Ольга Пуніна: «Сучасні філологи не відчувають потягу до книги»

Кандидатську дисертацію про кіномову у художній прозі 20-30-х років Ольга Пуніна захистила у Донецьку в 2011 році. Дві великі літературознавчі роботи, що вийшли за кілька років вже у Вінниці, дослідниця присвятила постатям та творчості Василя Стуса та Олеся Ульяненка. Крім наукових досліджень, вона також стала авторкою романізованої біографії Михайла Коцюбинського та кількох збірок малої прози, які публікувалися під псевдонімом Барбара Редінґ.

Сьогодні Читомо спілкується з власницею почесної відзнаки міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка, яка вважає, що не літературні премії, а лише пристрасть до професії мотивує працювати далі.

– З попередніх інтерв’ю з гуманітарними дослідницями я зрозуміла, що у літературознавстві є свої тренди, зокрема, зараз – це дослідження літератури 20-х років та сучасних текстів. Якщо ви поділяєте таку думку, то чи вважаєте, що треба стимулювати дослідження інших тем?

– Мені складно погодитися з цією думкою. Абсолютно актуальними для істориків літератури залишаються імена Сковороди, Шевченка, Гоголя, Мирного, Костецького, літературного шістдесятництва та інших. Пригадаймо хоча б праці останніх часів Леоніда Ушкалова, Людмили Тарнашинської, Марка Роберта Стеха.

Інша справа – купівельність наукового продукту, себто неготовність видавництв робити більш-менш пристойні наклади монографій, в яких за об’єкт осмислення обрано унікальну, проте не надто потрібну на ринку книжок особистість.

Мабуть, у такому ракурсі сучасний автор і справді цікавіший читачеві, а відповідно – видавцеві.

– Ви дослідниця літератури та письменниця водночас. Як ви вважаєте, чи достатньо молоді поети і прозаїки видимі для широкого загалу?

– В Україні нині безліч можливостей чути й бачити сучасних авторів, які з задоволенням презентують себе і свій доробок. Знакові літературні фестивалі, семінари, школи… Широкому загалу лишається лише долучитися. Інша справа, чи потрібно це «широкому загалу»? Потрапивши до Вінниці у 2014 році, я була вражена кількістю заходів у книгарні «Є», рівнем організації Міжнародного фестивалю оповідання «Intermezzo», але широкого загалу (за безкоштовності всього цього) не помітила.

– Переїзд Донецького національного університету до Вінниці – довгий і складний процес. Як ви це поєднали з підготовкою двох великих робіт: літературного портрету Олеся Ульяненка та – у співавторстві – книжки про Василя Стуса?

– Над книжкою «Самітний геній: Олесь Ульяненко» я починала працювати в Донецьку з 2013-го року – збирала матеріали, спочатку підготувала невеличкий навчальний посібник із біографією, бібліографією та окремими літературно-критичними працями. Була поставлена мета, перед очима була достойна особистість.

Перші розділи книжки писались уже в окупованому місті й під звуки вибухів і пострілів, які наближалися з кожним днем. Кілька місяців митарств Україною з кінця липня 2014 року та відсутність власної бібліотеки стали серйозною перепоною для роботи. Проте, повторюся, була поставлена мета, і я мусила довести до кінця розпочате.

У 2015 році моїм родичам випала нагода вивезти деякі книжки Олеся Ульяненка з Донецька, відтак робота над осмисленням його творів продовжилася. Монографія майже на 400 сторінок для видавництв і продажів нині річ не цікава, тому я пішла на зустріч «Академвидаву»й дещо видозмінити структуру та формат.

Зрештою, мені було принциповим, щоби Олесь Ульяненко був належним чином оцінений, з моєю допомогою його могли б зрозуміти інакше, а не штампами.

В якому ж це буде форматі – не так важливо.  «Самітний геній» ‒ це книжка, яку я присвятила своєму Батькові, він відійшов на той світ у 2005 році. Присвячуючи її Батькові, я не могла не довести розпочате до кінця.

Наукового-популярний нарис «Василь Стус: Відлуння і наближення» ‒ це інша історія. З колегами Олегом Соловеєм і Михайлом Жиліним ми написали її на прохання проректора Тетяни Нагорняк як певну (майбутню) візитівку Донецького університету, який нещодавно почав гордо носити ім’я Василя Стуса. Це не дослідження, а радше – розповідь про непересічну постать, яку і досі не розуміють, не усвідомлюють, але яка надихає.

– Припускаю, що ці події могли навпаки – дуже стимулювати академічну активність. Що за ці роки відбувалося в межах університету у Вінниці?

– Мабуть, ця війна дала новий поштовх для дій, ідей, планів та їх реалізацій. Так, мій колега Олег Соловей, науковець, літератор, уже в Вінниці започаткував проект актуальних дискурсів «Простір Літератури», в межах якого за власний кошт невеликими накладами видає книжки сучасних письменників, літературно-критичні тексти. Саме в межах цього проекту з 2016-го року вийшло в світ три зошити наукового альманаху «Стусознавчі зошити» ‒ єдиного на сьогодні в Україні фахового майданчика для стусознавців.

– Як актуальний науковий дискурс позначається на освітньому процесі: чи бачите ви інтерес у студентів та студенток до літературознавства загалом?

– На жаль, рівень студентів і рівень їх зацікавлень залишає бажати кращого. Теперішній навчальний план до неможливості скорочує списки творів для обов’язкового прочитання, дві лекційні години на тиждень – це по суті оглядова подача матеріалу, яка зовсім не дає уявлення про обшири української (мовчу вже про світову) літератури.

Культура читання викорінена на рівні родини та школи, відтак сучасні філологи не відчувають потягу до книги. Лише одиниці переймаються глибоким і вдумливим читанням.

На щастя, цих одинаків я часто бачу у вінницькій книгарні «Є» на презентаціях як літературознавчих досліджень, так і художньої літератури. Тому – надія є.