Франкештейн скрізь: як роман Шелі живе у коміксах та кіно

1818 рік — Мері Шеллі випускає свій роман «Франкенштайн, або Сучасний Прометей». 2025 рік — на Netflix виходить «Франкенштайн» Ґільєрмо дель Торо. А у 2026-му кінотеатри крутили «Наречену!» Меґґі Джилленгол. Минає понад 200 років з моменту публікації, а інтерес до історії про оживленого трупа та його творця не згасає. Як виник міф про Франкенштайна? І яким було життя Істоти в літературі, кіно та коміксах?

Рік без літа

Усі фанати жахної літератури знають про літо 1816 року. У Швейцарії, на віллі Діодаті, зібралася компанія знуджених англійських інтелектуалів — скандальні поети Джордж Байрон і Персі Біші Шеллі, а також особистий лікар Байрона Джон Полідорі, Мері Ґодвін, яка вже наприкінці року стане Мері Шеллі, та її зведена сестра Клара Клермонт. Всі вони нидилися від нескінченних дощів. Хоч вони того й не знали, а така мерзенна погода стала наслідком виверження вулкана Тамбора в далекій Індонезії за рік до того. Товариство зачитувалося німецькими новелами про примар і сперечалося про досягнення передової науки. Зрештою, Байрон запропонував розважитися — написати по страшній історії. Персі Біші Шеллі швидко закинув цю справу, бо проза йому не йшла. Полідорі узявся за «Вампіра», якого видали у 1819 році. Байрон написав кілька розрізнених поетичних уривків (третій розділ «Паломництва Чайльд Гарольда» й епілог до «Мазепи»). А Мері Шеллі тоді непомітно для всіх змінила обличчя світової літератури.

Ідея прийшла їй уві сні. Моторошний замок, лабораторія, шалена буря, громи та блискавки, що повертають до життя жахного кадавра. «Воно живе!» — лунає крик божевільного вченого. Ми ж це зазвичай уявляємо, коли мова заходить про «Франкенштайна»? До обов’язкових атрибутів цієї історії варто ще додати розлючений натовп зі смолоскипами та вилами й ще, можливо, охоплений полум’ям млин. І ось тут відкривається найцікавіше: нічого з цього у своєму сні Мері Шеллі не бачила і, що найдивніше, ні про що таке не писала.

Українське видання роману від Nebo BookLab Publishing, з якого вяті цитати дляцієї статті

Франкенштайн — наріжний образ сучасної попкультури. Про нього знають, мабуть, усі: навіть ті, хто не читав першоджерела й не бачив жодної з екранізацій. З імені слово перетворилося на загальну назву: так тепер називають будь-яку недолугу компіляцію. На гелловінських вечірках серед вампірів та відьом завжди можна запримітити людей із зеленою шкірою та масивними, вкрученими в шию болтами. Однак усе це не має практично ніякого стосунку до роману Мері Шеллі. Проблеми в інтерпретаціях виникають вже на стадії назви: у масовій свідомості Франкенштайн — це монстр, хоча в романі так називають його творця, і підназва «Сучасний Прометей» апелює до одного з міфів про бунтівного титана, згідно з яким той не лише дарував людям вогонь, а й цих самих людей створив. На превеликий жаль усіх філологів, не література обезсмертила Франкенштайна, а кінематограф. Майже все, що ми знаємо про цю історію, зародилося й розвинулося у XX столітті. Про що ж тоді писала Мері Шеллі? Дещо про інше.

Читайте також: Буремні пристрасті Емілі Бронте: від книги до кіноекрану

Страждання юного Віктора

Оригінальний роман говорить про честолюбство піонера від науки і його неготовність брати відповідальність за вчинені дії. Текст зосереджується на людських почуттях і страхах, повністю нехтуючи «видовищною» стороною історії. Сюжет рясніє драматичними, а іноді й відверто мелодраматичними поворотами. Історія в романі подається у суб’єктивному, ретроспективно-епістолярному форматі: читач знайомиться з героями, коли все, що могло статися (за мінімальними винятками), вже сталося.

