Alina Ross — що таке сучасний український самвидав

Нещодавно на українському літературнику «LiterAktiv» у Відні презентували книжку «Любов народжується в мовчанні». Її авторка — Alina Ross — українська романістка та маркетологиня. Після презентації ми поспілкувались із нею про те, як перетворити письмо на звичку. Чи потрібен автору творчий псевдонім і як його зареєструвати? Що таке сучасний український «самвидав» і чи видимий він на книжковому ринку? Як працює книжковий маркетинг на практиці? 

— Мабуть, я хотіла б почати розмову з твого псевдоніма, адже я вже кілька разів повторила Alina Ross у вступному тексті саме латинкою, знаючи, що це ім’я — частина твого власного бренду. Чому ти обрала саме такий? І чи вважаєш, що псевдонім може допомогти автору в його кар’єрі?

— Я хотіла, щоб псевдонім легко запам’ятовувався та читався. Тобто якщо, наприклад, мою книгу читатиме англійською американець, то чи запам’ятає він, а тим більше чи виговорить «Аліна Кривенець» (моє ім’я та прізвище до псевдоніму)? Навряд. Тому, коли у мене питають, чи люблю я серіал «Друзі» і чи саме тому взяла псевдонім Ross, — ні. Щоправда, вже коли псевдонім було подано на реєстрацію як торгову марку, я почала помічати, що кожен другий продюсер або режисер у титрах до фільму має прізвище Ross. Нехай, зате в Україні Ross я одна. 

Я вважаю, що псевдонім може допомогти, якщо прізвище важко запам’ятовується та якщо автор має бажання видавати свої книги різними мовами. У такому випадку потрібно «універсалізуватись». 

До теми псевдоніму ще смішна історія. Якось у Відні був фестиваль для митців. Був вільний мікрофон. Я скористалась можливістю і коли спробувала пожартувати, що «ross» німецькою — «кінь», всі похитали головами, але смішно було мені одній. 

— Якщо, керуючись цими думками, хтось обрав псевдонім, чи потрібно його зареєструвати за собою? Як це зробити?

— Я обрала шлях реєстрації. Зареєструвала псевдонім як торгову марку. Від моменту подання реєстрації до моменту отримання сертифікату про реєстрацію проходить приблизно два роки. Якщо говорити про мій випадок, реєстрація була ще й необхідною, через те що Alina Ross пишеться латинкою навіть посеред кириличного тексту. Я як McDonald’s — не перекладаюсь (хоча все одно іноді перекладають).

— У письмо приходять люди з різноманітних професій. Ти прийшла з маркетингу, але з філологічною освітою. У мене відчуття, що це доволі виграшна комбінація: загальна начитаність + знання про те, як працює реклама. Ти відчуваєш, що досвід у маркетингу допомагає тобі як письменниці?

— Звісно. Досвід у маркетингу дуже допомагає, але є нюанси — іноді доводиться розповідати стороні, яка приймає (наприклад, працівникам книгарні, де має пройти презентація), що і як робити. У такі моменти я відчуваю себе злою відьмою (ред.: сміється), але точно знаю, що це необхідність, щоб був кращий результат для обох сторін. Завдяки своєму досвіду я без проблем можу налаштувати таргетовану рекламу зокрема й не «злити» кошти, бо декілька років працювала есемемницею у різних проєктах. 

Я щиро вважаю, що автор має займатися творчістю, а не маркетингом. Але реалії такі (особливо, коли твої твори — самвидав), що треба одночасно займатись і тим, і іншим, приносячи в жертву, звісно, творчість (бо час, який можна було б використати на творчість, іде на маркетинг). 

На мою думку, є дві виграшні комбінації: перша — це автор має талант, а на додачу навички з маркетингу та піару, друга — автор має талант і людину, яка має навички з маркетингу та піару й допомагатиме автору у просуванні. Часто автор пише «у стіл», бо має лише талант. Одного таланту недостатньо. 

— Кажуть, у маркетингу головне — добре знати й відчувати свою аудиторію. Дехто навіть прописує собі «портрет» умовного покупця свого продукту. Мені здається, ти добре вмієш взаємодіяти зі своїми читачами та читачками. Хто це? І чи тримаєш ти їхній уявний «портрет» у голові, коли пишеш книжку? Або коли її розповсюджуєш? 

