Громадянська журналістика у лапах репресивної машини – Наріман Джелял про те, що відбувається у Криму

На восьмому році анексії Криму, окупаційна влада продовжує репресії проти тих, хто не згоден з офіційною позицією РФ та публічно називає Крим окупованим. Переслідувань, тиску, залякувань зазнають передусім незалежні журналісти та громадські активісти півострова. 

За інформацією Центру громадянських свобод, станом на сьогодні за політичними мотивами у слідчих ізоляторах і тюрмах РФ та окупованого Криму перебувають щонайменше 99 громадян України, з них – 76 кримських татар. Їх судять за причетність до забороненої в Росії та не забороненої в Україні релігійної партії «Хізб ут-Тахрір», звинувачують у тероризмі та не дають жодної надії повернутися додому в найближчі 10 – 20 років, а кільком політв’язням загрожує довічне ув’язнення. Більшість ув’язнена через релігійні переконання, дехто –  через  журналістську, правозахисну чи волонтерську діяльність.

В інтерв’ю для Читомо у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, активіст Кримськотатарського національного руху, політик та журналіст Наріман Джелял розповідає про феномен громадянської журналістики в окупації, ув’язнених кримськотатарських журналістів і підтримку, якої не буває забагато.

Репресивна машина працює злагоджено – ще жоден політв’язень не вирвався з її лап

– Яка зараз ситуація із кримськотатарськими політв’язнями? Чи є поступ у їхніх справах, чи можна сподіватися на якісь зрушення найближчим часом?

– На жаль, ситуація зберігається без змін. Жодного поліпшення ми не фіксуємо. Судові процеси над політв’язнями тривають, водночас російська репресивна машина продовжує ув’язнювати людей. Наразі є велика кількість кримських татар, які перебувають у сімферопольському СІЗО, вони очікують на завершення слідства і початок судових засідань. Є судові справи, що вже добігають кінця, і найближчим часом будуть відомі вироки. Є люди, які вже доправлені до російських колоній і відбувають покарання. І є невеличка група політв’язнів, які вже вийшли на свободу. Це найперші ув’язнені, яких арештували ще в 2015 році, перші фігуранти севастопольської справи «Хізб ут-Тахрір» та інші. Але – це важливо – вони вийшли, бо в них закінчився термін ув’язнення, вони сповна відбули покарання, несправедливо і безпідставно їм присуджене. 

На волю вийшли тільки ті, в кого закінчився строк ув’язнення. Виняток – Ахтем Чийгоз та Ільмі Умеров, яких кілька років тому обміняли за сприяння турецького президента.  

– Тобто поки немає жодних приводів сподіватися на покращення ситуації? 

– На жаль, ні. Не зважаючи на професійну роботу захисників, на реакцію суспільства як тут, в Криму, так і міжнародної спільноти, Російська Федерація на все це чхати хотіла. Вона не звертає на все це жодної уваги, повторюючи, що це виключно їхня внутрішня справа. 

Стосовно обміну, на який дехто з політв’язнів, а особливо родичі ув’язнених, покладають надії, то він, якби навіть і відбувся, то сам по собі не змінив би загальної ситуації. Тут я розділяю точку зору Мустафи Джемілєва й адвоката Миколи Полозова, що нічого не заважає режиму Путіну в будь-який час брати нових заручників. Відпускати одних і тут же затримувати інших.  Ця ситуація триватиме без особливих змін доти, доки докорінним чином не буде змінена політична ситуація в Росії.

– Яка ситуація зараз в окупованому Криму? Недавно, у лютому, проходили обшуки в оселях кримських татар, були затримані… Як все це впливає на загальну атмосферу, на щоденне життя кримчан?

