Валер’ян Поліщук: Хай живе прилюдний поцілунок в голу жіночу грудь

Процес осмислення і пере/відкриття української літератури 1920-1930-х років триває. Канон доволі бадьоро змінюється. Якісь постаті вийшли на яв, інші «посунулись». Декотрі неочікувано (особливо з перспективи того часу, коли вони творили), але плідно опинились у фокусі уваги, як-от Раїса Троянкер. Образ, приміром, Віктора Петрова кілька разів трансформувався. А ось, скажімо, Валер’ян Поліщук, на моє переконання, й досі залишається не настільки «підсвіченою» постаттю, як варто було б. Добре, що є «смолоскипівські» вибрані твори упорядкування Олесі Омельчук з акцентом на теоретичну спадщину, добре, що Ярина Цимбал регулярно працює з ним у дискурсі «Наших двадцятих». Але загалом Поліщук залишається, як на мене, мало і фрагментарно знаним. При тому, що для свого часу він був літератором знаковим, формотворчим. І водночас — певною мірою маргінальним та екстравагантним.

Конструктивні спіралі

Валер’ян Поліщук став одним з ініціаторів появи й розвитку в українській поезії 1920-х років стильового напрямку, що його з багатьма застереженнями можна назвати або конструктивізмом, або чимось близьким до нього. У доволі абстрактних та водночас патетичних маніфестах і статтях йому йшлося про «конструктивний динамізм», про «динамічний спіралізм». Такий собі мікс, що «може містити сліди горіхів» на зразок конструктивізму чи пізнього українського футуризму. А на практиці? Раціоналістичний і «позитивний» пафос, своєрідне «розгортання» образів, урбанізм та індустріальні, наукові мотиви (вулиці, радіо, заводи, спорт, хімія…) справді засвідчують десь більшу, десь меншу конструктивістськість.

Студень життя первозданно-новий

Викристалізовує форми доцільні.

Шукає кристалів своєї породи,

Щоб перейти з них на зоряну грань,

Там,—

Де жінка божественним тілом блискає,

Втілена форма найвищих хотінь.

Тіло тремтяче, живе і могутнє,

Труйне диханням млосних ароматів —

Найвища ступінь розвою матерій —

Надмірну красу являє собою.

Жінка поглянула, повна любови,

Сочним кристалом щирого всесвіту,

В дивних опуклостях груді тугої,

Стегон співучих, в очей поволоці

Втілила лінії круглі й покаті,

Що здавна блукали в півкулях актиній —

Первісних кристалах живої природи

або:

У завішеній кімнаті — урівноважений подих ми-

лої, в якої так зручно лежати на колінах.

Один волосок одбився од тьмяного гурту з її

голови і попав у невидимий світляний парус, що

пробився зі щілки віконниць. Зайчик того паруса

врізався у підлогу десь за меблями, і присутність

його там можна було тільки вгадувати по тихій,

ледве помітній заграві, що стояла в кутку, наче

од кошика з помаранчами.

Своїм блискучим кінцем той волосок сам загорівся

в невидимому й прямому струмкові сяєва, як

кінець сталевого дротика, вийнятий з білого гарту

чи запалений у кисні.

У чорній густоті темряви кімнати він горів і

бризкав яскравістю, як чудовий жест невидимої

доброти.

На умовно конструктивістській хвилі Валер’ян Поліщук заснував видання «Авангард», зі стильним дизайном від самого Василя Єрмілова (апогей їхньої співпраці) та строкатими текстами. Точніше, це була серія видань із назвами «Бюлетень Авангарду», «Мистецькі матеріяли Авангарду», «Авангард 3» (плюс російськомовний «Радиус Авангардовцев»), які за всіма ознаками можна назвати одним журналом.

Окрім самого Поліщука, в «Авангарді» публікувалися такі люди, як Леонід Чернов, Раїса Троянкер, Олександр Левада, Віктор Ярина, Гео Коляда і навіть Едвард Стріха зі своїми знаменитими містифікаціями. Детально про часопис читайте в статті Ярини Цимбал у проєкті «Екземпляри ХХ».