— Тут я буду радше поганою маркетологинею, бо скажу, що моя аудиторія — це переважно жінки віком від 20 до 80 років (але і чоловіки читають моїх книги). Гарний маркетолог не буде брати таку широку вікову гілку. Дійсно, важко звузити аудиторію, бо я отримую відгуки на книги від жінок абсолютно різного віку.

Також бачу, що моя аудиторія зростає разом зі мною. Тобто більшість читачів (бо це і жінки, і чоловіки) зі мною вже декілька років. 

Щоб сформувати уявний портрет свого читача, можу переглядати свої історії в інстаграмі, наприклад. Хто їх переглядає? Часто заходжу на сторінки, щоб дізнатися про людину більше. 

— У себе на вебсторінці ти пишеш, що в твоїх книжках «усе пережито та відчуто на власному досвіді». Чим такий підхід допомагає тобі писати?

— Коли я пишу, спираючись на власний досвід, виходить бути правдивою. Тобто читач відчуває, що це — правда, а тут — брехня. Іноді читаєш книгу — і взагалі не переймаєшся долею героїв. Байдуже. А іноді читаєш — і співпереживаєш, хвилюєшся, як за рідних чи самого себе. Окрім того, читачки часто пишуть, що читають книгу і бачать у ній себе. Це теж підтвердження того, що усім нам знайомий біль від розлучення з людиною, або навпаки — відчуття щастя, коли знайшов свою. 

— Нещодавно в тебе вийшов новий роман — «Але ж ти любила…». Як я чула на презентації, роман також багато в чому автобіографічний і важливий для тебе. Чи могла б ти розповісти більше про нього?

— Сідайте зручніше, буде довга відповідь. По-перше, так — в основі роману історія з життя моєї бабусі і мене самої, які дивним чином переплелися. Загалом я хотіла написати про страх. Страх жінки, яка наприкінці життя зізнається собі й іншим, що прожила життя не з тим, кого насправді любила. Той, кого любила, міг залишитись у минулому (бо зізнатись можна лише якщо є з чим порівняти). Можливо, це було перше кохання, тривалі стосунки, шлюб. Різні ситуації. 

Так от, щодо історії, яку ми з бабусею ділимо на двох. У студентські роки бабуся зустрічалась із хлопцем. Його звали Саша. Справа йшла до весілля, але одного дня Саша зник. Лише через деякий час бабуся дізналась, що Саша одружився з єврейкою (нічого не маю проти, але це важливий момент), бо «гроші до грошей». Я теж зустрічалась із Сашею (іншим, звичайно). У нас теж все йшло до весілля (принаймні так сказала його мама, коли посадила мене у вітальні «для серйозної розмови»). То була перша любов і перше розчарування. Мій Саша теж зник. Мовчки. За декілька років одружився з єврейкою (але коли ми були з ним у стосунках, уже знали її). 

У романі «Але ж ти любила» головна героїня шкодує за втраченим і зізнається в цьому на своє вісімдесятиріччя. На щастя, я не шкодую. Моя бабуся, ймовірно, теж (на жаль, вже не запитаю), бо за пів року після смерті дідуся пішла із життя (кажуть, ті, хто дуже любили одне одного за життя, «йдуть» одне за одним).

— Як писався твій дебютний роман, а як — цей, останній? Яких помилок ти більше не припускаєшся, чи виробилися в тебе якісь звички, які допомагають сконцентруватися на письмі? 

— Роман писався важче за попередній («Любов народжується в мовчанні»), бо я шукала для нього достовірну інформацію. Я хотіла показати Київ 60-х років максимально впізнаваним. Збирала інформацію в бібліотеках, щось знаходила в інтернеті, підходила до бабусь у дворах і починала розмову з фрази: «Доброго дня, я не із секти». Тоді вони усміхались і були налаштовані на розмову. До речі, студентські роки і перші стосунки моєї бабусі були в Харкові. Я мала би писати про Харків, але ніколи там не була, тому перенесла події до Києва. 