– Звісно, люди живуть у певному психологічному навантаженні, не відчувають себе вільними, бояться публічно висловлювати якісь думки, позиції, погляди. За невеликим винятком. Люди побоюються робити те, що раніше вільно робили – збиратися, розмовляти, проводити якісь дискусії тощо. Тому що за сім років окупації російське законодавство стало жорсткішим стосовно права людей на свободу думки, слова, масових зібрань, публічних дій тощо. З’являються все нові й нові приводи, щоб переслідувати людей, тиснути на них.  

У Криму не так давно з’явилася практика, яка не є рідкістю в Росії, коли людей, які допомагають сім’ям політв’язнів чи збирають допомогу самим політв’язням, російська влада звинувачує у фінансуванні тероризму. Тобто, якщо політв’язень звинувачений за статтею «участь в терористичній організації», – а це більшість кримськотатарських політв’язнів – і йому люди збирають допомогу, то до них приходять співробітники силових структур і розпочинають розслідувати справи щодо фінансування тероризму. Наприкінці минулого і на початку цього року такі випадки почастішали. Все це лише додає страху. 

17 лютого 2021 року знову відновилися обшуки і арешти. А напередодні 26 лютого, Дня спротиву російської окупації в Криму, до багатьох активістів приходили співробітники поліції чи прокуратури і приносили попередження, що будь-які публічні дії цього дня – це порушення російського законодавства. На мою думку, таким чином влада морально тисне на активістів, щоб так впливати й на діяльність усіх інших. 

Громадянські журналісти не мають професійних знань, але мають великий досвід 

– Ми точно знаємо про вісім кримськотатарських громадянських журналістів, що досі перебувають в ув’язненні. Це: Сервер Мустафаєв, Тимур Ібрагімов, Марлен Асанов, Сейран Салієв, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Осман Аріфмеметов та Рустем Шейхалієв. Колись вони не мали стосунку до журналістики, але в умовах окупації взяли в руки телефони, планшети, фотоапарати й почали знімати і викладати в інтернеті обшуки в оселях кримських татар, затримання, суди, акції протестів та пікети. Чи є серед політв’язнів ще журналісти, блогери, письменники, які не настільки відомі громадськості? Можливо, хтось почав писати вже в ув’язненні?

– В ув’язненні перебуває ще Амет Сулейманов. Він стрімер, активно знімав обшуки в оселях кримських татар. Його варто додати до списку журналістів. І поки що двоє людей заявили про себе як письменники – Сервер Мустафаєв і Осман Аріфмеметов. Хтозна, може за деякий час серед ув’язнених кримських татар хтось ще відкриє в собі письменницький талант. 

Сервер Мустафаєв, Тимур Ібрагімов, Марлен Асанов, Сейран Салієв, Ремзі Бекіров, Руслан Сулейманов, Осман Аріфмеметов, Рустем Шейхалієв, Амет Сулейманов

– Як би Ви окреслили саме поняття громадянської журналістики в умовах окупованого Криму? Хто нею займається? У чому полягає діяльність громадянських журналістів, яка специфіка їхньої роботи в окупації? 

– Громадянська журналістика в Криму виникла не одразу після окупації. Деякий час в Криму продовжували працювати професійні журналісти. Вони є і зараз, але деякі журналісти з міркувань безпеки перестали писати чи знімати на політичну чи гостросоціальну тематику, тобто уникають  тем, які можуть призвести до їхнього затримання, арешту чи випровадження з півострова. Або ж працюють підпільно, готуючи матеріали для українських ЗМІ. Українські журналісти певний час приїжджали в Крим і готували тут свої репортажі, але їм теж перекривають таку можливість. Наприклад , відомий український журналіст Тарас Ібрагімов отримав заборону на в’їзд до Криму на 35 років…

Читайте також: «Країну спакували в автозак»: білоруські письменники та журналісти-політв’язні

Тому і виникло таке явище як громадянська журналістика. Це не професійні журналісти, а хлопці та дівчата, які роблять матеріали про життя в Криму. Найбільш відомі громадянські журналісти – це учасники громадського об’єднання «Кримська солідарність». У них специфічна тематика – це обшуки, арешти, судові процеси, політичні мотивовані затримання тощо. На жаль, велика кількість з них вже затримані. Їх також  звинувачують в участі в «Хізб ут-Тахрір». Однак їм на зміну приходять нові люди. Серед них є дві сміливі дівчини – Муміне Салієва і Лютфіє Зудієва. Вони, не зважаючи на адміністративні справи проти них, продовжують писати, розповідати, виступати. 