Кінець XVIII століття. Англійський капітан Роберт Волтон веде свій корабель на північ, натхненний сміливою метою дослідити Північний полюс. Серед арктичних льодів він натрапляє на щось дивне — гігантську істоту, яка торує свій шлях крізь холодну пустку. Згодом екіпаж знаходить напівмертвого чоловіка, який оповідає історію свого падіння. Звуть його Віктор Франкенштайн, і колись він був амбітним студентом, що хотів розгадати таємницю життя і здолати смерть. Врешті-решт, він оживляє гротескну подобу людини, але мусить заплатити за своє відкриття жахну ціну.

Обраний формат оповіді дозволяє авторці вправно обходити гострі кути, лишаючи багато чого на відкуп читацькій уяві. Наприклад, Мері Шеллі ніде не описує технологію, яку використав Віктор для досягнення своєї мети: «Його, може, породило якесь диво, проте етапи цього відкриття були ясні й чіткі. Після багатьох днин і ночей безперервної праці та виснаження мені вдалося відкрити причини зародження життя; ні, навіть більше, я сам осягнув здатність дарувати живу душу неживій матерії!» Найпопулярніший візуальний символ — блискавка — апелює до електричного струму, проте наукове підґрунтя історії значно складніше.

Прикметно, що в першому виданні роману згадка про блискавку таки є (хоч радше як джерело натхнення, аніж як конкретна методика), проте в перевиданні авторка її прибрала, посиливши референси на гальванізм. Термін походить від прізвища італійського вченого, хірурга Болонського університету Луїджі Гальвані, який у 1781 році виявив, що лапа мертвої жаби здригнулася від електричної іскри.

Вчений вважав, що відкрив тваринну електрику, яка, на його думку, існувала окремо від блискавки чи статичної електрики. Його племінник Джованні Альдіні пішов іще далі, влаштовуючи показові експерименти з трупами тварин і страчених злочинців. Можливо, викликаний штучно рух мертвого тіла виточив у людських умах того часу грань між живим і неживим. Для раннього ХІХ століття електрика й усе, що з нею пов’язане, була на такому ж гайпі, як і тема генеративних ШІ для нашого часу. Розмови про це вийшли за межі вчених аудиторій і стали предметом світських бесід. Поговорити таки дійсно було про що.

Мері Шеллі зростала в родині політичного філософа й романіста Вільяма Ґодвіна, що приятелював із передовими дослідниками свого часу, серед яких, зокрема й один із засновників електрохімії, а також першовідкривач кальцію, магнію і натрію Гамфрі Деві та натураліст і винахідник Еразм Дарвін, дідусь того самого Чарльза. Обоє вчених вплинули  на «Франкенштайна»: дещо з міркувань Деві Мері Шеллі включила в текст роману, а на Дарвіна вона посилається в обох передмовах 1818 і 1831 років. Її майбутній чоловік Персі також цікавився наукою — відвідував анатомічні класи й навіть написав вірш про монгольф’єри — тож нічого дивного, що літо 1816 року минало в дискусіях про електрику, гальванізм і можливість оживити мертве тіло.

Мері Шеллі

«Стільки вже зроблено, — вигукнула душа Франкенштайна, — але більшого, набагато більшого я досягну; крокуючи вже позначеними сходинками, я прокладу новий шлях, досліджу невідомі сили й розкрию світові найглибші таїни творіння!»

Існує певна подібність між Істотою із роману «Франкенштайн» та Големом — популярним персонажем єврейської міфології. Створіння з глини, прикликане до життя кабалістичною магією, без сумніву, може претендувати на звання ідейного прабатька монстра Франкенштайна. Тільки якщо Голем завжди був продуктом чарів, його «нащадок» виник внаслідок наукових пошуків. У своїй книзі Мері Шеллі доповнила науковий шал елементами рефлексії. Одвічна проблема «батьків і дітей» переплітається з розмовою про відповідальність вченого перед своїми винаходами. Мотив, який набув особливої актуальності у XX столітті: неможливо, читаючи «Франкенштайна», не згадати опенгеймерівське «я став Смертю, нищителем світів». 

Мері Шеллі змогла витворити морально неоднозначних персонажів: нещасний Віктор — лицемір і боягуз, який заради приховування своєї таємниці готовий пожертвувати життями інших людей, а кровожерлива Істота — лиха не за своєю природою, а через жорстоке ставлення до неї й відсутність батьківської підтримки.

