Сміт С. Д.: Сучасний експеримент з релятивізації моралі завершився провалом

Моя старша донька Дана має дуже хороший смак у виборі книжок і вона — найзатятіша читачка в нашій родині. За два місяці може прочитати більше, ніж я за рік. «Зелений вуглик» С. Д. Сміта — одна з її улюблених серій пригодницьких фентезі-казок, але вона, безумовно, не єдина, хто захоплюється цими історіями.

Серію «Зелений вуглик» С. Д. Сміта, фантастичну сагу про «кроликів із мечами», що розійшлася мільйонним тиражем, часто називають сучасним переосмисленням одвічного протистояння добра і зла.

Минулого року видавництво «Левіт» видало український переклад першої книжки цієї серії. Тексти Сміта просякнуті християнським світоглядом, що, однак, не заважає автору говорити про універсальні моральні категорії. Ми спілкуємося з письменником про його книжкові уподобання, шлях до письменства, а також про те, як він бачить протистояння між добром і злом сьогодні.

— Як і коли ви зрозуміли, що ви письменник?

— У першому класі (мені тоді було років шість) наша вчителька, пані Ґінер, зачитувала уривки з «Маленьких жінок» Луїзи Мей Олкотт. Почувши про пригоди Джо Марч, я подумав: «Писати — класна робота». Час від часу я писав оповідання, проте тоді це були радше забавки. Я ще не усвідомлював, що створював цілі світи. З цього все й почалося. 

— Які книжки вам тоді подобалися?

— Дитиною я не мав звички читати сам, натомість полюбляв, аби читали мені. Сам я почав читати згодом, у підлітковому віці. Пані Ґінер читала нам «Діти залізниці» Едіт Несбіт, і мені страшенно подобалися ці історії. А ще повість Еріка Найта «Лессі». Мама читала «Божого контрабандиста» брата Ендрю, Елізабет і Джона Шерріл  і, що для мене найважливіше, «Хроніки Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса. Першими книгами, які я полюбив у підлітковому віці, були «Гра Ендера» Орсона Скотта Карда, «Володар перснів» Джона Рональда Руела Толкіна, «Поки ми маємо обличчя» Клайва Стейплза Льюїса, «Плач, улюблена країно» Алана Пейтона, «Пригоди Робін Гуда» Роджера Ланселіна Ґріна та багато інших.

— Якою тепер є ваша книжкова поличка? Як вважаєте, чи ви вже достатньо дорослий, аби знову почати читати казки? Які книжки улюблені нині?

— Я люблю англійську літературу в усіх її проявах. Мені завжди подобалися твори Джейн Остін, Чарльза Діккенса та Артура Конан Дойля. Я обожнюю оповідки про морські пригоди, особливо серію «Обрі–Матурін» Патріка О’Брайана. «Повість про два міста» Діккенса та «Граф Монте-Крісто» Александра Дюма — одні з моїх улюблених книг.

— Яким ви були, коли почали писати? Чи змінилися, розповідаючи історії про мужність і надію?

— Оповідки «Зеленого вуглика», як і інші мої твори, відображають життєві випробування й радощі.

Рік, коли я писав «Зелений вуглик», був одним із найболісніших у моєму житті з багатьох причин. Я мав проблеми зі здоров’ям, мій батько також потребував медичної допомоги. Саме у мороці того періоду зародився кволий вогник цієї історії, який згодом перетворився на дещо більше, те, чим ми могли поділитися з іншими. 

— Ви не раз казали, що написали ці книжки для своїх чотирьох дітей. Чи допомагали діти вигадувати світи ваших історій?

— Ні. Мої діти дуже творчі й, безперечно, могли б допомогти, проте мої книжки — мій їм подарунок. Їхня увага, ентузіазм і любов стали для мене величезним даром на цьому шляху, і без цього нічого б не вийшло.

— Хто з друзів мав на вас, як автора, найбільший вплив, і яким чином?

— Мій шурин Ендрю щиро вірив у мене як у письменника. Маючи знання, досвід і натхнення, він прагнув поділитися «Зеленим вугликом» із ширшою аудиторією. Його дружба та допомога кардинально змінили моє життя. Мій брат Йосія найбільше підбадьорював мене на моєму шляху та став незамінним партнером у безлічі справ. Зак Франзен, художник і партнер, зробив для мене надзвичайно багато. Мій син, Йосія Калев (названий на честь мого брата), більше ніж будь-хто інший допоміг мені в створенні історії. Він розумний і добрий, і я люблю з ним працювати.

— Чи потрапили в оповідь родинні історії? Про те, до прикладу, як маленький Джек бавився з татовими окулярами або про те, як мама жартома дражнила тата за його вишукану манеру розмови.

— Так, найвиразніше це відчувається саме у зв’язку з нашим домом. Ми часто грали в «Хупволей» (Спортивна гра, що поєднує елементи волейболу та баскетболу) на ґанку, особливо я з сином Міхеєм. Я описав це в книзі «Ember Rising». Ми часто грали в Castle Wars, і це теж є в оповіданнях. Не часто, проте іноді мене надихали спільні спогади.

— Як місце, де ви народилися і виховуєте дітей, вплинуло на ваш внутрішній світ і на те, як пишете? Європейці, завдяки популярним фільмам, схильні думати, що США — це тільки Нью-Йорк і Лос-Анджелес. Західна Вірджинія видається іншою: вона вражає красою, проте водночас стикається з такими проблемами, як відтік населення й низький рівень освіти. Чи вважаєте ви, що ваші історії можуть зцілити край, який любите?