– Чому важливо фіксувати все, що відбувається зараз в окупованому Криму? Те, що, попри небезпеку, роблять зараз громадянські журналісти…

– Передовсім, треба розуміти, що дуже часто події, про які розповідають громадянські журналісти, залишаються поза увагою тих ЗМІ, які дивиться найбільша маса людей в Криму і в Україні в цілому. І якщо про це не розповідають професійні журналісти, загальнонаціональні канали, то в сучасному світі цього наче і не відбувається. І Російська Федерація саме цього і прагне –  щоб люди ні в Криму, ні в Росії, ні в Україні, ні в цілому світі не знали, що тут відбувається. 

По-друге, це важливо з точки зору роботи української держави, українських правозахисників, міжнародної спільноти. Міжнародна спільнота дуже неоднорідна, вона має свій погляд на різні події, на те, що робить Російська Федерація і як реагувати на її дії. Щоби привернути їхню увагу, переконати їх в тому, що Росія є агресором, що вона порушує міжнародне право, порушує власне законодавство, порушує і обмежує права людини, ув’язнює людей абсолютно безпідставно – про все це треба розповідати, спираючись на факти.

А ці факти збирають передусім саме громадянські журналісти і активісти. Тому що на голих пальцях переконати європарламентаріїв чи співробітників Держдепартаменту США – неможливо. Потрібно показувати – ось, дивіться, є такі факти, такі прізвища, такі дії були вчинені щодо ось цих людей. 

І, по-третє, попри те, що сьогодні Російська Федерація вдає, що їй все байдуже, треба готуватися до того часу, коли окремі особи і політичний режим в цілому, винні в цих злочинних діях, будуть притягнуті до відповідальності. І тоді весь цей масив інформації, зафіксований правозахисниками, журналістами і активістами, буде використаний у міжнародних судах.

Журналісти і в Україні, і в Російської Федерації, і в усьому світі повинні заступитися за колег

– Чи покращує становище ув’язнених журналістів їхня діяльність чи, можливо, навпаки?

– Я думаю, їм допомагає те, що вони є громадянськими журналістами. Ви пам’ятаєте, якою показовою була ситуація з Олегом Сенцовим? Чому на нього звернули увагу? Саме тому, що це була людина творча, режисер, сценарист. І саме його колеги по цеху, і навіть з Голлівуду, активно виступили в його підтримку. І тут також, я думаю, варто залучати колег-журналістів. Спочатку увага буде прикута до ув’язнених громадянських журналістів, а потім і до всіх інших політв’язнів і до ситуації в Криму загалом. 

Ми розуміємо, що Російська Федерація навмисно затримала саме цих людей – Османа, Ремзі, Сервера та інших, тому що вони сміливо і правдиво розповідали про те, що відбувається в Криму. Найбільша їхня заслуга в тому, що вони розповідали, кого саме затримує окупаційна влада. З їхніх розповідей світ може дізнатися, що це не терористи, це звичайні люди. І та картинка страшного тероризму, страшних людей, яку намагається показати світові Російська Федерація, просто не збігається з тим, що показували громадянські журналісти в Криму.