Вчинки монстра неможливо виправдати, але зрозуміти його можна. Авторка вивчає поняття людяності, намагаючись зрозуміти, що відрізняє людину від монстра і де проходить тонка грань між одним та іншим.

В українському книговиданні роман представлений давно та рясно. Здається, він є у всіх: від «Фоліо» до «Букшефа» з «Книголавом». У цій статті роман цитується у перекладі Олексія Щурова, який скоро вийде у видавництві «Небо».

Читайте також: Книги, що оживають: сім найцікавіших екранізацій останніх років

«Франкенштайн» Жоржа Бесса

П’єси, фільми, комікси… «Франкенштайн» — багатогранний і багатоликий. У мальованих історіях його життя не менш яскраве та бурхливе, ніж на кіноекрані. Найчастіше, звісно, на сторінках коміксів Франкенштайн та його монстр зринали, обтяжені звичними кінокліше. Часом автори використовували персонажів для своїх безкінечно далеких від першоджерела сюжетів. У цьому сенсі робота Жоржа Бесса стоїть дещо окремо. Це чесна спроба переповісти історію Мері Шеллі засобами коміксового мистецтва. 

Українське видання графічного роману від Readberry

Жорж Бесс — відомий французький художник-коміксист, який стояв біля витоків ренесансу європейських коміксів 70-80-х років. Він здобув визнання завдяки співпраці зі знаменитим режисером Алехандро Ходоровським, що стартувала 1986 року й тривала майже десятиліття. Разом вони працювали над «Магічними близнюками», «Білим ламою», «Анібалом 5» та «Хуаном Соло», але потім пішли різними шляхами. У 2023 році видавництво Magnetic Press замовило Жоржу Бессу коміксову адаптацію двох класичних романів горорного жанру — «Дракули» Брема Стокера і «Франкенштайна» Мері Шеллі. Українською комікси вийшли «Readberry» — імпринті видавництва «Ранок». Над перекладом «Франкенштайна» працювала Ангеліна Альбоща.

Французький коміксист з елегантністю вправного хірурга препарує першоджерело, витягуючи на світло його найтемніші сторони. Монохромна гамма та різкі графічні образи, що тяжіють до стилю гравюри викликають стійкі асоціації з роботами Альбрехта Дюрера, а надто його анатомічними атласами.  Контраст чорного й білого неабияк пасує історії, де фігурують суцільно сірі персонажі. Графічний роман сповнений мінорного, відверто декадентського настрою. Усе тут пронизане смертю. Про кожного з героїв можна сказати бодлерівськими рядками: «Йде фатум, наче пес, за покроком твоїм». Франкенштайнові шляхетні поривання здолати смерть проростають квітами зла, чий п’янкий аромат несе нові страждання і горе.

Графічний роман не тільки передає психологічну глибину оригінального твору, а й вдало приховує вади першоджерела. Фабульно Жорж Бесс майже не відступається від роботи Мері Шеллі. Іноді він цитує її цілими абзацами, що трохи збиває притаманний звичний для коміксів темп оповіді. Однак, Бесс відчутно знижує градус мелодраматичної екзальтації, що панувала в романі. Він зосереджує свою увагу на внутрішніх трансформаціях Створіння та прагне передати душевний біль покинутої напризволяще дитини. 

Камера! Мотор! Монстри!

Коли у 2012 році «Месники» Джоса Відона заробили у світовому прокаті понад 1,5 мільярда, Marvel охрестили «королями кросоверів». У 10-х роках XXI століття світ кінематографа накрила хвиля кіновсесвітів і кросоверів. Всі хотіли стати як Marvel, всі хотіли отримати свій шматочок дуже прибуткового пирога. Серед охочих була і студія Universal. З неабияким завзяттям вона і до успіху «Месників» намагалася запустити масштабний проєкт, який би зібрав на екрані всі її активи — фінансові та творчі. У цьому всьому відчутний певний ресентимент: титул, який так необачно віддали Marvel, колись же належав Universal. Вважається, що вони першими додумалися збирати героїв своїх популярних та прибуткових фільмів у нових, ще більш популярних та ще більш прибуткових стрічках. Тільки тоді в кіно схрещували не супергероїв, а… монстрів.

