Більше книгарень, нова шкільна програма і саморозвиток – як виховати нового читача

Кліпове мислення, наростання інформаційного шуму, застаріла шкільна програма з літератури й низький рівень читання. Це реалії українського суспільства сьогодні. Чи можна сьогодні, у світі надшвидких комунікацій повернути любов до читання книжок і чи треба це робити?

На книжковому фестивалі Book Space відбулась дискусія «Як виховати нового читача і якими є перспективи читання». У ній взяли участь головний редактор «Українського тижня» Дмитро Крапивенко, авторка, редакторка, дослідниця книжок для дітей Тетяна Стус й керівниця відділу стратегічної роботи та аналітики Українського інституту книги Ірина Батуревич, модерувала співзасновниця і редакторка Читомо Оксана Хмельовська. Ми записали найважливіше зі сказаного.

Зараз рівень читання дійсно впав в усьому світі. Людей спочатку захопив телевізор, а потім соцмережі, і читання стало чимось таким ніби маргінальним. Якщо в радянські часи людям вдовбували, що книжка — джерело знань, що треба читати, то зараз такого нема. Натомість є вибір, і я думаю, що зараз люди втратили мотивацію для читання. У багатьох людей немає в голові відповіді на питання − «читати для того, щоб що?». 

Наприклад, в концепції Миколи Рибчука, есеїста, політолога, є дві концепції України: з українською культурою і креольською (нащадками колонізаторів, і мова тут не про етнічне походження, а культурне тяжіння). Коли я навчався в школі, література викладалася таким чином: ¾ — російська і ¼ — деякі твори світової класики. Це багатьом деформувало мізки. Сам термін «велика російська література» — він постколоніальний. Я проти того, що якась література — велика, а якась — просто українська. З цього починаються усі викривлення. Адже у нас є й інші сусідні літератури, які ми так добре не знаємо. І досі є люди, які вважають, що є велика російська література, а решта світу – не має значення. Чому? Бо ми його не знаємо. Знову ж таки — чому? Бо знати не хочемо. 

Треба змінити прошивки, а люди які не хочуть міняти прошивки, страждають від фантомного болю, який провокує глибші – конфлікті й міжкультурні. Вони провокують й політичні конфлікти. 

І коли ми говоримо про залучення до читання ширшого кола читачів, то боротися варто не за креолів, які не читають, а за тих, хто читає мало або не читає. Для цього треба фізично збільшити кількість книгарень, бо коли людина не бачить живої книжки, вона її не придбає. Алгоритми Facebook тут не допоможуть. Якщо ти ніколи в житті не забивав у пошуку «купити книжку», тобі алгоритм її не покаже.

Якщо книгарні будуть траплятися з такою ж частотою, як торгові центри, то буде візуальний контакт, буде більше зацікавленості. У нас життя змінилося, в спальних районах кількість наливайок зменшилася, кількість кав’ярень зросла. Це теж про споживання. Якби на 10 кав’ярень було б бодай по одній книгарні, то це б дуже істотно допомогло. Просто коли людям не пропонуєш, то людям вони й не цікавляться.

Читайте також: Нова українська школа: свідоме читання, а не конкурс на швидкість

Основне, що змінилося зараз, це не те, що люди перестали читати, а те, що вони не розуміють, навіщо це робити. Більшості все ще соромно сказати, що вони не читають книжок, і це добре. Люди начебто розуміють, що читати — це якась позитивна цеглинка в їхній імідж. На цьому, певно, можна ще зіграти, і ми не втратили цей шанс.

Але регулярно люди в Україні читають надзвичайно мало. Якщо порівняти із сусідньою Польщею, то ми читаємо вдвічі менше ніж вони — це космічний розрив. Мушу визнати, що тільки 27% українців читають раз на тиждень. Це дуже мало, якщо порівняти навіть з Італією, у якої таких читачів понад половини населення. Все це справді критично. 

Але якщо порахувати в кількості знаків текстової інформації, яку ми опрацьовуємо в соцмережах, то за місяць буде кілька томів Александра Дюма за обсягом. Але проблема в тому, що ця інформація доволі спрощена, кліпова, містить багато ілюстративного матеріалу. Тобто люди насправді інформаційно споживають набагато більше, але наскільки сконцентровано вони це роблять. Наскільки вони можуть опрацьовувати великі обсяги інформації, аналізувати прочитане, розуміти і усвідомлювати його? 