Багато хто з цих авторів увійшли до однойменної літературної організації «Авангард». Попри навколоконструктивістські декларації, вона не вийшла естетично цілісною. І супер-активною групу теж не назвеш (хоч їй і вдалось отримати сприяння від націонал-комуністичного крила влади УСРР в особі Миколи Скрипника). Та хай там як — це єдина, крім футуристичних (із «родичами»-футуристами Поліщук жваво сварився, не кажучи вже про «ваплітян» чи «неокласиків»; при цьому в антології «Українська авангардна поезія (1910-1930-ті роки)», де я був співупорядником, згідно з волею алфавіту, він опинився поряд із Семенком), авангардна літературна організація в Україні першої половини XX століття. Відзначу й те, що зі своїм «Авангардом» Валер’ян Поліщук досить енергійно шукав міжнародного контексту і зв’язків.

Революціонер з архаїчним корінням

Цілком у дусі свого місця і часу такий концептуальний експериментальний, урбаністичний діяч мав абсолютно сільське походження. Народився 1897 року в Більчому на Волині, в селянській родині. В одному зі спогадів про дитинство поет, вочевидь, свідомо хотів підкреслити: архаїчність його бекґраунду зовсім не парадоксально поєднувалася з подальшими формалістичними захопленнями:

«Книжки я дуже любив. Ще в ранньому дитинстві я любив пісенника, який був у мами. Вона вміла трохи читати, але не вміла писати зовсім. Бувало, я візьму пісенника, знайду по формі сторінку з потрібною піснею й прохаю співати. Там були найбезневинніші малюнки чорним. Одного я особливо боявся, виключно через розполіг чорних і білих плям, не вважаючи на те, що зміст там був такий: при місяці парубок з дівчиною лагідненько собі милуються. Мені були цікаві чи вражали фарби, плями і їхнє розміщення – вони й давали відповідну емоцію, а не зміст».

Валер’ян Поліщук мав цивільний шлюб з обома сестрами Конухес вдночас —Лідією і Оленою. Харків, 1922

Поліщук навчався в Луцькій гімназії, під час Першої світової війни виїхав довчатись у Катеринослав (Дніпро). А в 1917-му вирушив по вищу освіту до Петербурга, де, правда, особливо не затримався. І якщо безглуздої м’ясорубки Першої світової він успішно уникнув, то в революційні події занурився добряче. Молодий Валер’ян миготить то в рідному селі, то в Катеринославі, то в Києві, то в Румунії, то в Кам’янці-Подільському. Бере участь у політичних подіях (треба розуміти, його симпатії — десь між лівішим УНРівським спектром і більшовиками), займається пресою, навчається. Його арештовують денікінці, але Поліщуку вдається просто вистрибнути з вікна й втекти (знаючи долю деяких інших поетів, ситуація була потенційно вкрай серйозна). У Кам’янці він конфліктує з консервативною українською громадськістю. Пише, намацує свій шлях між епатажем, пошуком і традицією. «Зиму 1920—1921 року ходив у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, яким викликав подив на вулицях…».

Після закінчення воєнного виру та утвердження більшовицької УСРР Поліщук прибув до Харкова й активно долучився до літературного життя нової столиці. До творчості, дружби та ворожнечі…

Читайте також: Інший Авангард Валер’яна Поліщука

«І цифра йому каже…»

Ще одна концептуальна рисочка до портрета Валер’яна Поліщука — сцієнтизм деяких його віршів, тобто активне використання в поезії науково-технічного матеріалу: термінів, тематики, формул і такого іншого. Уся логіка трансформацій культури і суспільства в двадцяті-тридцяті роки свідчить, що таке письмо мало б у тодішній українській літературі стати гучним трендом. Проте якось не склалось. Якщо брати не, скажімо, індустріалізаторську чи винахідницьку фразеологію на рівні гасел або фабрику/лабораторію як місце дії, але справді послідовну інтеграцію цього дискурсу, то окремі сцієнтистські тексти траплялися зовсім мало в кого. В деяких футуристів (що більш ніж логічно) на зразок Юрія Палійчука (для мене — все ще людина без біографії) та Гео Шкурупія, в якомусь сенсі у Володимира Ґадзінського. І ось у Поліщука.