Все почалося у 1931 році: у лютому вийшла стрічка «Дракула», де роль віковічного вампіра виконав угорський актор Бела Луґоші. А вже в листопаді глядачі побачили «Франкенштайна». Потім були «Мумія», «Невидимець», «Людина-вовк», у кожного з них були сиквели (зазвичай, про родичів) і кросовери. У часи Великої депресії люди йшли в кінотеатри або на нуар, або на монстрів. Обидва кінонапрямки визначили на багато десятиліть вперед вектори розвитку попкультури. Можна ніколи не бачити ці фільми, але неможливо не зазнати їхнього впливу. Маркери стилю, дизайн та чіпкі візуальні метафори закарбувалися в колективному несвідомому. 

У стрічці Джеймса Вейла роль Істоти виконав британський актор Генрі Пратт, що виступав під екзотичним псевдонімом Борис Карлофф. Суворий велетень різко контрастував із витонченим Дракулою — масивна прямокутна фігура, виразний шрам, що оперізував лоб, і вкручені в шию важкі болти, що стали візитівкою персонажа. Грим Джека Пірса визначив образ Істоти на багато десятиліть уперед. Але такий візуал різко контрастував з тим, як персонажа описувала Мері Шеллі:

«Жовта шкіра ледве приховувала, як працюють міцні м’язи і артерії; волосся — довге, чорне та блискуче; зуби — наче білосніжні перли; проте всі ці принади лише створювали ще більш моторошний та відразливий контраст із його водянистими очима, чий мутний колір майже не відрізнявся від очниць, зі зморщеною шкірою та прямою шпариною чорних вуст». Трансформації зрозумілі: оригінальні риси було б дуже важко відтворити у чорно-білому кіно. 

Вирізняла екранну Істоту й маломовність. Ніякого Мілтона, Плутарха чи Ґете. Ніяких дискусій творіння зі своїм творцем. Ніяких підтекстів та напівтонів. В ідейному плані історію було максимально спрощено на догоду видовищності (як її розуміли в 1931 році). Показовий факт: лиховісність Істоти пояснюється тим, що їй пересадили мозок злочинця — цього достатньо. Драматичних трансформацій зазнав і творець, Віктор Франкенштайн. Він приміряв на себе роль божевільного вченого і зринав у фільмі лиш вряди-годи. Істота Бориса Карлоффа повністю перетягнула на себе ковдру уваги: якщо книжка зосереджена на почуттях та стражданнях Віктора Франкенштайна, то екранізація від Universal та подальші продовження (шість серйозних сиквелів плюс одна пародія) повністю присвячені діянням монстра. 

Чорно-білі монстри Universal панували на великих екранах майже два десятиліття. Однак з часом вони, що логічно, приїлися і вже не вражали так, як раніше. Старі прийоми вже не працювали, а нагромадження монстрів в одному кадрів не давали очікуваного ефекту. Якісні зміни в підходах запропонували британці. Студія Hammer з кінця 50-х заходилася штампувати римейки золотої класики. До вивіреної форми Universal вони додали всього два елементи: колір та кров. У 1957 році виходить «Прокляття Франкенштайна».

Ніхто і не намагався приховати джерела натхнення. Згадане раніше дієслово «штампувати» — не пейоратив. Фільми знімалися буквально як на конвеєрі: дуже дешево і дуже швидко. Якість продукції не була таємницею ні для кого.

На зйомках «Прокляття Франкенштайна» познайомилися майбутні легенди горор-фільмів Пітер Кушинг та Крістофер Лі. Розповідають, що перед зйомками до гримерної Пітера Кушинга, який мав грати Віктора Франкенштайна, увірвався Крістофер Лі, який мав грати Істоту, і поскаржився, що в нього у фільмі немає жодної репліки. На це Кушинг незворушно відповів: «Просто радійте. Я читав сценарій». Це стало початком непоганої дружби, яка тривала аж до смерті Пітера Кушинга в 1994 році.

