Як адаптуватися до змін, долати невдачі й жити осмислено

Ти — супер! Як адаптуватися до змін, долати невдачі й жити осмислено / Ніл Пасріча; пер. з англ. Гелена Липницька та Володимир Криницький. — Київ: РІДНА МОВА, 2020. — 168 с.

Ніл Пасріча — канадський письменник, підприємець, автор подкастів та спікер TEDx (його виступ входить до топ 9 найбільш натхненних TEDx-промов), SXSW та Google. У своїй новій книжці «Ти — супер! Як адаптуватися до змін, долати невдачі й жити осмислено» Пасріча розкриває тему психологічної стійкості. На прикладі історій з власного життя автор ділиться дев’ятьма (підкріпленими науковими дослідженнями) секретами розвитку цієї навички. Сьогодні ми читаємо уривок, який розкриває перший з них.

Секрет #1: постав три крапки

Моя мама народилася 1950 року в столиці Кенії Найробі. Наймолодша з восьми дітей, вона зростала в невеликому будинку неподалік від міста. Тиха, сором’язлива, маленька.

Коли народилася моя мама, Кенія мала чорну більшість, коричневу меншість і білий крем зверху — уродженці Кенії, торговці зі Східної Індії, які провадили чи не всю економічну діяльність, і британські колонізатори, які всім керували.

До цього східноіндійського торгового класу належав батько моєї мами, який переїхав з індійського Лахора до Найробі в 1930 -х роках, щоб допомогти побудувати залізницю.

Британці захопили Кенію наприкінці ХІХ ст. Незалежність країна здобула лише в середині 1960-х років. Тож коли народилася моя мама, це була просто дуже велика африканська країна під владою Британії. Білі люди всім заправляють. Білі люди керують урядом. Білі діти вчаться в найкращих школах.

Моя мама не народилася білою людиною.

Отже, вона не народилася правильною людиною. До того ж вона не народилася правильної статі. Що я маю на увазі?

А ось що. Коли народилась моя мама, у моїх дідуся з бабусею було вже семеро дітей: четверо дівчаток і троє хлопчиків. Мама  та її сестри розповідали, що їхні батьки відчайдушно сподівалися, що народиться хлопчик і зрівняє рахунок: хлопчиків і дівчаток стане по четверо.

Так склалося, що хлопчиків вважали цінним «надбанням», тому всі родини хотіли мати синів. З покоління в покоління на освіту й професійну підготовку чоловіків витрачали більше грошей, тож чоловіки були фінансово самодостатні. А жінки залежали від чоловіків, які щонеділі виймали гаманці й видавали гроші на продукти й одяг для всієї сім’ї. Крім того, жінки традиційно виходили заміж і приєднувалися до сімей своїх чоловіків, тому мусили дбати про свекра й свекруху замість того, щоб піклуватися про власних батьків. Син у цій культурі забезпечував батькам свого роду пенсію — задовго до появи справжніх пенсій. То були не чеки, які літні люди одержують щомісяця! Просто невістка готувала їм сочевицю і подавала чай.

Ба більше, у цій культурі чоловік мав додаткову вигоду — він отримував придане. Яке ще придане? Це я зрозумів, аж коли подорослішав. Придане — це давній архаїчний подарунок, який батьки нареченої дарують батькам нареченого, ніби кажучи: «Дякуємо, що забрали дочку з наших рук».

До речі, цей звичай справді старовинний. Навіть один із найдавніших текстів світу — «Кодекс Хаммурапі», написаний майже чотири тисячі років тому, трактує придане як подарунок родині нареченого.

І я маю на увазі подарунок. Як придане сім’ї нареченого часто передавали коштовності, нерухоме майно чи великі суми грошей. Отож це ставало величезним фінансовим тягарем для родин, які мали дочок.

Коли в моїх бабусі й дідуся з’явилася моя мама, їм довелося готуватись до цих додаткових витрат. Мені боляче від самої думки про те, як моя щойно народжена мама розплющила оченята, обвела ними весь той натовп людей, які витріщалися на неї… І що, найімовірніше, вона побачила?