Науково-технічна інформація — штука не зовсім стравна для поезії. І це чудово. Оскільки гарантує і «освіження» сприйняття, і дивакувату атмосферу, і нестандартні формальні підходи, і структурні незвичності на рівні самої мови. Та, очевидно, на той час це виявилось або надто радикальним «меню» для поетів, або не вписувалось у їхні стратегії, що в більшості авторів усе ж таки навіть епатажні й формалістичні моменти здебільшого поєднували зі збереженням доволі високого рівня «зрозумілості». Могло їм не подобатись і те, що сцієнтичні епізоди своєю ексцентричною чужорідністю тяжіли до самопародії, а справа ж дуже серйозна!

Досвідчено, скучаючи потрохи, технік

Вартує коло неї, як людська сиділка

Коло потрібного нащадка мастадонта:

Прислужує, торкає щось, записує, міркує.

Колонки цифр стають ритмічно в чергу

На книзі — дзеркалі, де світиться життя

машин,

Напруга поля, гореч жарких газів,

Дзиґ обертань, як і потреби місць.

Колонки цифр ідуть з годинником у ногу.

Видно, як місто тільки що заснуло:

Тому то вольт — 120, ампер — 13 тисяч,

Температура масткої олії — 56о —

І легко родяться у світ 2110 кіловатів.

Місто прокинулось — і вгору кіловатність.

Вже V — 110, А — 29 тис., олія — 60о

А кіловат — (KW) — 4017

Натужено в динамо двиготять,

І загальмовують важке вертіння,

Бо навантажилась роботою мережа.

У цифрах чутне рухання машин,

Двигтіння міста і його потреби.

Чи поворот важкий, чи нафта йде не так,

Холодна цифра язичком завзятим

Уже киває окові натяк.

Колонки чисел — кам’яний закон.

Числова думка — перша сила світу,

Що з неї починається проґресу вітер.

Життя числа — робота апарата,

Що вміє точно й ясно одбирати.

Тверде число — усіх речей ядерце —

Воно їх гонить у невпинні герці,

Воно охляло й чуло не спіткнеться,

Як теє немічне, людськеє серце,

Того й у світі невгомонне скерцо,

Мов електронний вир округ ядерця.

Число — холодний друг:

Для розуму — стерно.

Приходить інженер —

І цифра йому каже.

(З поеми «Електростанція»).

Внутрішній ритм побуту і хвиляди

Саме Валер’яна Поліщука пов’язують і з утвердженням верлібру в українській поезії двадцятого століття. Не те, щоб окрім нього ніхто не користувався такою технікою (та й він писав дуже по-різному). Але саме Поліщук її акцентував, концептуалізовував, прагнув надати верлібру соціально-політичного виміру й статусу знаку доби. Навіть зробив статтю «Верлібр і його соціальна основа». У цьому схематично-екзальтованому і зворушливому тексті автор прив’язує різні види поетичного ритму до «внутрішнього ритму побуту», що дозволило йому сягнути таких висновків:

«Швидкий темп індустріялізації міста в зв’язку з великими технічними відкриттями минулого століття, а значить, і особливо яскрава переміна темпу міського життя, його побуту, зміна внутрішнього ритму того побуту, не так залежного вже од метеорологічних умов (електрика, газ, безперервна праця на великих фабриках), зовні начеб хаотична та анархична робота і рух, але по суті дуже планований і ритмований — ну, хоч би, на велитенському вокзалі — все це викликало, в поезії відповідний вияв, як змістом так і формою — нерозривно звязаними поміж собою творчими чинниками.

Це викликало появу широкого і закономірного внутрішнього ритму в поезії, який на зовні для тих, хто не вміє бачити і чути, здається ще хаотичним, як рух на велитенському вокзалі та його путях, або на заводі (не в деталі якій небудь, а в усій його масі), а для справжнього сучасника є способом ускладненіших сприймань організованого словесного матеріалу.

(…)

Чим більш одстала в індустріяльному відношенню країна, тим трудніш і пізніш там виявляється поетична форма верлібру, але вона все ж має яскраву тенденцію появи і перемоги по цілому світі, як форма, що має основу в соціяльно-економічній структурі сучасного і майбутнього суспільства».