Гаммерівський «Франкенштайн» не вражає пишними декораціями чи сценарними вивертами. Майже кожен фільм працює за стандартною схемою: Віктор Франкенштайн заради своїх експериментів іде на злочини, а тоді тікає з місця подій, щоб продовжити практику на новому місці під новим вигаданим іменем. У другій частині цей геній конспірації ховається під прізвищем «Штайн», а в кінці стрічки змінює псевдо на «Франк». Ще в одному фільмі сценаристи вирішили, що цій історії конче потрібен табір циган і гіпноз. 

Принаймні Hammer не можна звинуватити в бездумному копіюванні ідей Universal: першу скрипку в їхніх фільмах грає Віктор, а не його створіння. Перед глядачами постає цинічний прагматик, що не боїться забруднити руки. Не існує жодної межі між творцем та його монстром, адже творець і є монстром. У «Помсті Франкенштайна» Віктор стає живим покійником: блискуча ідея, яка, щоправда, не отримала розвитку надалі.

Зараз ці фільми становлять інтерес насамперед для затятих фанатів жанру та істориків кіно. Разом з тим неможливо заперечити їхню брутальну вигадливість та яскравість. Окрім того, роль Віктора Франкенштайна в шести із семи фільмів зіграв Пітер Кушинг, і лише заради нього одного та його виняткової акторської гри ці фільми варто побачити хоч раз. 

Читайте також: Війна та жахи у короткій прозі «темної літератури»

«Франкенштайн Мері Шеллі» (1994)

Минули роки, і от уже фільми студії Hammer втратили свою актуальність. Монстри Universal не могли померти, але вони потребували серйозного переосмислення. Циклічна історія вийшла на новий, але дуже знайомий виток. У 1992 році Френсіс Форд Коппола випустив «Дракулу Брема Стокера» і наступним йому запропонували зняти «Франкенштайна». Знаменитий режисер вирішив обмежитися роллю продюсера, а керувати фільмом поставив британського режисера з солідним шекспірівським спадком Кеннета Брану.

Якщо «Дракулу…» зустріли оглушливими оваціями, то на «Франкенштайна», який вийшов у 1994 році, чекав значно прохолодніший прийом. Фільм, як і його головний герой, створювався у болісних муках: відстоюючи власне творче бачення, Кеннет Брана розсварився з Копполою. Не знайшов він спільної мови й з Френком Дарабонтом — сценаристом, якого сам же і найняв. У прокаті стрічка провалилася та й критиків вона не вразила, хоча останні й визнавали, що режисер найточніше з усіх екранізував безсмертний роман Мері Шеллі.

Ледь не вперше на екрані можна побачити Віктора Фракенштайна та його Істоту, що домірні одне одному. Кеннет Брана та Роберт де Ніро грають на рівних. Віктор більше не плаский «божевільний вчений», та й Істота — не безсловесний монстр (режисер навмисно уникав цього образливого визначення), а схильна до серйозної рефлексії особистість. Ними обома керують жорстокість та егоїзм. Вони обидва мають, що поставити одне одному на карб. Їхній конфлікт обрамляє ансамбль чудових акторів: колишній монтіпайтон Джон Кліх у нестандартній для себе серйозній ролі, Єн Голм, Роберт Гарді та розкішна Гелена Бонем Картер, яка зіграла Елізабет. Її героїня принесла в історію чуттєвість та драматизм.

Кеннет Брана створив монументальне полотно, в якому спробував повернути «Франкенштайну» його філософську глибину. Ця стрічка — моторошна одіссея у світ незвіданого, безжальна вівісекція людських почуттів.

Тут історія нарешті позбувається театральних умовностей, якими рясніли попередні екранізації. «Франкенштайн Мері Шеллі» пам’ятає про свій кіноспадок і легко запозичує впізнавані образи та сцени, вдало переосмислюючи їх. Густа атмосфера фільму затягує глядачів у простір чистого горору. Картинка залюблена у темні, холодні тони, а камера не цурається брутальних та кривавих подробиць. Режисер прискіпливо досліджує потворність як людського тіла, так і людської душі.

«Франкенштайн» (2025)

Новому тисячоліттю — новий Франкенштайн. У XXI столітті зшитий зі шматочків людської плоті монстр ненадовго завітав до досі не знайомого йому жанру екнш-бойовиків: спершу зринув у масштабному блокбастері Стівена Соммерса «Ван Гелсінг» 2004 року, а десятиліття по тому отримав сольний проєкт «Я, Франкенштайн». Візити виявилися не дуже вдалими: ні фільми, ні монстри у них не зацікавили глядачів, і хоча «Ван Гелсінг» з часом здобув певний культовий статус у вузькому колі поціновувачів, глобально це ситуацію не змінило.

