Соцмережі як «ярмарок суєти»: чому Андруховича, Прохаська й Бойченка немає у Facebook

У деяких українських письменників кількість підписників у Facebook сягає понад 100 тисяч, дехто став активним ютюбером, хтось розкручує власні інстаграми, дехто почав освоювати Clubhouse. Але є автори, які принципово не йдуть у соцмережі, не користуються месенджерами і загалом надають перевагу офлайну. Це, зокрема, Юрій Андрухович, Олександр Бойченко й Тарас Прохасько, з якими Читомо поговорило про переваги й небезпеки соцмереж, межі приватності, «білі пальта» й ілюзію спілкування.

Про email vs messenger, офлайн vs Facebook

Якщо сприймати соцмережі як спосіб спілкування, то тут для мене більш зручний мейл. Він набагато делікатніший за месенджер. Той, хто відіслав мейл, не знає (якщо тільки там не проставлена спеціальна функція), чи його адресат уже прочитав листа, чи ні. Відтак в адресата є поле для маневру: він може навіть кілька днів подумати, що відповісти. А коли є опція, яка дозволяє бачити присутність людини онлайн, бачити, що вона неминуче прочитала повідомлення, але не дала блискавичної відповіді, з’являється підстава для якогось непорозуміння, конфлікту, образи. Тому мейли дають змогу не псувати стосунки з людьми.

Коли ж у мене якась презентація чи творчий вечір, я, звісно, жалкую, що мене немає у соцмережах, де можна було б цю подію, наприклад, анонсувати. Але, мені здається, те, що я ними не користуюся, має більше плюсів, ніж мінусів.

Бо, по-перше, кількість людей, які цікавляться певною подією у Facebook, лайкають її, а також тих, хто потім справді на цю подію приходить, – доволі різна. Часто тих, які насправді приходять, виявляється в разів чотири-п’ять менше, ніж тих, які показали у соцмережах, що цією подією цікавляться. Наскільки розумію, там спрацьовує певною мірою лицемірство, нещирість – коли ти на людях, то публічно треба показати, що ти чимось таким цікавишся, бо це престижно. Але ти навіть не збирався на цю подію приходити.

По-друге, мені здається, що кількість прихильників у певних письменників-лідерів Facebook в рази перевищує кількість тих, які підуть й куплять книжку і потім її прочитають. Не хочу називати своїх колег за прізвищами, але при велетенській популярності декого у Facebook, це абсолютно ніяк не корелюється потім з накладами книжок і продажами.

Про білі пальта та ярмарок суєти

Часто у соцмережах люди створюють собі певні проєкції, конкретно для цих соцмережевих ситуацій. І, скажімо, усі ці конфлікти, срачі, які в нас так люблять, за умови реального спілкування ніколи б не виникали. Часто у срачах люди переходять межі, які ніколи б не перейшли в реальному житті.

У реальному спілкуванні ніхто ніколи б так когось не ображав, як ображає в мережах.

І це погано, тому що з людьми потім трапляються інфаркти й таке інше.

Присутність в онлайні часто є ніби грою на публіку, таким собі позерством – те, який вигляд я маю в соцмережі. Люди дуже переживають за це. І, відповідно, воно породило усі ці меми з білими пальтами. Адже кожен намагається бути надзвичайно красивим, моральним, повчати інших, показувати, наскільки його вибір, його оцінки розумніші, доречніші й так далі. Це все те, що англійський письменник Вільям Текерей назвав «ярмарком суєти». Оце він десь там і є.

Власне, це і є моя головна, так би мовити, претензія до соцмереж – що вони не відображають реальність. Вони створюють видимість реальності, певні ілюзії. Вони створюють ілюзію безпосередньо людського спілкування, ілюзію дискусій, зацікавленості. 

Читайте також: Буктьюб по-українськи: ще 10 і 1 книжковий відеоблогер

Про «шаріївщину» та приватність

І, знову ж, не забуваймо про їхню таку доволі небезпечну потенцію, яку ми побачили в багатьох випадках щодо певних політичних рішень, процесів, коли, наприклад, який-небудь «політик» на прізвище Шарій ніколи взагалі не став би політиком, якби в нього не виникло оцієї секти, яка тільки навколо соціальної мережі й може існувати.

Ще один великий мінус соцмереж – питання приватності. Тут воно прямує до цілковитої прозорості в її поганому сенсі. Ми на порозі технологій, коли за фотографією людини будуть визначати її політичні погляди. Не кажучи вже про інтимні сторони життя, про приватні таємниці, які користувачам соцмереж важко приховати.

