Мрія американського бутафора: рецензія на «День сарани» Натанаеля Веста

Натанаіель Вест. День сарани / переклад Володимира Панченка — Вавилонська Бібліотека, 2026 – 184 с.

Уявіть собі таку картину: ви знаходите у себе на подвір’ї неприємного сплячого карлика, у саду вашого сусіда лежить муляж мертвого коня, а посеред дня до вашої квартири ввалюється чоловік, який, імітуючи незграбність Чарлі Чапліна, користується вашим шоком і намагається продати вам «чарівну пасту». Навколо — 1930-ті й ландшафт голлівудських пагорбів, якими розкинулися сотні занедбаних декорацій. «Ласкаво просимо до американської мрії», — кличуть вас сторінки «Дня сарани» Натанаеля Веста.

Це короткий гротескний роман про світ кіно та ілюзорність усіх американських мрій. І якщо «Великий Гетсбі» — надто гламурна картинка цієї епохи, то «День сарани» — саме те, що не викликатиме печії від бризок шампанського.

І найшла сарана на всю єгипетську землю

Сеанс поганого кіно

Роман Веста крутиться на задвірках світу кіно і, що цікавіше, серед людей, які його творять, так само як раби в давньому світі носили кам’яні брили для зведення величі імперій. Центральний герой цієї книжки — дизайнер Тод Гакет. Він приїхав до цього яскравого сонячного краю ілюзій, щоб ці самі ілюзії творити — дизайнувати декорації й костюми. Тод за своєю зовнішністю не асоціюється в нас із героєм: велике незграбне тіло, сонні блакитні очі. Та й характер, як поспішає повідомити автор, у Тода теж непростий. Не голлівудський. 

На Тода чекають нещаслива закоханість, не найприємніші знайомства та згаданий муляж мертвого коня по сусідству. Його оточуватиме безліч дрібних метушливих людей, які пробують заробити грошей, спокусити дівчат, сваряться, займаються бойовими півнями й роблять інші химерні речі, про які не знімають кіно. А якщо й знімають, то в геть іншій манері.

«День сарани» нагадує кіносеанс фільмів категорії B, де ви маєте отримувати задоволення від того, що глядачі цих самих фільмів свого задоволення не отримують. Вони повсякчас задовольняються дешевими сценаріями й посередніми акторами. І автор не забуває нагадувати, що свої ролі персонажі роману грають погано, промовляючи єдині небагатослівні репліки посередньо. Перед нами масовка, яка переконана, що варта більшого.

Скажімо, заходить якось до одного з героїв, Гомера, специфічний чолов’яга Гаррі Ґрінер. Він із порога починає виставу в стилі фільмів із Чарлі Чапліном чи Бастером Кітоном, бо йому треба продавати «Чарівну пасту».

Гомер був приголомшений, коли гість вклонився ще раз, кілька разів підстрибнув, ніби танцюючи джиґу, й покотив капелюха по руці. Капелюх упав на підлогу. Старий нахилився, щоб підняти його, тоді швидко випростався, ніби його хтось копнув ззаду, й засмучено потер собі поперек. 

Після цієї вистави Гаррі справді стає зле. Комедія незграбностей перетворюється на незграбну комедію, повільно сповзаючи в трагедію.

Інша погана акторка — головна героїня роману Фей, типаж фатальної красуні, яку всі хочуть. Це нічим не примітна дівчина, яка, як зазначає Вест, училася акторської майстерності на поганих зразках у поганій школі:

Перебувати разом з нею було все одно, що перебувати за лаштунками під час курйозної аматорської вистави. У залі ці недоумкуваті репліки й недоладні ситуації змусили б його сердито соватись на міс ці, та через те, що йому було видно спітнілих робітників сцени й дріт, який підтримував картонну альтанку, обліплену паперовими квітами, він був ладен прийняти все — і вболівав за успіх видовища. 

Якщо вам здалося, що сам Тод вивищується над ними, то це не так. Він теж посередність, яка включається в цю погану гру. Зрештою, навіть його прізвище — Hackett — може асоціюватися зі словом hack, тобто «халтурник». 

Єдиний момент, коли ми нарешті можемо доторкнутися до божеств цього декорованого голлівудського Олімпу, настає наприкінці, коли має відбутися прем’єра фільму. Але антична література давно попередила нас: доторк до божества майже ніколи не минає безкарно. Тож коли Тод опиняється затиснутим у натовпі, і його виносять звідти, перед нами постає гротескний образ смерті героя від дотику до божественного. Щоправда, у випадку цього роману божество радше відмахується від нав’язливої сарани мухобійкою. 