— Мушу сказати, що я багато подорожував як Америкою, так і іншими країнами, й ніколи не бачив місця красивішого за Західну Вірджинію. Для мене це не просто краєвиди, це — мій дім. Я, як і багато моїх земляків, виріс із любов’ю до цього місця та людей. Наше життя суттєво відрізняється від прибережної медіакультури (Нью-Йорк, Лос-Анджелес, інші міста), а інфлюенсери часто говорять про мій край іззарозумілістю та необізнаністю, які вражають.

Позитивне чи правдиве зображення «селюків» з нашого штату чи регіону не часто побачиш. Ми маємо труднощі, це так, і я не соромлюся це визнавати.

Нас і наші проблеми часто ігнорують або висміюють, але багато хто прагне служити людям тут і допомагати будувати краще майбутнє, з Божою милістю. Я не вважаю нас жертвами. Ми — люди, здатні розквітати й ділитися своїми унікальними дарами з іншими.

— Уже багато років я міркую про те, що якби довелося переїхати в США, хай би тимчасово, я б обрала Західну Вірджинію або Вісконсин. Я сподіваюся, що переїжджати не доведеться, адже, як і ви, зростала із щирою любов’ю до рідної землі та людей. Навіть після закінчення війни, навіть після встановлення справедливого миру, за який вболіваємо й боремося, будуть виклики, депресія, депопуляція та багато зарозумілості з боку наших сусідів і навіть союзників. Як зосередитися на надії і як продовжувати розповідати добрі історії, які є і прекрасними, і правдивими?

— Мені здається, що ви краще за мене можете відповісти на це запитання. Мене надихають витривалість, рішучість, мужність і відданість істині й боротьбі вашого народу. Я вважаю, що найважливіше для мене це дивитися на добрі приклади нашого часу та інших епох і бачити крізь них справжній новий світ, що настає у Царстві Божому. . Я можу думати лише про надію, красу та істину, що повертаються у сьогодення, і це починається з молитви. Ці переконання продовжуються в інших добрих вчинках та непохитній рішучості залишатися вірним незалежно від обставин. Я потребую цих історій, адже прагну відчути й пережити, навіть якщо опосередковано, через вигадані пригоди. Без цього важко.

— Ваші книжки допомагають дітям дізнатися не лише про надію, що існує в світі, а й про зло. Чому для правдивості в дитячі історії додають персонажів на кшталт «драконів»?

— Я дивлюся на світ і бачу зло та конфлікти, а також сумну відсутність безпеки й спокою. Я вважаю, що нам потрібні дитячі історії, які чесно розповідають про світ так, щоб діти могли зрозуміти.

Я не думаю, що «безпечні» історії зрештою безпечні, адже вони не готують дітей до зустрічі з драконами, які неодмінно будуть на їхньому шляху.

— Гілберт К. Честертон колись сказав: «Не казки викликають у дітей страх чи будь-які його прояви. Не казки навіюють дитині уявлення про зло чи щось потворне. Дитина знає все це, бо воно вже є у світі. Казки не дають дитині перше уявлення про страховиськ, натомість показують, що їх можна перемогти. Дитина знає дракона з моменту свого народження, відколи розвинулася її уява. Казка дає дитині Святого Георгія, який того дракона вб’є». Яких драконів варто остерігатися сучасним дітям?

— Ми іноді зациклюємося на злі, можемо бути наївними та байдужими. Зло як таке не надто цікаве. Щоразу те саме: завоювання, панування, поневолення. Не захопливо — нудно. Особисто мені набагато цікавіше показувати героїв, які протистоять злу. Дракони завжди брешуть, крадуть, вбивають і руйнують. Як сказав Честертон, нам потрібні Святі Георгії, реальні та вигадані, щоб показати, як давати відсіч. Я займаюся саме цим. Це моє покликання.

— Американська історикиня й викладачка Марсі Шор якось зауважила, що настав час повернути собі мову зла, кинувши таким чином виклик постмодерністському релятивізму в повсякденному житті. Чи вірите ви, що в реальному житті існують не лише різні види добра, а й справжнє зло, з яким ми не домовимось. Його потрібно засуджувати, йому потрібно протистояти?

— Сучасний експеримент з релятивізації моралі завершився провалом. Ясність — це доброта, а у світі існує моральне зло. Деякі лідери намагаються чітко визначити, що є злом, і кожна ситуація має свої складнощі, але світ із прихильністю згадує тих лідерів, які називали зло злом і рішуче протистояли йому. Як бачимо, експеримент з релятивізацією зла не є новим.

— Толкін заперечував припущення, що перстень — це символ атомної бомби. Не був він також прихильником алегорій та символізму. Чи хотіли б ви, щоб дитина, яка читає вашу книжку в країні, де триває війна, або перебуваючи в статусі біженця деінде, бачила у створеному вами світі надію на краще у своєму світі?

— Мені б дуже хотілося, щоб мої історії дарували дітям світло, любов і надію там, де вони їх перебувають. Я прагну не лише дати їм надію на майбутнє одужання, а й наділити внутрішньою силою, зціленням і надією вже зараз.. Надія на краще майбутнє змушує нас сяяти, наче зорі в темряві. Моє серце прагне любити та служити дітям та їхнім родинам, де б вони не були, і дарувати їм світло, яке вони можуть нести з собою куди б не пішли: у палату в відділенні онкології чи в місто, де точиться війна.

Читайте також: 5 сучасних дитячих книжок з Данії, які варто прочитати дітям і дорослим