Знеславлене життя славетних — про що нові оповідання Володимира Діброви

Володимир Діброва, Життя Славетних, Основи: 2026 – 256 с.

Між поколінням шістдесятників і початками незалежності існував пласт літературного андеграунду, який подарував нам цікавих іронічних авторів, герметичних та метафоричних поетів, чиї прізвища ми згадуємо значно менше, ніж їхніх гучних попередників. З-поміж них — Володимир Діброва, автор роману «Андріївський узвіз» і збірки оповідань «Пісні Бітлз», представник покоління андеграунду, що входило в культуру в міжчассі 1970–1980-х років. Письменник іронічний, чия іронія місцями вислизає від нас крізь шпарини останніх десятиліть радянської системи з її специфічними об’єктами і способами висміювання. Зрештою, це автор однієї генерації з Лесем Подерв’янським, що може трохи краще пояснити культурний пласт, на який спрямовані іронія й літературна гра самого Діброви.

Цьогоріч в «Оновах» вийшла нова збірка короткої прози Діброви «Життя славетних», варта уваги не лише як текст, а і як об’єкт: сіра палітурка, нерозрізані сторінки, неприховане переплетення корінця книжки. Форма, що доповнює смислове наповнення збірки, адже йтиметься тут про життєписи постатей ХХ століття.

«Життя славетних» — збірка з трьох оповідань Володимира Діброви, кожне з яких розмірковує про пристосування до системи й опір їй, а також про способи занотовування життєписів славетних (і не дуже) персонажів минулого. За героями цієї книжки можна впізнати реальних постатей українського літературного процесу XX століття. Особливо — за автором коротких текстів з історії «Ченко», який пережив табори й вживав чимало алкоголю, щоб до нього не ставилися серйозно і не прагнули від нього сексотських звітів.

Чи є ця збірка романізованими біографіями? Ні, деталям Діброви довіряти не можна. Однак книжка грає з форматом серії біографічної літератури, що існувала свого часу в другій половині XX століття. У 1960–1970-ті роки існувала серія біографій «Життя славетних», яка згодом стала «Уславленими іменами». Були в цій серії книжки про Лесю Українку, Кармелюка, Євгена Гребінку, Юрія Дрогобича. З більш сучасних XX століттю літераторів опинився там і Павло Тичина. Загалом — збірна солянка різних відомих людей, більш чи менш оповитих легендами, що жанрово тяжіла не стільки до біографії, скільки до романізованої біографії. 

До питань української мартирології

Отже, перед нами історії представників української творчої інтелігенції ХХ століття, один із яких безслідно зникає в часи сталінських чисток, а другий, навпаки, проживає довге, хоча й сумнівно щасливе життя. А також історії кількох персонажів, які мали цих постатей за своїх учителів життя (з великої літери). 

Якщо подивитися на героїв Діброви так, як він це пропонує – без їхніх реальних прізвищ і досягнень, — що, будемо чесними, складно, навіть якщо не зчитувати за ними жодних прототипів, — то перед нами славетні мученики своєї доби. Люди, які замість досягати свого полудня (за Кобилянською) змушені були ховати свою писанину в шпаринах стіни, а свої думки класти під язик і проковтувати разом із заспокійливими таблетками.

Проблема української культури XX століття в тому, що вона складається з ненаписаних текстів і знищених творів. Не з досягнень і уславлень, а з провалів. Це твори бойчукістів, яких ми ніколи не побачимо. Це романи Валер’яна Підмогильного, яких ми ніколи не прочитаємо й можемо лише уявляти, адже на той час, коли його знищили, він лише почав виписуватися. Ми, сучасні, цінуємо їх за те, чого вони не мали нагоди зробити. Як мученики з мартирологів, вони пішли на жертву. І їхні біографії ми теж читаємо як житія мучеників, написані за канонами агіографічної літератури. Саме тому частина з персонажів, які вижили у XX столітті й писали оди системі та шпигували для неї, викликають в нас суперечки й бажання виключити їх з канону. 

І хоч оповідання Діброви відгукуються на цей діалог, вони не про це.

Нереалізований автор «Дон Кіхота», П’єр Менар

У першому оповіданні збірки, «Щоденнику Євстафія Твердоконя», Діброва зміщує нашу увагу зі славетного представника української культури початку XX століття Євстафія на молодого чоловіка із 1970-х, який знаходить його щоденник і перетворює цей текст на шкільну методичку сумнівної якості. Трохи біографії славетного Євстафія, трохи підказок, як правильно препарувати його щоденник, трохи питань для майбутніх контрольних про історичні контексти його прочитання: дівоче прізвище матері Євстафія чи те, скільки абортів робили дівчата-підлітки на квартал у його часи. Уся ця цінна інформація нібито має допомогти школярам зрозуміти добу шанованого автора, але більшою мірою дозволяє вчителям зняти показники рівня учнівської обізнаності з матеріалом.

