Катерина Калитко зачитала свій есей про роль перекладача під час церемонії Drahoman Prize

Під час церемонії Drahoman Prize, яка відбулася під час цьогорічного Книжкового Арсеналу, письменниця та перекладачка Катерина Калитко зачитала свій есей про роль перекладача, який вона написала для цієї події. «Читомо» публікує повний текст. 

У Першому посланні до коринтян апостол Павло говорить: хто розмовляє мовами, той хай молиться і про переклад. Так він міркує про глосолалію — дар говоріння різними мовами, що зійшов на послідовників Христа у П’ятдесятницю. І в турбулентному глобальному світі ця древня формула все ще звучить сучасно. Вона перетворює переклад з технічної в онтологічну позицію: він стає не додатком до істини, але умовою її входження у світ людей.

Великий розхитаний світ нині говорить одночасно багатьма голосами та мовами, і водночас мало хто розуміє іншого вповні. Національні та приватні травми, історичні досвіди, різні режими пам’яті, геополітичні страхи виробляють власні мовні регістри. Письменник національної літератури, намагаючись це ословити в письмі, дуже часто перебуває в ситуації глосолалії. Він говорить із глибини свого досвіду, але цей досвід не має автоматичної зрозумілості для іншого.

Ми звикли говорити про перекладачів як про будівничих мостів, як про садівників, що вкорінюють екзотичні рослини у рідному саду. Одначе перекладач посеред сучасного світу вже не є просто ремісником, що працює з книгами. Він стає фігурою цивілізаційного посередництва, майже апостольською фігурою. Такому пасіонарію, як іншому апостолові, Петру, потрібна неабияка відвага та віра, щоб ступити на води розбурханого моря Галілейського і рушити вперед.

Особливо це видно в ситуаціях війни й катастрофи. Коли український текст виходить у світ, він не просто перекладається іноземною мовою, але й проходить через набагато страшніший бар’єр — між досвідом того, хто живе всередині геноцидальної війни, і досвідом того, для кого війна лишається новинарною категорією. Тут перекладач мусить перетворювати не самі лише слова, а й щільність реальності. Пульс опору нищенню, температуру втрати, впертість любові, інтонацію історичної пам’яті.

Апостол Павло фактично ставить одне з головних питань усієї європейської культури: що важливіше — інтенсивність внутрішнього переживання чи його комунікація? Весь теперішній світ — глосолалія, одночасне говоріння і крик народження ідентичності.

Уся велика література трохи глосолалічна. Поезія особливо. Бо справді живий текст завжди означає більше, ніж може бути раціонально пояснено. У ньому завжди є слід чистого звучання, автохтонного ритму, заклинання. Щось, що не перекладається до кінця навіть у межах однієї мови, власної. Але також література — це електричний розряд між темною музикою досвіду й потребою бути почутим іншими. Цей розряд щоразу проходить крізь перекладача.

У політичному сенсі глосолалія є небезпечним феноменом. Вона може бути як мовою свободи, так і мовою масового трансу. Тоталітарні режими прекрасно вміють створювати колективні стани, де слова втрачають значення й починають діяти гіпнотично. Пропаганда часто працює через інтонаційне зараження замість сенсів. Темна правда про людину полягає в тому, що ми не настільки раціональні мовці, як нам здається. Значна частина людського мовлення ірраціональна, часто афективна, часто тілесна.  І, можливо, саме тому Павло так наполягає на перекладі. Бо це етичний акт повернення екстазу у спільний простір. Так, є досвід, що перевищує мову. Але якщо він назавжди залишиться лише екстазом, то не створить ані культури, ані громади, ані історії. Література і культура загалом виростають із потреби ділитися, пояснювати себе та розуміти інших.

Тут виникає цікавий парадокс. Що сильніше текст укорінений у власній мові, то більше він потребує перекладу — і то важливішим робить свого перекладача. Бо універсальним є не абстрактне, а радикально конкретне. Саме тому світ досі, ніби вперше, читає «Іліаду», «Божественну комедію» чи «Сто років самотності» — тексти, гранично вкорінені у власний космос.

Але є тут іще глибший вимір. Переклад у часі, який дістався нам для життя, стає опором проти кількох форм розладу світу. Першою серед них є імперська уніфікація. Імперія не потребує перекладу, прагнучи оголосити свою панівну мову єдиною природною мовою реальності. Імперія каже: не треба розрізняти, а отже — і перекладати, просто говоріть як усі. Тож сама практика літературного перекладу є антиімперським актом, бо визнає, що жодна мова не є центром світу.

Друга форма розладу, яку ми нині проживаємо –  алгоритмічна прозорість сучасності. Машинний переклад утворює ситуацію абсолютної еквівалентності, працює швидко, не залишає простору для пошуків та напівтонів. Проте велика література завжди по-справжньому існує саме в зоні неперекладності, у диханні та інтонації, у дуже локальному досвіді, у пульсі підтекстів та в тріщинах синтаксису. У всьому тому, що чинить опір миттєвому споживанню.

Добрий літературний переклад завжди здавався мені не усуненням інакшості, а її чутливим і слушним тлумаченням, перенесенням. Не локалізацією та апропріацією, але створенням простору для автентичного звучання іншого голосу, який не втрачає власних інтонацій та наголосів.

Тому апостол Павло знову звучить сучасно і несподівано. Переклад потрібен не для споживацького комфорту, але для життя спільноти у всій її складності. Без перекладу кожен залишається замкненим у власному екстазі, власній травмі, власній мові. Переклад же перетворює приватне одкровення на буття у спільному світі.

Можливо, саме тому в нашу епоху глобальної цифрової самотності й розпаду звичних уявлень про світ перекладач є однією з найважливіших культурних фігур. Він підтримує саму можливість людства не розпастися на взаємно незрозумілі голоси. Дякую всім, хто проживає цю історію від Вавилону і дотепер.

Drahoman Prize – премія для перекладачів української літератури на різні мови світу. Вручається щороку за високу перекладацьку майстерність та внесок у промоцію української літератури за кордоном. Заснована Українським інститутом, Українським ПЕНом та Українським інститутом книги. Відбувається у партнерстві з Фундацією ЗМІN. 

Читайте також: Премія Drahomán Prize оголосила лавреатку 2025 року

Фото: Валерія Мезенцева/Книжковий Арсенал