Премія Drahomán Prize оголосила лавреатку 2025 року

Премія для перекладачів книжок з української мови на мови світу Drahomán Prize оголосила лавреатку за 2025 рік, нею стала Ніна Мюррей. Про це повідомила кореспондентка Читомо з церемонії нагородження премії, що відбулася в межах Книжкового Арсеналу.

Ніну Мюррей нагородили за переклад англійською мовою драми Лесі Українки «Кассандра». Передмову до книжки написав Марко Павлишин.

Ніна Мюррей — перекладачка, поетка та дипломатка. Серед найвизначніших робіт — переклад роману Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» та її ж збірки оповідань «Your Ad Could Go Here», яка була визнана Американською асоціацією українських студій найкращим перекладом року. Крім того, Ніна переклала роман «Іван і Феба» Оксани Луцишиної, твори Юрія Андруховича.

Переклад драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра» став основою для першої професійної постановки «Кассандри» у Великій Британії, що відбулася в Лондоні та згодом гастролювала в Оксфорді та Кембриджі, а також у США.

«Сьогодні на цьому заході й на інших подіях уже йшлося про те, що переклад — це не просто механічний акт перенесення тексту з однієї мови в іншу. Це значно складніша робота з текстом, контекстом і власним досвідом перекладача. Важливо, що перекладачі української літератури мають власний досвід перебування в Україні, спілкування з українцями й проживання тієї реальності, у якій ми нині перебуваємо. Це стає важливою частиною перекладу — тим, що насичує текст додатковими сенсами», — зазначив директор Українського інституту Володимир Шейко під час церемонії нагородження. Її провела перекладачка, виконавча продюсерка радіо «Культура» Ірина Славінська.

Виконавчий директор PEN Ukraine Максим Ситніков зазначив: «Перекладачі з української мови дуже часто працюють із меншими ресурсами й можливостями, ніж перекладачі з інших мов. Але ми маємо відзначати їхню роботу й показувати, наскільки вони важливі для нас, для нашої культури й для нашого народу — особливо зараз, коли переклад є не лише способом діалогу, а й має важливу суспільну й національну роль. Коли українського автора перекладають і видають в іншій країні, це дає можливість донести український голос до нових читачів. Ми маємо це цінувати й підтримувати. Найменше, що ми можемо зробити для перекладачів, — називати їхні імена. Часто перекладач залишається за лаштунками, за текстом, менш видимим, ніж автор».

Очільниця Українського інституту книги Олександра Коваль наголосила: «Володимир сказав, що перекладачі працюють в інших країнах усупереч обставинам і їм це часто дається складно. А мені здається, що вони працюють і досягають успіху не завдяки зовнішнім умовам, а завдяки тому, що дуже люблять українську мову. І також завдяки тому, що ми бачимо й цінуємо їхню працю. … Я бачу, як книжки, перекладені нашими чудовими перекладачами, здобувають великі наклади й отримують увагу читачів. Я бачу, як видавці змагаються на аукціонах за право видати українські книжки. Саме задля цього ми працюємо».

У промові, написаній спеціально для церемонії нагородження Drahomán Prize, поетка Катерина Калитко наголошує:

Переклад стає не додатком до виразності, а умовою взаєморозуміння. Великий, розкішний світ нині говорить одночасно багатьма голосами й багатьма мовами, але водночас далеко не завжди здатен зрозуміти інший досвід.

 

Національні й приватні травми, історичні досвіди, різні режими пам’яті, геополітичні страхи виробляють різні мовні й історичні системи. Письменник національної літератури, намагаючись це осмислити у своєму творі, дуже часто перебуває в ситуації особливого, майже крихкого говоріння. Він говорить із глибини власного досвіду, але цей досвід не має автоматичної зрозумілості для інших.

 

Ми звикли говорити про перекладачів як про будівничих мостів, як про садівників, які пересаджують екзотичні рослини в інший сад. Однак перекладач у сучасному світі вже не є просто ремісником, який працює з текстом. Він стає фігурою майже апостольською. І такому професіоналу, як колись Петру, потрібні відвага й віра, щоб ступити на води розбурханого моря і рушити вперед.

 

Особливо це видно в ситуаціях війни й катастрофи. Коли український текст виходить у світ, він не просто перекладається іноземною мовою. Він проходить через значно складніший простір — між досвідом того, хто живе всередині кровопролитної війни, і досвідом того, для кого війна залишається радше політичною чи медійною категорією.

 

Тут перекладач мусить перетворювати ще не усталені слова на зрозумілі слова, а щирість — на реальність, доступну іншому. Він має передати температуру втрати, інтонацію страху, пам’яті, любові, історичного болю.

 

Апостол Павло фактично ставить одне з ключових питань європейської культури: що важливіше — інтенсивність внутрішнього переживання чи можливість його комунікації? Весь теперішній світ одночасно тримається і на говорінні, і на народженні ідентичностей.

 

Уся велика література трохи схожа на говоріння мовами. Поезія — особливо. Бо живий текст завжди означає більше, ніж можна передати мовою раціонального пояснення. У ньому завжди є чисте звучання, автохтонний ритм, заклинання, щось таке, що не перекладається до кінця навіть у межах однієї мови. Але література — це також електричний розряд між темною музикою досвіду і потребою бути зрозумілим. І цей розряд щоразу проходить крізь перекладача.

 

Спеціальну відзнаку за глибинний внесок у побудову спільного контексту між двома віддаленими культурами отримала Мрідула Ґош, перекладачка з української мови на бенгальську. «Ми мусимо знати: це слово. Як кажемо, спочатку було слово. Я вважаю, що слово ніколи не зникає. Слово не вмирає. Хай живе слово. І через слово хай живуть маленькі новини про Україну», — зазначила вона.

До Капітули премії 2025 року увійшли:

• Володимир Шейко, генеральний директор Українського інституту;
• Володимир Єрмоленко, письменник, журналіст, філософ, президент Українського ПЕН;
• Олександра Коваль, директорка Українського інституту книги;
• Ярослава Стріха, українська перекладачка, літературна оглядачка;
• Алла Татаренко, українська літературна історикиня;
• перекладач із української на фінську, переможець премії Drahomán Prize-2024 Ееро Балк;
• Рорі Фіннін, американський україніст, голова Українських студій у Кембриджському університеті;
• Ірина Забіяка, літературознавиця, перекладачка;
• Софія Онуфрів, перекладачка, менеджерка українських культурних проєктів.

Лавреатка отримає статуетку, виготовлену українською художницею Анною Звягінцевою, грошову винагороду в розмірі 3 000 євро, а також додаткові можливості для роботи та промоції своєї творчості.

Про довгий список номінантів 2025 року читайте тут, а про короткий — тут.

Премію Drahomán Prize заснували у 2020 році Український інститут, Український ПЕН та Український інститут книги. Премія покликана підтримати та відзначити сподвижницьку роботу перекладачів з української мови на мови світу. Drahomán Prize вручається за високу перекладацьку майстерність та внесок у промоцію української літератури за кордоном.

Як повідомлялося, лавреатом премії Drahomán Prize у 2024 році став перекладач Ееро Балк. Інтервʼю з ним для Читомо можна прочитати тут.

Нагадаємо, лавреаткою премії Drahomán Prize 2023 року стала польська перекладачка Катажина Котинська, 2022 року — Ірина Дмитришин, а 2021 року — Богдан Задура.

Читайте також: Ніна Мюррей: поезію в Америці читають професіонали та військові

Чільне зображення: Читомо