Розчарування всіх і кожного.

Як цей тягар неприйняття родиною, це гнітюче усвідомлення, що прийшла в світ небажаною, передавалися моїй матері? Так само, як зазвичай передаються глибокі культурні норми — як важке невидиме покривало. Воно тиснуло з силою, якої моя  мама не могла бачити, але відчувала кожною своєю клітинкою.

Коли народжувався хлопчик, друзі й сусіди казали: «Badhaee ho!» Це означає: «Чудово! Чудово! Вітаємо!» А коли народжувалася дівчинка? «Chalo koi nahi». І як це в перекладі? «Тримайтеся. Треба жити далі».

За спогадами моєї мами, це було фаталістичне відчуття приреченості й неможливості щось змінити. «Моє життя було визначене наперед, — розказувала вона мені. — Усе було вирішено». Стать, культура, традиції — усе вказувало на банальну фінішну лінію в її майбутньому. Її життя було схоже на речення. Чи заздалегідь накладене покарання.

Жодної можливості вибору, жодних варіантів… жодних трьох крапок.

Просто кінець. Кінцева зупинка.

Мама дорослішала та спостерігала, як її старші сестри одна за одною покидали батьківський дім, виходили заміж за чоловіків, яких їм вибрали батьки, народжували тим чоловікам дітей, годували їх домашньою їжею, дбали про них та їхніх батьків.

Перед лицем очевидної завершальної частини життєвого речення моя мама мала вирішити, чи згодна вона побачити крапку.

• А як щодо тебе? Чи був ти колись на місці людини, якій не пропонують варіантів?
• Чи випадало тобі опинитися в ситуації, коли немає вибору?
• Чи доводилось тобі бачити чітку й остаточну крапку наприкінці речення свого життя?

Усім нам свого часу доводилося таке пережити. Усіх нас часом проймає фаталістичне відчуття приреченості, кінечності речення нашого життя. Когось — через виховання в культурі домінування чоловіків без жодних видимих варіантів.

Когось — через те, що необхідно дбати передусім про хворого члена сім’ї, а про себе — в останню чергу.

Для когось це відчуття розчарування на роботі після двадцяти років навчання і задушливої купи боргів. Може, ваша сім’я живе в іншій країні, а вам не надають візи, щоб ви могли бути з рідними. Може, вам відмовляють у підвищенні або не підписують заяву про звільнення.

Що ви робите, коли вам не подобається шлях, яким ви йдете, і ваше осяжне майбутнє?

Що ж, найважливіша умова — прийняти це. Ні, не здатися. Не розвернутися і втекти. Адже ми всі знаємо, що життя не таке просте… Поради з випускних промов: 

• «Слухай своє серце! Роби те, що любиш!» — не завжди спрацьовують.
• «Серце сказало мені йти за ним. А він мене покинув».
• «Я хочу робити те, що люблю. Але я мушу оплачувати рахунки, я маю обов’язки, від мене залежать інші люди».

Іноді найважче — просто вирішити йти далі

Часом найважче — просто вирішити далі дихати, далі рухатися, далі функціонувати, далі діяти.

Крапка означає здатися на волю життєвих обставин, відступити перед чимось, що здається непорушним, неможливим чи надто болючим.

Крапка означає — опустити руки.

Те, що нам треба тримати в серці — це переконання, що ми здатні змінити розділові знаки. Треба триматися думки, що стійкість — це власний вибір, який існує за крапкою. Зберігати бажання довідатися, що там далі — за кінцевою зупинкою.

Зазирнути далі, за крапку.

І поставити три крапки.

Що станеться, коли ти зазирнеш за крапку?

Повернімося до Кенії.

Якщо говорити про мою маму — на неї тиснули політичні, культурні й сімейні умовності, тож вона мовчала, не піднімала голови й не порушувала культурних норм.

Вона поставила три крапки й шукала спосіб жити далі. Вона не поголила голови й не почала курити біля залізничних переїздів. Ні, тоді як троє старших братів були гордістю сім’ї, мали увагу рідних і гроші на навчання, моя мама разом із сестрами підмітала підлогу, варила їсти та прала одяг.

