Якщо тебе позначили червоним. Філіппінські журналісти та письменники-політв’язні

Філіппіни називають «світовою столицею соціальних медіа» – 79 мільйонів філіппінців (із загального населення 100 мільйонів) користуються інтернетом, із них 99% використовують певні форми соціальних медіа, 72 мільйони підключаються через мобільні пристрої. Філіппінці проводять приблизно 10 годин щодня в інтернеті (за даними до пандемії), половину часу від цього використовуючи мобільний зв’язок, а в соціальних мережах перебувають в середньому 4 години на день. Мешканці країни мають високий рівень довіри до соціальних медіа як до інституції, відтак соціальні медіа є потужним засобом впливу та основним новинним ресурсом.

Попри інформаційно-технологічну прогресивність, Філіппіни досі – постколоніальна країна з неоднозначним політичним режимом та майже найслабшим розвитком економіки в регіоні, що заслужила прізвисько «хвора людина Азії» (sick man of Asia).

Країна з’являється у новинній стрічці здебільшого внаслідок виверження вулканів, руйнівних тайфунів чи чергових скандальних дій і висловлювань президента Родріго Дутерте, «Трампа Сходу», які є зразком радикального популізму й безкарної жорстокості. У межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople) розповідаємо про ситуацію зі свободою слова на Філіппінах, а також про переслідуваних журналістів і письменників країни.

«Навіщо незалежність, коли вчорашні раби стануть тиранами?»

1521 року найнятий іспанською короною португальський мореплавець Фернан Магеллан, намагаючись здійснити навколосвітню подорож, прибув на острів Себу. За короткий час він зміг навернути до християнства короля, його дружину та більшість вождів. Магеллан невдовзі загинув від рук вождя Лапу-Лапу, одного із двох, що не підкорилися іноземній владі. Зараз Лапу-Лапу визнають національним героєм, який першим протистояв європейським загарбникам.

Попри це, опісля Філіппіни пережили майже 400 років іспанської окупації, що тривала аж до 1898 року – битви в Манільській затоці, яка увійшла в історію як одна із найбільших у світі морських битв. Поразка іспанців відродила надії на революцію, але пройшло ще майже п’ять десятиліть, допоки Філіппіни отримали свободу, цього разу від американського контролю та американських військових баз.

З таким історичним запліччям Філіппіни не можуть похизуватися дружніми стосунками влади та тих, хто говорить про неї правду. Філіппінського національного героя, Хосе Різаля, цитату із книжки якого The Reign of Greed винесено у заголовок цього підрозділу, публічно стратила колоніальна влада. Його звинуватили у підготовці повстання проти іспанського панування на Філіппінах, хоча сам Різаль вважав його передчасним і самовбивчим та жодної участі у ньому не брав. Суд над ним перетворився на фарс, а страта – на перформанс, коли рота філіппінських солдат розстрілювала його в оточенні величезної кількості солдат іспанської регулярної армії, що вигукували «Нехай живе Іспанія!»

Після смерті Різаля було визнано національним героєм і символом філіпінської революції, для досягнення якої, на його думку, спершу необхідна освіта та формування національної самосвідомості. Станом на сьогодні запит Різаля від 1896 року залишається актуальним.

«Вбивати щодня по 32 особи», тролів годувати

Родріго Дутерте обрали президентом Філіппін 2016 року. До того протягом тривалого часу він обіймав посаду мера міста-мільйонника Давао. Тепер цей пост обіймає його донька Сара, яку Дуерте бачить наступною президенткою Філіппін (вибори 2022 року).

Передвиборча кампанія Дутерте була першими «виборами в соціальних мережах» з армією тролів та низкою PR-технологій. Усі кандидати офіційно використовували соціальні медіа протягом своєї кампанії, причому Facebook та Twitter були найактивнішими. Для більшості філіппінців Facebook майже тотожний інтернетові – така ситуація склалася внаслідок особливої стратегії мобільних операторів, що надавали безкоштовний доступ до мережі при підключенні номера. Акцент ставився передусім на споживання – безкоштовним є отримання, але не завантаження інформації від себе.

Кампанія Дутерте зробила ставку на професійних консультантів зі зв’язків із громадськістю, які фокусували роботу ботів навколо реальних людей, а також залучила професійних письменників, які створювали тексти, що мобілізували популістські настрої. У такий спосіб письменницьку спільноту країни було розколото та значною мірою дискредитовано.

