Буремні пристрасті Емілі Бронте: від книги до кіноекрану

469%. Настільки, за даними видавництва Penguin, зросли у Великій Британії продажі культової класики від Емілі Бронте — роману «Буремний перевал». Сплеск інтересу, без сумніву, пов’язаний зі свіжою екранізацією книжки з Марґо Роббі та Джейкобом Елорді на титульних ролях. Нова екранізація не менш контроверсійна, ніж оригінальний роман, але вона не єдина. Яка драма розгорталася серед вересового пустища і якою її бачили до Емеральд Феннел?

Безперечний провал, що став хітом

З огляду на шалену популярність «Буремного перевалу» сьогодні, дивно усвідомлювати, що його авторка померла, вважаючи книжку безперечним провалом. Емілі Бронте просто не встигла дожити до своєї слави: багато років вона доглядала за хворим на туберкульоз братом і, захворівши на його похороні, пішла з життя у свої 30. Сімейство Бронте — унікальне явище в історії англійської культури: з одного боку — літературне безсмертя, з іншого — шалено коротке життя. І це стосується не лише Емілі: у родині було шестеро дітей, і тільки Шарлотті вдалося дотягнути до «рекордних» 38 років. Така висока смертність не була дивиною для того часу, їхня винятковість в іншому: у родині Бронте в межах одного покоління виросли три яскраві, самобутні письменниці.

Сучасники знали Емілі Бронте як поетесу (цікаво, що зараз ця її іпостась практично не відома широкому загалу). «Буремний перевал», або ж «Буремна вись», у перекладі Злати Подугольнікової, вікторіанський суспільством не був сприйнятий узагалі. Роман шпетили за вульгарність, дикість та жорстокість.

Історія не мала морального стрижня й була позбавлена звичного для літератури свого часу дидактизму. Неприємні персонажі і їхня дика пристрасть кидали виклик прийнятим ідеалам спокійного, виваженого кохання, а розтягнута на десятиліття і позбавлена сенсу помста не лишала жодного шансу на спокуту. Авторка пропонує болісну, багатошарову історію про кохання, що виродилося в обсесію, нещасних і жорстоких у своєму нещасті людей, травми поколінь і класову дискримінацію. 

На сторінках роману авторка показує долю маєтку Буремна Вись та її проклятих мешканців. Починається все винятково готично: до садиби прибуває джентльмен, який хоче винайняти у власника сусідній маєток, Дроздову Ґражду, щоб відпочити від гамору світської суєти. З порогу нашого героя зустрічають відлюдькуваті слуги, ветха понівечена будівля, жорстокий господар і примара, що не дає спати вночі. Дуже швидко стає зрозуміло, що представлений у першому розділі містер Локвуд — лише частина рамкової історії, яка обрамлює собою зовсім інший сюжет. Зниджений орендар випитує в служниці історію падіння дому Ерншоу і та радо розповідає, що теперішнього її господаря колись, дуже давно, батько сімейства, містер Ерншоу, привіз із Ліверпуля. То було вовкувате безіменне циганча, якого чоловік пожалів і захотів виховати як власного сина. Хлопчика нарекли Гіткліффом. Він швидко подружився з названою сестрою Кетрін. Вони разом гралися й вешталися вересовими пустищами, але ідилії поклало край знайомство Кетрін із сусідами — добропорядними і спокійними Лінтонами.

У своїй книзі Емілі Бронте послідовно руйнує канони романтичної літератури. Вже у 1847 році вона запропонувала глибоку деконструкцію образу байронічного героя.