Середньостатистичні показники з читацької грамотності серед 15-річних, який свідчить про можливості критично усвідомлювати інформацію і здатність опрацьовувати великі обсяги тексту, падають. Це говорить про те, що ми просто втрачаємо здатність вчитися все життя, не втрачати можливість самовдосконалюватися. Нам треба робити якісь певні зусилля над собою, знаходити час для читання. 

Тим паче, що наші дослідження довели взаємозв’язок між читанням і щастям, стресостійкістю. Ті, хто зазначав, що любить читати, читає щодня або мінімум раз на тиждень, виявилися більш задоволеними своїм життям, знають, куди мають рухатися, ставлять цілі й досягають їх. Це люди, яким притаманна саморефлексія, бажання щось змінити. 

Я не дуже вірю, що ми зможемо залучити до читання людей, які ніколи не читали. Я вважаю, що ми зможемо захопити спільними зусиллями тих, які сумніваються, або тих, хто раніше читав більше, а зараз читає менше. Тобто завдяки такій лагідній культурній експансії. І кількість фізичних книгарень також важлива, адже це не тільки про книжки. Це ті події, які відбуваються в книгарнях, це ті люди, яких можна там зустріти, контент, який можна отримати навіть без придбання книжки. Ці точки стратегічно важливі для держави. 

Надзвичайно важливо донести до людей думку про те, що той соціальний ліфт, який нас завжди тягне вгору, це наше бажання вибудувати себе. Чому ми читаємо? Бо ми самі конструюємо своє життя. На останньому Міжнародному економічному форумі говорили про ключові компетенції економічно успішних людей у 2025 році — це вміння аналізувати, критично мислити тощо. І я не знаю, як розвинути це все це без читання.

Читайте також: Book Space у Дніпрі: коли місто інвестує в літературу

Коли ми говоримо про читання, зазвичай розділяємо наше покоління, яке колись навчилося читати, читало книжки, а тепер втратило мотивацію читання, та дітей, які вже приходять без мотивації читання. 

Звідусіль кричать про кліпове мислення. Ми знаємо, що діти приходять з новим типом мислення, але якщо глибше в це зазирнути, то стає зрозуміло, що діти сприймають картинку і не сприймають, не зчитують текст. Це називається «банерна сліпота», «мимочитання» — вони можуть не побачити вивіски на зупинці. Тобто читання не потрапляє в коло мозкової діяльності.

Але читання — це не лише спосіб розважитися, а й провести час з великою користю – інтелектуальною та психологічною. Йдеться про споживання та переосмислення будь-якої книжки, адже це не просто пізнавальна робота мозку, але й велика психічна робота і духовна. І в цих всіх трьох аспектах ми мусимо глибоко замислитися над особистісним розвитком у контексті читання. Варто зосередитися на тих, хто читає, і підвищити якість читання. Тоді усвідомленість цього покоління буде підтягувати усвідомленість тих, хто не читає.

Треба тільки «делітнути» всю цю шкільну програму з української літератури в базовій і старшій школі, й написати її заново.

Я багато років входила в ініціативні, робочі, методичні групи з формування шкільної літературної освіти, але через зміни в Міністерстві, зробити послідовну реформу шкільної літературної освіти так і не вдалося. Дітей треба рятувати від шаблонів і озирання назад. Ті проблеми зараз перед ними не стоять. А людина, яка не відчуває себе тут і тепер, а постійно озирається назад, перетягує все у час теперішній. 

В НУШ (Нова Українська Школа) нам вдалося зробити «Хрестоматію сучасної літератури». Це наш з колегами ідеальний варіант змін в літературній освіті. Але і там деякі тексти викликали обурення в затверджувачів із Міністерства. Більшість сучасних текстів, які ми пропонували з колегами, ввійшли в додаткові списки. Якби хоча б половину замінили, то уже був би якийсь результат.

Також треба працювати з вчителями. Наприклад, є такий блог «Перефарбований лис», який ведуть чудові викладачки альтернативної школи. Вони показують, що навіть зі страждання класичної української літератури можна вивернути й показати дітям, як не треба робити й чому, а також про те, чому ми раніше були такими, а зараз вже ні.

Насправді будь-яка точка конфлікту є точкою росту. І тому виходячи з того, що поки поміняти шкільну програму перспектив нема, то треба намагатися найкраще працювати з тим, що є. Страшно зазирати у майбутнє, але я прихильниця тієї футуристичної теорії, що це розпластування і соціальне роз’єднання через 20 років приведе мене в той світ, де в моєму оточенні не буде людей, які не читають. І я думаю, що ми уповільнимося в читанні й читатимемо більше для насолоди.

Читайте також: НУШ: Кожен урок – насамперед про розвиток критичного мислення