Армії тролів та «найманих умів» використовувались доволі «креативно»: від замовчування політичного інакомислення, популістських постів проти істеблішменту та до участі в історичному ревізіонізмі, що романтизує диктатуру Маркоса (1966 – 1986). Активно розбудовувалась недовіра до основних ЗМІ та наукових органів. Окремим тредом звинувачень, окрім упередженості, став «зарубіжний вплив».

Оперативно з’ясувавши специфіку алгоритмів соцмереж та засоби боротьби з фейковими новинами, кампанія переорієнтувалася на роботу з мікроінфлюєнсерами. Упродовж двох годин після оголошення кандидатури Дутерте, його ім’я було згадано в 30 000 твітів. Це сумарно перебільшує кількість твітів із посиланням на інших кандидатів за попередні 29 днів.

Попри те, що розслідування, проведене вченими з Університету Массачусетсу Амхерст та Університету Де Ла Салле (Маніла) 2019 року доводить існування інституту дезінформації на Філіппінах, офіційна Маніла абсолютно це заперечує. Автори дослідження називають цю стратегію «мережевою дезінформацією», основний механізм якої полягає у скоординованих зусиллях оплачуваних осіб для ведення фейкових мережевих акаунтів чи використання масштабних підписок.

Уся мережа організована в ієрархію. Провідна частина включає «головних архітекторів», які здебільшого займаються професійною рекламою та PR-стратегіями. Вони винаймають інфлюєнсерів соціальних мереж, які вдаються до послуг анонімних творців мемів та вірусного контенту, а також лідерів громадської думки, які мають багато підписників. Далі йдуть оператори фейкових акаунтів на рівні спільнот, переважно особи з низьким та середнім рівнем доходу, які працюють з фейкових акаунтів та поширюють меседжі підтримки (чи зневаги) для конкретного клієнта. Ці оперативні працівники розміщують заздалегідь написаний вміст у соціальних мережах і отримують оплату за попередньо встановлену кількість коментарів та публікацій на день, щоб ініціювати «ефект збігу», який спонукає фактичних прихильників також розміщувати власні публікації. Нижче стоїть неоплачувана мережа волонтерів та політичних ентузіастів, які розширюють повідомлення через свої особисті мережі.

Процес роботи в ієрархії також відбувається зверху вниз. Поки головні архітектори розробляють основні повідомлення кампанії, оператори фейкових акаунтів створюють та розміщують хештеги та ключові слова для алгоритмічної видимості. Також армія тролів бере участь у скремблюванні сигналів, щоб підірвати вірусні хештеги інших кандидатів, використовуючи подібні хештеги-приманки.

Відсутність на Філіппінах правил поведінки в інтернеті під час агітації (як і в Україні) та непрозоре використання найманих консультантів й політтехнологів створюють значне поле для маніпуляцій.

Після перемоги на виборах Дутерте послідовно втілює свою політику зневаги до прав людини й дедалі більшої безкарності влади. 2018 року він виводить країну з-під юрисдикції Міжнародного кримінального суду (2016 це зробила Москва). Міжнародний кримінальний суд саме розслідує можливі злочини проти людяності за час правління Дутерте, зокрема – криваву боротьбу філіппінського президента з наркозлочинністю, яка була однією із передвиборчих обіцянок.

Філіппінська поліція повідомляє, що від моменту обрання президентом Дутерте й оголошення ним кампанії проти наркодилерів, вбили близько чотирьох тисяч підозрюваних у наркоторгівлі (до підозрюваних відносили усіх «неугодних»). Правозахисники стверджують, що станом на сьогодні реальна кількість загиблих становить близько 24 тис. осіб. Окрім того, 700 тисяч осіб добровільно здалися, щоб уникнути рейдів. Родріго Дутерте закликав «вбивати щодня по 32 особи», протидіючи таким чином торгівлі наркотиками.

У країні панує атмосфера страху й тривожності. Тепер влада використовує ситуацію пандемічної загрози для посилення мілітарного контролю. Філіппінці пережили один із найтриваліших і найжорсткіших у світі локдаунів. Верховний комісар Організації Об’єднаних Націй з прав людини Мішель Бачелет згадала Філіппіни серед 20 країн світу, у яких надзвичайний стан або надзвичайні заходи викликали занепокоєння у міжнародної спільноти, назвавши арешт 120 000 осіб за порушення комендантської години «вкрай мілітаризованою реакцією» на пандемію.