Гіткліфф, хоча й увібрав у себе чимало його рис — похмуру екзотичну зовнішність, внутрішню силу та протистояння з усім світом — за своєю суттю є людиною грубою та патологічно жорстокою. Він надзвичайно мстивий, дріб’язковий і — куди ж без цього — самозакоханий. Попкультура відчайдушно жадає видивитися в ньому поганця з доброю душею, але Гіткліфф не такий. Сповнена одержимої любові до нього Кетрін застерігає зовицю: «Благаю, не думай, що за його непривітною зовнішністю ховається океан доброти й ніжности! Він аж ніяк не алмаз, який треба лише відшліфувати, щоб побачити блиск» (цитати тут і далі — за виданням «Буремна вись» від видавництва «Небо»). Навіть сам Гіткліфф застерігає інших героїв роману, а заразом і читачів, від проявів симпатії в його бік: «Вона відмовилася від усього цього, бо піддалася ілюзіям […], вбачаючи у мені такого собі романтичного героя і очікуючи від мене нескінченного терпіння та лицарської відданости». Він умів бути добрим тільки до Кетрін — і то, лише коли сам цього хотів. Та й Кетрін була йому до пари: очима служниці Неллі ми бачимо складну, здатну на сильні почуття, але капризну, схильну до істерик і самозакохану панянку, яка зростала під гнітом деспотичного брата Гіндлі й мучила всіх навколо.

Емілі Бронте безжальна до своїх героїв і не пропонує їм жодного спасіння. «Буремна вись» — не про кохання, яке зцілює хворі душі: Кетрін та Гіткліфф — не Есмеральда та Квазімодо, і не Марічка та Іванко також. Вердикт авторки невтішний: травмовані люди здатні лише на травматичне кохання, яке деструктивно впливає на всіх навколо, а коханців просто знищує.

Читайте також: Книги, що оживають: сім найцікавіших екранізацій останніх років

Камера! Мотор! Пристрасть!

«Буремний перевал» шалено часто гостює на кіно- та телеекранах. Кінематографісти регулярно звертаються до містичного, хворого кохання Кетрін Ерншоу та Гіткліффа, раз на кілька років стабільно запрошуючи глядачів до нового Буремного Перевалу.

Змінюються кіноепохи, формати, режисерські підходи, час та місце дії. Інтерпретацій так багато, що навіть найвибагливіший глядач знайде щось для себе.

І найхимернішу фантазію буде втілено в життя. Хочеться мексиканського колориту? Луїс Бунюель з «Безоднею пристрасті» 1954 року до ваших послуг. Хочеться дізнатися, яким було телебачення на самому своєму світанку, і подивитися версію «Буремного перевалу», яка понад 60 років вважалася втраченою? На вас чекає «Шоу місяця від “Дюпон”» — проєкт, для якого актори розігрували сюжети в прямому ефірі — і їхня постановка 1958 року з Річардом Бартоном в ролі Гіткліффа та Розмарі Гарріс (більш відомої за роллю тітоньки Мей в трилогії Сема Реймі про «Людину-павука») в ролі Кетрін. А може, вам сподобалося, як Акіра Куросава переніс дію «Короля Ліра» в середньовічну Японію? У 1988 році Йошішіґе Йошіда виконав такий трюк і з «Буремним перевалом». Ця версія, мабуть, наймістичніша. У кадрі вікторіанський роман переплітається з традиційним японським театром Но, перетворюючись на оповідь про непокору богам. Таких адаптацій назбирається не один десяток. Як не загубитися в цьому світі буремності? Наскільки глибока кроляча нора? 

«Буремний перевал» у 1939-му

Чорно-біла картинка, оркестр на фоні, готичні, наче висічені в камені, букви назви. Фільм Вільяма Вайлера разом зі «Звіяними вітром», що вийшов того само року, став вершиною романтичного Голлівуду. Версія з шекспірівським актором Лоуренсом Олів’є та Мерль Оберон, безперечно є викликом для сучасного глядача: повільна, помпезна, трохи штучна через переважно студійну зйомку. Статичні кадри мають на меті передати велич історії.

Лоуренс Олів’є відіграє класичного байронічного героя: похмурого та жорстокого, але все одно благородного. Його Гіткліфф заперечує все, чим був книжковий оригінал: він якраз і є отим алмазом, «який треба лише трохи підшліфувати». Образ Кетрін також значно пом’якшений, і тому, коли дівчина виголошує свій програмний монолог про те, що вона і є Гіткліфф, їй не дуже віриться: у ній дуже мало дикунства.

