією. Можливо, ця тема там більше присутня в новинах. Але думаю, географічна близькість справді має значення. Атлантичний океан ніби захищає нас, але водночас він сприяє нашій звичці до самоізоляції.

— Одна з причин, чому ми створили Resilience & Reconstruction, — це створити простір, де українці можуть говорити за себе. Для мене неприйнятно, що багато так званих «експертів» із Східної Європи досі говорять лише російською. Їхні джерела, перспективи та припущення формуються через один мовний канал, і звідти маніпуляції стають легкими. Російська — мова, підкріплена величезною цифровою інфраструктурою та державними наративами. Кожен запит, кожен пошуковий термін може перетворитися на цілу екосистему впливу. І мало хто в академічному середовищі усвідомлює, що все починається не з політики, а з мови. З того, що позначено в словниках, підручниках, навіть у Вікіпедії чи Britannica. Як тільки рамка формується там, усе наступне — інтерпретація, наукові дослідження, навчання штучного інтелекту — поглинає цю упередженість.

— Саме тому мовна різноманітність — це політика! Щоб створювати справедливі системи знань, людські чи штучні, потрібна мовна рівність. І це починається з того, що цю нерівність визнають і називають відкрито.

Що стосується культури — Україна пропонує справжнє багатство «низькосяжного плоду», хоча ця фраза здається несправедливою для такої глибини. Є неймовірні голоси в сучасній літературі, кіномистецтві, перформансі, які виходять далеко за межі кліше «етнічного шарму». Їхня робота говорить сучасною мовою — гібридною, гострою, сучасною. 

Ось справжня історія, яку варто розповідати: Україна не як музейний експонат трагедії чи фольклору, а як жива культура, що веде діалог із глобальною сучасністю.

— Я знаю, що ви працюєте над книжкою про Україну і українську культуру, можете розказати трохи більше? Чому ви вирішили її написати?

— Тому що зараз в українській літературі й інтелектуальному житті відбувається стільки всього, що однієї статті просто недостатньо, щоб це осмислити.

Я пишу цю книжку англійською мовою, і вона буде перекладена українською. Такий формат дає мені простір розповісти довшу історію — про українську літературу і про те, як росія історично намагалася її заперечити й придушити. Це одна з важливих частин книги. Далі я переходжу до сучасного періоду — після здобуття незалежності — і пояснюю, що відбувалося з 1991 року: як нова незалежна держава, Україна, вибудовувала власну книжкову індустрію.

Так само як я не сприймаю національну єдність після окупації як щось автоматичне, я не сприймаю як даність і наявність простору для публікації різних думок і ідей рідною мовою. В англомовному світі про це взагалі не доводиться замислюватися: там тисячі платформ і можливостей.

В українському ж мовному просторі вибір довгий час був дуже обмежений. Тож я розповідаю цю історію як соціологиня — що саме мало статися, щоб з’явився повноцінний, живий український літературний простір. І під «літературним простором» я маю на увазі не лише індустрію, а й мережі, спільноти людей.

Наприклад, я пишу окремий розділ про перекладачів. Українські перекладачі мобілізувалися надзвичайно цікавим чином. Вони працюють волонтерами: перекладають для журналістів, гуманітарних працівників, дипломатів — на додачу до власне літературного перекладу, до якого їх професійно готували.

Я спілкувалася з перекладачами, які казали: «Я насправді перестав(-ла) працювати з романами. Це більше не здається доречним».

— Для кого ця книжка?

— Я пишу цю книжку для широкої аудиторії. Звісно, я хочу, щоб вона зацікавила науковців і дала їм інструменти для пошуку нових понять або для переосмислення вже наявних. Але принципово я орієнтуюся саме на ширше коло читачів.

Як я вже згадувала, книжка вийде англійською мовою, і це, звісно, не означає, що вона адресована лише американським читачам. Англомовна аудиторія є по всьому світу. Мені здається, що багатьом людям, які щось знають про Україну, але не дуже добре орієнтуються в її історії чи складності контекстів, буде цікаво дізнатися про літературний сектор у воєнний час і про ті численні способи, якими українці об’єднувалися, щоб зробити це можливим.

Я також пишу для людей, які мають певне розуміння війни та окупації, але, можливо, не замислювалися глибоко над причинами та наслідками того, що велика світова держава окуповує Україну.

І, мабуть, останнє, що я скажу з цього приводу. Пишучи для широкої аудиторії, я постійно запитую себе: що саме я маю право розповідати як не українка? Я не є свідком у тому самому сенсі, що й українці. Але я хочу знайти спосіб зробити це в партнерстві. Уже зараз я провела 65 інтерв’ю — і це ще не кінець. Це справді великий процес: сотні годин записів.

— Для читачів, які лише починають знайомитися з українською літературою, який би Ви склали базовий список для розуміння культурного та емоційного ландшафту країни?

— Я почну з мемуарів, бо це один із найдоступніших жанрів літератури. І один із найсильніших способів зробити досвід війни зрозумілим для читачів за кордоном. Яскравий приклад — «Дивлячись на жінок, що дивляться на війну» Вікторії Амеліної (Looking at women looking at war). Багато хто, читаючи її, раптом усвідомлюють щось глибоке про український досвід. Амеліна поєднувала у собі ролі матері, письменниці та дослідниці воєнних злочинів. 

Мемуари — лише один міст. Поезія також передає український досвід за межі країни. Сучасні поети, як Юлія Мусаковська, Остап Сливинський, Артем Чех і Артур Дронь, досліджують теми кохання, стійкості, скорботи й трансформації. Їхні твори показують, що українська література не лише про виживання. Вона про ніжність, гумор і людяність навіть у руйнівні часи. 

І ще є спекулятивний худліт (speculative fiction) — із величезним потенціалом для міжнародного читача. Наприклад, «Амадока» Софії Андрухович — епічний роман про пам’ять і ідентичність, який поступово здобуває нових читачів у перекладі. Ці жанри — мемуари, поезія та спекулятивна література — не просто передають реальність України; вони запрошують читача пожити в її системі цінностей. 

Саме так ми формуємо зацікавленість: просто читаючи, ділячись і обговорюючи ці голоси як частину світового літературного дискурсу. Бо це справді так.

Читайте також: «Chapter Ukraine» – з’явилася платформа з усією інформацією про українські книжки в іноземних перекладах

Інтерв’ю ілюстроване фото з архіву Фіони Ґрінланд