Однак студія Universal не полишала сподівань монетизувати свою спадщину. І тут у пригоді став відомий мексиканський режисер Ґільєрмо дель Торо. Він зробив собі ім’я на похмурих фантасмагоричних горорах, а ще він обожнював роман Мері Шеллі: «Я все життя провів із творінням Мері Шеллі. Для мене це Біблія. Але я хотів утілити його по-своєму, переспівати в іншому ключі, з іншими емоціями». Шлях до свого «Франкенштайна» зайняв у дель Торо дуже багато років. Він підписав контракт з Universal ще у 2008 році, але розробка затягнулася, і режисер реанімував проєкт аж у 2022-му — тепер під крилом Netflix.

Дель Торо обігрує класичну історію, суттєво змінюючи сюжет, але й повертаючи проблематику до витоків. Роман Мері Шеллі — це передусім психологічна драма про батьків і дітей, про творців і їхні творіння, а також про відповідальність за ухвалені рішення. Віктор Франкенштайн у виконанні Оскара Айзека горить шляхетною метою здолати смерть і створює свою Істоту (Джейкоба Елорді), заручившись підтримкою ексцентричного багатія і торговця зброєю Генріха Гарландера у виконанні Крістофа Вальца. Утім, досягнувши мети, Віктор не готовий проявляти достатньо доброти й терпіння, щоб виховати своє «дитя». У цьому дель Торо суголосний Брані, який теж проводив свідому паралель між Істотою і покинутою дитиною.

Через саму Істоту режисер зосереджується на переосмисленні теми почварності, ще більше загострюючи питання «Хто ж справжній монстр?».

Створіння нікого не вбиває з власної волі чи за велінням лихої природи — навіть Елізабет (Мія Ґот), тут — наречена Вікторового брата — гине не від його руки. Це історія стосунків Віктора й Істоти, розказана крізь призму травми та спокути.

Дель Торо пише своє полотно широкими помпезними мазками. Готична атмосфера твору відверто тяжіє до барокової надмірності. Для когось — це сильна сторона стрічки, а для когось — її ахіллесова п’ята. Фільм не став проривом у жанрі, але здобув порцію заслуженої уваги. Прем’єра на 82-му Каннському фестивалі та кілька технічних Оскарів про це свідчать.

«Наречена!» (2026)

Монстр Франкенштайна живе на великому екрані вже більше сотні років — солідний термін, який важко витримати на самоті. Ми вже згадували про численних родичів Створіння, але єдина, хто зрівнялася з ним у важливості — це наречена Франкенштайна. Фільм про неї вперше вийшов у 1935 році й остаточно сформував франкенштайнівський канон. Режисер екранізував низку сцен з роману, які лишилися за облавком першого фільму, та вдало розширив одну з ключових сюжетних ліній. У романі Мері Шеллі Створіння вимагає, щоб Віктор подарував йому подругу — істоту таку ж, як і він сам: мовляв, ще одне поріддя з того світу не відчуватиме такої огиди до нього, як решта людства, і разом вони зможуть спокійно жити осторонь всього світу. Книжковий Віктор зрештою від цієї ідеї відмовився, тоді як його кіношний двійник Генрі вчинив інакше.

Іконічність нареченої Франкенштайна неможливо переоцінити. У певному сенсі, вона, можливо, відоміша за свого «чоловіка». Виразна гра Ельзи Ланчестер та ефектний дизайн персонажки обезсмертили наречену. Якщо вам завжди було цікаво, від кого у Мардж Сімпсон така екстравагантна зачіска, то тепер ви знаєте. Аж не віриться, що у власному фільмі наречена з’являється всього на три хвилини.