«Буремний перевал» Вайлера поводиться з першоджерелом доволі вільно. Події зсунуті в часі на середину ХІХ століття, майже половина книжки взагалі зникає, а неприємні характери учасників подій сильно підретушовані.

Це фільм про красиві бали з красивими людьми, в життя яких морок вривається лише спорадично. Чи варто глянути? Безперечно. Монологи Гіткліффа проймають, а візуал здатен потішити, якщо ви любите шик старого кіно. Це сумна й красива романтична історія, яка задала тон усім подальшим екранізаціям.

«Буремний перевал» 1970-х

Від чорно-білої картинки до кольору, від прилизаності старого Голлівуду до бруду нової британської хвилі. У 1968-му вийшла надзвичайно популярна екранізація «Ромео і Джульєтти» від Франко Дзеффіреллі. Студія AIP захотіла і собі зняти щось романтичне з орієнтацією на підлітків. Обрали «Буремний перевал». На роль Гіткліффа покликали Тімоті Далтона, який уже мав у доробку хай другорядну, але дуже яскраву роль в історичній драмі «Лев взимку», а Кетрін зіграла Анна Колдер-Маршалл.

Фільм часто критикують за надмірну мелодраматичність та дивні сценарні й режисерські рішення. Історію перекроїли ще більше, ніж у версії 1939-го року. Де ж це бачено: Гіткліфф програє не лише у війні за серце Кетрін, а й у війні за маєтки! Знову під ніж пішли 17 років після смерті Кетрін: планували повернутися до цього в сиквелі, але провал стрічки поставив хрест на продовженні. Із цікавого — з’явилися натяки на те, що Гіткліфф міг бути позашлюбною дитиною містера Ерншоу. Таке рішення додає історії тривожно-інцестуальних мотивів, роблячи зв’язок Кетрін і Гіткліффа ще трансгресивнішим. У виконанні Тімоті Далтона Гіткліфф позбавлений демонічної принадності — ці риси ми побачимо пізніше у образі містера Рочестера із серіалу «Джен Ейр» 1983 року — а поки що на екрані постає затурканий Мауглі, невід’ємна частина дикої природи, яка прагне поглинути як Буремну Вись, так і Дроздову Ґражду. До речі, про природу: вона і є тим, заради чого цей фільм, попри всі застороги, варто подивитися.

Несподівана удача: фільм знімали майже в тих локаціях, про які писала Емілі Бронте. А за кілька кілометрів звідти знімали «Джейн Ейр» її сестри Шарлотти.

Ця версія бере не брутальністю почуттів, а брутальністю простору. Красивих людей на балах тут не буде: сімейства Ерншоу та Лінтонів розчиняються в холодних вікових бескидах і обширах порожнечі, заповнених самим лише вересом. А ще вони тонуть в побуті: де господарі, а де слуги — незрозуміло, усі повинні тяжко працювати без шансів позбутися бруду. Той виступає потужною метафорою: Гіткліфф вимащує обличчя Кетрін багном в одному з нападів шалу. Це цікаво римується зі словами книжкового Гіткліффа: «Я буду настільки брудним, наскільки мені заманеться! Як подобається мені бути брудним, то таким і лишусь!»

«Буремний перевал» 1992-го

Кажемо «Буремний перевал» у кіно — уявляємо Жульєтт Бінош та Рейфа Файнса. Фільм 1992 року може претендувати на звання еталонної екранізації роману. Ретельно пропрацьований сценарій, вишукана операторська робота, елегантні режисерські рішення, які доповнюються сильною акторською роботою. Ледь не вперше на екрані показано весь «Буремний перевал», а не лише його першу половину. Глядачі, які не читали роман, тільки з цієї версії дізнаються, як мстився Гіткліфф дітям своїх ворогів.

