Ееро Балк: Старші застерігали, що нас може вербувати КДБ

Ееро Балк – знаний перекладач із української на фінську. З Україною він знайомий ще із 70-х, коли його як іноземного студента перенаправили з Москви до Києва вивчати російську. Перегодом, у 1995-му, він повернувся до Києва цілеспрямовано, аби вивчати українську мову. На сьогодні завдяки його праці фінською можна прочитати Олександра Довженка, Юрія Андруховича, Сергія Жадана, Сергія Руденка та інших. Ееро Балк став лауреатом премії Drahomán Prize 2024 за переклад фінською мовою роману Євгенії Кузнєцової «Драбина».

У новій розмові спробуємо порефлексувати про сучасний Київ і Київ, якого вже немає, про вивчення мови та фінсько-українські взаємозв’язки. 

— Почнімо розмову з фінського книжкового ринку. Чим цікавиться фінський читач, що купує, на що є запит? Чи впливає на сучасне тяглість історії фінської літератури?

— Мабуть, останні 10-15 років смак наших читачів змінився – зараз вони більше віддають перевагу фінській літературі, ніж перекладній. Наші письменники стали писати цікавіше, адже раніше переважали усталені традиційні тексти, зокрема історична проза. Це моя думка не як фахівця в літературознавчій царині, а як спостерігача й читача, адже я по собі бачу, що читаю більше фінської літератури, ніж, наприклад, 20 років тому. Як на мене, фінська література зараз більше відкрилася світу.

Нині триває ювілейний рік «Калевали» (карело-фінський героїчний епос. – прим. Т. Калитенко), і зокрема один наш письменник – Юга Гурме (Juha Hurme), який полюбляє писати такі товсті аналітичні книжки – видав новинку під назвою «Калевала». Я ще з нею не ознайомився, але гадаю, що тут є місце новому прочитанню давнього міфу. Річ у тому, що люди зараз більш свідомі того, що «Калевала» – це не автентичний текст, але все одно там багато нашого – мене особисто цікавить і зворушує цей епос, це світобачення. Час його створення був періодом національного відродження й зібрання епосів. Нам праглося просто показати, що в нас щось є своє, що Фінляндія – це модерна цивілізація, що ми не дикуни, ми не селяни, що в нас також є щось цінне.

Читайте також: Перекладачі з української на інші мови — як втримати інтерес?

 — Як на мене, це резонує зі сказаним вами на початку про те, що сучасна фінська література зараз більш відкрита світу і переживає розквіт, віднаходить нові теми. Та як щодо колиски «Калевали» – Карелії? Як ця анексована радянською владою територія репрезентована в літературі, якщо вона репрезентована, звісно?

— Наразі так багато було написано про Карелію, що вже й не знаю, що виходить зараз.

 У нас є письменники, що емігрували з радянської, російської Карелії. Вони досі пишуть і мають інший досвід, ніж решта фінів. У прозі про Карелію є багато аспектів. Один із них – загальнолюдський, про досвід евакуації у Фінляндію. Зокрема не всі з них були фінами. Були карели, що говорили карельською мовою, яку не визнавали у Фінляндії, тож зараз можна говорити про таке собі відродження цієї мови. Аж зараз. Хоча це треба було робити в 40-х роках.

Малим я жив в оточенні біженців з Карелії, проте як дитина нічого не розумів із того, що говорили ті старі бабці. Це вже тепер з’явився перший кареломовний дитячий садочок, а тоді не було ніякої інфраструктури для біженців – будь ласка, просто станьте фінами, і все буде добре.

 — Коли знайомишся з вашим досвідом перебування в Києві, на думку спадає Юрій Шевельов зі своїм текстом «Четвертий Харків». Ви застали різні Києви: Київ радянський, Київ на початку незалежної України і сучасний Київ. Чи ви розокремлюєте ці періоди, коли думаєте про столицю України?

— Напевно, не можу дати такої структурованої оцінки, але в 1975-му, коли ми тільки приїхали наприкінці серпня, наше перше враження про Київ було як про південне місто.