Пам’ятаю, як прийшла до Вернадки і попросила журнал «Радянська жінка» за 1963 рік. Мені відповіли, що він «на руках» і щоб я приїхала за тиждень. Я була щиро здивована: «Кому потрібен журнал “Радянська жінка” за 1963 рік?». Виявляється — потрібен. Із журналів збирала інформацію про моду тих часів.

Кожен роман потребує різного підходу. Якщо «Але ж ти любила» — це радянщина, і потрібно було шукати архіви, то, до прикладу, роман, над яким працюю зараз, — це сучасність, і писати такий роман легше. 

Помітила, що з кожним новим романом стаю більш прискіпливою. Багато виправляю та переписую, але, як і раніше, не дозволяю редактору змінювати фрази або цілі речення. 

Щодо звичок. Раніше я писала переважно зранку. О шостій або о сьомій і годину поспіль. Зараз навчилася писати будь-де, будь-коли та за будь-яких обставин. 

— Зізнаюся тобі, що, коли чую слово «самвидав», насамперед на думку спадають цензура, дисиденти, підпільно й на поганому папері видані брошурки, які розповсюджувалися між близьких друзів і під страхом арешту. Але усі твої дотепер видані книжки — це самвидав. Розкажи, будь ласка, з чим було пов’язане твоє рішення видавати книжки не у видавництві? Які в цьому плюси, які ризики?

— Рішення спершу було вимушеним, бо новий автор — це ризик, і видавці не готові були до співпраці. Зараз я не закриваю для себе можливість коли-небудь стати авторкою видавництва, але можу сказати, що нова книга, яку планую видати навесні 2024, теж буде від самвидаву. 

Плюси самвидаву значні: я повністю керую процесом редагування, створення обкладинки, версткою. Тому я отримую книгу такою, якою хотіла її бачити. Якщо ти — автор видавництва, це не завжди вдається, бо існує певна політика видавництва і погляд редактора або ілюстратора можуть не збігатися з твоїми. 

Ризики у самвидаву болючі. Головний: «А що, як книга не буде продаватись у книгарнях?». Бо дистрибуція — це завдання автора. Книга може бути цікавою і потенційним бестселером, але який у цьому сенс, якщо вона не мала вдалої реклами до свого виходу? Якщо вона у книгарнях стоїть на полиці, де її важко помітити? (Наприклад, десь знизу; ви ж рідко дивитесь у книгарнях на найнижчі полиці?). 

— У вересні цього року ти створила ком’юніті авторів-самвидав, і наразі у ньому майже 200 письменників. Ти пишеш про це ком’юніті так: «Ми поза видавництвами, бо: поки не взяли, колись не взяли і ми більше не хочемо проситись, або поки не взяли і може ще проситимемось». А ще, особливо останнім часом, ти ділишся в соцмережах своїм відчуттям, яке, мабуть, поділяє і твоє ком’юніті: самвидав не помітний на книжковому ринку. 

— Так, останнім часом я почала багато писати про проблеми та перемоги самвидаву. Здебільшого виходить писати про проблеми, але і це треба пройти. 

Може, ти бачила у фейсбуці мій допис про те, що одна з київських книгарень (тут немає таємниці: книгарня «ReadЕat») спочатку погодила мені презентацію, а потім відмовила у ній? У своїх історіях в інстаграмі вони розмістили відповідь і відмітили мене (тобто навіть не написали мені особисто). Причина була така: «Ми зробили аналіз і дійшли висновку, що презентація матиме низьку відвідуваність». Далі я запитувала, на основі чого було зроблено аналіз, на що отримала відповідь, що на основі позицій моєї книги в інших книгарнях, тоді як в інтернет-магазині однієї з книгарень роман «Але ж ти любила» досі у десятці кращих жіночих романів. Далі мене запитували про тираж, скільки екземплрів продано тощо. Не певна, що подібні запитання ставлять видавцям. Власне, на мій запит розмістити книги на продаж у книгарні теж було відмовлено. Раніше я мовчала про подібне (бо було), але вирішила, що більше мовчати не буду, тим більше тепер, коли побачила, скільки нас багато — самвидавівців. І ми можемо писати не гірше за авторів відомих видавництв. 

— Як, на твою думку, можна змінити ситуацію на користь авторів самвидаву?