Я думаю, що журналісти і в Україні, і в Росії, і у світі повинні заступитися за колег. Бо кримськотатарські громадянські журналісти своє  роботою довели, що так само є журналістами. Справа Олега Сенцова, те, як він став певним флагманом тієї ситуації з українськими політв’язнями в Росії, довела, що це працює. Разом з Олегом тоді випустили дуже багато людей. Увага конче потрібна. Політичні діячі, офіційні міжнародні інституції тощо можуть застосовувати економічні й дипломатичні санкції щодо Росії. У всіх інших є лише одна можливість щось зробити – привернути увагу. Немає іншого шляху вплинути на Росії і вирвати з її лап хоча б кількох людей.

Варто пам’ятати також, що увага до конкретного політв’язня зберігає його здоров’я у в’язниці. Якщо в російській тюрмі до людини немає уваги – їй не пишуть, не дзвонять, до неї не приїжджають родичі, я вже не кажу про українського консула, – то її становище у тюрмі є вкрай небезпечним. Люди, до яких прикута увага, мають шанси, що їх не будуть катувати, що до них буде більш-менш цивілізоване ставлення в тюрмі. 

– Чи є можливість підтримувати зв’язок з ув’язненими, допомагати їм? Як це відбувається? Які основні проблеми і потреби в них зараз? 

– Умови різні. Наприклад, Сервер Мустафаєв утримується в одиночці під цілодобовим наглядом. Це дуже важко для нього. Одна справа сидіти в камері, де є люди, де можна спілкуватися і щось робити. І зовсім  інша – утримуватися в одиночній камері, де кожна твоя дія фіксується камерами.

Звичайно, у політв’язнів є проблеми зі здоров’ям – у когось більші, у когось менші, – але проблеми є у всіх. Є проблеми і з харчуванням. Чудово, що є небайдужі люди, активісти тієї ж «Кримської солідарності», які збирають і відправляють їжу і речі, необхідні для більш-менш нормального життя в тюрмі.

У багатьох громадянських журналістів є діти, у когось вони нещодавно народилися. Я думаю, що для політв’язнів психологічно важливо знати, що з їхніми рідними, з їхніми дітьми все добре, що вони здорові, вдягнені, їдять нормальну їжу, що вони в безпеці. Тобто, допомагати сім’ям політв’язнів вкрай важливо. Дуже важливо демонструвати увагу політв’язням. Писати їм листи. Щоб вони відчували, що світ за них стоїть, що людям не байдуже їхнє становище. Це все допоможе їм психологічно вистояти.

Треба сказати, що громадянських журналістів відрізняє від багатьох інших політв’язнів те, що вони розуміли, що з ними може це статися, усвідомлювали ризики й небезпеку своєї діяльності. І тому, напевне, психологічно вони найбільш підготовлені до ситуації, в якій опинилися. Однак все одно ця підтримка їм не завадить. Тому що одне – робити свою справу і бути з народом, з людьми, їздити, спілкуватися. І зовсім інша справа, коли тебе ізолюють, і ти вже не знаєш, що відбувається, чи пам’ятають про тебе, чи ні. 

«Найпростіше, що можна зробити – не бути байдужим»

– Кримські татари демонструють дивовижну солідарність, підтримуючи політв’язнів, їхні родини. Чи відчуваєте ви так само підтримку материкової України, світової спільноти? Її достатньо?

– Підтримки ніколи не буває забагато, і хотілося б ще, ще і ще, бо потреба в ній існує. Вона може бути різною. Наприклад, декілька європейських країн свого часу запрошували дітей політв’язнів приїхати на відпочинок. В Україні ми вивозили дітей в Карпати, в Одесу. Це дуже правильно з психологічної точки зору, тому що діти отримували психологічні травми від того, що відбувалося і свідками чого вони були.

Ще одна велика допомога – це підтримка сімей політв’язнів. Багато людей збирали гроші, щоб допомогти дітям політв’язнів або на виплату адміністративних штрафів, які Російська Федерація застосовує щодо різних активістів та громадянських журналістів. Збирали не тільки не в Криму, гроші перераховували і з України, і з Росії, і з усього світу.