Якщо у фільмі 1970-го року акторський дует Гіткліфф-Кетрін був ахіллесовою п’ятою стрічки, то тут це його окраса і найсильніша сторона. Для багатьох людей Рейф Файнс став еталонним Гіткліффом. Йому вдалося поєднати щире кохання з ницістю душі. Ніжні почуття регресують до збоченої обсесії, яка мучить героя до кінця його днів. Власне, завдяки «Буремному перевалу» Рейф Файнс отримав роль рафінованого психопата, наглядача концтабору Амона Геца в «Списку Шиндлера» Стівена Спілберга.

Жульєт Бінош грає дві ролі: шатенку Кетрін і білявку Кеті, її доньку. Здається, вперше партнерку Гіткліффа зображено так тонко нюансовано. Вона більше не трофей знавіснілого цигана й не легковажна вертихвістка, що нехтує відданим коханням, як часто показувалося у попередніх версіях: бажання багатьох режисерів відбілити Гіткліффа неминуче призводило до спрощення та схематизації образу Кетрін. Тут вона постає вразливою дівчиною, яка розривається між почуттями та обов’язком.

«Буремний перевал» 1992 року — чудове кіно, але й він не передає нюансів роману на повну. Режисер Пітер Камінський не наважився з усією щирістю та відвертістю відтворити мерзенні сторони персонажів.

Водночас дует Файнса та Бінош вийшов настільки вдалим, що в подальшому вони ще двічі сходилися на одному екрані — культовий «Англійський пацієнт» та свіже «Повернення».

«Буремний перевал» 2009-го

Готична романтика, драма почуттів і жорстокий фінал. «Буремний перевал» — одна з тих історій, про які важко говорити без надриву. Але що, коли спробувати? Кожен герой роману — ще той редфлег. Будь-який психолог міг би провести чимало веселих годин, виписуючи діагнози Кетрін Ерншоу та Гіткліффу. Це зламані люди, але, окрім їхніх травм, в історії є ще дещо цікаве: час, у якому вони жили. Хтось проводить вечори, крутячи на повторі «Месників», а чиясь зона комфорту — стара-добра британська period drama. І «Буремний перевал» Емілі Бронте має чудовий потенціал, щоб нею стати.

Двосерійна екранізація 2009 року хоч і була знята каналом ITV, втілює в собі все те, що прийнято називати екранізацією класики від BBC. Декорації, робота з оригінальним матеріалом, операторські прийоми та акторська гра не ставлять собі за мету відкрити нові горизонти: вони суто функціональні. Але в цьому й перевага. Перегляд цієї екранізації дарує таке само задоволення, як і перегляд улюбленого детективного процедуралу. Гарні актори в гарних костюмах (цього разу більш достовірних, ніж у 1939-му) розігрують знайомий сюжет, де готичні елементи зведені до мінімуму.

«Буремний перевал» 2009 року — чудовий і затишний варіант для тих, хто хоче поринути в світ Англії кінця XVIII століття більше, ніж у світ дикого шаленства і психологічних травм.

Гіткліффа тут зіграв Том Гарді, а Кетрін — його майбутня дружина Шарлотта Райлі. Остання, до речі, пізніше зіграє Арабеллу в екранізації фантастичного роману Сюзанни Кларк «Джонатан Стрейндж і містер Норрел» — ще одна історія, де дуже багато вересової пустки. Гіткліфф постає не так демонічним коханцем, як насмішкуватим трикстером з травмованою душею, а Кетрін — не дикою шаленицею, а жінкою, що заплуталася в почуттях. Режисерка мінісеріалу Кокі Ґедройц значно більше за колег приділяє увагу другому поколінню родини — нащадкам Кетрін, Гіткліффа та Гіндлі. На Кеті навіть перекладаються наративні функції орендаря містера Локвуда..