— Мало хто хоче мати справу з не відомим нікому видавництвом, а тим більше з невідомим автором, який, наприклад, випустив одну чи дві книги. Простіше партнеритись із видавництвами, які вже відомі широкому колу читачів, і з видавництвами, які можуть постачати до книгарні одразу сто найменувань (книг різних авторів). 

З хорошого: тенденція до шаблонного мислення (про яке сказала вище) змінюється на користь не відомих поки імен. Бо книга самвидаву може продаватися в рази краще, ніж книга видавництва (за умови наявності реклами та гарного місця на полиці). Автор, видавець та книгарня — партнери. Кожен зацікавлений отримати дохід, тому не бачу причин, щоб на самвидав не звертали уваги, якщо книга вартісна. 

У продовження про хороше: книгарні охоче співпрацюють з самвидавом (кажу на своєму прикладі). Але коли я мала лише одну книгу, так ще не було. Окрім того, щоб зацікавити книгарні, треба зробити книгу привабливою візуально чи змістовно. 

Змінити ставлення до самвидаву можна через екологічне партнерство, де обидві сторони розуміють свою вигоду, а інша сторона (читайте: книгарня) дає шанс самвидавній книзі дійти до очей читача. Читач сам вирішить: варта книга уваги чи ні. Він проголосує за нею копійкою. 

— Як авторка самвидаву ти знайома зсередини з книжковим ринком і знаєш, як працює книжковий маркетинг видавництв та окремих авторів. Помічаєш і те, що на цьому ринку могло б розвиватися краще — наприклад, співпраця з Amazon. Тут я, звісно, натякаю на твою нещодавню колонку в журналі ELLE. Книги більшості українських авторів там не представлені, або ж представлені не в тій категорії — як нещодавно помітила поетка Галина Крук, коли її українсько-англійська книжка «A Crash Course in Molotov Cocktails» опинилася в категорії «Російська & Радянська поезія»… Що з цим робити?

— Почну з кінця. Донедавна на Амазоні взагалі не було української мови як опції для кабінету автора та фільтру книг на сайті. Зараз вона з’явилася для паперових книг. 

Української книги на Амазоні мало — і це основна причина, чому на нас не зважає Амазон, чому під українську книгу немає фільтру на сайті так, щоб читач міг відібрати книги саме українських авторів і саме українською мовою. 

Є важливий момент: окрім того, що книг українською мовою українських авторів мало на Амазоні, книг українських авторів у перекладі іншими мовами теж майже немає. Декілька десятків — це майже немає. Я вважаю, що саме українською перекладеної книги має бути більше. Ми ж хочемо, щоб про нас знав світ? На жаль, світ знає тепер і не з книг. Але, якщо говорити про популяризацію української культури, про яку пише багато авторів у своїх книгах, то як про неї дізнаються іноземці, якщо книга на Амазоні, але лише українською? Звісно, переклад — це дороге задоволення. Є державні кошти, але їх не вистачає на те, щоб українською книги у перекладі стало суттєво більше. Виходить, треба більше коштів на переклад. Як самвидав я маю шукати власні кошти. До слова, самвидаву отримати державні кошти на переклад нереально. 

Я спілкувалась із українськими видавцями, і вони кажуть приблизно таке: «Ми хочемо на Амазон, але не знаємо, як». Не вистачає експертності у цьому питанні. 

— А як ти набувала експертність у ньому?

— Щодо мене, то я вийшла з першою книгою «Let me know if you still…» на Амазон у 2018 році. Довго вивчала питання розміщення та просування, але перший досвід був невдалим. Другий роман «The 2 Richards» за рік вже потрапив у ТОП-100 різдвяних романів. Звісно, це вийшло не саме собою. На Амазоні працює лише реклама: як платна, так і безкоштовна. Цього року я створила відеокурс «Як розмістити та просувати книгу на Амазон». Курс триває більше 3-х годин і покроково демонструє роботу з книгою на Амазоні. 

Окрім того, часто до мене звертаються за індивідуальною консультацією щодо розміщення та просування книги на Амазоні. Переважно — автори самвидаву. Нас багато у різних куточках світу.

Читайте також: Самвидав в Україні: 20 запитань, що пояснюють процес, контекст і безстрашність