Граючись із форматом шкільного підручника, горе-вчитель так і не пояснює, що ж такого цінного було в самому «Щоденнику», натомість щедро пересипає текст наставницькими фрагментами сумнівного характеру.

Наприклад, наводить сцену першого сексу між Євстафієм і Орисею — адже хто, як не вчитель, має торкатися складних тем? Зрештою, краще взяти сексуальне життя підлітків і показувати його під яскравим світлом шкільної лампи, акцентуючи на тому, що важливо системі, ніж дозволити дітям дізнаватися про секс із неперевірених джерел дворового життя, — міркує він.

У цьому оповіданні перед нами проступає парадокс Діброви: його персонаж — нонконформіст, який страждає від власного нонконформізму, однак діє і мислить цілком у межах системи. Перетворити заборонений текст на виховний засіб у світі контрольованого навчального процесу — десь у світі з потуг пана вчителя сміється Мішель Фуко.

У якийсь момент ми дізнаємося, що вчитель навіть намагається написати роман на основі щоденника Твердоконя, щоб популяризувати його й повернути до сучасного літературного процесу. Але йому вдається хіба що замінити в тексті «я» на «він». Саме тут герой перетворюється на Борхесового П’єра Менара, автора «Дон Кіхота», який послідовно створював того самого «Дон Кіхота» вже в іншому історичному контексті. Так само й учитель намагається заново створити щоденник Євстафія Твердоконя, хоча й безуспішно.

У П’єра Менара народжується дивовижний і концептуальний текст, що показує, як контекст тих самих слів кардинально змінюється і як те саме речення може промовляти цілком протилежні тези залежно від того, коли його було написано.

Письменницькі потуги вчителя виявляють те саме: щоб зробити велику постать минулого славетною у своєму часі, треба вдатися до засобів цього самого часу. І хіба провина вчителя в тому, що єдиний такий спосіб у його час — вписати великого нонконформіста минулого в затверджений радянськими міністерствами канон шкільного підручника?

П’єр Менар стверджував, що може уявити світ без «Дон Кіхота». Ми жили у світі без романів Домонтовича й Підмогильного, без есеїв і мемуарів Шевельова, без поезії Стуса. І коли герою оповідання випадає шанс зробити Євстафія безсмертним (теж цілком за Борхесом), він обирає робити це на сторінках журналу «Українська мова і література в школі».

Найпильніші біографи

Друге оповідання збірки, «Ченко», веде нас життям письменника, якому вдалося вижити в часи сталінських чисток, але не вдалося написати свій великий текст. Отримавши сфабриковану справу, за якою його мали розстріляти, Ченко проходить повний термін таборів, дивом не гине й повертається до життя, у якому від нього хочуть бачити впокорений, зручний елемент, готовий доповідати системі про всі слова колег по перу. Щоб саботувати свою сексотську роботу, Ченко обирає алкоголь і повільне саморуйнування.

Якщо горе-автором життєпису Твердоконя стає автор шкільної методички, то головним форматом біографії Ченка виявляється його кримінальна справа, доповнена нескінченними томами агентурних донесень. Які часи — такі й формати життя славетних.

Цікаво, що Ченко навіть намагається втручатися в цей текст. На початку оповідання він пояснює слідчому, що з погляду композиції справа не тримається купи, і береться сам її редагувати, змінюючи ролі кількох вписаних до неї співучасників. Проте працівники каральних органів виявляються не менш упертими редакторами, і від їхніх літературних консультацій із побудови сюжету далеко не втечеш. Та й найпильнішими читачами всіх художніх текстів Ченка стають його наглядачі, з чого він час від часу іронізує.

Як і Твердокінь, Ченко намагається вести власний щоденник — ніби повернути собі право бути автором власного життя. Саме з цього письма, як він вірить, мав би народитися його великий роман. Але в одному з нападів делірію письменник вирішує, що цей текст краще спалити. 

Час від часу ми любимо повторювати, що українському літературному процесові бракує біографій. Мовляв, цей жанр у нас і досі недостатньо розвинений. Оповідання Діброви з цією тезою не погоджуються. Тільки погляньте, скільки в нас уже написано життів славетних. Можливо, у кримінальних справах і агентурних донесеннях, а не в тих серіях, де ми звикли їх шукати. Кожне написане мовою свого часу й для свого специфічного читача, але за своєю суттю все ще лишається життєписом видатних постатей нашого минулого.

Купити книжку Володимира Діброви «Життя славетних»