«Буремний перевал» у 2011-му

«Буремний перевал» — це історія про кохання. «Буремний перевал» — це історія про класову нерівність. «Буремний перевал» — це історія про расизм. Гіткліфф описується в романі яким завгодно, тільки не білим. Містер Ерншоу казав, що підібрав його в Ліверпулі, а, як стверджують дослідники, тогочасний Ліверпуль був осередком работоргівлі. Походження Гіткліффа, як і його расову приналежність, чітко не проговорено: «Ти цілком можеш зійти за загубленого принца якогось далекого царства. Хтозна, може, твій батько був китайським імператором, а мати — індійською царівною…»

Як давали цьому раду попередні екранізації? Доволі неординарно: в дитинстві Гіткліффа ніхто не мив, а в дорослому віці він уже поставав писаним красунчиком, який іноді, як у випадку з Лоуренсом Олів’є, аж сліпив своєю білизно́ю. Взяти на роль Гіткліффа людину кольору — рішення і сміливе, і логічне одночасно. Режисерка артхаусної екранізації 2011 року, Андреа Арнольд, спершу хотіла, щоб Гіткліффа зіграв актор ромського походження, але підхожих кандидатів не знайшлося. Тоді вона стала шукати актора серед вихідців з Пакистану, Індії, Бангладеш та Середнього Сходу. Роль отримав дебютант Джеймс Гоусон, а його екранну партнерку зіграла Кая Скоделаріо. 

У своїй екранізації Андреа Арнольд продовжує теми та мотиви, закладені версією 1970 року. Проте йде трохи далі. Наприклад, повністю відмовляється від мелодраматичних вивертів. Зі свого фільму вона також повністю прибирає саундтрек, лишаючи глядачів сам на сам із завиванням холодного вітру, а також знижує до мінімуму присутність у кадрі світла і слів.

Ще трішки — і стрічка стане німою та чорно-білою. Герої — одне ціле з природою, що їх оточує. Зображення мертвих тварин та птахів покликане це підкреслити. Тому в кадрі так багато бруду.

Гіткліфф — не демон, але й точно не романтичний герой. Майже весь фільм він переважно спостерігає за іншими. Природа його жорстокості — не потойбічні сили. Він плоть від плоті того середовища, в якому виріс. І чинить він зло тільки тому, що його світу воно притаманне: коли ти щодень патраєш курей та ріжеш овець, повісити собачку нареченої на паркані — звична справа. До речі, Андреа Арнольд — чи не єдина, хто зберегла цю сцену, не боячись, що під її вагою образ принадного лиходія розлетиться на друзки.

Майже весь хронометраж фільму режисерка виділяє на дитинство головних героїв, вважаючи, що там міститься зерно їхньої драми. Приземлено-побутова постановка, щоправда, перестає діяти, коли доводиться зачіпати неминучі «готичні» сцени: ті видаються неприродними і відверто зайвими.

Новий «Буремний перевал»

«Найогидніша екранізація роману», «режисерка взагалі не зрозуміла оригінальну історію», «я не знала, ридати мені чи ригати під час перегляду» — фільм Емеральд Феннел вийшов лише кілька днів тому, а вже підірвав соцмережі. Люди обурюються, дискутують і сваряться: «Все не так, не про те, і не для того!» /місце для обов’язкової згадки, що Гіткліфф — аб’юзер і не мав бути білим/. Та скільки б не тривали суперечки, а в кінотеатрах аншлаги: за перший вікенд в Україні «Буремний перевал» встиг зібрати 20 мільйонів гривень і це, як то кажуть, далеко не межа його можливостей.

Зрозуміло, що новий «Буремний перевал» зміг пробити людей на емоцію. На 100% спрацював ефект несподіванки: хто не читав роману й повівся на рекламу, яка обіцяла ідеальний фільм для парочок на 14 лютого, були шоковані низкою брутальних сцен, а ті, хто читав роман, були шоковані тим, як вільно режисерка повелася з першоджерелом, хоча вона нікому точної екранізації і не обіцяла. Навпаки, у всіх інтерв’ю Емеральд Феннел послідовно підкреслює, що її «Буремний перевал» — це суб’єктивний погляд на класичну історію. У фільмі вона хотіла передати ті відчуття, які пройняли її у 14 років, коли вона вперше читала роман.