Щовечірні телевізійні оновлення щодо ситуації з COVID-19 стали засобом демонстрації сили адміністрації президента та трибуною для словесних нападів на незгодних. У нещодавній промові-тираді Дутерте побажав смерті віце-президентці країни Лені Робредо. Під час іншої наказав поліції, військовим та місцевим чиновникам заарештовувати непокірних порушників карантину, після того як голодні протестувальники вимагали їжі: «Якщо вони будуть битися з вами – просто застрельте їх». Іншим разом він пропагує небезпечні дії на зразок дезінфекції масок для обличчя бензином.

За таких обставин реалістичне висвітлення пандемічної ситуації стає небезпечним – не лише в офіційних ЗМІ, але й у соціальних медіа. Прийнятий 2020 року закон передбачає кримінальну відповідальність за розповсюдження «неправдивої інформації» з позбавленням волі до двох місяців та штрафом у мільйон песо (близько 20 тис. доларів США) – для пересічних філіппінців це значна сума. Щонайменше 17 осіб уже отримали виклик до Національного бюро розслідувань за висловлення невдоволення в Інтернеті.

Маркування червоним

На пресконференції після виборів 30 червня 2016 року Дутерте сказав: «Просто тому, що ти журналіст, ти не звільнений від убивства, якщо ти сучий син». Це був перший з низки нападів на філіппінську пресу, що започаткував атмосферу безкарності та авторитаризму. Reporters Without Borders закликали філіппінські ЗМІ бойкотувати пресконференції Дутерте, однак поки преса Філіппін мало зробила для просування цього заклику.

За два тижні після інавгурації, 14 липня 2016 року, вбили Аполінаріо Суана-молодшого, мовника Real FM, автомобіль якого пошматували кулями із невідомих фургонів просто на національній магістралі. Відтоді було вбито щонайменше 19 журналістів. Останнім став Джон Ередія, колишній очільник Національної спілки журналістів провінції Філіппіни-Капріз. Його вбили 2 травня 2021 року, напередодні Дня свободи преси.

Напади Адміністрації президента згодом стали систематичними. Уряд спершу висунув звинувачення у податковій нестачі на суму 70 млн філіппінських песо (майже 1,5 млн доларів США) та сфабрикував справу про кібер-наклеп проти головної виконавчої директорки Rappler Марії Ресси. Згодом було звинувачено власників Philippine Daily – також за податкові порушення.

Наступними стали погрози не продовжувати ліцензію найбільшої телевізійної мережі країни ABS-CBN. Далі розпочалась різанина в рамках наркотичної війни. Журналісти, які хотіли її висвітлювати, ставили під ризик власні життя та родини. Крім того, після успіху із виборчими технологіями було сформовано уже професійну оплачувану армію онлайн-тролів.

Згідно з дослідженням Оксфордського університету, під час виборчої кампанії лише на тролів було витрачено близько 200 000 доларів США, що орієнтовно відповідає штату від 400 до 500 працівників. Багато професійних тролів – це молоді люди з низьким рівнем доходу, які вирішили працювати тролями, щоб зводити кінці з кінцями, а не з щирого інтересу.

Особливим способом політичної розправи і переслідування опозиціонерів на Філіппінах є практика red-tagging (червоне маркування) – демонізація громадських активістів через внесення у чорний список осіб чи організацій, які перебувають в опозиції до влади. Їх «позначають» або комуністами, або терористами, або тими і тими, незалежно від фактичних політичних переконань або приналежності активістів. Цей спосіб є пережитком холодної війни, що застосовується як політична тактика підриву демократії, придушення інакомислення та засіб підбурювання до вбивства і помсти, що офіційно засуджується ООН, Amnesty International та Human Rights Watch. З 51 випадку політичного переслідування від червня 2016 року по квітень 2021-го 30 випадків були саме прецедентами «червоного маркування» (згідно з даними Національної спілки журналістів Філіппін). Наслідки такого маркування здебільшого фатальні.

На запит щодо ув’язнених письменників та журналістів представник Філіппінського ПЕН відповідає: «На Філіппінах дуже важко говорити про політв’язнів – уся система побудована так, аби вони миттєво опинялися мертвими».

Загалом під час воєнного стану Фердинанда Маркоса вбито 34 журналісти. Від моменту скинення Маркоса у лютому 1986 року і дотепер на Філіппінах вбили приблизно 188 журналістів.

#FreeEricsonAcosta

Еріксон Акоста – філіппінський письменник (поет і пісняр) та журналіст (Philippine Collegian, ABS – CBN, The Manila Times), якого урядові служби затримали 13 лютого 2011 року без ордеру на арешт у Сан-Хорхе, Самар, за підозрою в тому, що він є членом Нової Народної Армії (ННА). Він мав при собі ноутбук із журналістськими розслідуваннями щодо екологічних порушень та прав людини. На момент арешту Акоста був беззбройним. Три дні його тримали без зв’язку, з ним жорстоко поводились, катували і погрожували смертю. Після цього він був звинувачений за незаконне зберігання вибухівки.