Також це було велике місто, але якесь провінційне, спокійне. Ми мали завжди проїжджати із дому й додому через Москву, і там було зовсім по-іншому. Просто можна загубитися, на відміну від Києва. Дуже шкодую, що я не фотографував місто більше, аби краще запам’ятати ті часи – людина схильна думати, що так, як воно є зараз, так буде завжди. Але це не так.

А потім були 90-ті, перша половина. Коли я приїхав, це був уже кінець купонової ери. Я би назвав цей час руїною. Усе старе повалилося, а нове дуже важко народжувалося через той прошарок, який хотів висмоктати з цієї країни все, що можна, і не дати людям жити. Так мені здавалося.

Далі я довгий час не приїздив до Києва. Та щойно потрапив туди одразу після Помаранчевої революції помітив, що відбулася зміна, порівняно з 90-ми.

Я тоді був із товаришем, і він дуже полюбив Київ – мав проблеми зі шлунком, але в Києві їх зовсім не було. Просто їжа така, що має бути. Плюс помітив, що дружелюбнішим стало обслуговування – працювало більше молоді, яка вже мала нове ставлення до життя. Зникло оте старе радянське «не заважайте мені працювати» від продавчині, коли тільки спитаєш її про щось. У той час я також був раз і в Москві, де оце старе ставлення досі процвітало: «– Скажіть, будь ласка, з чим оці пиріжки? – Звідки я знаю? Я їх не розкривала».

Минулого року я був у Києві під час повномасштабної війни.

Я просто не міг собі уявити, як живе Київ, а вийшло так, що на момент мого приїзду було якось спокійніше. Були тривоги, але я не бігав до сховища і не бачив руйнувань. Та попри все Київ став кращим. У цьому місті дуже приємно жити, є що робити, де смачно поїсти, просто попити кави. Треба, щоб у людей були такі острівки нормального життя і за поганих часів. Мені здається, що в Києві зараз навіть краще, ніж у Гельсінкі.

 — З відстані також дуже помітна українізація Києва – нехай вона не швидка й нелінійна, але відчутна.

— Звісно це так.

Після того, як я вивчив українську — а я знайомий з Україною вже 30 років — російською так і не говорив. У нас побутували ці наративи про пригнічення російськомовних, але мій досвід такий, що ніякого пригнічення я не бачив. Кожен міг відповісти мені російською, та якщо я продовжував говорити українською, діалог ставав двомовним, і нікому то не заважало.

Радше завжди помічав вороже ставлення до української мови, а надто коли я навчався в 70-х роках — це було дуже яскраво виражено. Але пізніше цієї нетерпимості ставало все менше, менше й менше. Насправді не пам’ятаю, щоб я почув російську мову торік навесні в Києві. Напевно, що вона звучала, але це було маргінально. Та навіть якщо таксист говорить українською — це вже щось.

Коли я влаштувався на рік до Києва в 94-му, щоб вивчити українську, моя коліжанка, яка також вчилася в Києві, звернулася до мене в такому шаленстві: «Ти що, з глузду з’їхав? Там усі говорять російською». Я зрозумів, що таке може бути, але збираючись в Україну, не очікував, що геть усі говоритимуть українською.

Я просто хотів дізнатися, що у вас є, яка у вас культура, що пишуть письменники. А це все не можна осягнути російською мовою. Та й немає в світі такої сили, яка би переклала усе, що у вас є, з української на російську.

Ну, а зараз та коліжанка дуже пишається мною.

 — Ви переклали фінською книжку Наталії Тарамае «Богомазов у Фінляндії. Сто років потому», що відображає стежки художника в Суомі. А які стежки Ееро Балка в Києві?

— На жаль, через дику забудову Київ дуже змінився. Та загалом це центр міста. Володимирська гірка, Золоті ворота і там вже далі – до Львівської площі, трошки окрай від самого центру. Там дуже цікаво. Також – бульвар Лесі Українки, якщо йти від Бесарабського ринку. Там дуже цікаві печерські пагорбки. І дуже люблю Голосівський парк і цей ліс, і ВДНГ, адже наші гуртожитки були близько.