Валер’ян Поліщук з мамою

Принагідно відзначу, що стаття ця у Поліщуковому збірнику «Літературний авангард. Полемика, критика, теорія поезії» сусідить із трактатом «Ритм новітньої поезії та його українські особливості», де поет зокрема пропонує концепцію «хвиляд» як своєрідних середніх ритмічних одиниць віршів.

Тему Поліщука-верлібриста завершу ось якою нотою. Інтерес до раціональної форми, «новітнього» ритму, відданість абстрактним, науковим та іншим подібним темам парадоксально поєднався в цього поета з елементами доволі архаїчних і традиційних на той час словоформ, ритмічних ходів, мовних конструкцій.

Все, що в око моє бездонно встрягає,

Свіжістю світла, тонкими дротинами,

Все, що дзвенить у вухах моїх

двиганням —

Все, що було лише, все, що незнанеє,

Лише наближенням чутким осліплений

Розум торкається тих образів

вічності —

Марев, накреслених гінко уявою —

Слідів тих відносності світу химерного.

У вічному промені справжнє впіймати,

Мислю скувати в холодні кристали все,

Ясні, як числа, незміннії сталістю —

Людство тиняється в хащах наближення,

В затуманілих натяках реального,

Десь у волокнах дріб’язку числового,

За семизначною бідною точністю.

«Заборонене» кохання: і соло, і тріо

Хай якою новаторською (особливо в порівнянні з попереднім періодом) була українська література 1920-1930-х років, а от у питанні еротичного, чуттєвого, тілесного вона загалом лишалася відносно традиційною і стриманою. Хоч за мірками свого часу й зачіпалися теми доволі інтимні, виконання не далеко відходило від, скажімо, романтичної традиції. Взяти для прикладу по-своєму ефектні, але мало не баладні трактування першого сексуального досвіду у Хвильового чи Троянкер (в останньої всього лиш згадка про кров під час дефлорації та психологічна замальовка посткоїтальної розгубленості в одному з віршів стала цілим Фундаментом Іміджу Еротичної Поетки). Більше в тілесному сенсі дозволяв собі Гео Шкурупій, у соціальному — Михайль Семенко.

Одним із небагатьох, хто серйозно брався порушувати норму, став Валер’ян Поліщук.

Він заходив із різних боків, зокрема акцентуючи деякі стигматизовані форми сексуальності. Наприклад, написав поему «Онан», у якій працював з темою мастурбації.

Неочевидно й по-своєму кумедно, що цей епічний текст пов’язаний з біблійними сюжетами і виконаний у доволі архаїчній стилістиці, а не, скажімо, у фарватері «динамічних» авангардних спроб.

Або питання поліамурності. Тут Поліщук, звісно, був не унікальним (згадаймо хоч би «Лілюлі» Хвильового), але сучасникам добре запам’ятались його вірші з акцентом на житті ліричного героя з двома жінками. Надто, що тексти ці ґрунтувалися на реальних, як вважається, подіях — романі Валер’яна Поліщука одночасно з двома сестрами Конухес. Спогади засвідчують: і тут Поліщук не обмежувався практикою, але шукав теоретичних підвалин та активно пропагував котрусь із версій концепції «вільного кохання».

Журнал «Авангард»

Любов до сексуальності зрештою зіграє з Поліщуком жарт. В енкаведешних протоколах допитів поета після арешту, який трапиться у 1934-му, слідчі закидатимуть йому, поміж іншим, і «непристойності» та суворо запитуватимуть, як вони могли вплинути на молодь (перед тим на цю тему відбулась і кампанія громадського цькування). Мабуть, це перший такий випадок в історії української літератури? Щоправда, слідчих більше схвилювали не вірші Поліщука, а така цитата з «Авангарду 3»:

«Беручи на увагу незручність церобкоопівських кроватів для спарування, В. Єрмілов розробляє зараз дешевий, зручний і красивий варстат-ліжко для виконання цих життєдайних функцій людського організму. В цій роботі допомагає нашому художникові своїми порадами його дружина.

Отже, ми виголошуємо гасло: за чистоту й одвертість, за здорові функції людського тіла навіть прилюдно. Хай живе прилюдний соковитий поцілунок в голу жіночу грудь».