Щоб тренувати мозок, вона сідала на ґанку і запам’ятовувала номерні знаки автомобілів, які проїжджали мимо. Їй дуже хотілося розвивати свої розумові здібності. Тож вона знайшла безпечне місце, де могла непомітно задовольняти своє прагнення.

Чому номерні знаки? «Більше не було чого запам’ятовувати, — розповіла вона мені пізніше. — Так я гралася. Просто, щоб побачити, чи можу я це зробити». Коли вона звіддалік бачила знайомий автомобіль і пригадувала номери, сама себе тихенько вітала з тим, що не помилилася. Вечорами в кутку шумної кухні вона вивчала математику під тьмяним світлом і допитливими поглядами рідних. Жодна з її сестер так ретельно не опрацьовувала шкільні домашні завдання. Кому спало б на думку так багато вчитися, щоб готувати сочевицю з карі та подавати чай?

Зважаючи на те, що в мами було сім старших братів і сестер, які виростали й поступово покидали батьківський дім, більшість знань вона здобула завдяки самоосвіті.

Адже її батьки не мали часу розглядати з дітьми перед сном книжки з малюнками або пів ночі майструвати макет вулкана для шкільного наукового проєкту. Це було б смішно. Ні, у моєї мами був лише стосик підручників, папір і олівці. Учися. Читай, пиши, повторюй.

Вершиною її навчання став загальнодержавний національний іспит, який вона складала 1963 року разом з іншими тринадцятирічними дітьми.

Чому вершиною?

Бо вона здобула найвищий бал.

У країні!

Несподівано їй призначили високу стипендію і забрали з рідного дому до крутого заміського англійського пансіону, де вчилися білі діти британських колонізаторів. Моя мама була наймолодша з восьми дітей у родині, але перша покинула дім, щоб навчатися в пансіоні. І не забувайте про стипендію.

Вона ставила три крапки у своїй історії, доки підростала: запам’ятовуючи номерні знаки, ретельно виконуючи домашні завдання — завжди після того, як приготує їжу та прибере.

А потім?

Вона зазирнула за крапку. Її історія продовжилася… Але попереду завжди ще багато крапок.

Завжди.

«Я не могла в це повірити, — розповідала мені мама. — Школа була раєм на Землі. Такі прекрасні умови! Ми знали, що існують школи тільки для білих людей. Для володарів. Приїхавши туди, я побачила, що всі тут були багаті, приїжджали на найкращих машинах із водіями. Я була  приголомшена. Мене пройняв страх.  Я навіть уявити не могла, що зможу навчатися в такому місці. Я не почувалася рівною з іншими учнями. Найбільше мені хотілося втекти додому».

Скільки разів ви зазирали за крапку, а потім мали єдине бажання — втекти додому?

«Я не почувалася рівною з іншими учнями. Найбільше мені хотілося втекти додому».

Скільки разів ви так почувалися? Я почуваюся так постійно. Нарешті отримали підвищення? Тепер нова робота, новий начальник, нові підходи до виконання роботи — та ви хочете  втекти світ за очі. Хворому членові сім’ї стає ліпше? Тепер вам справді доведеться подивитися в очі майбутньому, на яке, як ви говорили, не мали часу. Отримали візу? Чудово! Але як тепер ви почуваєтеся, уявляючи, що вам доведеться покинути своє культурне середовище і стареньких батьків та почати все з початку?

Коли ми зазираємо за крапку, боротьба починається знову.

Ви, може, навіть захочете сховатися, зупинитися ще до того, як підете далі, тобто поставити жирну крапку наприкінці нового речення, щоб не довелося рухатися, боротися, працювати, старатися. Проте це повернення до того самого, про що ми говоримо тут.

А якщо замість цього ви поставите три крапки й залишите відкритим свій шлях уперед?

Сила — в тому, щоб рухатися повільно.

Сила — в тому, щоб дати історії розвиватися.

 


Читайте також: Шлях до мінімалізму: як перестати поклонятися речам