За часів мого навчання старий Поділ був ще цілішим, поки не побудували метро і все не розрили. Але пам’ятаю, як нам говорили, що там дуже небезпечно ввечері, що там переважно осідають жулики. Не можу сказати, що там було прямо небезпечно, але пам’ятаю, там були якісь дуже підозрілі корчми. Хоча вже тоді багато чого змінилося, та, напевно, ця слава лишилася з раніших років, адже там було багато моряків чи інших працівників судноплавства.

Розкажу ще про одне місце, яке вже, напевно, не існує.

На початку Великої Васильківської вулиці (а тоді – Червоноармійської) була маленька книгарня. В 78-му або 79-му році вчинили магазин іноземної книжки. Там можна було знайти ці кишенькові примірники Penguin Books, які коштували дуже дорого, тож я купував одну в місяць. Навпроти була кав’ярня «Холодок».

А на той час у Києві із кавою було так дивно – кава в кав’ярнях була погана: слабка, наполовину розведена молоком і вже перемішана з цукром. Та якщо хотілося доброї кави, то й таких місць багато було в Києві – можна було взяти еспресо, або, як тоді казали, «подвійна половинка». За цією кавою треба було постояти. Але далі можна було сидіти в «Холодку». Ось такий у мене був острівок нерадянщини: сиджу собі, п’ю каву, їм тістечко. І неважливо, що вибір тістечок зводився до одного – я його їм, гортаю англомовну книжку. Так, наче Радянського Союзу не існує.

А в «Холодку» завжди було дуже спекотно через стару машину еспресо, що випускала пар.

Останню куплену в тій книгарні книжку я подарував Сергію Жадану, коли він бував у Гельсінкі, адже він десь говорив, що «На дорозі» Джека Керуака дуже вплинула на нього. І от у мене була ця книжка, куплена в Києві за радянські карбованці. Я подарував її Жадану.

Читайте також: Оголосили фіналістів премії Drahomán Prize за 2024 рік

 — Власне, ви є перекладачем Сергія Жадана на фінську, але першим текстом, з яким ви працювали, була «Зачарована Десна» Довженка. Як ви зрозуміли, що хочете перекладати саме цей твір?

— У Києві я просто шукав літературу до перекладу, але в місті тоді було важко з книжками: продавалися залишки старих видань, а нові було нелегко знайти. Але заснували вже «А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Гу», і я купив цю їхню першу «Абетку». Також «Фоліо» в Харкові з’явилося, і вони видали товсту книгу – вибрані твори Довженка, де була «Зачарована Десна» і «Щоденники». Його знають передовсім як режисера, а «Зачарована Десна» — це чудовий твір, як на мене, який має бути прочитаним. І ще зачепив контраст: коли він писав «Зачаровану Десну» в Москві й не міг приїхати до України, то писав у творі «О, моя Україно! Соняшна! Чудова!», а поруч у щоденниках описувалася реальність: «Москва. Сувора. Темна».

Я зв’язався з Євгеном Сверстюком і попросив, аби він написав передмову. І він написав, що було чудово. Але це був 95-й рік — перемога демократії, як здавалося. Але за ним свідкували. Або й за мною — не знаю.

Пам’ятаю, зателефонував йому з автомату — це було безкоштовно, адже були купони, а монет уже не було, — ми домовились про зустріч, але якось розминулись. Я чекав не на тому місці, але там уже групувалася група з камерами, щоби щось зняти. Наступного дня ми вже зустрілися — трошки раніше, ніж домовилися — і пішли до нього на двір його редакції.

І раптом прибігає якийсь російськомовний незнайомець: «Чому, — питає, — ви раніше відійшли?» А ми як уже пішли усередину, і Сверстюк сказав: «СБУ, точно як КГБ, але нікого вже не вбиває».

Навесні 95-го, перед Днем перемоги, президент Леонід Кучма казав у промові до ветеранів, що найважливішою і найбільшою постаттю української історії ХХ століття є Сталін. А наступного дня Київ відвідав Білл Клінтон, і тут Кучма говорить Клінтону: «Ми — модерна демократична правова держава».