Суб’єктивне бачення — це саме те, що виділяє її версію з міріадів схожих між собою екранізацій. Їх же кілька десятків, і всі не переграєш! У когось кращий Гіткліфф, у когось краща Кетрін, у когось краща Буремна Вись, а хтось краще зобразив Ґражду Дроздів. Десь костюми автентичні, а десь герої застібають манжети не так, як було прийнято в георгіанську добу. Простір фантазії натомість дозволяє ефективно залучати необхідні для твоєї історії елементи, не дбаючи про те, вкладається це в чиюсь уяву про твір та добу, чи ні.

З оригінального роману Феннел запозичила лише кістяк: є Кетрін і її батько, є знайда Гіткліфф, є Лінтони. Брата Гіндлі, до речі, нема, бо всі його негативні риси перебрав на себе старий містер Ерншоу. І є бурхливе кохання Кетрін та Гіткліффа. Події фільму розгортаються в невизначеному хронотопі, який всотав у себе стилі бартонівської Аліси (маєток Лінтонів), готичного темного фентезі (Буремна Вись), кроненбергівської тілесності й попкультурної еклектики Софії Копполи. Кеди Марії Антуанетти кокетливо передають привіт окулярам Дракули на лиці Марґо Роббі.

Багато режисерка взяла і в База Лурмана: його «Ромео + Джульєтта» відчувається в картинці й простежується в сюжеті. Емеральд Феннел зраджує сюжету та ідеям Бронте, роблячи із Кетрін та Гіткліффа викривлену версію коханців із Верони: нещасну пару, чиєму щастю завадила трагічна випадковість і брак нормальної комунікації. Їхні кепські характери згладжено, а на зміну стриманому шляхетному коханню, яке шанувалося в ХІХ столітті, прийшла розкута сексуальність «Коханця Леді Чаттерлей». Своїм жіночим персонажам Емеральд Феннел віддає значно більше суб’єктності, ніж це була готова зробити Емілі Бронте. І ось уже Гіткліфф стає об’єктом безсоромної об’єктивізації. Цікавий творчий хід.

При цьому не можна сказати, що Феннел не читала або не зрозуміла оригінал: коли це потрібно для її історії, вона видобуває такі деталі, яких в кіно не помічав ніхто до неї. У новій версії «Буремного перевалу» служниця Неллі (тут — компаньйонка) вирізняється макіавеллічними підступами. Як не дивно, це й справді трохи суголосно роману, де Неллі абсолютно не схвалює поведінку Кетрін і дуже рідко їй співчуває: «Краще би їй померти, аніж і далі лишатися тягарем та причиною нещасть для всіх навколо». 

Новий «Буремний перевал» — не канонічна екранізація роману Емілі Бронте, але не схоже, щоб режисерка тієї канонічності взагалі прагнула. Її фільм — красиве видовище, яке змогло запропонувати щось справді нове, а це часто значно важливіше, ніж сліпе слідування оригіналу.

Списи через «Буремний перевал» Емілі Бронте ламалися раніше і будуть ламатися в майбутньому. Роман потрапив до лабіринту кривих дзеркал, де всі бачать щось своє… Мабуть, для справді хорошої літератури це нормально. Міріади версій, розмаїття форматів. Приємно, що це стосується не тільки простору кіноінтерпретацій, а й українського книжкового ринку. «Буремний перевал» видають різні видавництва у різних перекладах. Найцікавішими виглядають версії від «Книголава» та «Неба». Перший варіант припаде до душі колекціонерам ошатної класики, другий — тим, хто цінує нестандартні підходи у перекладі та оформленні. Видання рясно ілюстроване Марією Сеймур та споряджене qr кодом, за яким ховаються «Композиції для атмосферного читання», що посилює імерсивність читацького досвіду. 

А ось екранізації, яка б досконало передала всі пласти роману, досі не зняли. Все ще попереду?

Читайте також: 7 найцікавіших фільмів про письменників і письменниць 2024 року