Портрет Валер’яна Поліщука. Авторка: Яся Коцарева, 9 років

Зрештою, ці закиди нічого не змінили в долі поета і навіть не знайшли втілення в офіційному «обвинуваченні» та «вироку». Але наприкінці 1920-х кампанія проти «порнографії» Поліщука все ж стала одним із яскравих знаків згортання пошуків і «вольностей» у літературі. Тиск на письменника був комплексний, заходилося на загальний погром «формалістичних вибриків». Валер’яну Поліщуку і його колегам довелося публічно каятись, закривати видання та розпускати організацію «Авангард».

Радянська влада, перемігши внутрішню мозаїчність та основні опозиційні рухи, взялася до наведення «ладу» й у культурі. Авангардні літературні напрямки примусово згорталися.

Традиційна іпостась Поліщука

Характерно, що Поліщукові в тих умовах загалом було куди відступати. Відмовившись від «помилок», він цілком міг зосередитися на, так би мовити, другому крилі своєї творчості. Мова про те, що Валер’ян Поліщук ніколи не був чистим формалістом і авангардистом. На тлі верлібрів, розгортань метафор та всіляких епатажностей тривала й інша творчість: сперта на навколоромантичну традицію. Тут була і чуйна прозора лірика, і стилізований епос, і фольклорна фраза, і стандартизована політична пропаганда. «Зрозуміла іпостась» Поліщука — це також і титул «Гомера революції», і не лише суперечки, але також приятелювання та взаємодія з Миколою Хвильовим. Є згадки, що останній полюбляв цитувати такий вірш Поліщука:

…Ось волошка дивиться

благанно.

— Хочеш, квітонько, до мене

ти на груди?

— Я до Сонця хочу… А до

тебе — ні!

«Традиційна» творчість (я усвідомлюю, наскільки умовне це визначення), очевидно, мала серйозну вагу для Валер’яна Поліщука. Але мені здається, що в ній Поліщук був не надто оригінальним, одним із багатьох. Та хай там як, вона засвідчує багатогранність і продуктивність Поліщука. Котрий, ніби справжній стереотипний Ренесансний Діяч, встигав робити Все Водночас. Писати мільйон текстів у різних жанрах (від прози до афоризмів) і стилях, менеджерити літературну організацію, скубтися з іншими організаціями (зокрема, в рамках так званої «літературної дискусії»), видавати журнали та книжки, шалено теоретизувати, перекладати, листуватись, а потім прийти додому, кататися з дітьми — своїми та чужими — на ковзанці, влаштовувати з ними виставу та йти показувати цю виставу до розташованого неподалік ромського табору. Принаймні, такий образ Поліщука, може, й міфологізований, постає зі спогадів.

У 1930-х роках Валер’ян Поліщук намагався адаптуватися до нової жорсткої реальності. Але в грудні 1934 року його заарештували в так званій справі учасників Української комуністичної партії (боротьбистів).

Сьогодні матеріали цієї справи можна прочитати онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху. Протоколи допитів засвідчують, що Поліщук на «слідстві» тримався гідно. Його покази навряд чи могли «потопити» когось з уже арештованих чи тих, кого арештують у майбутньому. А абсурдні звинувачення письменник здебільшого не визнавав, переважно лише каявся у «помилках» і «нерозумінні». Хоча, звісно, все це відбувалось іще не в найжорстокіші дні Великого терору. На «суді» (виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР у складі Василя Ульріха, Яна Рутмана, Івана Голякова, закрите судове засідання «без участі обвинувачення і захисту») 27-28 березня 1935 року Поліщук отримав вирок 10 років. За словами дружини, Рахіль Конухес-Поліщук (із заяви з проханням про перегляд справи), на останньому побаченні він сказав їй, що не визнав себе винним. Сидів на Соловках. А вже в 1937-му його розстріляли в урочищі Сандармох.

Закінчуючи цей невеликий «портрет», я абсолютно свідомий його фрагментарності, вибірковості та тенденційності. Я зосередився переважно на формалістичному і (навколо)поетичному вимірі значно ширшої особистості Поліщука. Але навіть така фрагментарна перспектива показує постать з ефектною біографією та нестандартною творчістю. Постать, яку варто і далі досліджувати, обмірковувати, просто читати.

Читайте також: Михайль Семенко: лідер, урбаніст, деконструктор