Прикметно, що героїня з’явилася не через банальний gender swap — вона аж ніяк не копія монстра Франкенштайна в спідниці. Наречена має власну передісторію, сюжетну арку та роль. Вона є квінтесенцією унікальних соціальних підтекстів: її поява привернула увагу до питань релігійного догматизму, класової нерівності, гендерної політики та квірної ідентичності в ті часи, коли публічне обговорення подібних тем було фактично заборонене. І діалог досі триває… 

Меґґі Джилленгол точно хотіла докинути кілька слів у цю розмову. «Наречена!», її друга режисерська робота, воскресила знаменитих монстрів у новому для них часопросторі. Тепер їхня драма розгортається не в класичному готичному антуражі, а в Чикаго 1936 року. Нуарна епоха гангстерів та бутлегерства змінює звичну динаміку стосунків героїв. 

Монстр Франкенштайна (Крістіан Бейл) уже встигає понад сотню років повештатися світом і стати спокійним, трохи сумним сінефілом, перш ніж приходить до докторки Євфроніус, щоб та оживила для нього партнерку. Вчена повертає до життя вбиту дівчину Іду (Джессі Баклі), яка втрачає всі спогади про попереднє життя й приходить до тями як безіменна Наречена. Френк — а саме так тепер представляється Франкенштайнове Створіння — тішиться товариству жінки, про яке мріяв довгими самотніми роками, й прагне, щоб вона його полюбила, а сама Наречена не може спокійно насолоджуватися посмертям, адже її переслідують привиди минулого. Герої фільму — не чудовиська в класичному сенсі й не пасторальні коханці. Це ізгої, що мають у руках зброю і не бажають миритися зі своїм соціальним статусом, закохані робін гуди з того світу. 

Режисерка поєднала горор із чорною комедією, детективом, а також кримінальною і соціальною драмою, послідовно наповнюючи фільм алюзіями на різножанрову класику кінематографа: тут — серед багатьох інших — і мюзикл «Циліндр» із Фредом Астером, і нуар «Подвійна страховка», і «Дикі серцем» Девіда Лінча. «Джокер» також поруч пробігав і навіть позичив оператора Лоуренса Шера.

Меґґі Джилленгол створила мешап роману Мері Шеллі з історією про Бонні та Клайда. Хотілось би сказати, що серед джерел її натхнення й справді був однойменний фільм 1967 року. Цілком можливо. Проблема тільки в тому, що вона не придумала, навіщо їй ці запозичення. Від жорсткого провокативного першоджерела Артура Пенна, яке кидало виклик суспільній моралі, лишилася тьмава оболонка, яку заповнили плакатними гаслами.

Фільм порушує цікаві теми, як-от питання ідентичності жінки, її свободи та права на власний голос (промовиста метафора — злочинець вирізає жертвам язики). Героїня Джессі Баклі — не мила романтична діва, а гучна, сповнена сили, енергії та злості жінка, яка не прагне бути зручною і не боїться заявити про себе. Вона багато в чому схожа на Гарлі Квін — шалену, сміливу й неспинну. Водночас вхопившись за багато тем водночас, стрічка хаотично розсипається на окремі сюжетні лінії, не розкриваючи до кінця жодну.

Режисерка розривається між часто суперечливими ідеями, які прагне донести й полемізує з Мері Шеллі, однак саме сцени з потойбічними з’явами Мері Шеллі, хоч і апелюють до «Нареченої Франкенштайна» 1935 року, видаються чи не найнедолугішими в усьому фільмі.

Можливо, «Наречена!» спрацювала б краще, якби її лишили легким мешапом, на кшталт «Гордість і упередження і зомбі», а не штучно перетворювали на програмний маніфест, для якого Меґґі Джилленгол забракло досвіду й майстерності.

«Наречена!» провалилася в прокаті, не виправдавши очікувань студії. Та чи завдало це удару по міфу про Франкенштайна і його Створіння? У жодному разі. Не спрацювала одна інтерпретація? На її місці миттю постане інша. Людство вже 200 років осмислює роботу Мері Шеллі й, здається, не збирається зупинятися. Будуть нові книжки, комікси, фільми. Знову і знову лунатиме культове: «Воно живе!» Хотілося б тільки одного: Голлівуду вже варто наважитися на дорогий байопік про саму Мері Волстонкрафт-Ґодвін. Масштаб її особистості не поступається масштабу її творіння.

Читайте також: 7 найцікавіших фільмів про письменників і письменниць 2024 року