 — Чи відчували ви особисто цей тоталітарний тиск, коли перебували в Києві під час Радянського Союзу?

— Так, старші студенти попереджали нас про те, що може статися, але не було такого, щоб хтось за нами постійно ходив. Із канадськими студентами, які приїхали на стажування з української мови, було по-іншому.

Раніше не було інтернету й соцмереж, тож нас мусили якось фотографувати для тек, які зберігалися в міліції. І одного разу я побачив таку теку. Ми були офіційно в Харкові на екскурсії, але якось заблукали й попросили міліціонера допомоги, а він забрав нас до відділку, розкрив таку велику теку, де були різні проститутки й фарцовщики, й придивлявся до нас, порівнював із фотографіями.

Одного разу, на вокзалі, я справді злякався. Я виїжджав із Києва і помітив, що за мною стежать і фотографують, і я навіть подумав, що просто не повернуся додому, що зі мною щось стане. Пізніше я вже зрозумів, що мене фотографували для цих тек.

Були в нас були куратори. У нас було тоді багато російської мови і практичних занять. Основна наша університетська викладачка була дуже хороша, молода — вона за нами не стежила. Але одного року була інша, і щоразу, на Великдень або Різдво, вона «випадково» заходила в гуртожиток, «випадково» тюк-тюк: «Доброго дня, я просто хотіла побачити, як у вас справи». Тобто дізнавалася, чи ми там не робимо якісь релігійні ритуали.

Старші студенти застерігали, що нас можуть вербувати.

Була спроба й завербувати мене. Це було КГБ — я це зрозумів одразу, але якось мені поталанило ухилитися від них.

Я не міг прямо відмовити, бо чув такі плітки, що якщо не погодишся з ними, то вони можуть зайти в літак під час від’їзду і заберуть диплом. Тож я просто не відчиняв двері, коли бачив через вікно, що він, кагебешник, знову йде. Це був дуже дивний стрес для мене, ніколи не було відчуття впевненості на 100% через розуміння, що за все, що ти зробиш або скажеш, можуть бути наслідки. Не такі, звісно, як в українців — ми не були настільки важливими.

 — Чи відчувалося в цьому контексті ваше вивчення української мови як деколонізаційний марш?

— Вперше я прибув до України незаплановано. Усі ми, студенти, думали, що будемо навчатися в Москві, вивчаючи російську мову, але нас відіслали в Київ.

Українську я приїхав вивчати лише після прийняття незалежності. І тоді я виключив російську мову з ужитку. Купував, наприклад, українсько-чеські словники, щоб у моєму мозку не витворювалося зв’язку між українською та російською. Недавно на «Суспільному» я почув історію російськомовного юнака, що перейшов на українську, і зазначив, що виключення російської було його мовною дієтою.

Одна наша викладачка з підготовчого факультету фонетики російської мови мала практику вилучення впливу фінської фонетики на російську, адже не можна з фінського звуку «л» просто перейти на російський чи український «л» — треба підходити з іншого боку, перевчатися в артикуляції. І цей принцип працює в багато чому іншому — не лише у фонетиці. І якщо я як фін хочу вивчити українську, то мені також треба підійти з іншого боку, і я підійшов з чеської мови.

— А яким було ваше перше українське слово? Є щось таке, що вам особливо запам’яталося?

— На підготовчому курсі, коли ми ще не надто розрізняли українсько-російську, ми щодня стикалися з українськими побутовими словами.

Тож, мабуть, першим українським словом було «перерва», бо воно означало, що можна було бігти з уроків. У кімнаті був радіоприймач, тож у пам’ять врізалося «хай живе Перше травня», «говорить Київ», «шоста година, три хвилини».

 — Та коли вже справа дійшла до перекладів, чи бували у вас робочі курйози?

— Коли я перекладав «Зачаровану Десну», то стикнувся з низкою «сільської лексики». Я взяв етнографічний словник, де були рідковживані або застарілі слова, але там не можна було нічого знайти відразу, треба було просто гортати книжку, щоб, імовірно, натрапити на щось, що я шукав. Я міська людина, проте в мене є сильний діалектний фон, який мені допомагав, і з якого я також міг щось черпати.