Про підглядання і кнопкову Nokia

Мене немає у соцмережах, але завдяки дружині, я можу підглядати за тим, що діється у Facebook. Пригадую, Андрій Любка намагався переконати мене, що так нечесно, бо чесно було би створити власний акаунт, а якщо ні, то вже й не дивитися в той бік. Для мене це дивна аргументація. 

По-перше, слова Facebook та «чесно» належать до настільки різних світів, що вони навіть між собою не перетинаються. По-друге ж, я вже писав у якійсь колонці, що людина може іноді поспостерігати собі за зміями через скло, але навряд чи мусить оселятися в серпентарії. А якби, наприклад, захотів подивитися порнофільм, то хіба мав би спочатку в ньому знятися? Не думаю. 

Інша річ – навіщо мені потрібне це спостерігання. Мабуть, для того, щоби з мазохістським задоволенням щодня констатувати: цей ошалілий світ упевнено прямує до тієї чорної діри, на яку вже давно собі заслужив.

Щодо стирання кордонів, постійний контакт і оце все. Мене набагато більше хвилює захист своїх кордонів, а не їх стирання. Кому я справді в якийсь момент потрібен, той знайде мене і без соцмереж. Те саме у зворотному напрямку: щоб приватно порозмовляти з родичами і друзями, цілком вистачає моєї кнопкової Nokia. Для ділових контактів існує електронна пошта. Якщо ж спілкування не передбачає ні душевного тепла, ні конкретного, так би мовити, виробничого результату, то навіщо на нього витрачати час?

Про панібратство й зоровий контакт

Від усього може бути якась користь, є вона і від соцмереж. Наприклад, коли треба мобілізувати людей на якусь акцію. Або зібрати кошти на допомогу комусь. Та що там комусь – мені теж свого часу друзі збирали на операцію. Або от поширення різних цікавих текстів, які могли би пройти повз увагу, якби хтось не поділився лінком. Але, здається, загальна атмосфера у тому ж Facebook давно зіпсована і псується дедалі більше. 

Це атмосфера якогось панібратського хамства, коли, скажімо, будь-який безграмотний ідіот, не вміючи двох слів без помилок зв’язати, починає повчати письменників, як і про що їм писати. І такі ж цінні поради роздаються всім: лікарям, музикантам, ученим. То бодай для того, щоб не читати у себе подібних коментарів, я і не реєструюся в соцмережах.

У минулому житті, до пандемії, мій нормальний графік мав десь такий вигляд: раз на тиждень зустрітися з кимось приємним у барі, раз на місяць прийти до когось у гості або прийняти гостей у себе, разів 5-6 на рік перетнутися зі спорідненими літературними душами на якихось фестивалях. Тепер цього всього майже немає і ніякий Facebook мені особисто тут не допоможе. 

Залишається те, про що я вже сказав: телефон та Email. Ага, ще є Skype. Він у мене для мало не щоденного спілкування з дочкою. Він добрий принаймні тим, що дає можливість подивитися в очі. 

А, до речі, я дуже люблю зоровий контакт. Не пригадую, щоб хтось з опонентів, дивлячись мені в очі, колись виявив хоча б 10% тієї хоробрості, яку часом демонструє в соцмереживних коментах. І так само на виступах. Мені потрібно бачити тих, до кого я говорю. Тому я терпіти не можу всіляких онлайн-подій і намагаюся їх уникати.

Читайте також: Книжковий Instagram в Україні: на кого підписатися

Про палату №6 та програну битву

Розмежовувати приватне життя й публічне – це одна з фундаментальних ознак психічного здоров’я. Яким, скажемо прямо, надто багато активних користувачів соцмереж похвалитися не можуть. Палата № 6 – той ваш Facebook. А кажуть люди, що є ще гірші за нього соцмережі. Страшно уявити. 

Тімоті Снайдер вважає, що відповідальна журналістика – передусім регіональна – це головна зброя у боротьбі з культивованою соцмережами постправдою, а, отже, у боротьбі за справжню демократію. Тільки я, поклавши руку на серце, аж ніяк не почуваюся солдатом на цій війні. Бо ніколи не плекав і не плекаю найменших ілюзій щодо власної впливовості. З моїми колонками (на «Збручі» та в журналі «Країна» – Ред.) чи без них – війна за класичну журналістику і класичну демократію вже програна. Як собі давати раду з пейзажем після битви – цим хай переймаються наступні покоління. 

Трохи шкода, звичайно, що ми, в Україні, не встигли як слід скуштувати ні тієї журналістики, ні тієї демократії, які має на увазі Снайдер, але така, видно, наша планида: щоразу захекано вибігати на перон після того, як потяг уже від’їхав. 