Відповідно до філіппінського законодавства, термін від засудження до судового розгляду – 180 днів. Однак минуло більше року після арешту Акости та обвинувачення, а прокурор досі не подавав офіційну скаргу до суду. Відтоді письменник утримувався у провінційній тюрмі міста Калбайог. Офіцери Філіппінської армії залякували його сім’ю та інших відвідувачів. Його захисна група подала скаргу з цього приводу до Комісії з прав людини Філіппін (PCHR), але відповіді не отримала. Також ігнорувалися усі клопотання про перегляд справи.

Еріксон Акоста наважився документувати порушення прав людини у Самарі та цим викликав гнів військових. Паралельно із цими подіями 15-тий президент Філіппін Бенігно Акіно підписував у Пномпені (В’єтнам) спільну декларацію про права людини Асоціації держав Південно-Східної Азії.

18 січня 2013 року Еріксону Акості у віці 40 років дозволили тимчасове звільнення з в’язниці Калбайог у Самарі та його переведення до Національного інституту нирок та трансплантацій у місті Кесон-Сіті, де він переніс операцію. Останній запис у блозі Freeacosta за 2015 рік стверджує, що в країні понад 500 політичних в’язнів.

Марія Ресса, людина року TIMES 2018

Найвідомішим випадком щодо порушення свободи слова на Філіппінах є справа журналістки Марії Ресси. 2018 року американський журнал TIME назвав Рессу «людиною року», 2019-го вона отримала Magnitsky Award, а 2021-го – премію ЮНЕСКО за свободу преси.

Марія Ресса – титулована журналістка, письменниця та співзасновниця незалежного новинного порталу Rappler. Уперше її було заарештовано 13 лютого 2019 року, відтоді Ресса стала об’єктом широкої кампанії правових переслідувань та залякувань урядом Дутерте.

Основними темами журналістських викриттів Ресси були численні приклади корупції в уряді та жахливі подробиці «війни з наркотиками», що призвела до тисяч позасудових вбивств. Станом на сьогодні журналістка отримує числені фіктивні звинувачення, включаючи наклеп та ухилення від сплати податків. Постанову проти Марії Ресси виніс суд у Манілі, де відвідуваність була обмеженою через заходи щодо запобігання коронавірусу. Інформаційний веб-сайт Rappler, його виконавча редакторка та колишній дослідник і письменник Рейнальдо Сантос-молодший звинувачені у кібер-наклепі через історію про існування зв’язку між бізнесменом та головним суддею. Звинувачення у кібер-наклепі застосовано до публікацій від 2002 року, коли закону про кібер-наклеп взагалі не існувало. Ресса прокоментувала, що вирок був очікуваним і закликала журналістську спільноту та ширшу громадськість продовжувати боротьбу: «Ми мали стати застереженням. Це рішення ухвалили для залякування (…) Не бійтеся». За грубими підрахунками, Рессі може загрожувати до 100 років ув’язнення.

Завдяки широкій міжнародній підтримці, зокрема правозахисних організацій, серед яких ООН, Amnesty International, численним кампаніям підтримки PEN International та високому статусу Марії Ресси, журналістка залишається в безпеці. До червоної чи чорної мітки.

Матеріал створений у межах медіапроєкту «Люди з порожніх стільців» (#EmptyChairPeople), який реалізовують медіа «Читомо» та Український ПЕН за сприяння Національного фонду на підтримку демократії (NED). Проєкт присвячений сучасним українським письменникам та журналістам-політв’язням, що перебували чи продовжують перебувати у в’язницях Криму, ОРДЛО та РФ, а також політичним в’язням Білорусі, Туреччини, Мексики, Еритреї, Венесуели, Індії, Зімбабве та Філіппін.

Назва проєкту відсилає до символу ув’язнених, переслідуваних, вбитих чи зниклих авторів, який використовують на правозахисних акціях у Міжнародний день ув’язненого письменника, або День порожніх стільців, який відзначають щороку 15 листопада з ініціативи Міжнародного ПЕН.

Окрема подяка Філіппінському ПЕН та Джоелю Пабло Салуду, колишньому очільнику Writers in Prison Committee (PEN Philippines) за надані дані та безцінні консультації.

Читайте також: Невільники духовного раю: індійські інтелектуали та правозахисники-політв’язні