 — Чи є у вас особисті бажання перекладу якогось тексту, до якого ви ще не дійшли, але б дуже хотіли?

— Ох, є такі. Хотів би перекласти «Чорного ворона» Василя Шкляра. Бо зазвичай у нас, якщо ти хочеш щось почитати про Українську громадянську війну або перші роки Української республіки, є лише книжки з точки зору переможця — Радянського Союзу: «Кінармія» Ісаака Бабеля або «Біла гвардія» Булгакова. Тож фінською мовою взагалі немає що почитати про український погляд на ці події, є лише спогади нашого першого посла в Києві. Так, він написав, що в Києві були буремні роки. Це є, але це документалістика, а відпрацьованого людського досвіду через белетристику — цього нам бракує. Треба, щоб хоч одна книжка була.

Також хотів би перекласти Шкляра «Ключ» або «Елементал» — щось із цього, щось чорне і кримінальне.

 — Наразі контекст перекладів із української на фінську більш різноплановий — зокрема готується фіномовний переклад «Амадоки» Софії Андрухович. Як людина, що досить довго працює в цій царині, чи помічаєте ви попит читача, зацікавленість фінів в українцях? Чого вони ще не знають, і чого хочуть?

— Досить важко чітко сказати, чого хоче читач, адже між нами є видавництво, яке має власне уявлення та плани того, що є цікавим і продаваним. Це комерція. Я не впевнений, що все, що видається, чітко відповідає бажанням людей.

Наразі актуальні переклади книжок про війну. Нині працюю над книжкою Залужного. Закінчую мальопис «Коротка історія довгої війни» Маріам Найем, Юлії Вус та Івана Кипібіди.

Дуже радію, що друком вийде «Амадока» Софії Андрукович — це перша ластівка, що людям пропонують щось, що не розповідає суто про цю жахливу війну. Відрадно, що з’являються нові перекладачі. У мене також є уже нове замовлення — збірка фентезі «Хащі Чумацького шляху» — над нею працюють аж троє перекладачів включно зі мною.  А той, хто перекладає Андрухович, так це уже четвертий перекладач — тобто вже є люди з досвідом перекладу. І цих трьох років виявилося достатньо, щоб вивчити українську настільки, щоб працювати над перекладами.

Не знаю, як зараз справи з навчанням української у Фінляндії, але після початку повномасштабної війни майже в кожному селі були курси української мови.

 — Чи не здається вам, що це міжкультурне зближення допомагає позбуватися стереотипів, закладеним СРСР, до прикладу?

— Хотів би зауважити, що не всі стереотипи були негативними — фіни щодо українців мали й добрі стереотипи. Ще задовго до повномасштабної війни побутував стереотип про те, що українці дуже добре працюють, на відміну від лінивих і недоброчесних росіян. І тому років 20 тому фінська влада зробила виняток для українців, дозволивши тримісячний безвізовий в’їзд у країну на сілько-господарські сезонні роботи. І тому в людей уже були попередні домовленості про їхній приїзд у травні-червні, тож коли почалася війна, вони приїхали відразу і мали де жити, і фіни їм допомагали.

 — Акі Каурісмякі своїм новим фільмом «Опале листя» (2023) дуже чітко підкреслив пожвавлення взаємин між Україною та Фінляндією. Одне з чільних місць у його стрічці посідають новини з України, які повсякчас звучать із радіо. Попередньо Каурісмякі вже завершив свій творчий шлях як режисер, але, вочевидь, його настільки вразило повномасштабне вторгнення і як митця, і як людину, що він вирішив повернутися.

Чи впливає на цю емпатію близькість досвіду?

— Безперечно. Майже кожна фінська родина має якісь спогади про Радянсько-фінську війну, після якої виникла ціла течія історичних романів. «Невідомий солдат» Вяйне Лінна (Väinö Linna) – один із ключових романів фінської післявоєнної літератури, що знову й знову перевидається та екранізується.