– Чи достатньо активно, на вашу думку, сьогодні висвітлюється тема політв’язнів в українських та міжнародних ЗМІ? Чи викликає вона резонанс за межами правозахисної та журналістської спільноти? 

– На жаль, ця тема вже давно не є топовою, про неї пам’ятають час від часу, на якісь пам’ятні дати. І дуже добре, що хоча б так. Про це справді говорять здебільшого в професійному колі передусім політики, правозахисники й журналісти, які спеціалізуються на темі політв’язнів. Люди не можуть постійно концентруватися на якійсь одній темі, це природно. Ти просто втомлюєшся весь час чути про щось одне. Як хтось в Україні вже не може чути про війну, так інші не можуть вже чути про політв’язнів. Тим більше, що це десь там, хтозна-де і всі прізвища такі незнайомі… Як з цим боротися? Вода камінь точить. Треба нагадувати й розповідати.

Я не просто так згадав Олега Сенцова. На жаль, після його звільнення немає такої фігури серед політв’язнів, довкола якої можна було би розкрутити ось цю інформаційну роботу. Не тому, що немає достойних, просто чомусь досі не знайшлося такої постаті. А вже коли люди почують про когось одного, вони дізнаються і про інших. Деякі прізвища вже на слуху – Олега Приходька, Сервера Мустафаєва чи Еміра-Усеїна Куку. Але, на жаль, досягнути такого рівня, який був з Олегом, поки не виходить. Утім, треба пробувати.

Інформаційний простір оновлюється щохвилини, і дуже важко привертати знову і знову  увагу суспільства до чергових обшуків і затримань у Криму. Але це робити потрібно.

– Чим може допомогти кримським політв’язням українське суспільство, громадські активісти, влада, медіа, кожен з нас, зрештою? 

– У сучасному світі важливо отримати увагу. Часто якісь процеси чи явища кардинально змінюються на краще, коли до них вдається привернути увагу. І тому людина, яка хоче чимось допомогти, може зробити кілька дуже простих речей. Якщо йдеться про соцмережі, то підтримуйте роботу громадянських журналістів і активістів перепостом, коментарями, лайками, переглядами. Якщо якесь відео про політв’язнів набере багато переглядів і коментарів, його побачить значно ширше коло людей. І тоді про політв’язнів, можливо, дізнаються ті, хто про них ніколи не чув. У Криму це зробити важче. Люди читають і дивляться, але коментувати, репостити чи лайкати бояться, тому що за це є покарання. На вільних землях це зробити просто.

Якщо відбувається якась акція, поширте анонс про неї, щоб нею зацікавилися інші люди і ЗМІ. І прийдіть на неї. Адже є велика різниця, коли на акцію приходять десять людей, і коли – тисяча. Коли Росія бачить, що немає уваги до цієї теми, а вона робить для цього дуже багато, то вона почувається в безпеці й зухвало продовжує так вчиняти. Коли ж бачить, що на її неправдиву інформацію і незаконні дії реагують люди, коментують, влаштовують акції – це вже зовсім інша реакція. Найпростіше, що можна зробити – не бути байдужим.

– Чому важливо писати ув’язненим листи? Які слова підтримки будуть доречними?

– Тут не треба нічого особливо вигадувати. Прості, але емоційно позитивні слова завжди роблять свою справу. Побажайте щось хороше людині, передайте їй привіт, напишіть, що її пам’ятають і підтримують, що пишаються неї і вболівають за неї. Це найцінніше. Навіть не ті слова, які ви напишете, а сам факт, що вам не байдуже, що ви пам’ятаєте і цікавитеся, що ви знайшли час написати лист,  – вже дасть людині сили, відчуття, що вона не самотня. Найстрашніше те, що Росія намагається ізолювати цих людей, тож важливо прорвати цю ізоляцію. 

Розмова відбулася у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

Читайте також: Станіслав Асєєв: «Ізоляція» – сучасний концтабір, фінансований Росією