Кари єгипетські

На початку роману Вест розповідає, що Тод працює над апокаліптичною картиною «Спалення Лос-Анджелеса». Картина Тода згадується у романі лише двічі: на початку нам повідомляють, що Тод працює над нею, а наприкінці ми бачимо картину його очима. На полотні є всі знайомі нам персонажі — Фей, Гаррі, Гомер, Клод і сам Тод. Це люди, які, як говорить роман, приїхали до Каліфорнії помирати. Усі ті комахи, що злітаються сюди після років важкої праці на електричне світло софітів в бажанні відчути щось особливе, доторкнутись до величної краси кіно. Не буде помилкою сказати, що картина Тода — це «День сарани» в мініатюрі.

Але повернімося до сарани. Окрім своєї мерзенності, зграя цих комах — це одна з біблійних кар єгипетських. Якщо настає день сарани, то перед тим уже відбулися нашестя жаб, комах і мор худоби — себто кари, після яких триває ще трохи випробувань, і настає Вихід євреїв із Єгипту. Важливо пам’ятати, що роман створювався напередодні Другої світової війни, у час, коли відчуття катастрофи вже висіло в повітрі.

Крім того, в Об’явленні Івана Богослова на нас теж чекає сарана з малоприємним виглядом — із людськими обличчями, міццю скорпіона і розмірами коня. І треба сказати, що фінальна сцена роману показує нам саме таку сарану: безумний натовп, готовий пожирати враження і, якщо не половину, то третину світу вже точно. Відбувається прем’єра фільму, до з’їзду знаменитостей залишається кілька годин, а натовп уже вирує. Цей натовп готовий «громити й шматувати». Цей натовп готовий зжерти Зюскіндового парфумера навіть без чарівного еліксиру зі шкіри незайманок. Цей натовп — справжня сарана, яка все життя гарувала на нудній і важкій роботі, щоб нарешті отримати бажане дозвілля. Але дозвілля розчаровує. І не дай вам боги побачити цей натовп у дії. 

…хоча ви пам’ятаєте штурм Капітолія у 2021-му.

Читайте також: Книги, що оживають: сім найцікавіших екранізацій останніх років

Мрія американського бутафора

Безпосереднього кіношного світу у «Дні сарани» небагато — персонажі метушаться навколо Голлівуду, злітаючись до нього помирати і зависаючи на протимоскітній сітці огидною масою. А от чого не бракує роману — це декорацій. Декорацій, які, власне, цей самий Голлівуд і створює. Декорації, які часто не встигають закріпити, а кіношні Наполеони не встигають цього помітити, ідучи штурмувати декоративний Мон-Сен-Жан. І зазнають своєї декоративної поразки, за яку страхова компанія має виплатити працівникам компенсацію.

Декорації є окремим персонажем «Дня сарани», подекуди виразнішим і цікавішим за власне людей. Гуляючи між знімальними майданчиками, Тод прокладає нам стежку між усіма можливими пейзажами: люди, що їдять картонну їжу перед целофановим водоспадом, озера з целулоїдними лебедями, статуя Ерота, що валяється поміж купами газет і пляшок. Надмір цієї величі, що громадиться в «Дні сарани», викликає перегуки з естетикою римського декадансу.

На розворотах його сторінок почуваєшся, як на бенкеті з Петронієвого «Сатирикону». Це світ надмірний і бридкий. Світ штучних білих колон, споглядання яких викликає в Тода згадки про художників, що змальовували занепад.

Проте саме цей занепад часто не відштовхує, а приваблює. Недарма ж у багатьох українських маєтках за часів романтизму зводили штучні руїни. Або ж згадайте натовпи в усіх світових Діснейлендах.

Одну з реплік, яку критика мусить проговорювати, коли з’являється перевидання класичних (чи просто старих) книжок, — це чому цю книжку потрібно повернути в обіг. Чому сьогодні вона має залишитись читомою?

Вочевидь, не тому, що Гарольд Блум свого часу помістив «День сарани» до розширеного списку свого «Західного канону». Зрештою, із частиною його списку ми цілком справедливо можемо не погодитися. Але одержимість Голлівудом добре римується із сучасною одержимістю соціальними мережами. Кожен може створити власний блог і монетизувати його, — кажуть нам інфлюенсери. Купіть мій курс — і я розкажу вам, як завоювати серця мільйонів, — спокушають вони. Вони стукають до нас у двері й танцюють в стилі Чарлі Чапліна, продаючи свою чарівну пасту

У наших 2020-х ми повторюємо історію сторічної давнини. Ми так само летимо на електричне світло софітів і блогерських LED-ламп. Ми хочемо доторкнутися до божества з мільйонами підписників або принаймні переконати його прорекламувати наші товари й поширити інформацію про наші проєкти.

Колись актори німого кіно розбивалися об нові звукові технології, втрачаючи свої кар’єри — тепер ми вчимося писати розмовні сторіз. І, можливо, ми достатньо відсторонені, щоб не опинитися сараною на мухобійці світу ШІ-декорацій і картинок з пінтересту. Але навряд чи хтось із нас відмовиться від маленького муляжу мертвого коня, на який можна почепити мікрофон для інста-сторіз.

Купити роман «День сарани» Натанаеля Веста