У мене, наприклад, немає особистого досвіду, адже батько не воював. Дідусь, напевно, був на війні, але його я не знав. Проте моя хрещена мати була помічницею у фінській армії і майже три роки жила в Петрозаводську під час фінської окупації. Щось вона розповідала про той досвід, а про щось мовчала.

Фінські родини мають багато міжгенераційного болю.

Та й після війни треба було жити обережно, адже Фінляндія програла війну.

У нас сиділа радянська комісія, що перевіряла бібліотеки, і тому неможливо було висловити цей біль, а якщо хтось за це брався, то обережно. Після початку Великої війни в Україні, мабуть, люди інстинктивно зрозуміли, що зараз можна опрацювати оцей біль.

 — Проте україно-фінські зв’язки тривають довше, ніж 3 чи 20 років, чи не так? Переклад «Калевали» українською був зроблений Євгеном Тимченком 1901 року.

— Звісно. Певний час Україна і Фінляндія перебували в складі однієї імперії, тож певні контакти налагоджувалися вже відтоді.

Зокрема перший переклад української літератури вийшов фінською мовою 1914-го року.

Це «Маруся» Марка Вовчка, що на суомі переклали як «Маруся, героїчна дівчина з України», проте цей переклад був зроблений не з оригіналу, а з французької.

Протягом Другої світової війни ми мали дві війни з Радянським Союзом. У нас було небагато союзників, і вже аж потім, під час другої війни, Карельської кампанії, союзником виступила Німеччина. І тоді в Гельсінкі заснували інформаційне бюро УНСО із надзвичайно активним керівником на чолі — Богданом Кентржинським, який походив із Рівного і був польським громадянином. І тоді видавалися багато книжок про українську історію фінською й шведською мовами, а також — сотні статей.

Згодом після війни пан Богдан виїхав до Швеції разом із архівом цього осередку, адже до Фінляндії приїхала ця радянська комісія. Оскільки до війни він жив на території, яка не належала СРСР, то після війни його офіційно вважали радянським громадянином, яким ніколи не був, і він повинен був повернутися. І наша влада якось не дуже активно повертала людей, але таки повертала. Тобто оголошували про потребу виїзду, але щоб людину силою транспортували — такого не було.

Його син має фінське ім’я – Матті Кентржинський. Він працює режисером на шведському телебаченні. Люди з осередку інформаційного бюро УНСО лишилися у Фінляндії, але мовчали про те, що вони українці — якби це дійшло до радянського посольства, їм би був кінець.

Та сьогодні, аби дізнатися більше, можна звернутися до університетської бібліотеки — там є всі ці джерела, які були виключені з фондів після війни, але не знищені.

Десь у 70-х у Фінляндії була ініціатива видати бібліотеку радянської літератури, до якого залучилися всі великі відомі видавництва. Редактором став російський письменник Сергій Залигін. Вийшло тоді, як мені здається, 90 томів. В одному томі є лише одне оповідання з української літератури. 40 або 50 мільйонів українців у складі СРСР і одне оповідання.

Це був твір Григіра Тютюнника, але там його було важко впізнати, адже фінський переклад був зроблений не з української, а з російського перекладу. І його ім’я в перекладі звучить Ґріґір Тютюнік. Він ще тоді був живий, і мабуть дізнався, що він не Григір, а Ґріґір.

Треба ще згадати, що в Карелії — в Карельській Автономній Радянській Соціалістичній Республіці — перекладали Шевченка. Швидше за все з російського перекладу, але все ж. Зроблено було це в цілях пропаганди.

І наостанок хочеться просто побажати, аби в майбутньому на фінсько-українському кордоні було спокійно (сміється). Адже за Київської Русі в нас був спільний кордон, а Русь доходила аж до Карелії. З тих часів, завдяки торгівлі, у нас збереглося слово riuna на позначення гривні. Тож хтось із наших точно бував у стародавньому Києві.

Читайте також: УІК розповів, скільки українських книжок переклали на іноземні мови у 2024