Читайте також: 10 каналів на Youtube про мову, культуру й літературу

Про бібліотеки й замовні зустрічі

Це дійсно дуже добрий винахід і дуже важлива, епохальна штука, яка, як і все інше, має свої плюси й мінуси.  Так само як і читання, зрештою, і різні такі речі. Але я дотримуюся такого способу життя, що мені не є потрібними зовсім соцмережі для того, чи щоб наповнити інформаційний вакуум, чи просто заради контакту. Можливо, це пов’язано з якимись особливостями моєї чутливості. Тобто, мені читати чи дивитися на знимки з різними людьми не є аж так цікаво Мені потрібні живі контакти. 

А оскільки я живу дуже тихим і обмеженим життям у сенсі якихось подій, повідомлень, анонсів, домовленостей про зустрічі чи обміну інформацією, то мені навіть з цієї, прагматичної точки зору соцмережі не є потрібними. Як казала якась одна стара вчителька в нашій школі, яка таки не навчилася до кінця говорити по-українськи: «Ні уму, ні сєрдцу». У мене просто немає такої потреби. І це не є якась поза чи антидот. Воно просто мені не потрібне – ні з практичної точки зору, ні з точки зору цікавості.

Я не є самітником чи схимником, який ховається. До того, я радо зустрічаюся з людьми у всіляких сільських, районних бібліотеках. В моєму житті є такі речі, як приватні замовні зустрічі зі мною. Я завжди готовий на таке. І радо відповідаю на будь-які інтерв’ю, погоджуюся на публічні лекції. Але це все відбувається в живому форматі. І, що також важливо, в мене немає потреби отого, що називають постійною присутністю, цієї тяглості. Мене цілком вдовільняє присутність де-не-де час від часу.

Про експериментальний елемент та лавку у сквері

Я розумію, що власна сторінка – це не тільки постійне продукування чогось, а ще й постійне відстежування чогось, в чому я теж не маю потреби. Крім того, оскільки я є екологом за освітою і за способом мислення, то підходжу до письменницького світу, до літератури, власне з точки зору певної екосистеми. І розумію, що, крім власне того, що мені подобається чи що мені не подобається, що я хочу чи що я не хочу, кожен з нас відіграє якусь певну функцію як елемент системи.

Я погоджуюся бути от таким експериментальним елементом, який у пік такої форми спілкування не залучений у неї. Хай буде, я хочу подивитися, наскільки це відобразиться на так званій читомості, впізнаваності чи авторитеті. 

Я вважаю себе передусім письменником, людиною, яка пише і представляє тексти. «Збручеві» я страшенно вдячний за те, що він є для мене трибуною або, як тепер заведено казати, майданчиком, або просто місцем, де лежить певний текст. Умовно кажучи, є якась така лавка в сквері, де, відомо, що в такий-то день з’являється певний літературний текст. Це для мене – можливість користатися нагодою публікації текстів.

Про анонімних алкоголіків і велику стихію

Я хотів би провести паралель, наприклад, з вченням анонімних алкоголіків, які кажуть, що алкоголь сам по собі є величною й дуже сильною, нейтральною річчю. А все залежить від можливості особи – стосунків з ним, ставлення до нього. Хто думає, що він панує над цією стихією, що він сильніший, той потрапляє у залежність. Те саме із соцмережами. 

Потрібно розуміти, що це є величезна, потужна сила, в тому числі – фізична. Там спрацьовують закони фізики, закони біофізики, закони фізіології мозку. І потрібно здавати собі справу, що кожен з нас є слабшим від впливу цієї великої стихії. Тому єдиний спосіб – це розуміти, що виникає залежність, яку вже неможливо контролювати. І багато інших речей стосовно себе самого – емоційних й психічних.

Крім того, потрібно розуміти, що ця картина світу, як і будь-яка інша, є неповною. Що найголовнішим фактом є не те, що сказане тим чи іншим користувачем, а те, що він це сказав. Тобто, у такому мережевому спілкуванні те, що я називаю якийсь факт – є вагімошим від суті самого факту. Це дійсно є спілкуванням тут і тепер, і кожен, хто дописує, може щось зробити в якийсь момент таке, що не зробив би в інший момент. Тому це дуже штрихпунктирна штука. 

У багатьох є певні обмеження інтересів, підходів і бачення. Мало того, навіть є певні маніакальні речі, які цікавлять когось передовсім і від яких цей хтось ніколи не відступить. І дуже багато речей, поданих у соцмережах, свідчать, власне, про наявність якоїсь певної манії. Треба бути обережними, щоб її не переймати.

Читайте також: Книжковий Instagram в Україні: ще 10 блогерів, на яких варто підписатися